Майдан / Статті  

додано: 06-04-2003
Василь Черепанин: Обличчя протесту і маска влади
www.krytyka.kiev.ua

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1049612827.html

Фільм Андрія Шевченка "Обличчя протесту" став безпрецедентним явищем в сучасній українській кінодокументалістиці – чи не вперше її зусилля було спрямовано на те, щоб простежити та відрефлексувати політико-соціяльне явище, яким були опозиційні акції кінця 2000 – 2001 років під загальною назвою "Україна без Кучми!"

Цей аналітичний крок зроблено і йому, безперечно, ціни нема – інша річ, що, попри всі матеріяльні застереження, на ідею того, що можна і треба підбити підсумки і винести уроки пішло два роки, але важливо те, що цей фільм подає приклад обов'язкової необхідности осмислювання безпосередньо живого, недавнього минулого. Те, що "Обличчя протесту" робить власні висновки з політичних подій дворічної давности, це його велика перевага, якої в нього не відбереш, але придивімось уважніше до того, в який спосіб це відбувається – на те, як дискурсивно організований цей фільм.

Отже, фільм, як вже зазначалося, про акцію "Україна без Кучми!", але в ньому немає як Кучми, який присутній хіба що як привід, метафора, маркер часу, так і власне опозиційних чи провладних політиків. Автори "Обличчя протесту" обрали інший шлях – випукло (інколи занадто) показати безпосередніх учасників акції (унсовець Тополя, який зараз сидить у в'язниці, учасники походу на Київ із Житомира, селяни, що їх дорогою брали на нічліг, Тетяна Чорновіл, організатори Володимир Чемерис та Юрій Луценко, шістдесятник Євген Сверстюк) і тих, хто був на боці влади ("головний міліціонер" Олександр Савченко, керівник групи "Беркут" Андрій Чабан та ін.).

Автори, очевидно, прагнули бути максимально об'єктивними і нейтральними, надаючи слово двом сторонам протистояння, щоб можна було почути аргументи обидвох. Але погляньмо на те, у що результує таке ігнорування чи небажання зважати на існування барикади протиборства між владою та опозицією, як діє ця нейтральність. Вона подає обидва зартикульовані погляди на опозиційні події, включаючи пікове 9 березня 2001 року, як нормальні, природньо властиві сторонам протистояння. Це робиться таким самим чином, яким легітимізувалося говоріння про Володимира Щербицького в контексті недавнього відзначення його 85-ї річниці, – переведенням наративу на приватний рівень. І Савченко, і Чабан постають у невимушеній обстановці, спокійно розповідають про свої враження і спогади, говорять і пояснюють свої дії з "людської точки зору", – тобто зображаються як звичайні люди, яких також можна зрозуміти, і, таким чином, фактично ставляться в один ряд з іншими, "опозиційними" героями фільму.

Це, власне, ключовий момент: представники провладної позиції, переважно силових структур, подаються так, що їх можна "по-людськи" зрозуміти, а їхні дії – виправдати, адже "і вони люди". При цьому не враховується те, що міліціонер, з яким можна вести милі бесіди ввечері за кавою, це не той самий міліціонер, що його вдень озброїли гумовим кийком та всім іншим антитерористичним оснащенням і який виходить проти людей на мітингу. Аргументи на кшталт того, що, мовляв, треба налаштуватися на діялог із владою, почути і її голос, адже і він був присутній та відігравав свою роль, хибують: Щербицький чи Сталін також були присутні в історії, але намагатися їх зрозуміти "як людей", приватних осіб, таким чином фактично виправдовуючи, це зовсім інша річ.

Окрім того, що означає це "налаштування на діялог із владою"? Це консервування абсолютно перверсивної ситуації – що народ повинен дослухатися до того, що говорить влада, так ніби народ і влада – це два учасники політичного процесу. Діялог мають вести політичні фігури та організації, згідно з демократичними принципами, делеговані чи обрані народом або ж призначені його представниками, дослухаючись при цьому до думок, побажань та вимог останнього, а апеляція до діялогу між владою і народом означає прийняття того, що ситуація розділення барикадою влади і народу є нормальною, а не збоченою (адже ж тільки розділені можуть налаштовуватися на діялог і вести його, а нерозділені не мають в цьому потреби).

В стані розділення, навіть барикадного, можуть (або мають) перебувати політичні опоненти, партії, їх програми чи ідеології, а не влада і народ, тобто такого роду розділення повинно існувати всередині політикуму, в межах здійснення та реалізації політики, а не в суспільстві, між політикумом і рештою людей, безпосередньо не причетних до нього.

Звісно, обізнаний, а, тим більше, безпосередньо заангажований в події глядач розуміє, на чиєму боці симпатії авторів "Обличчя протесту", чи може про це здогадуватися, але для цього потрібно принаймні знати перипетії журналістської кар'єри Андрія Шевченка або ж те, що Володимир Чемерис представляє інститут "Республіка", що брав організаційну участь у створенні фільму. А об'єктивний і неупереджений глядач після перегляду стрічки цілком логічно може зробити висновок, що по обидва боки – українці, яким нема чого ділити і бити одне одного, – мовляв, "ребята, давайте жить дружно!"

Задля кращого виокреслення вищесказаного проведімо невеликий ментальний експеримент – уявімо, що фільм "Обличчя протесту" дивляться не зараз, а років через сім-вісім. Тепер, коли ще не пройшла революційна романтика тих подій, коли ми перебуваємо в ситуації, певною мірою зануреній у їхній контекст, ми більш-менш легко (хоча, звичайно, це залежить від кожного окремо) здатні виявити, експлікувати істину про ці події, з'ясувати, на чиєму вона боці. А що ж постає перед глядачами недалекого, сподіваюся, без кучм, але достатньо віддаленого від цих подій майбутнього? Перед ними репрезентується абсолютно суперечлива і повна протиріч кіноситуація: глядач бачить, що відбулися певні події і кожна зі сторін дає їм власні пояснення, що суперечать одні одним. "Все це дуже заплутано – нехай історія їх розсудить, адже в кожного своя правда", – висновує глядач. Саме так: фільм показує дві взаємосуперечливі, але рівноправні та рівностатусні правди – про істину ж йому не йдеться.

Але історія нікого не судить: якщо своєчасно присуд не винесено притомними і тверезомислячими людьми, потім це за них у свій спосіб зроблять інші. Аж ніяк не виступаючи за тенденційність чи заангажованість, потрібно зважати на те, що в історії все ж треба чіткіше і прозоріше розставляти акценти, щоб надалі – наступним поколінням – було зрозуміло, хто є ху. Інакше це уможливлює ситуацію, коли "беркутівець" після побиття людей на демонстрації запитує: я робив свою роботу, ті, кого ми били і хто тепер сидить у СІЗО, – герої, а я ж тоді хто?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1049612827.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua