Майдан / Статті  

додано: 27-02-2003
Михайло СВИСТОВИЧ: Весняна авантюра опозиції

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1046355457.html

Складається враження, що опозиція робить все, щоб зазнати поразки і не досягти перемоги навіть на президентських виборах. Робить вперто і давно. Не усвідомлюючи, що творить.

Постійно порівнюючи боротьбу за незалежність з нинішньою боротьбою за демократію, я не розумію, чому тоді націонал-демократична опозиція, не маючи ні оргтехніки, ні сучасних засобів зв’язку та поширення інформації, ні підручників, ні досвіду, технологічно діяла правильніше за опозицію антикучмівську, якось інтуїтивно дотримуючись двох правил: не давати обмежених у часі обіцянок, яких не зможеш виконати, та не робити обмежених часом прогнозів щодо перемоги. Бо порушення цих правил ведуть до зменшення підтримки та довіри з боку народу і до збільшення байдужості та зневіри.

Першим порушив згадані правила Олександр Мороз, почавши роздавати нереальні прогнози, пророкуючи час відставки Кучми з точністю до місяця. Причому робив це з дивовижною впертістю, не соромлячись привселюдно наступати на ті самі граблі. Як тільки минав час чергового пророцтва, він видавав нове. І так кілька разів. Поки не зрозумів, що оракул з нього не вийшов.

Коли ж йому нагадували про це, Олександр Олександрович ніяково пояснював, що Кучма – людина без совісті і моралі, інший, мовляв, на його місці давно б вже склав свої повноваження. Це пояснення було не кращим за самі прогнози. Бо з нього випливало, по-перше, що неморальність і безсовісність Кучми полягає у його небажанні слідувати прогнозам Мороза. Адже незрозуміло, чому людина з залишками совісті і моралі мала чекати до червня 2001р. (один з прогнозів), а не йти у відставку або відразу після оприлюднення записів майора Мельниченка, або після тривалих протестних акцій, які засвідчили ставлення до президента у суспільстві? По-друге, виходило, що лідер однієї з найбільших партій, колишній голова Верховної Ради довго не помічав відсутність зазначених чеснот у гаранта Конституції України, хоча останньому найнеосвіченішому демонстранту це стало ясно вже наприкінці березня, коли Кучма відкинув можливість не те що своєї відставки, але навіть переговорів з опозицією.

Однак безвідповідальні прогнози не йдуть ні в яке порівняння з безвідповідальними обіцянками, майстром яких стала Юлія Тимошенко.

Я не знаю, хто розробляє стратегію опозиції, але вся вона якась однакова на всі випадки життя. Кожній людині зрозуміло, що між боксерськими поєдинками, боями без правил і військовими діями існує велика різниця. І для кожної ситуації є свої способи дії. Але радикальна опозиція, ведучи боротьбу з поваленням режиму, чомусь обирає стратегію, яку застосовують під час пропорційних виборів. Тобто, дозволяє дещо підвищити рейтинг, але заважає здобути перемогу.


<b>Виборча стратегія на війні не працює</b>

Виборча стратегія передбачає здобуття певною політичною силою популярності у визначеному сегменті електорату. Оскільки неможливо бути хорошим для всіх, робота ведеться з тими виборцями, які потенційно можуть проголосувати за цю силу. Саме під час виборчої кампанії найгучніші обіцянки дають потрібний ефект, бо виборчий процес – короткочасний, і переконатися у дотриманні кандидатом своїх слів виборці вже не встигають.

Вийшовши з Лук’янівської в’язниці Юлія Тимошенко відразу застовпила за собою місце головного генератора опозиційних ідей. І зробила це у явочному порядку, проголосивши підготовку до проведення всеукраїнського референдуму за відставку президента Кучми. Причому в ультимативному порядку: “Якщо ніхто цього не підтримає – я буду проводити референдум сама”. Вся підготовка референдуму проводилася під звучання переможних фанфар, мовляв, справа вже зроблена. Я пам’ятаю це проголошення на зборах Форуму національного порятунку, де з сотень присутніх лише троє підняли руки проти. Окрім мене, це були два Тараса, члени Президії ФНП Стецьків і Чорновіл. Як люди, знайомі з принципами боротьби проти влади ще з часів СРСР, вони розуміли, що проголошувати майбутню перемогу у завідомо програшній ситуації не можна. В підсумку референдум провалився, а до пасиву опозиції лягла перша невиконана обіцянка.

Наступною невиконаною обіцянкою було повалення Кучми в ході акції “Повстань, Україно!”. Небачені з часів здобуття незалежності протести не призвели до перемоги, а кожен новий мітинг збирав все менше людей.

Опозиційним протестам передували прес-конференції, де лунали погрози на адресу режиму і вказувалося, що цей режим чекає найближчим часом: страйки і наполеглива робота в молодіжному середовищі з подальшими акціями та зазначенням часових рамок їх початку. Час пройшов. Ні страйків, ні молодіжних акцій не відбулось. І навіть якоїсь роботи серед молоді ніхто не помітив.

Юлія Володимирівна обрала безпрограшний варіант: взяти ініціативу на себе і роздати якомога більше авансів через ЗМІ. Соціалісти в цій ситуації вважають за краще підтримати ініціативи колег, побоюючись, що, в разі відмови взяти участь у протестних акціях, вони втратять імідж послідовної опозиції, а до того ж ще й ризикують бути звинуваченими у провалі акції. Ось і йдуть довгий час у фарватері Тимошенко, бо через інформаційну блокаду донести справжню свою позицію неможливо – ніхто не надасть ефір чи шпальти для частих і довгих роз’яснень. А будь-яке коротке заперечення в суспільстві, де з вищенаведеної причини все сприймається за суто зовнішніми ознаками (Юля закликала – Мороз не пішов), лише дасть привід для стійкої чутки про розкол опозиції.

Навряд чи хтось скаже, хто перший порівняв Юлію Тимошенко з Жанною Д’Арк, та, здається, вона сама у це увірувала, забувши, що герой і командуючий – не завжди синоніми. Напередодні акції “Повстань, Україно!” Юлія Володимирівна щиро випромінювала безпідставний оптимізм. Знаючи реальне ставлення громадян до режиму, вона була впевнена, що, проїхавшись Україною і кинувши масам низку запальних гасел з обіцянкою швидкою перемоги, лідери опозиції зробили достатньо, щоб повстала народна стихія змела ненависну владу. Однак те, що вдалося Орлеанській Діві, не вийшло в Української Леді. Кількості ополченців, що прийшли під її прапори, виявилося недостатньо для перемоги. Та й ті після кількох невдалих штурмів ворожих замків поступово у своїй більшості розійшлися по домівках.

Тоді і стало остаточно зрозуміло, що Юля – не Жанна. Вона також, безумовно, герой, але не полководець. І саме за цей героїзм її люблять в народі. Але на рівні підсвідомості не вірять, що вона здатна перемогти.

Це дивовижне шанування, адже у побуті людині після кількох невиконаних обіцянок віри не ймуть. Тим більше не поважають людей, які кричать про свої майбутні вчинки раніше ніж їх зроблять. В політиці трохи інакше. В суспільстві завжди є частина людей, налаштованих рішучо і радикально. У їх вчинках велику роль грають віра, емоції, гостре відчуття несправедливості. Тому вони у своїй більшості не помічають невиконання обіцянок, оскільки найбільше цінують людські, а не ділові якості. В нашому випадку – героїзм, а не талант полководця.

Ця частка не є сталою і може сильно змінюватись в залежності від ситуації. Як правило, вона є відносно невеликою і лише в рідкісних випадках буває переважаючою. Реакція народу на заклики опозиції взяти участь в останніх акціях довела, що настрої українців не виходять і навряд чи вийдуть найближчим часом за межі правила, хоча, порівняно з періодами стабільності (або застою), радикалів не так вже і мало. Саме більшість цієї групи складає електорат Тимошенко, і вона ще може підвищити свій рейтинг як за рахунок збільшення цієї частки у суспільстві, так і шляхом здобуття симпатій в тих громадян цього прошарку суспільства, які прихильні до інших політиків.

Однак потенційних тимошенкофілів не так і багато, оскільки більшість з вищеозначеної групи вже й так на її боці. І їх кількості явно недостатньо для повалення режиму хоча б тому, що їх радикалізм часто обмежується кухнею чи виборчою кабінкою, але не сягає вуличних барикад.

Ставлення до Юлії Володимирівни її прихильників можна описати такими словами: “Вона – молодець. Робить все правильно. І робить все для того, щоб виконати свої обіцянки. Але ж вона не винна, що народ в нас такий, а банда занадто сильно чіпляється за владу”.

Більша ж частина суспільства належить до іншої групи, яка піде на барикади не за закликом, а тоді, коли побачить можливість перемоги. І для здобуття її треба довести цим людям, що перемога можлива. Та довести не обіцянками, а конкретними діями і постійним впливом на свідомість. Поки що ж в цій групі ставлення до Тимошенко я б описав так: “Бідна, вона прагне щось змінити, але нічого в неї не вийде”. Тобто, це ставлення не є поганим, однак, якщо опозиція дійсно прагне скинути Кучму, а не розпочала президентську передвиборчу кампанію, діяти треба інакше.


<b>Як діяли ми колись</b>

Під час боротьби за незалежність також проводилось чимало тематичних і масових акцій. Чого варті лише ланцюг від Києва до Львова, підняття національного прапора біля Київради, демонстрація на день радянської окупації у Львові, не кажучи вже про численні облоги Верховної Ради кількістю у 20-30 тисяч з конкретними вимогами. Більшість з цих вимог не задовольнялось, але тодішня опозиція і не обіцяла переможного закінчення жодної акції. Вона налаштовувала народ на довгу і тривалу боротьбу, пояснюючи, що наближення часу перемоги залежить від кожного з нас. Навіть йдучи на студентське голодування ми не обіцяли, що переможемо. Ми лише обіцяли перемогти або померти. Піти з поразкою ми не могли – це б нанесло удар по вірі народу в можливість остаточної перемоги. І в цьому є суттєва відмінність від “Повстань, Україно!”. Тут ніхто не бажав померти, бо всі хотіли побачити обіцяну перемогу.

Я ні в якому разі не закликаю проголошувати зараз акцію “Перемога або смерть”. В нинішній ситуації це було б повним безглуздям і назву можна було б скоротити лише до одного слова, останнього у цій назві. Виходячи на голодування, ми бачили, що в нас є шанс перемогти. Зараз такого бачення немає, тому діяти треба за ситуацією, приберігаючи заклики про останній та рішучий бій до слушного моменту, а не вживати його всує.

В ті роки ми абсолютно не надавали значення піару. І часто просто забували розповісти пресі про свою роботу та успіхи. Це було неправильно, але навіть така поведінка краща ніж те, що робить нинішня опозиція, в якої піар є пріоритетнішим за саму справу. У 80-90-ті нам ніколи б у голову не прийшло б заздалегідь повідомляти якими конкретно тактичними ходами ми досягатимемо своєї мети. І ми б провалилися від сорому під землю, якби не виконали своїх погроз на адресу влади. Звичайно, ми заздалегідь закликали, наприклад, до страйків, але закликали саме тих, хто мав страйкувати (з вуст у вуста, листівками, мітингами), а не лякали владу страйком, про який самі потенційні страйкуючі не відають ні слухом, ні духом.


<b>На чому ґрунтується феномен популярності Ющенка</b>

Багатьох дивує феномен популярності Ющенка, яка, попри всі дії Віктора Андрійовича, залишається достатньо високою. Зрозуміла поява цього феномену – виплата заборгованості по зарплатах і пенсіях та інші економічні успіхи. І навіть коли всі дізналися про вагомий внесок у цю справу Юлії Тимошенко, їй перепали лиш листочки слави з лаврового вінка тріумфатора.

Впевнений, що кожному з нас доводилось не раз спостерігати суперечку прихильників Ющенка і Тимошенко. Не дивлячись на те, що тимошенкофіли наводили слушні аргументи про урядові успіхи як заслуги Юлі, ющофіли, не заперечуючи, продовжували вперто бубоніти: “А Ющенко – кращий”.

Насправді ж причина гранично проста: Ющенко не лише дає заманливі обіцянки, але й виконує їх. Будучи прем’єром, Віктор Андрійович пообіцяв, що за рік виплатить всю заборгованість. Тоді я (і не я один) лаяв його за такі, здавалось, популістські обіцянки, оскільки ніщо ніби не сигналізувало про майбутнє покращення економічної ситуації. Але сталося так, як він казав. Зрозуміло, що він не міг виконати обіцянку лише тому, що її дав. Отже, Ющенко був впевнений, що зможе її виконати. І впевненість ця ґрунтувалась на відомих йому об’єктивних показниках і розкладах. Ось це виконання обіцянок й сидить у підсвідомості тих його прихильників, які не можуть аргументовано пояснити, чому ж Ющенко краще.

Тут немає фрейдизму. Ці всі речі легко зможе пояснити будь-який політтехнолог чи виробник реклами. Адже мета всіх листівок, меседжів, кліпів тощо – залишити в людини асоціацію з кандидатом (рекламованим товаром) як з чимось дуже позитивним і вкрай необхідним.

Згадайте, що Ющенко мав певну популярність у широкого загалу ще задовго до свого прем’єрства, хоча посада голови Національного банку і не є аж занадто публічною. Не дивлячись на те, що в перші роки незалежності небагато з простих людей знали, що таке Нацбанк і його функції, Віктор Андрійович асоціювався в людей з перемогою над чи ненайбільшим тогочасним злом – галопуючою інфляцією. При чому цим званням його нагородили самі люди, оскільки ЗМІ не поспішали представити народу справжнього героя. Секрет полягає у кількох його коротеньких виступах по телебаченню, де він без тіні сумніву пообіцяв покінчити з інфляцією, окресливши часові рамки виконання своєї обіцянки. Навряд чи хтось зараз пам’ятає ті виступи. Вони не викликали ажіотажу через, як тоді здавалося, популізм, тим більше, що в той час багато хто давав подібні обіцянки. Та у підсвідомості людській ці його слова залишилися, проявившись на асоціативному рівні. Цікаво, що на подібні обіцянки Кучми ніхто не звернув увагу. І навіть після того як президент всіма можливими способами намагався приписати собі смерть інфляції, народ на це не зреагував. З однієї простої причини: Кучму не могли визнати переможцем інфляції, оскільки він асоціювався в громадян з її батьком. Ющенко ж очолив Нацбанк вже після того, коли наша грошова одиниця валялася нижче плінтусу.

Мені довелось бути свідком безвідповідальних обіцянок лідера “Нашої України”. Але вони були зроблені там і тоді, де це не могло йому нашкодити – на зустрічах з виборцями у 18-му окрузі під час повторних виборів і не потрапили у пресу. (“Я вам обіцяю, що вже у вересні всі ви станете свідками, як всі порядні депутати з “Єди” перейдуть до нашої України, і ми будемо мати більшість у Верховній Раді”, – сказав Віктор Андрійович).

До речі, спроби якоїсь системної роботи з молоддю у Києві були помічені лише з боку “Нашої України” (організація студентських протестів у КПІ, масове поширення популярної у студентському середовищі газети “Молодий час”), яка не обіцяла привселюдно цього робити.


<b>Невже усі такі погані?</b>

Ні, насправді вони хороші. І Юля – супер, і Мороз. Просто наші лідери не розуміються в питаннях стратегії, і я написав вже на початку – не відають вони, що творять.

Вони насправді мріють покінчити з режимом ще до президентських виборів і, можливо, не ставлять питання власного рейтингу на перше місце, хоча й про нього теж не забувають, на жаль. Не знаю як Мороз чи Симоненко, а Юлія Тимошенко і досі перебуває у полоні солодкої впевненості, що народ рано чи пізно повстане, оцінивши героїзм вождів.

Я б не хотів, щоб мене зрозуміли, ніби дії опозиції шкодять боротьбі. Ні, вони приносять величезну користь, от тільки перемогу не наближають. Але якщо нам судилося терпіти цей режим як мінімум до президентських виборів, то без подібних “Повстань, Україно!” акцій ми можемо їх просто програти. Тому і акції, і зустрічі з народом надзвичайно потрібні, вони створюють необхідну (хоч і недостатню) напругу в суспільстві, яка не дозволить владі сфальсифікувати у 2004 році підсумки народного волевиявлення.

В цілому жоден вчинок Мороза чи Тимошенко однозначно поганим чи шкідливим не назвеш. Та сама розкритикована мною ініціативність Леді Ю, навіть не підкріплена готовністю народу активно її підтримати, дає багато позитивних наслідків. Завдяки її шаленій енергії до акції долучилися комуністи, бо втратили б довіру свого електорату. І “Наша Україна” на чолі з її лідером також вийшла на площу 16 вересня. І Ющенко, поставлений перед фактом підготовленого без його участі звернення, змушений був підтримати вимогу відставки Кучми. Та й самі акції були масовими і яскравими, такого ще не було в Україні після незалежності.

І навіть намагання різних сил отримати виключно собі дивіденди від протестних акцій не є однозначно негативним. Змагальність рейтингів і внутрішньоопозиційна конкуренція мобілізує змушених діяти разом партнерів. Та все ж краще було б діяти єдиним фронтом під єдиним командуванням (не плутати з єдиним лідером), мати єдину ієрархію “начальників” і виступати під єдиним прапором – державним, а не вимахувати партійними стягами у кількості два на одного демонстранта.

Все було б добре, якби не кілька штрихів, що змазали всю картину успіху. Я вже згадував їх: безпідставні обіцянки та непідкріплені діями погрози на адресу влади. І я вже писав, що лунають вони від чистого серця, від емоційного мислення опозиціонерів: “Якщо Кучма – зло, ми повинні обіцяти його скинути. Адже це – хороша мета. І ми повинні її прагнути, щоб досягти”. І плутають мету з реально можливим результатом, і обіцяють замість того, щоб досягати.

Знову таки, я не хочу сказати, що опозиційні лідери нічого не робили для виконання своїх обіцянок. Навпаки, фізично вони виклались на всі сто. А поведінка Юлії Тимошенко в ніч з 16 на 17 вересня може увійти в підручники як приклад відповідальності лідера за тих, кого він “приручив”. Однак намагання зробити все самому, за рахунок власної самовіддачі і навіть компетентності у дрібницях – не кращий шлях. Випадки, коли полководець безпосередньо вступає у бій зустрічалися не так вже і рідко. Але робить він це лише в кульмінаційних моментах. Якщо ж полководець намагається бути і біля гармати (бо краще стріляє ніж пушкар), і в атакуючій лаві (бо краще володіє багнетом ніж піхотинець), то він втратить контроль над битвою і програє її. Я сам маю цю ваду – все робити самотужки, тому ох як розумію опозиційних лідерів. Та сам же не раз обпікався через фізичну обмеженість своїх можливостей. Тому і намагаюся виправлятися (а це досить нелегко), чого бажаю і вождям.

Я також не можу сказати, що нічого не робилося по роботі з молоддю. Але спробу створити молодіжку акції “Повстань, Україно!” також можна включати в підручники у якості прикладу як не треба робити. Бо створювалася вона не лише без участі не лише лівої опозиції, але й партнерів по Блоку Юлії Тимошенко. До того ж у повній невідомості про її створення для сотень тисяч молодих киян та з офісом у приміщенні, куди потрапити можна лише попередньо замовивши перепустку, для чого потрібно, як мінімум, мати знайомих серед жменьки функціонерів цього офісу. А якщо ще згадати про “таємний” задум організаторів поставити знак рівняння між молодіжкою “Повстань, Україно!” та молодіжною організацією партії “Батьківщина”, то про масовість залишається лише мріяти, як і про перемогу.


<b>Навіщо програвати президентські вибори?</b>

Якщо вищеописані протестні акції не спроможні повалити режим, то залишається чекати на президентські вибори. І саме такі настрої запанували в суспільстві після того як Україна не повстала. Народ не став краще ставитися до режиму, але не бачить можливості достроково покінчити з ним. І сподівається на вибори-2004.

В цьому контексті ці акції мають користь, і чим ширшими будуть протести, тим чеснішими будуть вибори. Однак наступний анонсований етап акції “Повстань, Україно!” під назвою “Звільнення України від Кучми” погрожує нанести майбутній виборчій кампанії опозиції непоправну шкоду, посиливши адмінресурс там, де він сьогодні майже не діє. І справа вже не стільки у назві, яка знову обіцяє те, що важко буде виконати. Йдеться про наслідки, які ця акція принесе.

На прес-конференції 4 грудня О. Мороз, П. Симоненко та Ю. Тимошенко, окрім чергових обіцянок організувати страйки та молодіжні акції протесту, окреслили майбутні дії, запланувавши організувати по всій Україні протестні акції, де їх учасники не лише проголосять свої села, селища, міста, райони і області “територіями, вільними від Кучми”, але й виступлять з подібними вимогами до своїх місцевих рад, щоб ті прийняли відповідні рішення.

На перший погляд ніби все чудово, але якщо трохи подумати – наслідки будуть невтішними. Хоча, звичайно, як і кожне явище, задумана акція має свої позитиви і негативи.


<b> Вийшли ми всі із совдепу </b>

Місцеві вибори ще з часів боротьби за незалежність вважалися пасинком у великій депутатській родині. З радянських часів ми звикли будувати величезні монументи. І з тих же часів прагнемо за краще мати щось єдине і велике ніж морочитись з купою маленьких дрібничок. Тому в нас якщо бізнес – то тільки великий, головні платники податків – так звані містоутворюючі підприємства, а найсерйозніші вибори – президентські та парламентські. У всіх нормальних країнах все навпаки: левову частку ВНП і наповнення бюджету забезпечують безліч малих і середніх підприємств. Та людям, схильним до гігантоманії, це не підходить. Тим більше, що ручне управління тут значно утруднюється. Але я ж про вибори, а не про бізнес.

Як відомо, з усіх колишніх радянських республік лише прибалтійським вдалося провести позитивні зміни і без проблем увійти до європейської сім’ї народів. Коли я вперше у житті побував у Прибалтиці (ще в радянські часи), мене вразили місцеві пам’ятники. Невеликі за розміром, вони не височили над навколишніми будинками, а органічно вписувалися у пейзаж. А наступного приїзду я був вражений рішенням розпочати зміни проведенням місцевих, а не парламентських виборів. І увага цим виборам була приділена не менша.

Ми ж і надалі не звертаємо уваги на місцеві вибори, а потім при кожній виборчій парламентській кампанії клянемо адмінресурс. А місцева влада – це ж і є той горезвісний адмінресурс. І перемога на місцевих виборах стала не останнім чинником загальноопозиційної перемоги у Прибалтиці і Югославії (це якщо потрібно приклад останніх часів).

Людство, на відміну від української опозиції, вже давно опанувало такі методи як ділова гра, моделювання ситуації тощо. І дійшло в цьому аж до того, що навіть таким складним речам як польоти на реактивних винищувачах навчають за допомогою тренажерів. Однак наші опозиціонери люди серйозні. І мають десь у носі дитячі іграшки, навіть коли ними не соромлячись займаються не менш серйозні люди з різноманітних іноземних фондів під час семінарів по виборах, піар-технологіях та ін. Та я хоч і належу до української опозиції, все ж, як людина виключно “несерйозна”, спробую змоделювати майбутню ситуацію.


<b>Позитиви і негативи “Звільнення України від Кучми”</b>

Найголовнішим позитивом є те, що по Україні знову пройде хвиля протестів, яка нагадає народу і владі, що нинішній режим не вічний. Знову буде піар, знову героїзм лідерів та відсутність реакції правителів на думку народу. Опозиція сподівається добитися найбільшого успіху в регіонах, де місцевими радами керують члени її партій та блоків. І сильно помиляється, бо найкращі наслідки ця акція принесе саме у неконтрольованих опозицією регіонах.

Почну з регіонів, де опозиція майже не одержала місць у місцевих радах. Там панують голод, вчорашня “Єда” і СДПУ (о), тому перебіг “Звільнення України від Кучми” неважко передбачити. Будуть проведені більш чи менш чисельні мітинги, прийняті резолюції з оголошенням свого населеного пункту чи регіону “територією, вільною від Кучми”, вимоги прийняти такі ж рішення будуть передані до місцевих рад, а депутати від опозиції (де вони є) спробують винести їх на сесії.

Всі ці вимоги переважною більшістю місцевих рад будуть проігноровані і навіть не розглядатимуться. Великим успіхом вважатиметься, якщо питання все ж винесуть на сесію і вже там воно буде відхилене.

Акція висвітлить, хто є хто з депутатів, покаже обличчя місцевого голови. Якщо опозиція гарно попрацює (в чому я сильно сумніваюсь), то про все це дізнається і народ, а не лише місцеві політичні активісти. Тоді можливо люди зрозуміють про важливість того хрестика, який вони поставили в одному з бюлетенів з того стосу, що їм дали на дільниці. Адже ці хрестики ставились часто не задумуючись, навмання, інтуїтивно, бо всі цікавилися лише партійними списками та нардепами-мажоритарниками. Одним словом, чудова акція для опозиції з максимумом користі і купою козирів до наступних виборів.

Тепер спробуємо промоделювати перебіг “Звільнення України від Кучми” на теренах, де місцеві ради знаходяться в руках опозиції. Я вже писав, що через зневажливе ставлення опозиції до місцевих виборів в Україні є обмаль опозиційних місцевих рад. Навіть там, де опозиційна четвірка не лише за партійними списками, але й за мажоритарними округами залишила владі лише крихти з електорального столу, місцеві ради у більшості залишилися у руках влади.

Я ніде не бачив повної електоральної мапи України у розрізі місцевих виборів і сумніваюся, що її має опозиція. Однак загальну ситуацію окреслити неважко.

На сьогодні опозиція не контролює жодної обласної ради (маючи нашоукраїнця на чолі Львівської облради, серед депутатського корпусу опозиція більшості не має, а формально здобута перемога на виборах до Тернопільської облради обернулася головуванням там представника щербанівської ЛПУ та поступовою зміною орієнтації частини тих, хто пройшов у депутати під прапором НУ). Є невелика кількість опозиційних міських рад (в основному в Галичині), однак з обласних центрів хіба що Тернопіль дає підстави сподіватися на проголошення міста “територією, звільненою від Кучми”. Значно більше є контрольованих опозицією сільських і селищних рад.

Географічно опозиційні місцеві ради складають великі масиви на Галичині, значно менші сільські масивчики на Поділлі й Полтавщині та невеликі вкраплення на решті території України.

Найгірші позиції має у місцевих радах Блок Юлії Тимошенко, який, якщо не помиляюсь, не контролює жодної ради. Не мають чим особливо похвалитися і комуністи. Під контролем соціалістів перебувають сільські та невеликі селищні ради. І найкраща ситуація – в “Нашої України”. На території “нашоукраїнських” місцевих рад проживає в десятки разів більше виборців ніж на землях рад, які знаходяться в руках решти опозиційних сил.

Тепер уявіть собі акцію “Звільнення України від Кучми” на “опозиційних” територіях. На перший погляд здається, що чудово: пройдуть мітинги, опозиційні сили скличуть позачергові сесії своїх рад, на яких проголосять підконтрольні їм території “зонами, вільними від Кучми”. Насправді це зовсім не так.

Чи є хоч одна людина, яка сподівається, що влада дивитиметься на все це, склавши руки? Навряд чи. Отже, опозиційні голови та депутати місцевих рад невдовзі відчують на собі небачений досі тиск і близько познайомляться як з батогом, так і з пряником. До цього більшість з опозиційних сільських, селищних та й міських голів працювали у нормальному режимі, і лише окремі були піддані тиску. Тепер же влада (а вона реально зосереджена в адміністраціях, а не радах) по всій “опозиційній” Україні просто змушена буде застосувати весь спектр репресивних методів. Вона зацікавлена у цьому безпосередньо, бо ж не залишить гарант на своїх посадах голів адміністрацій, якщо підлеглі їм території будуть оголошені “вільними, від Кучми”.

Як показує досвід, втрати і досить численні опозиції гарантовані. Бо, якщо в когось при словах “опозиційний міський (селищний, сільський) голова” перед очима виринає образ Володимира Олійника, то це – спотворене уявлення. Насправді таких бійців як Олійник, особливо серед сільських та селищних голів, не так і багато. В більшості провінційні голови – це люди, в основному не помічені в активному протистоянні режиму. Вони безумовно є симпатиками опозиції, але не її передовим загоном. Вони щиро прагнуть повалення режиму, але найменш за все бажають із ним воювати рішучо і безкомпромісно.

Чому ж саме такі люди в основному очолюють опозиційні місцеві ради? Ну хоча б тому, що опозиція висунула саме їхні кандидатури на ці посади. Обираючи міського, селищного і навіть сільського голову, люди навряд чи проголосують за кандидата, в графі “посада” якого стоятиме, наприклад, “безробітний”. Довіряючи комусь долю свого населеного пункту, народ вже не так звертає увагу на партійність, як при виборах до Верховної Ради. Люди хочуть бути впевнені у господарській компетентності кандидата та ще й мати перед очима список його конкретних справ, серед яких головними мають бути не мітинги і демонстрації. Тому будь-який провінційний опозиціонер, що має статус, водночас має величезні шанси позбутися цього статусу за допомогою влади. І влада вже ледь не усім провінційним активістам у цьому давно “допомогла”.

Трохи легше у великих містах, а також у населених пунктах, які знаходяться неподалік великих міст. А яку пристойну роботу може знайти опозиціонер у сільських районах, від яких до великого міста просто і швидко не доберешся? І де можна знайти той самий статус в таких районах? Тільки в державних чи колективних структурах. А звідти всіх явних опозиціонерів давно уже вичистили. Залишились тільки окремі релікти, що не афішували своїх поглядів і не звикли відстоювати їх у відкритому бою. От саме таких реліктів і відшуковувала опозиція, висуваючи чи підтримуючи на керівні провінційні посади. При цьому опозиція, якщо і виставляла кандидату умови своєї підтримки, то хіба що в частині кадрової політики, але аж ніяк не обговорювала подальшу поведінку висуванця на своїй посаді. Я не раз був присутнім при таких розмовах: абстрактні фрази, намагання обійти можливі суперечливі моменти, недомовки з обох сторін. А часто ця підтримка взагалі надавалася лише за те, що “ось така солідна людина погодилась іти на вибори під нашим прапором”. Та що там казати, коли навіть прийом до партій зараз відбувається таким самим чином, і я вже забувся, коли останній раз бачив випадок, що людині відмовляють у вступі до партії, якщо не враховувати ініційовані мною і дружиною недопущення прийняття певних людей у різних партіях. Але для того, щоб голови опозиційних осередків зважились на таке, нам довелось витратити на різкі розмови з ними не одну годину часу. Ось так… А колись мій вступ до УРП нагадував допит, потім випробувальний термін, пред’явлення доказів моєї активності, мокрі від хвилювання руки і тремтячий з тієї ж причини голос, а як фінал – щастя відчуття себе повноцінним республіканцем, а не кандидатом у члени.

Взагалі, провінційна опозиція – це окрема пісня. Вона може рішучо і активно виступати проти Кучми, “Єди” та СДПУ (о), подекуди навіть випускати гострі листівки і газети, але місцевих медведкучмуків не зачіпати. Іноді може організувати за вказівкою згори мітинг проти режиму, відрядити людей на акцію до Києва. Місцеву владу це влаштовує. До Києва в нинішній скрутний час мало хто доїде, а крики “Кучму – геть” на вулицях Калинівки чи Баланівки до Банкової не долітають. В місцевих Білих домах, якщо влада не зовсім дурна, таку опозицію приймають, виказуючи формальні знаки поваги як політичним опонентам, не забуваючи десять разів назвати їх “цивілізованими”. Після цього опозиціонерам якось і самим незручно виступати проти влади. Народ про цю опозицію або майже нічого не знає, або, якщо містечко невеличке, де всі один з одним знайомі, шанобливо називає “політиками”, але на виборах голосує за “хазяїна”. Та ж провінційна опозиція, що виступає рішучо як проти Кучми, так і проти його ставлеників на місцях, стараннями влади має вимушено бомжувате обличчя, яке з часом стає вже не вимушеним, а природнім. І прізвисько “нарвані”, яке цим опозиціонерам дали колись на знак поваги, тепер вимовляють з іронією. Їх сприймають як чесних, але не солідних. І за них також не голосують.

Звичайно, не вся провінційна опозиція є такою, як я описав. Особливо у великих містах. Є також маленькі міста і селища, де місцева опозиція може дати фору опозиції загальноукраїнській, однак, на жаль, описані мною тенденції сильно поширені, і опозиційна верхівка нічого не робить, щоб змінити цей статус своїх низів. Тому найрозумніші низи самі шукають вихід (для набуття статусу достатньо заснувати газету, громадську організацію з солідною і претензійною назвою або маленьку, проте успішну підприємницьку структуру також з гучною назвою), а найдурніші просять когось із “тихих”, але “солідних” опозиційних симпатиків або очолити їхню партійну організацію, або висуватися від них на виборах.

Для того, щоб стати депутатом місцевої ради, статус грає меншу роль, але також є важливим. Тому поряд з “нарваними” серед депутатського опозиційного корпусу “статусні” все ж переважають. І вони є чудовим напівфабрикатом для опрацювання як батогом, так і пряником, бо не отримують за своє депутатство грошей, а отже абсолютно залежать у матеріальному плані від своєї роботи (у рідкісних випадках – бізнесу), з якої їх неважко звільнити (який неважко розгромити).

З вищенаведеного неважко зробити висновок, що підкупом та залякуванням владі неважко буде вибити з лав опозиції не одного міського, і масу сільських та селищних голів. Я вже не кажу про депутатів. Якщо владі за допомогою батога і пряника вдалося вкрасти в “Нашої України” чисту перемогу у Тернопільській облраді, якщо не витримав тиску і пішов у відставку навіть мер Сум, який був готовий до тиску і боротьби, якщо на Чернігівщині через конфлікт з районним начальством обрав самогубство замість покори сільський голова, то чи багато знайдеться бажаючих опиратися до кінця? Особливо на теренах, де опозиційні ради скоріше виняток ніж правило. Та й у суцільних опозиційних масивах, де місцеві ради опозиційні ледь не на 80% і тиск гуртом витримати легше, втрати також можуть бути значними (приклад Тернопільщини).

Уявіть ситуацію, у яку потрапляють ці люди? Вони душею з опозицією, однак рішучості їм не вистачає. Вони розуміють, що проголошення їхнього села (селища, міста) “зоною, вільною від Кучми” насправді перетворить їх на ще більш “режимну зону”, оскільки навіть ті рештки повноважень, які є у місцевих рад, переберуть на себе адміністрації і, давайте не мати ілюзій, всі державні і недержавні підприємства, установи, організації виконуватимуть накази саме адміністрацій, а будь-які рішення рад опротестовуватимуться прокуратурою. Але під стіни рад прийдуть виборці і вимагатимуть від своїх обранців проголосити “зону, вільну від Кучми”. Засліплені закликами опозиційних вождів маси не думатимуть, що таке проголошення є символічним актом, і що завтра багато хто з тих, хто прийшов з вимогами звільнення від Кучми під стіни ради, проклинатиме свою місцеву владу за господарські негаразди (а створити пекло в окремо взятому районі чи селі для влади раз плюнути, навіть, якщо використовувати цілком законні методи – припинити постачання газу та електрики за борги, нагромаджені роками, посилаючись на нестачу матеріалів, зупинити зведення об’єктів інфраструктури та соціальної сфери, будівництво яких фінансується з обласного бюджету, чіпляючись за найменшу похибку, відхиляти всі законні прохання місцевих органів влади, відправляючи їх на доопрацювання і ще тисяча і один спосіб).

Фактично вчорашніх “тихих” і безконфліктних опозиціонерів ставлять перед вибором: потрапити під прес чи стати навіки проклятими сусідами, знайомими та всіма іншими виборцями. Скільки опозиціонерів витримає цей прес? Скільки з них, намагаючись уникнути вибору ляжуть в лікарні, дістануть інфаркти, підуть у відставку? Скільки, турбуючись про безпеку і майбутнє своїх родин, покине лави опозиції? А як бути з тими, хто лави опозиції і своїх посади не покине, але підлеглі їм території “вільними від Кучми не оголосить”? Їх доведеться з лав опозиції виганяти, бо інакше народ, що прийде на заклик опозиційних вождів вимагати від своїх обранців оголошення “території, вільної від Кучми”, цього не зрозуміє. І може позбавити опозицію своєї підтримки.

Не варто, мабуть, казати, що після всього вищеописаного опозиції сподіватися на підтримку своїх колишніх висуванців буде годі. Якими б не були їхні симпатії, однак люди у своїй більшості – істоти двоногі, гонорові і образливі. І вони ніколи не подадуть руку тому, хто викачав їх у багні. В підсумку на сьогоднішніх опозиційних територіях складеться така ситуація: там, де народ з обранцями будуть єдині, народ очікують нові матеріально-побутові проблеми, а обранців жорсткий тиск з метою помсти; там, де народ з обранцями розійдеться у рішеннях – опозиція втратить контроль над місцевими радами.

Мені заперечать, що наші люди вже жили без бензину, газу чи світла, а багато хто в провінції і досі так живе. Що зайві труднощі, створені владою для регіонів, контрольованих непокірними режиму радами, гратимуть проти самої влади. Можна погодитись, якщо всі опозиційні ради дійсно вистоять у цьому клінчі до кінця (перемоги або смерті). Однак так не буде. Якщо не витримав відомий непоганими бійцівськими якостями і загартований труднощами сумський мер, то чого чекати від неконфліктних і недосвідчених? Тому зменшення кількості опозиційних рад не оминути, і тут гнів народу обернеться не на владу, що тисне, а на зрадників-депутатів і голів рад.

Мені скажуть, що влада при наближенні президентських виборів тиснутиме і так і наведуть не один приклад такого тиску, що вже відбувається. Безперечно буде і безперечно відбувається. Однак все ж відбувається не всюди, а чим пізніше почнуть тиснути, тим більше шансів, що провінційна депутатська опозиція вистоїть. Їй допомагатиме світло в кінці тунелю – президентські вибори.

У випадку ж проголошення “територій, вільних від Кучми” тиск почнеться негайно і по повній програмі, бо не лише для режиму адекватна відповідь такому проголошенню стане справою честі, але й, як я вже згадував, для кучмівських посадників не буде іншого виходу, бо ціна – крісло.

Я розумію, коли таке проголошення “вільних територій” відбувається у країні, сповненій масовим і наростаючим протестом, де осторонь (вільно чи невільно) не лишається ніхто, ситуація виходить у влади з-під контролю, а режим слабшає на очах. Але ж ніхто не має ілюзій, що “Звільнення України від Кучми” протриває хоча б місяць по висхідній. То навіщо такі жертви в ім’я символічного акту?

Дехто скаже, що так воно на краще. Виявляться дійсно свої і ті, хто “примазався”. Але у тому й річ, що багато хто з опозиційних депутатів місцевих рад та сільських, селищних й міських голів не “примазався”, а дійсно симпатизує опозиції, однак на самопожертву нездатний. Геть нерішучих? Може і так. Тільки ж навіщо тоді було цих нерішучих висувати? Щоб гідно відзвітуватись перед вищими партійними штабами за великий відсоток “своїх” у радах, бо рішучі не мали шансів пройти? Чи хтось скаже, що не сподівався від своїх посланців у радах такої нерішучості, що ті обіцяли покласти душу й тіло у боротьбі з режимом? Неправда, таких було обмаль (процедуру визначення кандидатур від опозиції на депутатські і мерські посади я вже описував вище).

Є дві стратегії війни – стратегія опору і стратегія перемоги. Перша застосовується в ситуації, коли перемогти неможливо, але є потреба підтримувати боротьбу на якомусь постійному рівні, роблячи її неперервною, щоб у слушний момент, коли під дією чинників, які неможливо точно передбачити у поточний момент, виникне революційна ситуація, народ знав, що саме він хоче. При такій стратегії дійсно потрібні перевірені бійці, на яких можна спертися у будь-якій ситуації.

Стратегія ж перемоги передбачає організацію тотального і, по можливості, не надто обтяжуючого спротиву, де головним є принцип “від кожного – по можливостях”. Хтось віддає боротьбі весь свій час і йде на будь-які жертви, а хтось клеїть одну листівку на тиждень (а це, на хвилиночку, два мільйони листівок щоденно по всій Україні, якщо залучити більшість з тих, хто проголосував за опозиційну четвірку). І ні від кого, якщо він не претендує на щось особливе, не вимагається більше, ніж він може і згоден віддати справі боротьби з режимом.

Незрозуміло, чому наша опозиція у досить сприятливих для себе умовах обрала стратегію “лісових братів”? Тим більше, що навіть стратегія опору передбачає поділ людей на функціональні групи, де ті, хто не може зважитись на протистояння ворогу зі зброєю в руках, постачають бійцям продукти, ліки та інформацію. І хоча симпатії народні завжди на стороні героїв, “бійці невидимого фронту” також відіграють важливу роль.

Опозиційні депутати і голови місцевих рад відіграють важливу роль оцього другого, непомітного фронту боротьби. Зараз від них користі небагато, однак прийде момент, і їх буде важко переоцінити. Цей момент – вибори. Адже лише тут місцеві ради мають значно більше законних повноважень ніж навіть державні адміністрації. Про те, як можуть діяти наділені представницьким мандатом провінційні опозиціонери, ми пересвідчилися на Вінничині, коли на повторних виборах обійшли пішки весь 18-й округ, агітуючи людей проти кандидата від влади.

В половині населених пунктів округу місцеві ради були під контролем або “Нашої України”, або Соцпартії. І там адмінресурс не діяв! Ні, опозиційні сільські голови не закривали груддю амбразуру. Вони також були присутні на всіх нарадах, де роздавались цінні вказівки щодо підтримки кандидата від влади, вони погоджувалися все робити, вони не заперечували тим, хто тиснув на них. Однак виконували вказівки так, що в народі кажуть “як мокре горить”. Я називав це геніальним саботажем, який мудрі селяни, прикидаючись дурними селюками, провадили так, що й дорікнути їм ніхто не міг – ніби не було за що, ніби все робилося, але насправді… Це можна порівняти з великим тілом, що летить на шаленій швидкості – достатньо одного маленького, легенького і непомітного руху з боку тіла ніби малого, щоб змінити траекторію польоту. А скільки інформації ми діставали від тихих опозиціонерів з місцевих органів влади, скільки чудових і корисних порад.

Без них перемога опозиційного кандидата на тих виборах навряд чи була б можливої. Бо вони не тільки саботували вказівки влади. Не скликаючи мітингів чи закритих зборів, нікому нічого не обіцяючи і нікому не погрожуючи, не привертаючи до себе уваги, вони без будь-якої вказівки, виключно за власною ініціативою, непомітно навіть для кандидата, якого вони підтримували, сформували народну думку так, щоб люди голосували за велінням совісті.

І жоден стукач не зміг би їх у цьому запідозрити, бо прямо вони нікому нічого не казали. Це було велике мистецтво народної пропаганди, і буде шкода, якщо цих людей “спалять” до президентських виборів. Їх потрібно берегти, а не кидати в бій. Тим більше, що в цьому немає потреби, адже поки що реально перемога світить нам не раніше ніж на президентських виборах. Якщо щось зміниться – їх завжди можна закликати до зброї, і вони підуть, коли побачать, що перемога дійсно реальна. Але побачать не в палких промовах виборців, а у реальній ситуації.

Тому до акції “Звільнення України від Кучми” потрібно внести корективи, знявши питання проголошення “територій, вільних від Кучми” місцевими радами, обмежившись лише відповідними резолюціями мітингів. Бо для перемоги на президентських виборах збереження жменьки “своїх” рад є більш доцільним ніж “нагинання” купи “ворожих” рад по всій Україні. “Нагнути” їх можна і іншим чином, використавши для цього місцеві проблеми (і це буде відчутніше ніж дорікнути їм підтримкою Кучми).

Звичайно, багатьом “нарваним” опозиціонерам хочеться бути білими і пухнастими на тлі наполоханих і меркантильних пересічних українців. Але хай вони тоді визначаться, чого хочуть: перемогти чи похизуватися власною сміливістю.

До речі, якби стратегія перемоги була застосована ще до виборів, опозиція б зараз не мала б проблем з фінансуванням. Якби опозиційним бізнесменам пояснили, що їм краще знаходитися в тіні, а не лізти в депутати, вони б продовжували тихенько фінансувати опозицію, а не переходили б у більшість під тиском влади. А зараз вони – зрадники. І дійсно зрадники, і шляху назад до співпраці вже немає. От тільки дорога до перемоги стала крутішою.

Не розумію, чого опозиція, накачуючи повну діжку меду, ніяк не може обійтися, щоб не влити туди ложку дьогтю? Що під час “масонського скандалу”, що під час “Звільнення України від Кучми”.

Я сам відношу себе до “нарваних”, і жертвував у житті багато чим і не раз, і ще готовий це робити, і до кінця піду без проблем. Однак розумію, що всі так не зроблять. І можна сто разів обзивати народ бидлом, ремствувати на “ковбасний менталітет”, але ситуації цим не зміниш. Іншого народу в нас немає, іншої Батьківщини також. Тому працювати потрібно з тими, хто є, а не з тими, з ким хочеться. І діяти за ситуацією, а не емоційно, рівняючи всіх по собі. Щоб залишатись не мрійливим спогадом у переказах нещасних нащадків, а звичайним пращуром майбутніх щасливих поколінь.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1046355457.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua