Майдан / Статті  

додано: 02-06-2003
Володимир Бойко: Як я В.Мостовому на нову премію заробляв

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1054542423.html

Редакційне завдання на цей раз було коротким: підготувати для “Грані плюс” репортаж про те, як в Донецьку проводять податкові перевірки надіслані з Києва столичні митарі. Містом вже котилася хвиля найжахливіших чуток, донецькі підприємці закривали свої крамниці та кафе, сподіваючися відсидітися пару тижнів на березі Азовського моря, а Голова обласної ДПА, сумно відомий Олександр Папаїка, виступав на різноманітних нарадах, закликаючи платників податків покаятися та віддати державі те, що ще не встигли відібрати його підлеглі. З огляду на все це головний редактор був невблаганним: шановний читач прагнув подробиць і я мусив описати на конкретному прикладі методи роботи колишніх “шпаків” Азарова, які раптом перекваліфікувалися в “орлів” Кравченка.

Домовитися 28 травня з усіма знайомими підприємцями про те, що у випадку прибуття до них на перевірку “орлів” я буду негайно про це попереджений, було справою техніки. Чекати довелося недовго - наступного дня, 29 травня, біля п’ятої вечора зателефонували співробітники літнього кафе “Мікс”, що знаходиться в самому центрі Донецька у дворі Ворошиловського райвиконкому, та повідомили, що час “Х” настав. Власне, саме кафе є майданчиком з розставленими під тентом столами та кіоском, в якому зберігається провізія та встановлений касовий апарат. От у цей кіоск і ввірвалися півгодини тому троє невідомих, що збили з ніг бармена та кинулися до касового апарату з криками “”Налогавая міліція”. Ані документів, ані посвідчення на перевірку “орли” не показують, себе не називають, натомість погрожують набити фізіономію абсолютно сторонній людині - викликаному з дому молодшому брату директора кафе, який прибіг на місце подій повідомити, що директор повіз свою дитину в лікарню і прибути зможе тільки за годину.

З короткого телефонного повідомлення стало зрозуміло, що підприємцям у цій державі живеться навіть гірше, аніж головному редакторові “Дзеркала тижня” й Голові комісії з журналістської етики Володимиру Мостовому, якому, судячи з недавньої заяви закордонних вболівальників за долю українських журналістів, доводиться творити в умовах постійних погроз та залякування. Бо головреду “Дзеркала тижня” час від часу то премію з-за кордону за шкідливі умови праці дадуть, то просто грошенятами побалують, а іншим громадянам у цій країні якщо чого й дають, то хіба тільки по пиці. Худо-бідно, за останні півроку пан Мостовий, кажуть, вже двічі премії по десять тисяч євро отримав за те, що йому так погано живеться. Навіть Президент і той перелякався, давши доручення Генпрокурору встановити особи тих зловмисників, що пану Мостовому регулярно погрожують. Та що там Гарант - я й сам кілька днів ходив змарнілий, як оте повідомлення про чергову премію прочитав, бо це ж як треба було людину мучити, щоби їй за це такі гроші платили.

Беру диктофон, блокнот, посвідчення, ловлю таксі й за десять хвилин прибуваю на місце. Біля кіоску сидить та тримається за голову бармен, який, падаючи, добряче вдарився. Під шатром з рекламою “Сарматівського” пива - брат директора кафе Ігор (рік тому я брав у нього інтерв’ю для донецької газети “Салон”) та троє молодиків, що намагаються забрати в нього диктофон. Підходжу, представляюся, достаю свій диктофон, вмикаю, прохаю пояснити для газети, що тут відбувається. Самий мордатий з трійки здіймає на мене оченята:
- Ти, бля, урод газетний, валі атсюда.
- Я вибачаюся, Ви не могли б представитися? Мені сказали, що Ви начебто з податкової міліції. Я так зрозумів - приїхали з Києва.
- С міліції, толька не с Києва. С Варашилавской районной налогавой ми, всьо понял? А тепер піз..й.
- Я знову таки вибачаюся, але відповідно до статті 5 Закону України “Про міліцію” працівники міліції, зокрема податкової, при спілкуванні з громадянами повинні називати себе та показувати службові посвідчення.
- Тєбє, бл..дь, сказали: “Свободєн”. Что-то нєпонятно?

Тут до мене повертається Ігор: “Які там документи? Ти думаєш, вони чого мій диктофон намагаються розбити? Я ж запропонував цим панам записатися в журнал реєстрації перевірок, а вони мене послали подалі. Тому диктофон і достав. У них же документів немає - глянь”. Ігор показує на прозору папку, яка лежить перед одним з “контролерів”, і через обкладинку якої видно чистий незаповнений бланк посвідчення на перевірку, завірений печаткою. Нічого собі, думаю. “Панове, - знову звертаюся я до податківців, - але згідно з розпорядженням Голови ДПА України №89-р від 20 травня 1997 року працівники держподаткової служби взагалі права не мають виходити на будь-які перевірки без належно заповненого посвідчення на перевірку, яке я документом суворої звітності та реєструється в спеціальному журналі. Де ви взяли чистий бланк? Покажіть, будь ласка, ваші службові посвідчення особи та назвіть прізвища”. Тут мордатий намагається вихопити в мене з рук диктофон. Це йому не вдається, починаються погрози та лайка.

Ну, думаю, оце Мостовому пощастило, так пощастило. Це йому тепер ще пару тисяч євро відвалять. Бо, як з’ясувалося після президентської перевірки, безпосередньо головному редакторові “Дзеркала тижня” якщо в цій країні щось і загрожує, то тільки перспектива ненароком вдавитися ананасом за обідом через згубну звичку читати під час десерту. А премії йому закордонні друзі, - зі слів самого ж Мостового, - виписують за ті моральні страждання, які він зносить, бачачи, як погрожують його колегам. Звісно, хтось може сказати, що це не дуже етично виходить, коли погрожують одним, а компенсації за це отримують інші. Але, з іншого боку, хіба можуть будь-які суми відшкодувати ті пекельні муки, що нуртують в душі Голови комісії з журналістської етики, коли він з повідомлень інформагентств зненацька взнає, що в Україні кинуто до в’язниці чи побито чергового журналіста?

Той з податківців, що поменше ростом, раптом починає до мене уважно придивлятися:
- Слушай, а ти нє тот самий Бойко? Ну, каторова наші в наручніках с редакції в том году забіралі?
- Певно, той самий.
- Ах ти паскуда. Тебя, суку, тогда в тюрмє нє згноїлі, а нада би, пісатєль грьобаний.

Тут я взнаю масу цікавих подробиць, бо дійсно, в тому році відбув на нарах десять діб за написання статті про те, як начальник податкової міліції в Київському районі Донецька, такий собі Вадим Папаїка, за 20 відсотків собівартості продав верстатний парк одного заводу, що мав податковий борг, конкурентам цього заводу через підставну фірму. Папаїка-старший, Голова обласної ДПА, образився за синка, тож довелося мені посидіти в Ізоляторі тимчасового утримання, доки податківці двічі вносили до суду подання про обрання мені запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та переведення в СІЗО. Після того, як суд визнав затримання незаконним, а Президент влаштував “розгін” на колегії Генпрокуратури, зажадавши від С.Піскуна припинити податкове свавілля в Донецькій області, пан Мостовий навіть дозволив собі вмістити про це кілька рядків в “Дзеркалі тижня”. Більше не міг, бо як не крути, з нинішнім Генпрокурором дружить сім’ями й ніколи нічого поганого про Святослава Михайловича безплатно не друкує. Сподіваюся, що та історія також додала не одну сотню євро до родинного бюджету Голови комісії з журналістської етики, остаточно переконавши західних спонсорів, в яких тяжких умовах доводиться працювати колективу “Дзеркала тижня”. Але зараз, розвалившися переді мною за столиком кафе, податківці вихваляються тим, як Піскун “припинив” свавілля: слідчий М.Сабіна, що мене затримував і якого прокурор області Віктор Пшонка мені особисто обіцяв за це притягнути до відповідальності, пішов на підвищення, а всіх причетних до тієї справи було заохочено по службі. Ти ба, а я цього навіть і не знав. Як не знав, попри те, що Святослав Михайлович є Пегасом моєї Музи і я присвятив йому чимало натхненних рядків, і того факту, що Піскун фактично керує податковою міліцією в Донецькій області через свого близького товариша та однокашника Сергія Попова - начальника слідчого відділу обласної ДПА.

Подякувши подумки язикатим податківцям за інформацію (хіба такі речі розумні люди вголос кажуть, та ще й журналістові з диктофоном?), тим часом записую інтерв’ю з барменом та офіціанткою, не звертаючи увагу на “гостей”, які кричать, що зараз викличуть підрозділ фіззахисту та відправлять мене знову за ґрати. Хвилин за п’ятнадцять з’являються ще двоє, один з них - явно якесь податкове цабе: колекційні туфлі вартістю щонайменше 500 доларів, золотий ланцюг на шиї завтовшки з мізинець, стос стодоларових купюр, що просвічує через нагрудну кишеню білої сорочки. Мордатий запопадливо підскакує до начальника й щось йому шепоче, показуючи не мене пальцем. Підходжу, представляюся, пояснюю мету візиту. У відповідь: “Пашол на х...й”. Доводиться розповісти, що в даний момент я перебуваю при виконанні службових обов’язків та представляю улюблену газету нашого Президента, яку в його Адміністрації зачитують до дірок, і головний редактор якої є постачальником ексклюзивного взуття для Леоніда Даниловича.

Приїздить Валентин - директор кафе, просить у податківців пояснити, що відбувається. На пропозицію показати документи, податковий начальник кричить, що зараз всі отримають “піз..юліни”, хапає мене за плече та починає виштовхувати з території кафе, одночасно намагаючися вирвати з моїх рук диктофон. Офіціанти кричать, Ігор біжить у розташовану поруч контору “Укртелекому” викликати міліцію.

Вирвавшися з податкових обіймів, я по мобільнику намагаюся додзвонитися до головного редактора й в Інститут масової інформації. Юрій Луценко, мабуть, засідає у Верховній Раді та вимкнув телефону, принаймні жіночий голосі у слухавці повідомляє, що “абонент тимчасово недоступний”. У представництві “Репортерів без кордонів” трубку бере юрист ІМІ Марія Самбур, радить написати заяву в прокуратуру та просить тримати її в курсі подій. Податківці знову переходять у наступ, їхні матюки чути, певно, навіть у розташованому поруч Музично-драматичному театрі. Але диктофон я не віддаю, хоча моя сорочка, в яку вчепився податківець, тріщить по швах. Нарешті з’являється міліцейська машина, з якої вискакують три автоматники в бронежилетах та біжать до нас. “Орли” Кравченка залишають мене в спокої та відходять пошепотітися з автоматниками. Міліціонерам у бронежилетах якось ніяковіло. З одного боку, факт порушення громадського порядку незаперечний. З іншого, всі знають, що на колегії Генпрокуратури Піскун суворо попередив підлеглих, що податкова міліція законів порушувати не може, і тих прокурорських працівників, які в цьому сумніваються, він буде звільняти без роздумів. Тому прокуратура правопорушників не прийме, а тримати податківців у міліцейському “мавп’ятнику” ніхто не дозволить.



Осміліли офіціанти підходять до податківців і показують пальцями на нагрудну кишеню старшого, яка зеленіє пачкою баксів: “Що, зарплату на службі видали? Чи це ти з іншої перевірки сюди прибіг?”. Начальник смачно матюкається та вкладає в кишеню сорочки своє службове посвідчення так, щоби не були видні купюри. Нарешті приходить дільничний міліціонер, податківці, пообіцявши в черговий раз відбити мені голову, уходять, офіціанти та бармен з ґулею на лобі дають пояснення, Валентин та Ігор розставляють на місце стільці.
Я сідаю під навіс писати заяву про порушення кримінальної справи за ознаками статті 171 Кримінального кодексу України (перешкоджання законній журналістській діяльності) та думаю про те, як все ж таки Мостовому з країною поталанило. А особливо - з Генеральним прокурором. Бо якби пан Піскун, якого головний редактор “Дзеркала тижня” називає не інакше, як “наш Славік”, хоча б про видимість законів піклувався, то жив би Голова комісії з журналістської етики на саму пенсію. А після цього випадку напевно ще одну премію отримає.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1054542423.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua