Майдан / Статті  

додано: 21-05-2003
Євген Федченко: Український орієнталізм
Вільний Форум

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1053526526.html

Намагаючись шукати центральноєвропейську парадигму в українських реаліях, я часто впадав у крайність, яку Едвард Саїд, відомий професор з Колумбійського Університету, назвав орієнталізмом. Саїд вигадав цей термін, аби чітко дефініювати ставлення Заходу до Сходу через призму своїх, західних цінностей, порівняно з якими цінності Іншого - Сходу - видавалися меншовартісними, і взагалі варварськими. У моїх пошуках центральоноєвропейскості Захід (все, що знаходиться на захід від України) також завжди виглядав a priori прекрасним і вартим наслідування, а Схід, відповідно, відсталим і ціннісно, і взагалі. У цій статті я вирішив подивитися на це ж співвідношення «Схід - Захід» вже не відносно України, а у самій Україні.
Якщо раніше все більше доводилося мандрувати по закордонам - Європа, США, Японія, Бразилія, то зараз якось запрошувати в такі подорожі перестали. Виявляється, то був один з ексклюзивних плюсів роботи на телебаченні - думка, висловлена з екрану, набагато вартісніша, аніж та сама думка, скажімо, на газетній шпальті. Тому якраз випала нагода - напередодні першого в Україні Дня Європи - залишити башту зі слонової кістки і помандрувати Україною, яка найчастіше умовно й поділяється на Захід та Схід, і невпинно шукати Європу. Втім, як стає зрозуміло одразу за межами Києва, український тревелог можна ділити за зовсім іншою методологією, відмінною від орієнталістської «Схід - захід»: Київ і околиці.
Найкраще подорожі по Україні, як на мене, характеризує іспанське слово transladarse - «переміщатися». Це вам не просто якесь там банальне «переїжджати», за цим криється щось набагато більше і щось страшенно трансцендентне, і у результаті цих переміщень ти тільки і розумієш, що тобі, як би ти не намагався, не вдається вхопити метафізичну суть України як держави, нації чи чогось іншого...
Найкраще починати з моєї рідної Чернігівщини для того, щоб сповна оцінити будь-що інше, що можна знайти десь західніше. Ліна Костенко колись писала:
Люблю чернігівську дорогу -
весною, влітку, восени.
Там досі моляться Стрибогу
високі в сонці ясени.
Повторюючи цю дорогу за Ліною Костенко за певний проміжок часу, який, втім, для України став найдраматичнішим, розумієш, як мало лишилося від цієї романтики, і розумієш президента, який надає перевагу цю дорогу не бачити й добиратися (transladarse) до своєї малої батьківщини гелікоптером.
Так не просто швидше. Так є можливість НЕ побачити дуже багатьох речей, про трансцендентність яких навіть найвправніший із поетів-романтиків не зможе нічого написати: тотальна бідність, що може змагатися з бразильськими фавелами. І відмінність лише у тому, що у фавелах дуже багато дітей, у чернігівських же селах переважно лишилися тільки люди старі й немічні, вік яких та мудрість підказує не шукати жодних пояснень своєму становищі. Єдине, що залишається їм - намагатися щось робити на землі, аби вижити. Це знову Ліна Костенко:
Під осінь в кожному селі
немов димки димлять жертовні -
копають люди картоплі.
Незважаючи на те, що Чернігівщина знаходиться в якихось кількох годинах їзди від Києва, одразу розумієш, що у розвитку (відсталості) її відділяють десятиліття, і розрив цей стає все більшим. Там люди досі цілий рік готуються до того, аби їхати до Києва на огляд колективів художньої самодіяльності, де свої виступи вони будуть присвячувати своєму Великому Земляку. Там ще існують районні газети, де пишуть про зібрані (незібрані) врожаї, про легендарних партизан, і, незважаючи на вражаючу аполітичність, про президентські пропозиції.
Там досі взірцем найвдалішого політичного і державного діяча називають керівника сусідньої Білорусі, який «білорусів усім забезпечив». Там і досі щасливими вважаються ті, хто може дивитися хоча б УТ-1, а Чернігівське обласне телебачення досі показує концерти «за заявками трудівників», де щодня хтось та й замовить пісню «Судьба», яку всі вже знають напам’ять, але чомусь саме вона найбільш досконало змальовує внутрішній стан тих, хто її слухає. Як у старому радянському анекдоті: «Не ви.....тесь, тракторист Петренко, і слухайте пісню про трактор»....
Тепер у спробі українського тревелогу прямуємо на Захід - у пошук іншої України - європейської, хоча б не по суті, а по формі. Неправі були ті, хто передрікав смерть геополітики - і сьогодні гори є надзвичайно важливими для цього регіону. Гори не дали можливості проникнути туди дуже багатьом рисам, притаманним сьогодні решті України. Візуально, там, за Карпатами, розпочинається зовсім інша Україна - така відносно європейська, причепурена, позбавлена бідності, привітна і ввічлива.
Помітні й ідеологічні відмінності. На зміну неодмінному на передкарпатських просторах Тарасові Шевченкові поступово приходить вічний Шандор - той самий, який про себе писав: «Я в десять літ уже усім бував». Ось такий, десятилітній, він стоїть ледь не на кожному кроці, ледь не до кожної будівлі тулиться табличка про те, що у ній рано чи пізно побував цей самий Шандор Петефі, або Кошут, або Ракоці. Одразу видно, хлопці любили тусуватися.
Правда, яке це все має відношення до України? Адже все, що хоча б приблизно нагадує центрально-європейський контекст, який я всюди намагаюся знайти, є просто угорським - за суттю, звичками, історією. Прямуєш ще далі на захід - наступна зупинка Берегове. Тут про присутність України нагадує хіба що український прапор над органом місцевої влади, щоправда, і він ділить місце з угорським триколором. Все решта тут угорське - час (в усіх його сенсах), мобільний зв’язок як данина прогресові, і мова як данина історії. Газети і книжки тут угорські. Тут немає ані проблеми мовної, ані проблеми з ідентичністю. Часами це взагалі нагадує Японію - гори, гейзери, сакури...
Єдине, що ці дві (три, п’ять, двадцять чотири) України об’єднує в цю хвилю - це метатекст російської попси на радіо в усіх видах транспорту і скриньки, куди треба кидати народні пропозиції щодо покращення політичної системи в Україні. Зануренню пропозицій, як правило, передує проведення обговорення в трудових колективах усіх форм власності. Також з’єднує захід і схід телеміст Вуличного телебачення - воно робить прямі включення на Таврійські ігри. Хочеться просто зайти у кадр і передати привіт усім, хто знаходиться по інший бік України як географічної реалії.
Коли Флоберові було 15 років, він склав свій список того, що можна назвати злом, принесеним цивілізацією. Там були залізниця, клізми, кремові торти, королі та гільйотина. Через кілька років він переглянув цей перелік, але залізниця там так і залишилася. Раніше не надто любив залізницю, бо їхати нею, скажімо до Бразилії, довго і важко, до Японії - так само довго і так само важко, тільки в інший бік. Українська ж залізниця подорожі не псує (за аналогією з хайку про те, що в’язання не псує шкарпетку, яким я завдячую Саші Власенку).
Ще по дорозі до Ужгорода у відповідь на питання, скільки гривень необхідно відшкодувати за розбиту склянку з-під чаю, провідник каже, що все нормально, і нічого платити не треба. А я не можу повірити, і ось чому. Згадується випадок, який описав Ролан Барт, і який стосувався першої подорожі французьких журналістів пост-сталінським Радянським Союзом 1955 року. Тоді, коли провідник став вимагати в одного з журналістів, аби той негайно повернув ложечку, журналіст написав: для мене це стало ознакою існування жахливої бюрократії у відносинах між державою і її громадянами. Отже, як на мене (і на Барта), відтепер можна вважати покінченим з цією жахливою радянською бюрократією.
Коли повертаєшся до Києва, остаточно втрачаєш географічну орієнтацію. З одного боку Київ, як будь-яка столиця, так мало нагадує решту держави, а з іншого боку Київ настільки ж багато відрізняється від всього того, що з’явилося або не з’явилося, і тим більше ніколи не з’явиться у цьому тревелозі. Для чистоти експерименту далі необхідно прямувати на Схід - до Донецьку або Луганську. Але розумієш, що нічого нового там немає, так само як і немає нічого старого. Там немає історії, там немає контексту. Жодного. Немає і єдиної України. Вона всюди різна - мрія орієнталіста, що намагається спаплюжити враження від країни, що вже святкує День Європи.
Євген Федченко, політолог (Агенція стратегічної інформації - АСІ), викладач Києво-Могилянської Академії

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1053526526.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua