Майдан / Статті  

додано: 12-05-2003
Михайло СВИСТОВИЧ: Хто виступив промоутером Ющенка для майбутнього президентського бою?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1052749123.html

Це буде найсуб’єктивніша моя стаття. Тому вона просто рябітиме словосполученнями на кшталт “мені здається”, “на мою думку”, “схоже”, оскільки в тій частині, де я намагатимусь описати глибинні (а не поверхневі) мотивації лідера “Нашої України” з питання голосування за програму уряду Януковича, припущення переважатимуть над твердженнями.

55 голосів фракції “Наша Україна” плюс голос великого нашоукраїнського друга Івана Плюща означають лише одне – Віктор Ющенко прямо чи непрямо санкціонував саме такий підсумок цього голосування. І те, що він особисто не взяв участі в голосуванні, навряд чи когось введе у оману, бо ж серед тих, хто підтримав відрецензовану президентом програму уряду, всі найближчі до Ющенка персони.

Віктор Андрійович чинить так не вперше, залишаючись, як йому можливо здається, над битвою, хоча мені особисто така позиція більше нагадує не даоського мудреця на березі річки в очікуванні, коли течія пронесе повз нього трупи його ворогів, а страуса, що ховає голову у пісок, або трьох мавпочок із прикритими долонями очима, вухами і ротом. Але то моє особисте сприйняття. Я – не Ющенко, а люди часто і щиро ставляться до одного й того ж вчинку по-різному.

Не повинна нікого вводити в оману й майже половина тих нашоукраїнців, хто не віддав свій голос владі. 55 голосів було цілком достатньо, тому, навіщо зайвий раз створювати внутрішньофракційне напруження в ситуації, коли кожен без шкоди для планів лідера може проявити волевиявлення, не ґвалтуючи власне сумління.

Та, якщо зірки на небі запалюються – це комусь потрібно. Тому і голосування “Нашої України” має свої зрозумілі мотиви на відміну від мотивів непримиренної опозиції, які раціонально пояснити дуже важко, якщо не вірити в паранормальні явища.

Версій щодо сенсаційного для непосвячених підсумку нашоукраїнського голосування, висувається безліч. Однак я не бачив жодної людини, яка б повірила, що Віктор Ющенко, який неодноразово підкреслював напередодні голосування негативність цієї програми, який називав владу бандитською та порівнював її з публічним домом, який сто разів заявляв, що уряд Януковича не їхній, а тому відповідальності за нього “Наша Україна” не несе, раптом побачив у цій програмі щось геніальне і тому змінив своє до неї ставлення. Це саме стосується групи “Разом”, яка напередодні різко розкритикувала програму й заявила, що не голосуватиме за неї, а через день змінила своє рішення.

Головних версій висувається три: голосування по бартеру, підкуп та майбутні президентські вибори.*

Повірити у домовленість між “Нашою Україною” та підконтрольними Януковичем фракціями щодо голосування за пропорційний виборчий закон в обмін на підтримку урядової програми якось важко. Я невисокої думки про розумові здібності багатьох депутатів, але ж не настільки, щоб вважати їх аж настільки дурними. Та й реакція “Нашої України” на непроходження Закону “Про вибори народних депутатів України” була якоюсь млявою, обурення було якимсь артистичним і не йшло у ніяке порівняння з парламентським протистоянням між більшістю і опозицією у грудні 2002. Тим більше, що сама фракція не дуже то і намагалася проштовхнути цей закон, бо не доклала зусиль, щоб всі її депутати в момент натискання на кнопки знаходилися у Верховній Раді. А дев’ятьох нашоукраїнців, які не проголосували за закон, було б цілком достатньо для його прийняття.

Грошова версія теж викликає великі сумніви. Серед тих, хто підтримав урядову програму, є настільки багаті люди, що я просто не уявляю, скільки їм треба заплатити, щоб вони продали свій голос. Якщо б влада купляла за гроші їхні голоси, то ще кілька таких голосувань, і депутатам більшості не буде за що пообідати в парламентському буфеті. Тут можна хіба що припустити розкладання деякими депутатами яєць у різні кошики, але не підкуп.

Залишається третя і найбільш імовірна версія. “Наша Україна” голосувала з прицілом на майбутні президентські вибори, оскільки 17 квітня Ющенко на хвилинку опинився у становищі фаворита боксерського поєдинку, який має право обирати собі майбутнього суперника. І його вибір зупинився на Януковичі як на найбільш, з його точки зору, слабшому.

Звичайно, Віктор Ющенко не Леннокс Льюїс, і останнє слово по кандидатурі на найвищу посаду в державі залишається все ж за владою, однак Кучма (чи хто там буде приймати рішення, можливо якась колективна таємна нарада всіх владних сил) також не Дон Кінг, набір боксерів, тобто, кандидатів, в нього не найкращий, тому він обиратиме наступника не згідно свого бажання, а, враховуючи його форму на момент вирішального бою. І поки рівнозначного Ющенку за рейтингом бійця у влади немає, лідер “Нашої України” зробив все, що було в його силах, аби збільшити можливості свого донецького тезки на титул претендента.

Все логічно і просто, тому й не викликає особливих заперечень, окрім заперечень морального характеру. Але про мораль наші вожді полюбляють більше говорити ніж її дотримуватись (або ж у них своєрідне поняття моралі), тому я розглядатиму ситуацію з їх погляду.

Так от, навіть з точки зору раціоналізму я б, на місці Ющенка, не робив такий вибір. Хотів би помилитися, але мені здається, що Віктор Андрійович наступив на ті самі граблі, про існування яких так полюбив останнім часом попереджати всіх навкруги. І я бачу на його лобі велику гулю, хоча багато хто мене переконує, що це просто збільшився мозок від великого розуму.

Визначеного наступника Кучми у влади немає. Однак коло претендентів не таке вже й широке і не таке вже таємне. Це (якщо взяти найширше коло) Кравченко, Кірпа, Литвин, Піскун, Тігіпко, Медведчук, Янукович. Навряд чи знайдеться якась нова людина поза цим колом, яка встигне за такий короткий час набрати необхідний для перемоги над Ющенком рейтинг. Власної Чечні у нас, слава Богу, немає, тому варіант появи українського Путіна малоймовірний.

Кравченко – не суперник. Попри прагнення великої частини суспільства сильної руки, народ в нас не любить міліціонерів і податківців (те саме стосується й Піскуна). А якщо додати ще й “агітматеріали” майора Мельниченка, “орлів” та історію про банду правоохоронців-перевертнів, то на більш ніж друге місце (з кінця, звичайно) цьому “орнітологу” годі сподіватися.

Невідомий загалу Кірпа – це теж несерйозно. І Мінтранс – не найкращий стартовий майданчик для президентської кампанії. Хіба що поїзди доставлятимуть кожного пасажира прямо під двері його квартири у багатоповерхівці. Але, оскільки це із галузі фантастики, то головному залізничнику світить лише “успіх” “озимих” та “майбутніх жінок”.

Литвин і Тігіпко хоч і мають непогані стартові майданчики, в кращому випадку можуть претендувати на бліді копії Ющенка. Вони не зможуть запропонувати нічого відмінного та кращого. Не додасть їм авторитету і спосіб, у який обидва посіли свої нинішні крісла. До того ж перший з цієї солодкої парочки також наслідив на плівках, а другий, окрім різноманітних грішків, що вилізуть на поверхню під час кампанії, ще й став громадянином України не за правом крові чи навіть ґрунту, а, так би мовити, в процесі натуралізації (народився у Молдові).

Залишаються Медведчук і Янукович.

Особисто я не бачу для Віктора Ющенка сенсу в тому, щоб “Наша Україна” віддала за програму уряду хоча б один голос. Хоча б тому, що простий математичний підрахунок свідчить – програма була б прийнята і без голосів опозиції, зате опозиція, яка за визначенням не повинна голосувати за урядові проекти (саме слово “опозиція” означає “проти”) залишилась би вірною своїм принципам.

Мені заперечать, що, якби опозиція розгорнула в парламенті потужну кампанію протидії прийняттю цієї програми, то “трудовики” з об’єднаними соціал-демократами також могли б наважитись на непослух вказівкам поки що чинного президента і не підтримати програму конкурента за звання претендента фіналу-2004. І я погоджуся з цими запереченнями, бо цей варіант був, на мою думку, цілком можливий. Тим більше якщо згадати досить різку критику урядової програми з боку голови фракції СДПУ (о) Леоніда Кравчука.

Але і в цьому випадку останнє слово залишилося б за президентом. Незатвердження парламентом програми уряду не тягне за собою його відставки. Відставляти ж Януковича Кучма явно поки що не збирається, тому все б, напевно, залишилось на своїх місцях з тією лише різницею, що прем’єр-міністр не мав би комфортних умов та мусив би обмежувати себе, готуючись до конкурсу “Містер кандидат від влади”.

Та Віктор Ющенко зробив все від нього можливе, щоб зійтися у президентському двобої саме зі своїм донецьким тезкою, надавши тому чудову можливість набрати найкращу серед інших претендентів форму. Тепер на протязі року Верховна Рада не має права відправити його у відставку, і Віктор Янукович може будувати свій стартовий майданчик всіма можливими засобами, не побоюючись протидії з боку опозицій та “друзів” по серпентарію “Парламентська більшість”.

Хто ж виступив промоутером Ющенка для майбутнього президентського бою?

Звідусіль лунає багато небезпідставних нарікань на оточення лідера “Нашої України”. Я теж не можу сказати, що мені все там подобається. Однак в цьому випадку, мені здається, Віктор Андрійович виніс рішення сам. І його промоутером виступила не якась особа чи група осіб, а ледь не тваринний страх Ющенка перед Медведчуком. Часом виглядає так, що Ющенко готовий навіть відмовитись від найвищої посади у державі за умови, що президентом не стане Медведчук.

Я далекий від того, щоб захищати Медведчука, однак зацикленість Ющенка на лідері об’єднаних соціал-демократів як на джерелі всеукраїнського зла, заважає йому побачити, що навколо є багато інших осіб нічим не кращих і не менш небезпечних. І зло в Україні не зникне з відстороненням Медведчука від впливу на суспільство, як не зникла і навіть не зменшилась корупція з втечею за кордон Лазаренка.

Великої відмінності між президентом Медведчуком чи президентом Януковичем я не бачу. Тут саме той випадок, коли важко обирати між двох лих краще, а Медведчук менш за все підходить на роль меншого зла. Хіба що у нас з’явиться український Пол Пот. У фантастичній ситуації (слава Богу, що такий вибір робити не доведеться), коли б у другому турі президентську посаду виборювали Медведчук і Янукович, я б проголосував за останнього з ірраціональних мотивів: кожен народ має свої символи у вигляді видатних осіб. І одним з таких символів українського народу є загиблий у комуністичних концтаборах поет-дисидент Василь Стус. Тому Медведчук, як людина, що брала участь у судовому процесі, який прирік Стуса на смерть (ув’язнення для хворого поета було рівнозначно смерті), не має морального права очолювати державу, за появу якої на карті світу заплатив своїм життям Василь Стус.

Але для президентського двобою я б, на місці Ющенка, вибрав би собі в суперники саме Медведчука. Не як менше зло, а як найслабшого з пари Медведчук-Янукович.

Прихильники поєдинку Ющенко-Янукович вважають другого зручним суперником, оскільки той має таку суттєву для претендента на президентське крісло пляму в своїй біографії як дві судимості за кримінальні злочини. Вада дійсно серйозна, але цю інформацію треба донести до кожного виборця, чого Ющенко до початку виборчої кампанії робити не буде, щоб Кучма не передумав з вибором наступника. А часу, відведеного на агітацію, може й не вистачити.

Але ж Медведчук також був засуджений. І те, що це в нього було в житті лише раз, і що він провів за гратами лише два з половиною місяці, і те, що він був виправданий, для президентської кампанії не має жодного значення. Навпаки, якщо Янукович не заперечуватиме темних сторінок своєї біографії, Медведчуку доведеться витратити чимало часу і коштів, щоб донести до кожного виборця задовге як для виборчого меседжу виправдання. До того ж це виправдання легко нівелюється описаними у книжці Дмитра Чобота “Нарцис” обставинами, за яких це виправдання відбулось.

Я беру на себе сміливість припустити, що, якби вибори пройшли чесно, найбільше голосів з владної обійми набрав би саме Янукович. Правда, цього доробку йому якраз би вистачило для другого місця з кінця, але ж ми всі розуміємо, що голоси рахуватимуться не так, як написано в Законі “Про вибори Президента України”. Та, оскільки в нинішній Україні фальсифікація на щастя має свої межі, чесно набрані голоси гратимуть не останню роль.

Саме Янукович має найкращі шанси здобути голоси тих громадян, які завжди голосують за владу (є такий феномен), оскільки найбільше (після президента, який висуватися не буде) з владою асоціюється у свідомості більшості громадян саме посада прем’єр-міністра. Посада голови адміністрації президента також не остання, але все ж не те. До того ж на Медведчука автоматично поширюватиметься вся недовіра народу до його шефа і всі негативи Кучми.

Щирих прихильників Медведчука серед пересічних громадян я майже не бачив. А от в Януковича такі прихильники є. У рідному Донбасі чимало виборців ставляться до нього як до суворого і часом несправедливого, але вправного господаря. Популяризуючи цей міф разом з пропагандою захисту інтересів регіонів, можна значно розширити свою електоральну базу особливо в тих регіонах (Схід і Південь України), де більшість громадян не вважає великим гріхом давню судимість за хуліганство. Інша справа – розкрадання державного майна чи організована злочинність.

Януковича більше ніж Медведчука вважають своїм проросійська частина електорату. Медведчуку, щоб донести до кожного русофіла свою позицію, потрібно голосно про це кричати, налаштовуючи тим самим проти себе проукраїнськи зорієнтованих, тоді як за Януковича агітує саме його донбаське походження, і в нього немає потреби часто дратувати проросійськими виступами виборців Правобережжя.

Обидва претенденти відомі всім українцям. Та, якщо Янукович людина відносно нова, то Медведчук вже встиг намозолити очі всій Україні. І ця відомість грає проти кандидата від влади, бо є у більшості негативною. Негативи ж Януковича населенню невідомі, і опозиції потрібно докласти чимало зусиль, щоб їх поширити. До того ж ці негативи менш вбивчі ніж негативи Медведчука (одна його участь у процесі Стуса автоматично забирає в нього всі голоси патріотично налаштованих виборців).

Не секрет, що для підняття популярності свого кандидата ближче до виборів влада всіма способами намагатиметься створити в народу ілюзію підвищення добробуту. На тлі стабільної економіки це нескладно зробити хоча б ціною виснаження резервів та масованих грошових виплат підвищених зарплат і пенсій. Негативні наслідки цього у найближчому майбутньому владу не хвилюватимуть, адже проявляться вони вже після виборів. Звичайно, що видиме підвищення добробуту люди віднесуть на рахунок прем’єр-міністра, а не голови президентської адміністрації.

Янукович краще за Медведчука уособлює ту “сильну руку”, прагнення якої, на жаль, в українському суспільстві залишається досить великим. “Сильні руки” бувають різними, тому всі спраглі авторитаризму все ж хочуть звести до мінімуму ймовірність самим потрапити під гарячу руку. Іншими словами, українські прихильники “сильної руки” прагнуть Піночета, а не Пол Пота. Медведчук – не Пол Пот, але його рука викликає насамперед асоціації з розправою над особистими ворогами, самодурством, необ’єктивністю, тоді як сильна рука Януковича асоціюється більше зі справами господарськими, а не політичними як рука Медведчука.

На жаль, схоже, що Віктор Ющенко також потрапив у полон цих асоціацій і не розуміє, що Янукович насправді нічим не кращий за Медведчука. І те, що він не виказує своєї ворожості до опонентів у кожному русі м’язів обличчя, зовсім не означає готовність прем’єр-міністра до хоча б більш менш цивілізованих способів боротьби.

Однак, як я вже писав, чесно відданих за претендента від влади голосів буде замало навіть для виходу у другий тур. Тому всім зрозуміло, що єдиним шансом на перемогу кандидата від влади є адмінресурс. І я переконаний, що Янукович застосує його більш ефективно ніж Медведчук.

Обираючи назву для своєї книжки про Медведчука, Дмитро Чобіт точно підкреслив особливість його характеру. Голова президентської адміністрації дійсно дуже сильно любить себе і не вміє приховувати своєї зневаги чи ненависті до опонентів чи навіть до тих, хто від нього залежить. Його прагнення влади маніакальне, небажання ділитися хоча б частинкою впливу проглядається неозброєним оком. Складається враження, що він отримує насолоду від застосування сили і робить це не тільки заради справи, але й щоб довести собі та іншим свою перевагу. Такою поведінкою він нажив собі багато ворогів у владних колах. У середовищі олігархів є чимало людей (наприклад, голова податкової адміністрації Кравченко), які не приховують своєї ненависті до лідера СДПУ (о), які бояться його приходу до влади, а тому з тяжким серцем погодяться скоріше на президентство Ющенка ніж Медведчука. Чужий, але не мстивий Ющенко є для них меншим злом.

Звичайно, вони прямо не надаватимуть Ющенкові підтримки і, якщо Медведчук буде визначений кандидатом від влади, змушені будуть піти до команди голови адміністрації президента. Однак працюватимуть вони там “як мокре горить”, не проявляючи належного ентузіазму. Останні парламентські вибори показали, як вміють чиновники, імітуючи бурхливу активність, саботувати розпорядження начальства.

На відміну від Медведчука, Янукович не має у владному середовищі ворогів. Лише недругів, які керуються у ставленні до Януковича такими мотивами як конкуренція та заздрість, але не страх. Тому навіть підконтрольні СДПУ (о) телеканали працюватимуть на кандидата від влади Януковича на повну потужність, бо, по-перше, Янукович для них є меншим злом ніж Ющенко, по-друге, ними не володіє одноосібно Медведчук, і, наприклад, його конкурент по партії Зінченко навряд чи ослухається наказу єдиного олігархічного штабу, дозволивши своєму “Інтеру” стати знаряддям примх Медведчука.

Прагнення Януковичем влади не є хворобливим, він не проти чимось другорядним поділитися, не забуваючи, звичайно, про свій клан. Він знає свою силу і не має необхідності демонструвати її кожну хвилину. Тому застосовує силу не для отримання насолоди, а лише в разі необхідності. Однак робить це не вагаючись і не менш жорстко й цинічно ніж Медведчук. У всякому разі на минулих парламентських виборах Донбас прославився такими порушеннями виборчого законодавства, таким свавіллям та розгулом криміналу, що навіть Медведчуку і не снилося. І Віктор Ющенко наївно, як мені здається, сподівається, що поведінка Януковича залишиться такою, якою вона є сьогодні. Під час президентських виборів ми всі побачимо справжнє обличчя “донецьких”, і воно навряд чи буде менш демонічним, ніж обличчя об’єднаних соціал-демократів.


______________________________________________________
* Є ще й четверта версія, висунута провідним політтехнологом “Нашої України” Ігорем Гринівим, про те, що це нібито Юлія Тимошенко, закликаючи до єдності опозиції, своїми аргументами так сильно вплинула на частину членів його фракції, що ті підтримали програму уряду. Ця версія є просто абсурдною, оскільки за програму уряду проголосували ті нашоукраїнці, які з часу переходу Тимошенко в опозицію до Кучми ніколи не були палкими прихильниками єдності опозиції, а навпаки, завжди підкреслювали відмінність “Нашої України” від опозиційної трійки. Натомість жоден з послідовних опозиціонерів, які не раз, навіть всупереч позиції Ющенка, брали активну участь у спільних з Тимошенко діях, не підтримав програми Януковича. Я сумніваюся, що сам Ігор Гринів вірить у висунуту ним версію. Мені здається, що тут ми маємо справу з нечесним прийомом, викликаним неприязню Гриніва до Тимошенко як до особи та/або як до політичного конкурента.


Якщо Вас зацікавила ця стаття, ознайомтесь з її обговоренням на Вільному Форумі сайту “Майдан”, клацнувши сюди http://maidan.org.ua/n/free/1052749285

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1052749123.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua