Майдан / Статті  

додано: 20-03-2003
Богдан Олексюк: Волинь: іспит сумління
Польсько Український Форум

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1048152628.html

ІНФОРМАЦІЙНИЙ простір України наче прорвало. Його заповнили статті, листи, дискусії про події 60-літньої давності на Волині. Вирвався довгі роки тамований біль тих, хто постраждав у братовбивчому українсько-польському конфлікті. Спокійніше й виваженіше говорять ті, хто цього не пережив – українці з центральних та східних областей.

Очевидним стало те, як мало ми знаємо свою історію. Навіть історію одного покоління! Про “волинську різанину” багато українців довідалися... від поляків. Зрозуміло, за радянських часів ця тема була заборонена, як, зрештою, й інші теми, пов’язані з діяльністю ОУН і УПА. Однак ці інші теми давно вже опинилися в центрі уваги істориків і громадськості, видано чимало спогадів учасників героїчної боротьби за самостійну Україну. Чому ж Волинську трагедію ціле десятиліття нашої незалежності оточувала щільна мовчанка? Може через сором чи почуття вини?

Адже в комуністичній Польщі ця тема також була заборонена. Але поляки добре пам’ятали про Волинь і передавали цю пам’ять молодшим поколінням. Відтак, сьогодні ми з поляками виявилися в нерівному становищі.

Попередження про заплановані у Польщі на цей рік заходи із вшанування пам’яті польських жертв протистояння на Волині в 1943 році, передало українцям польське керівництво, стурбоване активністю радикальних сил і не зацікавлене в роздмухуванні міжнаціональної ворожнечі. Представники ж України, схоже, навіть не одразу зрозуміли про що, власне, йдеться...

Треба вибачитися? Добре, не за себе ж. Адже вина лягає на ОУН-УПА, яка й досі не визнана державою як воююча сторона в II світовій війні. Мабуть, такою логікою керувався президент Кучма. А шкода. Бо просити в поляків вибачення справді необхідно, але тільки від імені народу, який усвідомлює свою провину і розуміє всю складність ситуації, що склалася на той час в Західній Україні. Це нелегко, але той, хто сам пережив і пам’ятає заподіяну йому кривду, повинен зрозуміти також почуття іншої сторони, повинен піднятися понад ворожнечею.

Немає жодного сенсу в неусвідомленому визнанні чужих гріхів. За християнськими нормами кожне щире каяття супроводжується усвідомленням вагомості заподіяного. Це важкий іспит сумління. Але погляньмо, до німців сьогодні вже ніхто не має жалю за жахливі воєнні злочини. Відбулося очищуюче взаємне вибачення.

Історики ще довго з’ясовуватимуть причини й обставини Волинської трагедії. Та незаперечним фактом є загибель від рук українців мирних польських сімей на землі, де вони жили віками. Жорстокість, що мала там місце, не підлягає сумніву. Тому вибачатися нам є за що, і це нині зробити необхідно. Шукати ж хто більше завинив, спровокувавши конфлікт, на чиїх руках більше крові, чи хто має вибачатися першим – сьогодні немає сенсу. Цей шлях не приведе нас до примирення і порозуміння. А воно ж тепер так потрібне і українцям, і полякам!

Нечасто в наших народів настільки збігалися стратегічні інтереси, як тепер. Очевидно, існують сили, що мають протилежну мету: в російських інтересах переорієнтувати Україну в своєму напрямку і встановити над нею цілковитий економічний, політичний і культурний контроль. На жаль, значною мірою їм це вже вдалося. І кожній розумній людині зрозуміло, що коли виникають проблеми навколо могил Львівських орлят чи архівів і могил жертв Волинської трагедії, скористають на погіршенні українсько-польських відносин тільки проросійські сили.

Тому дивно бачити, як таким чином певна частина українських націоналістів фактично грає на руку російським шовіністам. Нині вони виступають проти всякого вибачення, звинувачуючи поляків у терорі проти українського населення в 1938-1944 роках і називаючи відплатні акції самозахистом, на який мав право український народ.

Справді, ми не можемо розглядати окремо операції українців проти поляків, чи так само поляків проти українців, бо це буде добірка фактів, вирваних з історичного контексту. Мусимо взяти до уваги жорстоке переслідування української інтелігенції та православних священиків на теренах Холмщини і Підляшшя, яке чинили польські шовіністичні організації та поліція роти. Як відомо, ще з 1938 року поляки почали тут масово руйнувати православні церкви. Але найбільші та найжорстокіші відплатні акції поляків відбулися наприкінці 1943-го і в 1944 роках, тобто вже після кривавих подій на Волині.

Багато з тих, хто це пережив, взяли участь у науково-практичній конференції “Депортація етнічних українців Польщі в ХХ столітті та її наслідки”, що нещодавно відбулася у Волинському державному університеті. Її організувало Волинське громадсько-культурне товариство “Холмщина” і науковці університету. Холмщаки з болем оповідали про пережитий жах, про масові вбивства, які чинили вояки Армії Крайової та інших польських воєнізованих угруповань. Про те, як аківці ночами оточували українські села, дощенту палили будинки і нищили місцевих українців. Свідчення ці задокументовано, і можна сподіватися, що вони стануть підставою до визнання депортованих за Буг українців потерпілими із визнанням усіх прав, які із цього випливають.

Товариство “Холмщина” звернулося до голів Волинської облдержадміністрації та облради із зверненням, у якому, зокрема, йдеться: “Просимо подбати, щоб під час Міжнародної наукової конференції (в Луцьку у травні) українсько-польський національний конфлікт розглядався не тільки в межах колишнього Волинського воєводства, а в межах історичної Волині, до якої належить і Холмщина, де в роки II світової війни польські бойові формування тільки в одному Грубешівському повіті спалили понад 50 українських сіл, по-звірячому вбили і замордували тисячі невинних мирних жителів, дітей, матерів, людей похилого віку”.

Це все правда. Та все ж, українці мусять визнати свою провину і покаятися за пролиту невинну польську кров. Чи визнають свою вину поляки? Це їхня дилема. В майбутнє треба йти із чистим сумлінням. Поляки вже визнали свою провину за акцію “Вісла”, а також за участь у знищенні євреїв у Єдвабному. Логічним був би і цей крок. Але рахунок їхнього сумління платити їм. Ми ж, складаючи шану тим, хто боронив свій народ і боровся за власну державу, маємо визнати, що помста і вбивство невинних польських родин було трагічною помилкою і щиро попросити пробачення за наших батьків.

На закінчення процитую слова Державного секретаря канцелярії президента Польщі, Голови Бюро національної безпеки Марека Сівця: “Польща не чинила і не має наміру чинити тиск на українську владу, а також в будь-який спосіб змушувати до слів вибачення за злочини, скоєні ОУН-УПА на Волині. Керівництво Республіки Польща ніколи не заявляло через своїх представників, що український президент повинен “покаятися і від імені українського народу попросити вибачення у поляків”. Але кожен жест було б високо оцінено, особливо родинами жертв, вбитих на Волині, та ще живими свідками тих кривавих подій. Вибір слів залежить від людей. Їхніх представників. Їх поваги і мужності.

...Поляки не піднімають питання про засудження всієї діяльності ОУН-УПА. Ми знаємо, наскільки важливе місце ці організації займають у національній свідомості вашої країни, борючись за самостійну Україну. Однак вважаю, що злочини потрібно засуджувати. Всі і завжди.

...Те, що сталося 60 років тому на Волині, закликає всіх нас до роздумів. Польща не хоче спрощувати історії того періоду. Визнаємо, що в результаті польських відплатних акцій там також гинули і українці. Багато з них віддали своє життя за те, що в ті драматичні часи допомагали полякам, які шукали порятунку від смерті. Надавали їм сховище, ділилися з ними інколи останньою крихтою хліба. Їхні тлінні останки нерідко спочивають поруч з похованнями вбитих поляків, часто в безіменних могилах. Низько схиляю голову перед усіма жертвами тих драматичних подій. Яке буде ставлення українців до відзначення 60-ї річниці вбивств польського населення, що мешкало на Волині? Не вмію відповісти. Які слова промовлять українці над могилами жертв? Не знаю. Нехай совість кожного з нас підкаже, як ми повинні себе повести, маючи перед собою річницю відзначення цієї трагедії.

Наш польський досвід підказує нам, що слова правди допомагають сміливо дивитися один одному в очі”.

Богдан Олексюк – волиняк, провідний аналітик Інституту відкритої політики, мешкає у Києві

“Lwiwśka hazeta”, nr 127/19.03.2003 r.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1048152628.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua