Майдан / Новини / Статті Карта Майдану

додано: 14-03-2003
ВААСЯ ПУПКІН: відповідь - як я писав сьогодні гасло проти Кучми
вільний форум

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1047651118.html

Re: Як я писав сьогодні гасло проти Кучми

URL: http://maidan.org.ua/n/free/1047605844

Ми з моїм найліпшим колєгою Петриком час від часу періодично (десь раз на рік або два роки) приїздимо до нашого фа-айного міста Київа по ділам. У Петрика тут є коханка, ще з тих пір, як він вчився у сільхозакадемії , то ж він не пропускає нагоду приїхати до столиці, особливо коли це можна зробити коштом нашого КСП. А я , бува, як шось тойво, ну там якийсь семінар по насінництву чи тренінг по осємєнєнію скотини, то теж виписую собі командіровочку , цілую жінку в то, шо вона підставить, тай чимчикую з дипломатом на жеде- вокзал.

Ну, карочє, прибули ми нарано до Київа, Петрик ноги в руки і бігом до своєї коханої, поки та ше не поперла на роботу, а я з його і своїм командіровочними поїхав на трєнінг. Шо там було на тому трєнінгу - я розказувати подробно не буду, все було як завжди, молоді дєвки в міні-юбках підписували командіровочні і так азартно ставили печатки, шо мені аж самому хотілося їм шо-небудь поставити, потім якісь дядьки в піджаках і краватках, які і живої корови в житті не бачили, розказували нам, як правильно осємєнять скотину імпортною спермою, а в перериві дєвки розносили шарову каву. Кава була нездала, наша “Галка” набагато ліпша, хоч дєвки і нічого так собі, але кава у них нездала. Вона у них завжди нездала, економлять, падлюки, і цукру недосипають. Ну, карочє, добре, шо я з собою завжди беру в термосі нашу справжню львівську каву, хоч вона трохи за ніч і підкисає, але все одно на вкус приємніша, ніж ото їхнє нескафе, карочє, запив я ото їхнє неподобство нашою галкою, а потім ше з горла трішечки підковтнув закарпатського коньячку, і мені стало вже зовсім ліпше і легше дочекатися закінченння цього всього їхнього нескафе, вони ж такі вумні, такі вумні, а самі, мабуть, і не знають, звідки те молоко в корові береться. Командіровочні віддають, суки, тільки в кінці дня , після прочитання всіх їхніх отих лекцій, шоб вони провалилися. Одне що добре – купив я у тих лекторів такої спеціальної імпортної фарби, яскраво-червної, що не змивається, нею можна мітити корів, курей, можна свою жінку помітити, а потім ходити в лазні і дивитися, чи ні в кого з колег чи сусідів не червоніє там де не слід....

Зустрілися ми з Петром надвечері на “Арсенальній”, коло пушки, віддаю йому командіровочний, а він весь якийсь такий... не такий якийсь . “Шо ,- кажу,- трапилось ? В шафі просидів весь день ?” – “Нє, вона заміж вийшла за якогось жида і поїхала ... в Ізраіль”. – “А що ж ти цілий день робив ? “ – “Шо-шо... дочка ж її тут осталася...” – “Так ти шо? Дочку її ... того ?”. – “Нє, ну ти , Миколо, блін, вопше, маньяк ти якийсь... Я ж не є такий сексуальний маньяк і ідіот , як ти... Карочє, це моя дочка, від мене” – “ Ну-у ? Ну і ?..” – “А шо “ну і” ? Врізала мені по морді за те, що я їх з мамашою кинув, і сказала уй..бувати звідси в свою дєрєвню. То я пішов трошки та заковтнув сто грам”. – “Ладно,-кажу,- це діло по-любому треба обмити, це ж треба – дочку маєш у Києві. Пішли, тут недалеко є одна точка, “Барикада” називається, пацани оті відкрили , шо голодували коло фонтанів, коли ми в дев”яносто якомусь там приїздили на семінар, пригадуєш ? Ми на них ще ходили дивитися...“ . “Ну так пам”ятаю, конєшно, я ще тоді своїй привіз зі Львова банку кави “Пелє” і пачку імпортних гандонів з вусіками , то ми з нею то поп”єм кави, то пої..емося, то поп”єм кави , то пої..емося....”. – “Ну от, ти пив каву і трахав бабу, а вони голодували . І все оте, шо ти тепер маєш, - практично нового “Запорожця”, дачу в Сокільниках, нову квартиру на Сихові, - ото все вони для тебе вибороли, поняв, чмо ?” Петро дуже гордився своїм “Запорожцем”, він недавно давав на шліфовку блок головок, купив нову прокладку, залив у двигун “Квакер Стейт”, і стверджував, що може зі Львова до Трускавця доїхати за сорок хвилтин.

Дійшли ми до того місця, де позаминулого року я відвідував оте кафе, якісь-там “барикади” , чи то останні, чи то зруйновані, чи то високі, а там на дверях висить замок, ознак життя ніяких , і приліплено папірець, шо у них ремонт. І вивіски ніякої немає, карочє, вже ті барикади зрівняли з асфальтом. Зайшли ми поруч до універсаму, запитали, куди ті барикади подівалися, а на нас так якось підозріло подивилися, наче на артистів кордебалєту, і сказали, що вже полгода чи навіт год, як кафе закрили, а власника кафе чи то розстріляли насмерть в його джипі, чи то посадили в тюрму за антиякусь діяльність, чи то він сам в”їхав мордою у КАМАЗ, карочє, ісчєз, як утрєнній туман . Петро перелякався, і почав мене тягти за рукав, так ніби ми вже і не маєм права просто запитати. Мені то дуже не сподобалося , шо зараз про Гітлєра говорити можна, а про тих пацанів, шо голодували , зась. Ми повернули назад до метро, і там недалеко, в підземному переході здибали вивіску якогось закладу громадського харчування , яка нам здалася досить апетитною. Ми сміливо туди завалили , а чого б нам ото боятися, хоч ми і не тутешні, але ж не в Багдад який приїхали, не в Москву яку златоглавую , а в рідний Київ. Молода тьолка за стійкою відразу ж до нас привітно і професійно ( невідомо лише, що то за професія така) вишкірилася : “Што вас інтєрєсуєт ?”. “Героїн, анаша, опіум”,- чесно відказав я.
“Анаша ? У нас нєт анаши, ми наркотікамі нє таргуєм”. – Дєвка явно не поняла юмора. - “Жаль, дуже жаль, - кажу я їй на повному серйозі.- Шо ж ви так ??? А де тут можна купити анаші , не підкажете ? “ - Дєвка трішечки прийшла в замєшатєльство та й каже :” Возьмітє шо-то другоє... Вот, у нас мартіні єсть, коктейлі разниє, возьмітє “голубую лагуну” ілі “золотой закат” . – “Добре,- кажу я їй, - шо не “золотой дождь”. А “кров москаля” у вас є ? “. Дєвка врешті врубилася і весело заржала : “А ви что, западенци ?” – Петро мовчить, як партизан, дивиться на її цицьки і ковтає слину, там дійсно було на шо дивитися, але як він буде так мовчати, то йому перепаде хіба що мінєтчиця з Окружної, а я й кажу : “Ні, ми звичайні бандерівці, будемо брати вас в заложники, от у мене в дипломаті міна сповільненої дії, а отут в штанах - маузер”. Тьолці , видно, я прийшовся до смаку зі своїми шуточками, бо в залі сиділи лише якісь пацани-малолєтки , цідили пиво, лузали насіння , курили і матюкалися , спльовуючи на підлогу. Ну а ми з Петром маємо вигляд солідних людей, майже як депутати якісь чи олігархи, особливо Петро вирядився , бо ж ішов у гості до своєї коханої, та й я теж не промах, вдів отой ще майже новий костюм , що купив ще по старій ціні на другий день, як гривня впала в дев”яносто восьмому, а дипломат у мене ще гедееровський, кожаний, коричневий такий. Карочє, ті малолєтки як почули, що ми збираємося їх брати в заложники, тихенько встали і повиходили, навіть дверми не гримнули, від чого дєвка, а звали її , якщо той її бейджик коло лівої цицьки не брехав, Єкатєріна , полегшено зітхнула. “То шо, будете нам робити “кров москаля”, чи ні ? “- перепитав я. “А как ето - “кров москаля “ ?”. – “Та елементарно, простіше простого, берете наливаєте пів склянки томатного соку, а зверху доливаєте по лезу ножа горілки, краще “української з перцем” - “ А-а-а, так ето же сєйчас “лукойл” називаєтся”- заржала Єкатєріна. “Га ? А чого це “лукойл” ,- стрепенувся, наче прокинувся Петро. “Ну как же, “лукойл” вєдь красний с бєлим, ну і здєсь красний сок с бєлой водочкой, ну как раньше “кровавая мері” ,- пояснила Єкатєріна. “ А-а, нам однаково, в “лукойлі” теж москалі сидять, так шо давай нам зроби... “крові лукойла” дві порції”.
Єкатєріна енергійно метнулася чинити коктейлі і продовжила опрос публіки :
- А кушать будєтє ?
- Слиш, Катька, - кажу я їй, - а ти знаєш, тут недалеко було таке кафе, бандерівське, “Висока барикада” чи щось типу цього, куди воно ділося ?
- А-а, я нє знаю, я к нім нє заходіла, іх налоговая закрила ... Ето ви у ніх набралісь такіх названій – “кровь москаля” ?
- І в них, і не в них.... У нас у Львові в багатьох місцях такі назви пропонуються...
- Ой, как ви балакаєтє нєпрівично... Как дєпутати какіє... Как Степан Хмара... А кушать что будєтє ?
- Ну, це залежно від того, що у Вас є...
- Вот, хот-догі возьмітє ілі сасіску в тєстє...
- М-да, не густо , у нас це називають “жидівське щастя” ...
- А чєго ето вдруг ?
- Ну, оця “сасіска в тєстє” нагадує єврейський чоловічий статевий орган після обрізання...
- Ги-ги-ги... А у мєня мама єврєйка, а папа русскій...
- Ага... А ти, значить, Катерина.

Карочє, веселою дівкою виявилася ця Катерина, ми засиділися у неї до самого закриття, випили вже не пам”ятаю скільки “москальської крові” і зжерли стільки ж “жидівського щастя”, наприкінці я виміняв залишки свого коньяка ( пів пляшки !) на її адресу і домашній телефон, пообіцяв, що влаштую захмелілого Петра в готелі , а сам на таксі приїду до неї, хоч і в третій ночі. Вона сказала, що Петро може заночувати у неї на лоджії на розкладачці, лоджія засклена металопластиковими склопакетами і там виведена батарея опалення , і можна ще ввімкнути додатково електрокамін, і буде тепло чи навіть тепліше, як у кімнаті, але Петро бовкнув, що з жидами під одним дахом жити не збирається, що жидів з нього на сьогодні досить , і це було останнє, що він сказав у катерининому кафе. Я вивів його попід руки на поверхню, він від свіжого повітря трохи оклигав, і запитав, де ми.
- У Києві ми, у Києві, - кажу.
- Всьо... бля... одні жиди кругом і кацапи... Я не можу...
- Що ж робити, - кажу, - таке наше життя. – А сам тягну його до найближчого готелю, такий круглий, інтересний готель, я там колись ночував.
- Микола,-стогне Петро,- слухай, пішли до Дніпра.
- Аякже, уже , зараз трохи поспим і підемо до Дніпра.... Будем рибку на уху ловити...
- На уху ? Яку, на х..й , на уху рибку ? Ти шо, Микола, ти думаєш, що я випивший ??? Га ??? Ти думаєш, шо я випивший ?? Бля, та я ще відро самогону вип'ю, і ні х..я не буде, поняв ? Давай, веди мене до Дніпра ! Де тут ето й..бане Дніпро ?
Петро, коли вип'є, стає зовсім некерований. Я б його, звичайно, коли треба було б, поборов, але ж не хотілося бруднити костюма. Він, коли тверезий, і мухи не зобидить, я його одним пальцем поборю. Але, коли він під градусом, з ним краще не сперечатися, я сам бачив, як він бика завалив. Прийшов випивший у неділю на ферму, а там бик оскаженів, всі мужики повтікали, а він сп”яну не подумав, що робить, бик же міг його насмерть забодати , підійшов до того биця і як ввалить йому кулаком між роги, я б не хотів бути на місці того бика, карочє, бик той залишився тимчасово живий, але з розряду проізводітєлєй його виключили, а потім пустили на ковбасу . Ну , думаю, дрбре, до Дніпра, так до Дніпра. Це ж дійсно, скільки до Київа приїжджаю, а до Дніпра ще ні разу й не ходив, тільки з вагона метро його й бачив. Негоже оце справжньому українцеві хоч раз в житті не омити тіло своє у священному Дніпрі. Ми взяли напрямок до Дніпра.
- Підемо до Дніпра, Микола, і втопимося, поняв, Микола ?? – бубонів Петро.- Втопимося удвох ... я і ти. Втопимося, Микола, бля буду, назло отим жидам. Щоб знали... Ну як це так, я до неї приїхав, Микола, а вона в Ізраїль поїхала , з жидом якимось... Я ж їй дзвонив, що приїду, я ж її за два тижні прєдупредив...
Ми якраз проходили через парк, і вже було видно крізь дерева отой музей, Маріїнський палац, я там був ще за Горбачова, ще навіть не до кінця він був відреставрований, шо сказати, Ермітаж, звичайно, краще, да і Петродворець не зрівняти з цим сараєм, ну але треба радіти, що хоч що-небудь у нас залишилося від царської влади. Треба б завтра зайти подивитися, може там щось дореставрували, може картини які почепили, може, даная або венера яка-небудь висить. Ну, карочє, захотілося нам з Петром , майже одночасно, до вітру. Ну, а що ви думали, стільки з”їсти і випити... ми ж не роботи які, ми ж живі люди. Я б ще потерпів, та й Петрові кажу, слухай, Петре, ти ж все рівно топитися зібрався, то що, не все одно яким топитися, чи висраним, чи ні, давай уже потерпи до Дніпра, тут вже недалеко залишилося, от спустимося з гірки, а там вже й Дніпро. “Нє,- каже Петро, - терпіть не буду, назло цим жидам зараз тут і насру” – і вже знімає штани, моститься під деревом.
Я ніколи навіть не міг подумати, що Петро може бути таким антисємітом. Коли тверезий – від нього і слова такого “жид” не почуєш, говорить виключно “єврей” та ще й червоніє при цьому, наче йому соромно, що він не сєміт, а українець. Раз , ще за союза, приїхала до нас в колгосп делегація з Біробіджана , досвід переймати, львівських тьолок потрахати, так він до них звертався виключно “товаріщі біробіджанци”, ніяк не міг повірити, що вони євреї, а не вірмени.
Я йому кажу – слухай , Петре, давай ще трошки відійдемо, а то уяви – завтра вранці люди будуть іти чи на роботу, чи в музей, а тут, просто коло стежки , вибачте на слові, насрано, це ж столиця, тут люди більш витончені, можуть і шок отримати. Давай отуди відійдемо, під музей, там в паркані колись , ще за Горбачова, я бачив дірку, от там і насремо, замінуємо, так би мовити, щоб різна шваль в дірки парканні не лазила без квитка, а йшла в касу і платила бабки, як усі нормальні люди. Петро наче послухався, проте штани застібати не став, а так, підтримуючи їх руками, і пошкандибав. Ну, я за ним іду, по дорозі з дипломата вийняв газетку, яка під руку потрапила, а це виявилася “Факти”, та й відриваю шмат для завершення предстоящого діла, щоб потім часу не гаяти. Дійшли ми до того місця, де колись у паркані була дірка, а її вже й нема. Ну, думаю, молодці наші, все-таки за п”ятнадцять років спохопилися і зремонтували паркана, а кажуть, що ми совками і помремо, фіг вам, ми уже не совки, он і паркан зремонтували, і нові лінії метро проклали, а який майдан Незалежності чудовий звели , які підземні палаци з фонтанами ! Коли оце дивлюся, а Петро уже сів і робить діло... м-да, забагато він з”їв цих хотдогів, ну та добре, часу нема, бо ще до Дніпра йти, ще топитися, а потім до Єкатєріни можна заскочити, вона ж тут десь неподалік проживає, десь на Троєщині сказала ... Ну, карочє, може це Вам і нецікаво, але присів коло Петра і я, і знаєте, сидіти поруч під музеєм на природі, на свіжому нічному повітрі , і срати удвох - це вам не те, що сидіти удома одному на унітазі, в тісному гальюні з поганою вентиляцією, це , я вам скажу, така поезія, така висока матерія ! Тим більше – не де-небудь у верболозах, а майже в центрі Києва, в столиці нашої держави, і так хочеться запам”ятати цей момент, щоб потім, коли повернемося додому, згадувати з Петром оцю березневу, трішки морозяну ніч, оцей відблиск зірок у калюжах і т.д. і т.п.
- А що це ви тут, шановні, робите ?
До мене підбігла собака, тицьнула мене в обличчя своєю мордою, підійшли люди у формі, з автоматами, ні хрена собі ! Один, видно найстарший, підбіг до Петра, смикнув його за вухо, Петро втратив рівновагу і гепнувся обличчям у сніг.
- Ви што, ох..єлі, нашлі гдє срать ! Бєрітє іх !
Двоє оболтусів підхопили мене під руки, третій натягнув мені штани, я , хоч і був трішки під градусом, але ж це не означає, що не слід витирати мені задницю, тим більше , що я тримав папір в руках і пропонував його третьому, котрий натягував мені штани. Замість цього я отримав від нього під дихало , а потім – по нирках, і у мене вже питань не було, хрен з вами, прийду в номер і все виперу, все одно поїзд аж увечері.
Троє інших займалися Петром, звідки їх стільки тут понабиралося, музей уже , мабуть, давно зачинений, в кінотеатри чи ресторани з автоматами не ходять, та й хоч з автоматами, але я б їм не радив дратувати Петра, хай би вже досрав, а то ж потім і автомати їм не допоможуть.
Старший підійшов до того місця, де ми з Петром присіли, посвітив на сніг ліхтариком, матюкнувся, покликав своїх братанів , хто був незайнятий.
- Мужикі, смотрітє, ну ні хрєна сєбє... Да ето же... Бля-я-я... Кого ми взялі !
Я поглянув у круг світла від його ліхтаря, і нічого особливого не побачив, какашки , вибачєйте, як какашки, колір і запах нормальний, поносу нема, що ще треба, що вони ото там видивляються, вирячилися, як Лєнін на есерку Каплан.
- Кто вас послал ? – запитує у мене старший, майор за званням, знаки разлічія незрозумілі, такого рода військ просто не існує.
- Як це хто ? Колгосп нас послав , он у нас і командіровочні є, з печаттю, все, як полагається. Ми на трєнінг приїхали, в Будинок кіноактьора, відпустіть , більше не будемо. Щас все уберем, і підемо до Дніпра.
- Ето... ви із “Восстань Украіно”, да ? Свістовіч вас послал сюда ? Ілі Тімошенко ? Давайтє, п..дари, колітєсь...
- Да , пане майор, чого ж нам колотись, ми ж не наріки якісь, що вам треба ? Ну треба, я вам от у мене є двадцять доларів, я вам от їх дам, це все уберем зараз , прямо в діпломат позбираю, і все. Інцидєнта не буде.
- Ану, давайтє, сознавайтєсь, ето Тімошенко ілі Мороз вам пріказалі здєсь говном напісать “кучму геть” ? Здесь, прямо под прєзідєнтскім дворцом ?? Я ж вас на мєстє положу !
Я поглянув на ті сліди, що залишилися на снігу від нас із Петром, і помітив, що дійсно, Петрова купка нагадувала літеру “К”, а моя - літеру “У”. Майор продовжував :
- Вчєра какой-то прідурок, єсть подозрєніє, што ето бил Свістовіч, наш агєнт нє рассмотрєл, так как стоял спіной к проісходящєму і нє хотєл рєзко поворачіваться во ізбєжаніє провала, напісал пальцем на запотєвщем стєклє троллєйбуса “кучму геть”, і ето момєнтально , как раковая опухоль, разнєслось і размножилось по всєму городу, і уже пішут нє только пальцем по стєклу, но і гавном по снєгу ! Наши группи бистрого рєагірованія нє успєвают ліквідіровать всю ету антіконстітуционную пісаніну. І вот наконєц ми поймалі пєрвих ласточєк, то єсть вас. І ви у мєня сознаєтєсь, сознаєтєсь как мілєнькіє !
Я старався щось придумати, знайти якийсь такий переконливий доказ, що ми нічого не мали проти нашого коханого президента, і знати не знали, що ц е вже не музей, а його хатинка.
- Е-е-е, це ми хотіли написати “кучмі - ура”. Петро мав написати “кучмі”, а я – “ура”.
Майор похитав головою :
- Піздішь, расстояніє мєжду “к” і “у” слішком малєнькоє.
- Е-е-е, так ми у столбік хотіли...
- Ну, будєтє сознаваться ?? – майор пересмикнув затвор. Затвор клацнув. Петро розплющив одне око. Потім Петро розплющив друге око. Петро не поняв. Петро не поняв, хто це його тримає. Петро не поняв, хто це його п..здить по морді. Петру таке не подобається, я ж вас прєдупрєждав. Чи хотів прєдупредить, ви ж, придурки, не слухали. Петро, ще за Брєжнєва, служив у Радянській Армії, одні казали, що він служив у десанті, інші казали , що у морській піхоті, хоч офіційно він служив у військах зв”язку на китайському кордоні , але ж про бика я вам вже розказував. Ну а ці придурки вирішили, що коли начепили бронежилети, то їм уже все можна, а я так гадаю, що Петро навіть не відчув, що то були бронежилети. Я в темноті не все детально помітив, крім того, це все одно відбувалося у мене за спиною, карочє, одною ногою Петро вибив автомат з рук майора, а другою ногою зацідив йому у зуби і носа, так що там у майора щось хряснуло , мабуть ніс виліз на потилиці, третьою ногою він стукнув одного придурка, який не хотів мене відпускати, а четвертою ногою відправив відпочивати другого придурка. П”ятою ногою він ледь не стукнув мене, добре, що я встиг крикнути : Петрику, це я, вгомонися. Собака , як дурна, бігала навколо Петра і заливалася від своєї собачої люті, але не насмілювалася чомусь на нього напасти, Петро вийняв з кобури у майора пістолета, пересмикнув затвора і вистрілив у собаку прямою наводкою, та тявкнула і беркицьнулася трупом коло конаючого майора. Петро здивовано розглядав пістолета :
- Ти диви, заряджений бойовими... Микола, а де це ми ?
- В Києві , Петрику, недалеко від Дніпра.
- А-а-а... А я думав .... То що ... остальні жиди повтікали ?
- Повтікали, а тепер і нам пора.... Кидай пушку, та й пішли топитися, бо такого наробили, що і з роботи звільнять, і в тюрму посадять.
- Слухай, а я вже не хочу топитися... Оце так тренінг...
Ми збігали великими стрибками вниз по схилу, просто до Дніпра, десь вчувалося завивання міліцейської сирени, а я гадав чи викинути дипломата, бо ж заважає, чи не викидати, бо як знайдуть, то це ж буде речовий доказ, хоча в чому нас можна звинуватити, я й не розумів. Ну, замочили пса, але ж люди живі, майору, правда, доведеться вставити кілька нових зубів і пришити нового носа, але ж сам винен, не треба перевищувати повноваження. Найстрашніше – це те , шо ми насрали під президентським палацом, але ж це максимум п”ятнадцять діб за дрібне хуліганство, та й насрали ми не так уже й близько від входу, за парканом все-таки, а з іншого боку , нормальні люди в нормальній державі це розглянули б як удобренння органічними добривами землі біля резиденціїї глави держави, можливо б, і “Героя України” дали.
Ми добігли до Дніпра в районі моста Метро, річка була ще під кригою, і ми по кризі вирішили перейти на лівий берег, а там і до Троєщини рукою подати. Ми вже були на середині ріки, коли я згадав про червону фарбу у дипломаті, хоч і недешева вона, але вивели ми таки з Петром на кризі величезними яскраво-червоними літерами цю злополучну фразу , щоб коли спіймають і посадять , то хоч було б за що : “Кучму –геть!”.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1047651118.html


Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у новинах та розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини чи статті, на яку ви посилаєтся.

Ми також вітаємо коментарі, доповнення та виправлення до текстів новин від всіх свідків подій, що згадуються в новинах. Пишіть на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини. Всі цікаві коментарі будуть оприлюднені.


 
Перша Сторінка / Останні Новини / Питання та Відповіді про Майдан / Статті / Народні Новини / Листи На Майдан / Майдан-ЗахідМайдан-ВостокПраво / Бібліотека / Досьє / Фотоархів / Заяви та Звернення / Культура / Економіка / Наша Історія / Філософія, Релігія, Духовність / Діаспора / Голодомор / Преса / Україна-Росія / Гумор / Без правил / Оголошення / Технічна Допомога / Архіви Майдану / Розробки / Мова / Вільний Форум


Українська банерна мережа

(Copyleft) maidan.org.ua, 2001-2005
!!! Копілефт передбачає вільне розповсюдження із збереженням автури та мережевої адреси !!!
сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації
(поки не зовсім повний) переклад ліцензії українською