Майдан / Статті  

додано: 25-03-2003
Володимир Бойко: Нецензурний Васильєв
Грані +

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1048598429.html

Нецензурний Васильєв

Володимир Бойко



Якось колеги по цеху, збираючи підписи проти утисків політичної цензури, запропонували й мені підписатися під відозвою. Хочу зізнатися чесно, відверто й привселюдно — відмовився я. Бо ніколи ніякої цензури в незалежній Україні, та ще й політичної, в очі не бачив. З редакції мене в наручниках забирали — не заперечую. Погрози вислуховувати доводиться регулярно — що є, то є. У буцегарні милістю податківців і прокурорів, збентежених моїми статтями про корупцію в їхніх дружних лавах, і то довелося побувати, і зовсім не з редакційним завданням — аж навіть Президент обурився, попри те, що він у нас, як відомо, тільки мертвих журналістів захищає. А ось з утисками цензури зустрічатися не доводилося.

Не можу не підтримати керівника Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергія Васильєва в його невтомному прагненні довести Раді Європі відсутність в Україні політичної цензури. Немає її, гадюки — і тут я з С.Васильєвим згоден цілком і повністю. Бо коли в редакцію вриваються представники правоохоронного органу, проводять обшук, виносять комп’ютери та знайдені папери разом з особистими грошима співробітників, яких у наручниках ведуть до казенного дому, як це було в редакції Інтернет-видання “Обком.net”, або коли журналіста з редакційного кабінету просто тягнуть до тюремної камери, як це було в донецькій газети “Салон” — то це можна називати як завгодно, але тільки не цензурою.

Говорити про існування цензури в нашій державі можуть хіба що неофіти, які взялися за перо, себто сіли за клавіатуру, вже після ліквідації приснопам’ятного Головліту, і які ту цензуру не бачили, не нюхали й не мацали. А оскільки автор цих рядків застав ще радянську добу вітчизняної журналістики, коли газета була “не тільки колективним пропагандистом, а й колективним організатором”, то мусить засвідчити, що цензура — це зовсім інше. Принаймні, за часи Головліту журналістам голови не відрізали.

От і кілька днів тому, коментуючи оприлюднену доповідь правозахисної організації Human Rights Watch про ситуацію зі свободою слова в нашій державі, пан Васильєв з притаманною йому образністю дав гідну відсіч наклепникам, що ллють воду на млин ворогів нашого Президента, вишукуючи цензуру там, де її немає та бути не може:

“Для користі справи всі подальші розмови про які-небудь ущемлення прав журналістів, — сказав С.Васильєв, — пропоную перевести виключно у правову площину. Є факт порушення Закону? Будь ласка, звертайтеся до суду. ... Тоді буде предметна дискусія, а не безвідповідальне базікання купки інвалідів політичної цензури”. Оскільки я й раніше до “інвалідів політичної цензури” начебто не належав, а після такого пасажу й взагалі став прихованим симпатиком керівника Головного управління інформаційної політики АП, то хочу категорично підтримати — для користі справи — пропозицію пана Васильєва та перевести розмови про “які-небудь ущемлення прав журналістів” у ту саму площину, в якій пан Васильєв, як видно, є настільки великим фахівцем, що аж навіть роздає публічні поради.

Виявляється, нема більшої проблеми у вітчизняних журналістів, аніж “правовий нігілізм”, і тому державницьке серце пана Васильєва кожного разу тіпається, як тільки черговий писака одержує від супостатів черговий грант. І це замість пустити ті гроші на “створення відповідної системи широкомасштабного навчання журналістів правовій грамоті на рівні центральних та регіональних ЗМІ”. Пане Васильєв, а, може, для початку варто навчити правовій грамоті Генерального прокурора та його підлеглих? З тим, щоби саме вони, а не журналісти, виконували функції, встановлені Законом України “Про прокуратуру”, та здійснювали нагляд за дотриманням законності та правопорядку в країні? Чи терміново організувати якісь курси для наших суддів? А то може трапитися прикрість: ну засвоять журналісти поголовно правову грамотність, ну вивчать ті кодекси, а де ту грамотність застосовувати — і невідомо.

Я, пане Васильєв, також один раз хотів своєю правовою грамотністю в суді повихвалятися. Це коли мене податкова міліція центром Донецька в наручниках водила за спробу написати статтю про комерційну діяльністю синка голови ДПА в Донецькій області О.Папаїки. Ви ту історію, напевно, знаєте, а якщо ні — в Леоніда Даниловича при нагоді спитайте, він у курсі. Так ось, мене ще тільки везли з редакції до Ізолятора тимчасового утримання, а в суді вже лежала моя скарга на незаконність затримання, яка, за законом, має розглядатися негайно. Вгадайте-но, пане Васильєв, “негайно” — це скільки днів? Пояснюю — три. Три дні та скарга ходила з одного суду до іншого, бо ніхто не хотів її розглядати. Нарешті опинилася невідомо чому в місцевому суді Куйбишевського району м.Донецька, куди мене привезли також у наручниках. Так от, суддя постановив тримати мені й далі у в’язниці на тій підставі, що в наданих йому податківцями документах відсутні докази того, що моє затримання здійснено на законних підставах. Так і написав. Прізвище судді — Якубенко. А оскільки Ваш, пане Васильєв, безпосередній начальник чомусь вважає себе адвокатом і навіть від імені Спілки адвокатів України засідає у Вищій Раді юстиції, то прошу поцікавитися, чи не подавав він, обурений такою наругою над законами та присягою судді, подання про зняття з того Якубенка суддівської мантії? Спитайте, будь ласка, а наша газета, думаю, залюбки надрукує Вашу відповідь. До речі, про Віктора Медведчука та правову грамотність. Коли будете бачите наступного разу Віктора Володимировича, то передайте йому, пане Васильєв, від мене великий привіт та нагадування, що відповідно до Закону України “Про адвокатуру” державний службовець не може бути адвокатом за жодних умов. А тим більше він не може очолювати адвокатську спілку та засідати від її імені у Вищій Раді юстиції.

Для того, щоби й надалі у нас з Вами, пане Васильєв, була “предметна дискусія, а не безвідповідальне базікання”, маю особисте прохання. Оскільки згодом Апеляційний суд визнав моє затримання незаконним, то прошу з’ясувати в Генпрокуратурі та повідомити зацікавленій громадськості, хто саме і як за це був покараний, оскільки незаконне тримання невинуватої людини за ґратами — це, як не крути, кримінальний злочин, відповідальність за який встановлена статтею 371 КК України. Чи вигнали з роботи головного Донецького митаря О.Папаїку разом з його синочком, який також працює в лавах податкової міліції, чи заарештували того слідчого, який виносив постанову про моє затримання, чи порушено кримінальну справу проти прокурора, який давав згоду на подання про обрання мені запобіжного заходу у вигляді взяття під варту? Нагадую, пане Васильєв, що суд встановив, що все це було незаконно. І тепер справа за Генпрокуратурою, яка зобов’язана негайно поновити законність, бо інакше який сенс було мені до суду звертатися? І який сенс закликати робити так само інших журналістів?

Заразом прошу поінформувати, хто був покараний і як за незаконний обшук в редакції Інтернет-видання “Обком.net” та застосування наручників до Сергія Сухобока та Олександра Слєпушкіна. А то хлопці вже рік намагаються узнати, за що ж їх примусили скуштувати спецзасоби БР (“браслети ручні”). При цьому питання погрому в редакції перевести, як Ви кажете, “виключно у правову площину” досі не вдалося, оскільки в Печерському суді столиці суддя Ю.Іванченко викинула скаргу С.Сухобока, а Генеральний прокурор замість порушити проти цієї судді кримінальну справу, заяви С.Сухобока про таку дивну поведінку Ю.Іванченко надсилає на розгляд до Вищої Ради юстиції, де, як відомо, в більшості засідають Ваш шеф та йому подібні.

Може, якщо Ви вже будете писати запит до Генпрокурора, Ви разом поцікавтеся, що сталося з тими правоохоронцями, які торік втопили в річці тираж газети “Свобода”? Матеріал там один тоді не сподобався генеральному прокуророві — той, де йшлося про запит народного депутата В.Шишкіна щодо хабарництва в Генеральній прокуратурі. За той матеріал головний редактор Олег Ляшко відбув на нарах дев’ять діб у Черкаському ІТУ. Суд тоді також визнав затримання незаконним, але щось я проґавив повідомлення про притягування винних до відповідальності. Так Ви, будь ласка, уточніть. Також попитайте, скільки саме було виплачено державою на компенсацію за незаконне затримання О.Ляшкові та мені. Бо, може, Ви, роздаючи правові поради, цього й не знаєте, але відповідно до нашого законодавства у випадку, якщо суд встановить, що людина перебувала за ґратами незаконно, той орган, який її туди запроторив, повинен негайно порахувати вартість завданої незаконним затриманням шкоди і, не очікуючи нагадувань потерпілого, винести постанову про відшкодування за рахунок державного бюджету. Оскільки ані я, ані О.Ляшко тих грошей досі не бачили, то просимо, пане Васильєв, вашого заступництва — довідайтеся, будь ласка, може ті гроші десь в дорозі загубилися?

Не можу без тремтіння в голосі читати про те, як піклується С.Васильєв про права та охоронювані законом інтереси пишучої братії, як він дбає про те, щоби “іноземні гранти використовувалися на розширену мережу тренінгів, консультацій та навчальних установ, які б надали журналістам конкретні навички використання чинного законодавства для захисту своїх прав та інтересів”. Оскільки, як постійно наголошує наш герой, “чинні Конституція та закони України дають можливість журналістам захищати свої права”. Ой, пане Васильєв, може, Ви про це перший раз чуєте, але права журналістів повинні захищати зовсім не вони самі (тут Ви чогось наплутали), а прокуратура. Запевняю Вас. Для цього законодавець передбачив усі можливості — навіть статтю в Кримінальному кодексі, яка так і називається “Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”. Професійні права та професійні інтереси журналіста захищаються, пане Васильєв, державою, а зовсім не самими представниками цієї професії. Це коли йдеться про непрофесійні проблеми, це коли журналіст розлучаються з дружиною та сумісне нажите в шлюбі майно ділить — тоді, дійсно, державі до того немає клопоту, бо там має місце спір щодо суб’єктивного права. Тобто такого, яке з професійною діяльністю не пов’язане. А коли ж йдеться про виконання людиною професійних обов’язків журналіста, то мені чомусь здається, що правові тренінги треба проводити зовсім не серед акул пера та гієн клавіатури, а серед тих, хто надягає час від часу на журналістів наручники. І краще за все ті тренінги проводити в місцях позбавлення волі — щоби робили висновки ті з правоохоронців, які зараз при владі.

І ще сприймаються якось дивно заклики пана Васильєва до журналістів звертатися у випадку непорозумінь до суду, переводячи суперечки “в правову площину”. А може було б краще, якби зверталися до суду не журналісти, а ті, хто має претензії до авторів публікацій, замість — бейсбольними бітами та по голові? А то, наприклад, надрукував я нещодавно в “Україні кримінальній” статейку про дивні речі, які кояться в підрозділі “Укрзалізниці” — підприємстві “Інтертранс” — з державними грошима. Ясна річ, що керівникові “Інтертрансу” Миколі Ковзелю та стаття ну дуже не сподобалася. Кажуть, розсердився дуже пан Ковзель за те, що розповів я, як він по 400 тисяч гривень на так звані “юридичні послуги” за складання одного папірця обсягом 1,5 аркуші стороннім адвокатським фірмам переказує. А особисто я, між іншим, готовий складати “Інтертрансу”, який має власну юридичну службу, такі ж самі папірці за суму в тисячу разів меншу — це ж яка державним грошам економія. Так от, почалися “наїзди”, причому якби б на мене, так ні — на власника сайту. І телефоном йому погрожують, і листами шантажують, і пан Ковзель особисто телефонував, а вимога одна — зняти статтю. Ні, претензій до фактажу немає, які ж там претензії, якщо в мене документи на руках. А не подобається, виявляється, залізничникам те, що з моєї статті читач може зробити висновок, що в цьому відомстві гроші розтринькують, а точніше — примітивно розкрадають. Причому, з автором підлеглі пана Кирпи судитися не хочуть, хоча я вже в той “Інтертранс” і домашню адресу свою направив, і адресу суду, і реквізити, по яких держмито треба сплачувати. Не хочуть, іроди, судитися зі мною і все, натомість всякі кари обіцяють зовсім сторонній людині, вимагаючи прибрати з Інтернету мій допис. Та я ось що собі думаю. Ви, пане Васильєв, як будете наступного разу з паном Кирпою на партійних зборах бачитися, то, будь ласка, правовий тренінг серед нього і проведіть. Щоби, значиться, у правову площину претензії до журналістів він переводити навчився. А я, знаєте, якось і без Ваших порад. Мене, знаєте, журналістські права в тюрмі захищати навчили.


http://grani.kiev.ua/2003/10/Boyko28L_ukr.htm

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1048598429.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua