Майдан / Статті  

додано: 19-05-2003
Михайло СВИСТОВИЧ: Інтернет-конференція про поїздку до Вашингтону на конференцію "Громадянське суспільство в Україні"

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1053330404.html

<b>Вступне слово </b>

Я хворів грипом, у двері подзвонили, і листоноша вручила мені конверт з запрошенням взяти участь у конференції, яка чомусь мала відбуватися у Вашингтоні, хоча мова там ішла про громадянське суспільство в Україні. Оскільки англійської я не розумію, то подумав, що це чергова якась рекламка якогось фонду, що час від часу надходять до мене, тому закинув папери на полицю. Коли ж мені зателефонували з посольства і сказали, що мене за кошти організаторів запрошено на конференцію “Громадянське суспільство в Україні”, яка відбудеться 7-8 квітня у Вашингтоні, я здивувався і почав готуватися до поїздки.

Якщо не рахувати колишні радянські республіки ще в радянські часи, поїздку в Росію у 1994 році, мандрівку у Білорусію в 1996 році, то за кордоном я ніколи не був. Не мав жодного уявлення, як проходити митницю, і з Борисполя жодного разу не вилітав. Тому я домовився з Миколою Томенком, що він повезе мене разом з собою у Бориспіль, я хвостом причеплюсь до нього, і робитиму все, що і він.

В літаку нас виявилось лише семеро: народний депутат України Микола Томенко, редактор “Української правди” Олена Притула, кореспондент газети “День” Ігор Замятін, голова Всеукраїнського моніторингового комітету Ігор Когут, голова фонду “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна та директор фонду “Відродження” Євген Бистрицький.

Добиралися добу з пересадкою у Парижі. Оскільки в мене не було шенгенської візи, довелося просидіти в Парижі у транзитній зоні 8 годин.

Оскільки я знав, що наша делегація летітиме різними рейсами, і до останнього дня не знав, чи летітиме зі мною хоч один знайомий, мене турбувало питання, як я доберусь до місця призначення, де шукатиму організаторів у п’ятницю ввечері 4 квітня, і як знайду готель, назви і адреси якого в посольстві та в документах не було. В американському посольстві мені не гарантували, що нас зустрінуть організатори, але сказали, що, мабуть, нас зустрічатиме хтось з українського посольства. Загартований совком я не став покладатися на своїх і розгорнув шалену переписку з вашингтонськими читачами “Майдану”, а також все ж добив посольство, щоб вони взнали адресу готелю.

Я мав рацію. Ніхто нас ні з організаторів, ні з українського посольства не зустрічав, адресу готелю з нас сімох знав лише я. Мене там зустрічали майданівці з машиною та табличкою “Свистович”. Троє сіли в машину, а інші поїхали таксі на чолі з найдосвідченішим Бистрицьким, який знає, скільки треба платити, щоб не надурили, бо там таксисти деруть з чужих безбожно, якщо бачать, що людина не орієнтується в цінах. Поїздка коштує 35-50 доларів, а з недосвідченого можуть запросити і 150.

Приїхали до готелю, а там про нас ніхто не знає, телефон організаторів мовчить. Та потім знайшлися на нас замовлення, і нас поселили. Отже, прилетіли ми ввечері 4 квітня (п’ятниця), а організаторів вперше побачили вранці 7 квітня (понеділок).

На конференції було зареєстровано 113 чоловік. Був 21 студент з України, так звані “маски”. “Маски” – це назва програми обміну (за прізвищем засновника), за якої наші там вчаться 2 роки, а потім обов’язково мають повернутися в Україну і 2 роки тут працювати на будь-якій роботі (роботу їм в Україні не шукають). Це для того, щоб вони не залишались за кордоном.

Самі учасники конференції були розділені на виступаючих (чоловік 15) і слухачів. Слово вставити було важко, тільки питання можна задати у відведені для цього 15 хвилин на всіх.

Наша делегація була не такою, якою мала бути спочатку.

Ось учасники конференції:

Віра Андрушків – Фундація “Україна-США”
Максим Артеменко – студент
Анне Бадер – Фонд миру
Зорислав Байдюк – “Голос Америки”
Джордж Біб – Office of the Vice President
Юлія Бегма – студентка
Збігнев Бжезинський – Центр стратегічних та міжнародних досліджень
Ірина Бекешкіна – Фонд “Демократичні ініціативи”
Андрій Бігун – U.S. Departament of Commerce
Ярослав Бігун – Ukrainian Weekly
Гретхен Беркл – Міжнародний республіканський інститут
Майкл Блейзер – Sigma Bleyzer
Інна Богословська – “Prudence” Consulting
В’ячеслав Брюховецький – Президент Києво-Могилянької Академії
Тетяна Буряк – студентка
Етан Бюргер – Американський університет
Євген Бистрицький – Фонд “Відродження”
Крістофер Гроулі – USAID
Андрій Даховський – Ukrainian Records
Дан Девідсон – American Councils for Int’l Education
Орест Дейчаківський – CSCE
Кемптон Дженкінс – U.S. Business Council
Джин Фішель – Державний департамент США
Богдан Футей – U.S. Court of Federal Claims
Жозе Гарсон – USAID
Джеймс Голджієр – Директор європейський і євразійських програм Університету Джорджа Вашингтона
Валентина Голобородько – студентка
Магдалена Грабяновська – Посольство Польщі
Стів Гранд – Council on Foreign Relations
Петер Грейвс – USAID
Хільда Гронблад – Європейський Союз
Ольга Гарасимів – студентка
Джім Геллер – Державний департамент США
Роберт Герман – Проект “Демократична коаліція”
Джон Гевко – Baker&McKenzie
Мирослава Гонгадзе – Університет Джорджа Вашингтона
Петер Хіггінс – Державний департамент США
Сергій Головатий – Народний депутат України
Ірина Грабинська – Університет Джорджа Вашингтона
Ігор Грабинський – Університет Джорджа Вашингтона
Пола Добрянські – Державний департамент США
Надя Дюк – National Endowment for Democracy
Олена Іванова – студентка
Оксана Калух – IREX
Адріан Кармазин – “Голос Америки”
Кетлін Кавалець – Державний департамент США
Томас Каротерс – Carnegie Endowment
Алла Кодаківська – студентка
Ігор Когут – Всеукраїнський моніторинговий комітет
Марта Коломієць – UMREP
Джордж Колт – National Intelligence Council
Сергій Комісаренко – Український інститут миру і демократії
Олексій Кононець – студент
Мілена Корніл – студентка
Сергій Костюк – студент
Олена Котлярська – студентка
Мар’яна Козінцева – Університет Джона Гопкінса
Олена Козлова-Пейтс – Національний демократичний інститут
Девід Кремер – Державний департамент США
Ольга Крижановська – Washington Times
Юрій Кушнір – студент
Ендрю Кущінс – Carnegie Endowment
Саллі Кукс – Державний департамент США
Наталя Лакіза-Сачук – студентка
Стефен Ларрабі – RAND Corporation
Нельсон Ледскі – Національний демократичний інститут
Сара Ленті – National Securiti Council
Анатол Лівен – Carnegie Endowment
Вайне Лімберг – Державний департамент США
Олена Лопанцева – студентка
Мирослав Лучка – Посольство Польщі
Таня Мазин – House Committee on Int’l Relations
Майкл МакФаул – Carnegie Endowment/Стенфордський університет
Надя Макконнел – Фундація “Україна-США”
Вільям Міллер – Центр Вудро Вільсона
Грегорі Міньяк – Public Strategies
Річард Мерфі – Центр стратегічних та міжнародних досліджень
Джесіка Метью – Carnegie Endowment
Адам Міхнік – Gazeta Wyborcha
Ельвіна Мустафаєва – студентка
Віра Нанівська – Міжнародний центр політичних досліджень
Григорій Немиря – Center for European Political Research
Василь Непийвода – студент
Стефен Нікс – Міжнародний республіканський інститут
Джулі Натер – Державний департамент США
Марта Олкот – Carnegie Endowment
Ольга Онишко-Хатслер – “Голос Америки”
Андерс Ос ланд – Carnegie Endowment
Аміт Пандя – Інститут відкритого суспільства
Стівен Пайфер – Державний департамент США
Інна Підлузька – Фонд “Європа-ХХІ”
Ігор Попов – Голова Комітету виборців України
Олександр Потєхін – посольство України
Олена Притула – “Українська правда”
Всеволод Речицький – Харківська правозахисна група
Юрій Савельєв – студент
Михайло Савків – Український конгресовий комітет Америки
Майкл Сіс – Державний департамент США
Стефен Сестанович – Council on Foreign Relations
Лілія Шевцова – Carnegie Endowment
Соня Скінруд – Інститут відкритого суспільства
Соломія Стефанишин – студентка
Дженіфер Стюарт – USAID
Володимир Сульжинський – Державний департамент США
Михайло Свистович – “Майдан”
Марк Таплін – Державний департамент США
Борис Тарасюк – Народний депутат України
Микола Томенко – Народний депутат України
Олександр Турчинов – Народний депутат України
Євген Уткін – “Квазар-Мікро”
Емануель ван дер Менсбруг – Міжнародний валютний фонд
Петро Войцеховський – Мерілендський університет
Селіст Валандер – Центр стратегічних та міжнародних досліджень
Адам Вальдман – The Endeavor Group
Морган Вільямс – Ukraine Market reform Group
Богуслав Вінід – Посольство Польщі
Шарон Вольчик – Університет Джорджа Вашингтона
Андрій Шевченко – Незалежний журналіст
Юрій Якуша – Міжнародний валютний фонд
Володимир Яценківський – Посольство України
Том Замостний – ЦРУ
Віктор Замятін – Газета “День”
Ніколас Жлобін – Center for Defense Information
Євген Захаров – Харківська правозахисна група

Отже, з тих, хто мав їхати, не було Анатолія Гриценка, Олександра Мороза, Віктора Пінчука, Юлії Мостової, Юлії Тимошенко, Олександра Зінченка, Олександра Чалого, Володимира Литвина, Дмитра Табачника, Геннадія Боголюбова, Маркіяна Білинського, Петра Порошенка.

Натомість були Олександр Турчинов, Сергій Головатий, В’ячеслав Брюховецький та Всеволод Речицький. Я, правда, не впевнений, що там були всі люди з наведеного списку, бо я не всіх знаю і не всіх бачив. Наприклад, Комісаренка я там не бачив, хоча він може і був.

Конференція почалась з їжі, потім всі зайшли до зали і продовжували там їсти і слухати доповідачів. Для мене це було незвичним, і в залі я не жував. Були наушники і синхронний переклад. Спочатку Джесіка Метью привітала всіх, потім виступав Адам Міхнік з проукраїнською, антиросійською та антиамериканською промовою. Сказав, що в руках кучмістів є двигун, який не працює, що Кучма і його адміністрація вичерпали всі можливості для реформ. Що політична сцена в країні нагадує маскарад, коли під масками консерватизму, лібералізму або соціал-демократії ховаються звичайні бізнесові інтереси. Різко критикував США за подвійну мораль (США не вимагає від Узбекистану того, що вимагає від України), відсутність політичної лінії щодо України, бо щодо Польщі чи Росії в США є чітко вироблена позиція. Сказав, що Захід мусить визнати, що Україна існує, назвав історичною помилкою США мислення про радянський блок держав, куди відносять вони і Україну, тоді як радянський блок, на думку Міхніка, це – Росія, яка прагне поширити свій вплив на терени колишнього СРСР. Сказав ще таке: “Я сумніваюсь, що “Газпром” і “Лукойл” зацікавлені у підтримці демократії в Україні”.

Міхнік назвав повне розслідування справи Гонгадзе справою честі та іспитом для української демократії, яка змінить Кучму, основним випробуванням для України як держави з верховенством права.

Каротерс і МакФауел говорили всім нам відомі речі, різко лаяли Кучму. Каротерс, в якого свого часу Литвин списав статтю, зробивши протилежні висновки щодо доцільності громадянського суспільства, був настроєний щодо України песимістично, МакФауел – оптимістично. Він сказав, що непопулярність Кучми – це добре для громадянського суспільства, що важко знайти для України гіршого президента ніж Кучма. Немиря теж говорив загальні речі, що в нас немає демократії і т.д., що громадянське суспільство через слабкість партій в Україні зараз виконує ту роль, яку має виконувати політична опозиція. Наші там дуже на нього ображені, бо на минулій конференції він захищав режим, казав, що в Україні не все так погано, он в Туркменістані чи Узбекистані ще гірше. Тоді як Гриценко на минулій конференції всім сподобався. Шкода, що на цій його не було.

Засідання, яке вела Мирослава Гонгадзе (про ЗМІ), було більш демократичним. Вона давала слово і людям із зали. А з трибуни виступали Микола Томенко, Андрій Шевченко та Інна Підлузька. Тут і мені вдалося вставити свої 5 копійок.

Після цього мала бути вечеря з виступом Бжезинського. Вона була намічена на 19.00, а на 20.00 до мене мав у готель приїхати Микола Мельниченко. Я гадав, що встигну, та конференція затягнулась, Бжезинський почав виступати вже після восьмої, тож мені довелось пожертвувати Бжезинським заради Мельниченка.

Телефонував Єльяшкевич. Він приїздив з Нью-Йорку 6 квітня, але ми розминулись, бо я саме тоді був на інший зустрічі за межами Вашингтону. Окрім Вашингтону я побував у прилеглих районах Вірджинії та Меріленду, бо багато людей живе там, а працює у столиці.

8 квітня було три секції. Першу з них (“економічну”) вів Андерс Ослунд, другу (“Недержавні організації”) – Надя Макконелл, голова фундації “Україна-США” разом з правозахисницею Вірою Нанівською, головою Комітету виборців України Ігорем Поповим та головою Харківської правозахисної групи Євгеном Захаровим. Третю секцію (“Політичні партії”) – Надя Дюк разом з Борисом Тарасюком та Олександром Турчиновим. Зі слів інших (мене постійно хтось витягав в кулуари, щоб поспілкуватись), виступали вони досить нормально, Тарасюк з Турчиновим трохи понаїжджали один на одного (точніше, на НУ та БЮТ), але в межах пристойності.

Потім ми пішли в Білий Дім, де нічого цікавого не було. Нас завели у сірий дім (це старий офіс – Олд Спайс Офіс, де знаходиться кабінет віце-президента), обшукали, і в індіанській залі перед нами виступав коротко заступник Кондолізи Райс Стівен Хадлі, а до нього і після нього Стівен Пайфер, який був тут послом. Говорили про демократію та інші загальнолюдські цінності.

За вікном почався гуркіт, і повалив дим. Нам кажуть: “Підійдіть до вікна і подивіться як президент виходить зі свого гвинтокрилу”. Ми підійшли, побачили гвинтокрил, який сів на знамениту галявину, звідти вийшов чоловік з кейсом (так звана “ядерна валізка”), за ним вийшов ще один. За помахом руки ми здогадалися, що це – Буш.

Коли я повернувся в Україну, 9 квітня, то зайшов до знайомих, в яких на столі лежав “Київський телеграф”, де Скачко, цинічно приплівши до свого бризкання слиною загиблого Тараса Процюка, верещав на першій сторінці цієї деркачівської макулатури, що у Вашингтоні “українських “перевірених містерів” вчили основам побудови громадянського суспільства, боротьби з цензурою і утвердженню свободи слова. А за відмінне засвоєння матеріалу обіцяли щедрі гранти”. Ще Скачко, який стверджував, що то не він писав на форумі Майдану, і що в нього немає часу для форумів, написав, що, “згідно програмки, в один з днів акції “модератором столу” підробляв Карлос Паскуаль. Скачко збрехав, бо, окрім як на форумі Майдану, ніде програма не публікувалося, а інших джерел він не мав, бо, якби мав, то знав би, що Паскуаля на конференції взагалі не було.

Насправді нас там нічого не вчили і нікому нічого не обіцяли. Більше того, на основну частину нашої делегації взагалі ніхто не звертав уваги. Багато людей були страшенно розчаровані, бо не промовили там ні слова і взагалі відчували себе непотрібними. Я не маю на що нарікати, бо увагою обділений не був. Однак про саму конференцію дійсно багато розповісти не можу, бо нічого там особливого, що ми не знали, чи не могли б прочитати в Інтернеті, не було. Тому вона і не висвітлювалася у ЗМІ, бо особливо не було що висвітлювати.

Я особисто страшенно задоволений своєї поїздкою, але моє задоволення ґрунтується не стільки на конференції, скільки на розмовах у перервах, зустрічах, спілкуванні поза межами офіційних засідань. Можливо, це і було метою конференції, щоб зібрати людей в одному місці й дати їм можливість таким чином поспілкуватись, налагодити контакти тощо. Я не знаю, бо на подібному заході був вперше у житті.

У фотоархіві Майдану є деякі фотографії.


<b>Homo Sovieticus:</b> Так я не зрозумів, бачився ти з Мельниченком чи ні? Як так, розповіси докладніше, будь ласка.

<b>Михайло Свистович:</b> З Мельниченком я зустрічався у своєму готельному номері. Якщо викинути похід у магазин за закускою (пляшку я привіз з собою), то чистого часу було десь години дві.

Говорили про життя, про Україну, про Майдан, який він регулярно, як виявилось, читає. Найбільше мене цікавило, як оригінали записів опинились у Жира, який зараз їх не віддає новому голові слідчої комісії Григорію Омельченку. Я вже чув це пояснення від багатьох людей (в Україні та США), з якими розмовляв, але хотів почути від нього.

Він сказав те саме, що був змушений це зробити. Він, як приватна особа, не мав права тримати його при собі, тому повинен був віддати його або американцям без права надалі навіть цікавитись, що вони з ним зроблять, або українським органам. Тому він обрав найоптимальніший, як на його думку (і на думку всіх інших, в т.ч. і мою), варіант: віддати його голові парламентської слідчої комісії опозиціонеру Жиру.

З приводу того, що Жир не віддає чіп, він припустив, що дехто з оточення Ющенка зараз домовляється з деким з оточення Кучми, щоб спустити на гальмах справу Гонгадзе та інші справи. На його думку, саме через це Піскун погодився на експертизу записів, бо вони, коли Жир віддасть прокуратурі чіп, мають змогу внести туди правки, після яких сама неупереджена експертиза скаже, що це – хвальшивка.

Під час розмови телефонував Єльяшкевич. Він приїздив з Нью-Йорку 6 квітня, але ми не побачились, бо я саме тоді був на іншій зустрічі і не знав, що він приїде.

Мельниченко та Єльяшкевич намагються порушити там кримінальну справу проти Кучми, бігають по ЗМІ, по різних установах, стукають у всі двері.

Я не знаю, чи стояв хтось за ним, коли він записував Кучму, але після нашої з ним розмови в мене склалося стійке враження, що зараз за ним точно ніхто не стоїть.

По-перше (я теж чув це від багатьох різних людей), живе він там досить сутужно. А Єльяшкевич ще гірше. У всякому разі тут вони матеріально жили краще. Прочитавши ці рядки, Микола образиться на мене, бо він належить до тієї категорії людей, які завжди кажуть, що в них усе добре, адже що толку скаржитись тим, хто все одно не допоможе. Та я не можу про це не написати.

По-друге (зараз він знову образиться), їхні дії є досить аматорськими, хоча Микола так не вважає.

По-третє, коли він говорить про режим, це виглядає щиро. Я добре знаю людей такого типу, тому впевнений у щирості його антирежимних слів.

Якби за ним стояла якась структура, то, якщо навіть припустити, що вона жлобська, вона б хоча б скеровувала його дії. А, якби його використали і кинули, то він би не говорив так багато і щиро про режим а намагався б або якось шантажувати їх, щоб вибити гроші, або просто зайнявся би облаштуванням свого життя, а не боротьбою з режимом. Тому я схиляюсь до того, що прослуховував він кабінет Кучми (сам чи не сам) не з меркантильних, а з щирих міркувань.

Я говорив з кількома людьми ще до зустрічі з Мельниченком, але вони мені сказали, щоб я сам зробив висновки, а потім порівняємо. Коли я поділився про нього своїми висновками з іншими, вони повністю співпали.

Ми домовилися, що ще зідзвонимося, бо часу нам на все не вистачило, але наступного дня в мене було стільки зустрічей, що я майже не був у готелі, а мобільного в мене ж у США не було.

Загалом в мене про Миколу залишилося гарне враження, от тільки в нього є одна проблема (знову зараз образиться), що він досить образливий, тому не вважає за потрібне, як він каже, “виправдовуватися перед ідіотами”. А ще він наївний (це через брак політичного досвіду), будує плани, вірить обіцянкам і багато про це говорить. Або просто говорить, наприклад, “в мене купа грошей, а скоро буде ще більше”, щоб не виправдовуватися, а потім наші конспірологи тут роздувають міфи про могутню структуру, яка використовує Мельниченка.

<b>Skapirus</b>: А як настрій у Миколи?

<b>Михайло Свистович:</b> Оптимістичний.

<b>dizzy:</b> Фантастичний (на жаль). Якщо його головний план є розпочати судовий процес проти ЛДК в СЩА, краще піде працювати до МакДональдс та заробляє собі чесною роботою. Така сама порада Єляшкевичу. Взагалі цікаво, за що вони жиють

<b>Предсказамус:</b> "(на жаль)" можно было смело опустить - не чувствуется сожаления. Кроме того, судя по словам "краще піде працювати до МакДональдс та заробляє собі чесною роботою" производят впечатление, что, с Вашей точки зрения Мельниченко, покуда зарабатывает беготней по судам, причем не очень честно.
Я не придираюсь к словам, но человек, берущийся судить о юридических тонкостях, не может быть столь неточен в формулировках (или Вы действительно такого мнения об источниках доходов Мельниченко?)

<b>Михайло Свистович:</b> Я думаю, що Ви даремно “наїхали” на людину, однак можу точно сказати, що за біганину по судах ніхто Мельниченкові не платить. Він робить це щиро.

<b>Предсказамус:</b> Возможно, погорячился. Но не люблю покровительственного тона по отношению к людям, которые совершили Поступок. Для таких "покровителей" Тимошенко сидела в Лукьяновке ради имиджа, а Мельниченко стал изгоем ради денег. Возможно, лично Диззи это рассуждение не касается, но тон очень уж знакомый.

<b>dizzy:</b> Трішки знаючи Американську юридину систему, вважаю Мельниченка старання порушувати якійсь судовый справи проти ЛДК дурними(а він хто, що б щось порушувати. Зовсім неналежний позивач)) Якщо він вірить що це колись станется, краще піти працювати на реальну роботуп поки час не надійде. Якщо ні, мені цікаво чому немає РЕЗУЛЬТАТУ. Бігати по різних інстанціях і стукати в двері коли тобі кажуть ні, це неможливо, навіть не дон кіхотська робота а просто порожня. Аби сказати комусь що чимось там займаєтся.

Мирося набагато реальніша, і про судові справи майже нічого не каже.

<b>Предсказамус:</b> Мне кажется, Вы упрощаете. У меня нет информации о том, что именно делает Мельниченко, но не уверен, что она есть и у Вас. Или Вы априори исключаете возможность "нарытия" Мельниченком чего-то подобного тому, что нарыли на Лазаренко, к примеру?

Да пусть бегает, Вам жалко, что-ли? Как по мне, делает то, что может делать и ладно, другого пока не придумали. Вот и у Вас для него нет предложений лучше, чем пойти работать в МакДональдс, а Вы так хорошо знаете Штаты.

"Аби сказати комусь що чимось там займаєтся" - типичная степурщина. Получается, что этот "хтось" намного глупее Вас, совершенно не знаком с американской судебной системой и не собирается знакомиться, в результате "разводит" его гад-майор на бабки... Если Вы действительно считаете местных серьезных людей лохами, то это даже наивнее, чем беготня Мельниченко по судам. Впрочем, конспирология всегда страдает нестыковками.

<b>dizzy:</b> Якщо хтось вважає що моя "жаль" штучна, ви праві. Бо моя жаль що до Мельниченко пропала коли зрозуміла що він також штучний...

<b>Предсказамус:</b> Это было озарение? Или формировалось под давлением неопровержимых фактов? Если первое, то Вам в раздел Майдана "Релгия". Если второе, то с Вашей стороны жестоко не открыть нам, неразумным, глаза на этого "матерого двурушника", как говаривал Кремлевский Горец.

<b>dizzy:</b> Додам, також трішки знаючи умови життя в США, досі не розумію з чого Мельниченко і Єляшкевичем живуть. Коли Михайло Свистович пише що їм погано, я як раз думаю, а хто платить за помешкання, їжу, подорожі в Європу, чи навіть за жетон в метро для відвідин Свистовича. В США, ніщо даєтся даремно. Повторюю питання, за що чи кого вони жиють?

<b>Предсказамус:</b> Т.е. не положен им велфер? Уточните, этой действительно интересно.

b>dizzy:</b> А тлумачення як записуючий пристрій з*явився в Жира, просто смішний.

<b>Предсказамус:</b> Так посмеемся вместе! Расскажите, что Вас насмешило, пани Диззи.

b>dizzy:</b> Я безпосередно спілкувалася з ним годину-дві. Чи він сам себе дурить чи тут інший чинник, не знаю, але підчас спілкування, в мене було враження що він штучний. Ну, просто дивилася йому в очі і не вірила. При чому, я до нього була ДУЖЕ позитивно налаштована. Тому, якщо в мене було упередження, воно було на його користь.

Звичайно, перші знайомства можуть дати гибне враження. Але не бачилачулачитала нічого що дало б підстав міняти свою думку. Навпаки, його постійне та безрезультативне мусування теми "суд над Кучмою в США" лише підтверджує мій висновок. Не люблю коли політичні діячі плекають фантазії та ними вводять громадскість в оман. Не претендую на 100% істину. Але на моє глибоке переконання, він саме і цим займаєтся.

Після паскудного тону моїх попередних постінгів (настрій був такий) навіть можу припустити що він насправді файний хлоп і просто розгублений. І тому можливо треба йому співчувати а не засуджувати. А це кожна людина яка слідкує за його діяльністю може сама вірішувати.

b> Shooter:</b> Питання dizzy. Скажіть, будь-ласка, яким чином фінансування Мельниченка і Єльяшкевича впливає на істинність записів Мельниченка і злочини кучмової системи? Бо "а дєньґі аткудава?" змахує на відверту скачківщину: якщо гроші - не від бандюків (за сумлінно виконану, пардон, смоктальну працю), то вони "брудні".

b>dizzy:</b> Мене цікавить фінансування не тому що воно впливає на правдивість записів (хоча наявність грошей дає гипотетично більші технічні можливості для непомітної маніпуляції ними)чи злочинність режиму а на мотивів їх введення. Як що Мельниченко щирий, і він (та ще хтось) вів записи з єдиним мотивом -- відкрити злочинність режиму з наступним торжеством справедливості -- це одне. А як що він не щирий, а записи велися з зовсім інших мотивів та на замовлення, скажімо, досі анонімних політичних ляльководів, в мене величезні сумніви що кінцева мета була торжество спаведливості. Тут пахне бруднішим. А така можливість мене непокоїть. А те що Мельниченко якось жиє, без відомих джерел існування (його дратування коли Михайло Свистович питав про це насторожує) породжує підозріння що насправді єбули ляльководи які досі його фінансують (але скромно щоб не породжувати більше підозріння).

Додам, теперішне фінансування - якщо таке є (і це лише припущення)може мати інший вплив -- а саме: на які записи (тобто проти кого)оприлюднуются. Бо очевидно що Мельниченко їх дозує -- що мені також не подобаєтся. В нього було достатно часу вирізати державні таємниці та все решта оприлюднити. Чомусь він цього не робить а просто граєтся в політичні ігри.

- Брудні гроші є ті що (1) заробилися таємно від протиправних дій або (2) даются таємно для протиправних дій.

<b>Михайло Свистович:</b> Чекайте, чекайте... По-перше, я не писав, що він дратувався, коли я питав його про джерела фінансування, бо я його про них не питав.

По-друге, чого це його джерела є невідомі? Це просто ми про них не знаємо. Я не знаю, бо не питав, а Ви чого не знаєте? Також не питали? То запитайте. І знаєте, що він Вам відповість? Щось на кшталт "не хвилюйтесь, в мене все нормально". І не тому, що не захоче розкривати джерел, а тому, що в нього такий характер. Це тип людини "Бідний, але гордий". І ще він Вам так відповість, бо людям з таким характером не подобається, коли заторкують з простої цікависті болючі теми. Ви ж йому все одно не допоможете. Якби він бачив, що можете і щиро бажаєте допомогти, то відповів би правду.

Я абсолютно не вмію працювати у двох жанрах: інтерв"ю і некролог. Тому я випустив купу питань. Але цього питання я б з першого разу і так не задав. Бо людям такого типу характеру не подобається, коли їх випитують. Вони самі розкажуть з часом. якщо Ви нормально, щиро і без упередження ставитесь до них.

У Вас помилкова думка. Повірте. Якби я не знав цього типу людей, то теж пройнявся би до нього упередженням. Він просто не довіряє людям, тому закривається. І здається штучним. Це захисна маска, щоб не так боляче було, якщо тебе зрадять, підставлять, використають твої слова проти тебе. Він зі мною теж спочатку був таким, але потім розслабився і став зовсім іншою людиною. Він буде сто разів говорити, що його важко дістати, але насправді він дуже вразливий (маю на увазі характер, а не місцепроживання). Він не штучний, просто Ви його не змогли роздивитися.

Він - не політичний діяч. Я вже писав, що він діє по-аматорськи. Але як би я хотів, щоб він вставив нас з Вами і все ж порушив цю справу!

Він розгублений, але не в депресії, а в пошуках шляху. І це добре. Він не складає рук.

А в Мак-Дональдс там дуже важко влаштуватись, бо там Мак-Дональдсів мало. Я бачив лише один. Мені сказали, що їх тут трохи більше, але великою популярністю вони не користуються. В Києві Мак-Дональдси більш популярні ніж у Вашингтоні.

Мені теж здається, що Мирося реальніша, хоча ми зовсім не говорили з нею про судові справи.

Ви пишете, що в США нічого не дається даремно. А навіщо нас усіх запросили на конференцію, на якій важко було і слово вставити? За мої відвідини, їжу та жетон на метро платили організатори конференції.

У Вас є своє тлумачення як пристрій опинився у Жира? То наведіть його. У всякому разі всі, з ким я розмовляв, дотримуються саме такого тлумачення. І я також пристаю до них, а отже і до Мельниченка.

Я так розумію, що живуть вони за велфер, але його розмір не дозволяє жити нормально. Єльяшкевич живе в Нью-Йорку, хоче влаштуватись на роботу, він розумний економіст, але не знає англійської (Мельниченко вже досить пристойно розмовляє). Вчить її на безкоштовних курсах з китайцями, але ті погано її сприймають, по 10 разів повторюють, перекладають на китайську, і він жартує, що китайську знає вже краще ніж англійську.

До речі, американці не пускають до себе дружину і дитину Єльяшкевича, в зв"язку з чим Микола Томенко висловив своє обурення представникам Державного департаменту: "Навіщо ж ви дали людині притулок, якщо не дозволяєте з"єднатися родині?"

<b>dizzy</b>: Якщо Мельниченко каже що живе заради велфер, він бреше або обдурює уряд США. Велфер даєтся тільки самітним жінкам з дітьми.

<b>Михайло Свистович:</b> Він цього не казав. Це лише моє припущення, бо колись прочитав у Лімонова як він жив на велфер. Він мені нічого не казав, бо я його не питав.

<b>Skapirus</b>: Не хочу допитуватись про плани Мельниченка, оскільки цей форум читають не лише наші друзі, хочу лише взнати, як настрій у Миколи? Схоже, що кучмівське болото завелось в Україні надовго, чи готовий він до тривалої боротьби?

<b>Михайло Свистович:</b> Тут немає чого приховувати. Головний план в нього один: розпочати в США судовий процес проти Кучми. Ще є багато прожектів, наприклад, допомогти боротьбі з режимом в Україні, але то вилами по воді писано. І не тому, що Микола щось не так робить, а просто ситуація така, що небагато там є людей, які б дійсно хотіли допомогти.


<b>Skapirus</b>: Якщо у Вас є можливість, передайте йому від Майдану, щоб тримався, беріг себе та не припиняв боротьбу, головне, щоб в цьому були його душа і серце. Його нормальні люди не забули та цінують те, що він зробив для України, незважаючи на весь бруд, яким його поливають, в т.ч. і деякі відвідувачі цього форуму.

<b>Михайло Свистович:</b> А не треба йому нічого передавати. Він регулярно читає форум і ці Ваші рядки теж прочитає. Шкода, що він займає таку позицію, що не треба звертати увагу на підгавкувачів. Потім з цього виникють навколо нього такі міфи, які не мають нічого спільного з дійсністю. А це шкодить справі в цілому, а не лише іміджу Мельниченка.

<b>Правник:</b> У "вступному слові" Ви казали про "5 копійок" себто Вашу доповідь на конференції. Цікавить, ЩО (наголос) вдалося до присутніх донести і як то було сприйнято, передусім з боку посадовців з числа перерахованих.

<b>Михайло Свистович:</b> То не доповідь була, а репліка з приводу виступів. Там Інна Підлузька сказала, що:
1. На правдиву пресу в Україні немає платоспроможного попиту.
2. Нам потрібні незалежні ЗМІ.
3. Навіть донорська підтримка не має бути постійною.

Ну я і заперечив, що, по-перше, попит є, але нема бажаючих вкладати гроші у незалежні ЗМІ просто для того, щоб заробляти на них гроші, не втручаючись в редакційну політику. І запитав її, якщо вона проти донорської підтримки, то звідки ж візьмуться незалежні ЗМІ в такому випадку?

<b>Бурлака:</b> Що там робить Мирослава Гонгадзе? Як живе?

<b>Михайло Свистович:</b> Знайомство з Мирославою Гонгадзе – це сама світла сторінка мого перебування там. Шкода, що вона була на конференції у Нью-Йорку, і ми побачилися лише 7 квітня. І, хоч ми за три дні (включно до останніх хвилин мого відльоту) досить багато з нею спілкувалися, часу все ж не вистачило на все. Бо вона була в оргкомітеті, а ще в неї захворіла дитина, то вона моталася між справами і лікарнею.

Хочу сказати, що (як і у випадку з Мельниченком), більшість людей в Україні живе у полоні міфів. І я теж не завжди є винятком. У більшості тут (і в мене в тому числі) склалося враження, що, рятуючись від переслідування, Мирослава Гонгадзе поїхала до Америки і просто живе там, працює тощо, щось там робить для України, але в межах можливого, ну приблизно як журналісти з різних голосів, які за це отримують зарплату.

Так от, це не так!

Мирослава там робить більше, ніж усі вони разом взяті. І за це їй не платять гроші. Вона бігає всюди, пробиває стіни, стукається у всі двері, доносячи правду про Україну. До того ж об’єктивну правду, а не партійну. Причому робить це чисто по-майданівськи, абсолютно не за правилами, позасистемно. І в неї виходить, її слухають, вона бажаний гість у всіх офісах. Їй вірять більше ніж іншим, бо в неї щирі палаючі та негрантоїдські очі, емоційна мова і жести і т.д. Просто вона безпосередня і не надуває щоки, не кричить: “Це я, це я зробила”. Як то кажуть, не словом, а ділом.

Я, як ідіот, не наважувався довго підійти до неї і познайомитися, бо думав, що може вона не дуже довіряє нам, що може вона сумнівається, чи не хочуть ці хлопці заробити собі політичні дивіденди на загибелі її чоловіка і т. ін.

Та, як тільки я підійшов до неї, все відразу стало на свої місця. Всі мої побоювання виявилися марними. Вона від самого початку всіма фібрами душі підтримувала УБК, але їй було не до того тоді, вона переживала своє горе і боялася за життя дітей і своє (тут йдеться не про тваринний страх, а про побоювання, що діти можуть залишитись круглими сиротами), тому займалася як справою Гонгадзе (мєнти, прокуратура, морг), так і своїм виїздом. Виїхала вона дуже просто, без будь-якої конспірології.

Майдан для неї є одним з головних джерел правдивої інформації про Україну. Вона багато і уважно читає його, в тому числі і форум. Навіть читала як я писав пальцем на склі. Мирослава присадила на Майдан купу людей і досить добре його там розпекламувала.

Другий міф, що вона – просто дружина Георгія Гонгадзе. Це теж не так. Вона напрочуд розумна і самодостатня особистість. Коли я поділився своїми враженнями про неї зі своїми спільними з нею знайомими, вони мені відповіли: “А ти що, дурню, не знав, що вона така? Згадай задовбану побутом власну жінку, коли діти були малі і не роби висновків. Якщо не знаєш правди”. Правди я дійсно не знав. Тепер знаю.

Міф третій. Вона там непогано влаштувалась.
Про особисте життя ми не говорили. Я не питав, а вона не казала, бо намагалася використати весь вільний час для конструктивну: “Що можна зробити для України? ”. Однак я все ж дізнався від інших про її життя. Як і у випадку з Мельниченком, там вона живе матеріально гірше ніж могла б жити тут.

Коротше, від неї я просто в захваті і навіть в шоці (позитивному).

<b>Співавтор:</b> Що знають американці про Майдан?

<b>Михайло Свистович:</b> Ми підготували рекламку Майдану, щоб там роздавати як флаєри в переходах метро, але мені не довелось це робити. Я не збрешу, якщо скажу, що переговорив там як мінімум з трьома десятками українців (в основному недіаспорних, а тих, що там вчаться і працюють), які читають Майдан. Дехто з них популяризує його серед американців. Тому другий день конференції я майже не був у залі: мене постійно витягав хтось в кулуари, або я виходив пити каву (майже не спав там, а виховання не дозволяє мені хлебтати на очаху виступаючих), і мене хтось перестрівав.

Я трошки був шокований такою увагою до своєї скромної персони, коли навіть працівники Держдепу підходили до мене зі словами “Містер Свистович, Майдан, Ірпінь, ми так багато про вас чули, ми так раді познайомитись…” . Я навіть не можу назвати всіх, бо в очах мерехтіло, а їхні візитки, окрім кількох, які я сунув до кишень, а не в спеціальну папку для документів, я успішно забувся в готелі разом з чотирма ложками, які я здуру купив, не знаючи, що там є повний комплект (добре, що українців я у більшості записав до блокноту).

Американців дуже схвально відкликались про Майдан як про явище, яке виникло саме по собі, і представляє собою саме громадянську опозицію.

Вони сказали, щоб ми не думали, шо вони ідіоти і нічого не знають чи не розуміють. Що їм чудово зрозуміло, що політична опозиція в Україні теж не ідеальна, що партійні лідери амбіційні та зарозумілі, що опозиція також бреше, висвітлюючи ситуацію в Україні, бо кожна політична сила намагається змалювати ситуацію в Україні так, щоб виглядати найкраще і найпотужніше.

Тому вони відзначили "Українську правду" і "Майдан" як джерела об"єктивної і незалежної від конкретних політиків інформації. Особливо їм подобаються матеріали саме про недоліки опозиції, бо це дозволяє дізнатися правду.

Вони просили наскільки це можливо перекладати найважливіші новини і найпрограмніші статті англійською, бо не у всіх є помічники-українці, та й зайняті ці помічники іншими обов"язками.

Подобається їм Майдан також тим. що тут можна побачити думку простих українців, а не політиків. А ще в них манічка, що справжня провінція - це не столиця, а Ірпінь - це провінція. Вони наголошували, що їх цікавить не життя Ірпеня, а саме думки ірпінців щодо української політики. Я пробував їм пояснити, що Ірпінь - це не провінція, а передмістя, але вони сказали, що, оскільки іншої провінції в інтернеті не знають, то піде й Ірпінь.

<b>Vadym Gladchuk:</b> Пане Свистовичу!

А Ви не запитували представників держдепу, що вони будуть робити коли вибори Президента України будуть фальсифіковані?

Наприклад за сценарієм довиборів Сумського міського голови, коли єдиного кандидата від 4 опозиційних партій знімають з реєстрації за незначні порушення у інформації наданій міський виборчій комісії?

<b>Михайло Свистович:</b> Ні, не запитував, бо і так знаю відповідь на це питання. Вони і далі будуть жити як жили. Це наша проблема. Що будемо робити ми?

<b>Vadym Gladchuk:</b> Пане Свистовичу! Чи американці задовільняться надісланими українськими дивізіями в Ірак та закриють очі на диктатуру і беспреєл в Україні?

<b>Михайло Свистович:</b> Очей не закриють, але майбутнє України - це наші проблеми.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1053330404.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua