Майдан / Статті  

додано: 06-06-2003
Григорій ЛЯХОВИЧ: Виступ підсудного на свій захист в судових дебатах

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1054898448.html

Перебіг апеляційного розгляду гучної справи, сфабрикованої на основі подій 09.03.01 р, однозначно показує, що справа, яка розглядаються зараз Печерським районним судом м. Києва є продовженням політичних переслудувань. Тому аби об'єктивніше пояснити як все сталось, почну з того з чого все почалось для мене.

Виховувався я у сім'ї найменшим. Обоє моїх старших братів Микола і Сергій були членами політичної партії "Українська Національна Асамблея", більш відомої як УНА-УНСО. Ще будучи школярем я бачив як вони постійно і віддано боролись за ствердження Української Нації. Особливою активністю завжди відзначався старший брат Микола, за що не раз піддавався переслідуванням з боку яничар режиму, так званих правоохоронців, ще в 90-тих роках. В часи зародження протистояння з місцевою антинародною номенклатурою, доходило до того, що біля нашого будинку чатували міліцейські наряди, аби обмежити опозиційну діяльність мого брата Миколи. Про ці переслідування багато писалось в місцевій пресі, і такі переслідування для нашої сім'ї стали звичайним вищем .Будучи очевидцем того всього, я не міг не гордитися принциповістю своїх братів, мужністю своїх батьків які завжди їх підтримували у тяжку хвилину.

Можна сказати що для мене опозиційна діяльність почалась з 23 січня 2001 року. Саме в цей день я приїхав до м.Рівне по особистих справах. Після того як владнав свої справи, я зайшов в офіс Рівненьської обласної організації УНА-УНСО, аби побачити зі своїм старшим братом Миколою Ляховичем, який на той час був одним із керівників обласної організації УНА-УНСО.

В офісі Миколи не було і мені сказали,що о 14:00 він буде на Театральній площі м.Рівне, де мала відбутись якась агітаційна антикучмівська агітація в рамках акції "Україна без Кучми". Коли у вказаний час я вийшов зі студентами членами УНА на ту площу, то на нас зненацька напали невідомі особи. Як з часом стало відомо то були міліціонери в цивільному. Вони почали бити всіх молодих людей і тягнути в автобус наповнений екіпірованими бійцями з "Беркуту". Таким чином серед десятка затриманих студентів опинився і я, і мій брат Микола. В опорному пункті рівненського "Беркуту" куди нас доставили, всіх почали катувати. Особливо дісталось моєму брату Миколі, так як його знали як одного з керівників організації. Завдяки зусиллям мера м.Рівне Віктора Чайки, а також тому, що ця міліцейська провокація набула швидкого резонансу в європейських теле- і радіо новинах, нас всіх звільнили тогож вечора. Старший брат Микола з тяжкими травмами голови і переломаними ребрами тогож вечора був госпіталізований. Я ж повернувся в м.Березне Рівненської області, де на той час доволі успішно навчався у Лісній школі, по закінченні якої мав намір вступити до Березнівського лісного коледжу. Вже 24 січня 2001 року мене викликав до себе в кабінет директор коледжу, де в присутності завуча Лісної школи і невідомої особи почав мене розпитувати що я робив у місті Рівне 23 січня.Саме цей гебіст запропонував мені написати пояснювальну де вказати що мій старший брат Микола силоміць примусив мене прийняти участь у антикучмівської акції. Якщо ж я відмовляюсь оклеветати свого брата, то мене виженуть з навчального закладу. Звісно я відмовився чинити таку ганьбу, і тому був виключений з Лісної школи того ж дня.

Крім мене були виключені зі своїх навчальних закладів й інші студенти,які були затримані і побиті на Театральній площі м.Рівне 23.01.01р. Стало зрозуміло, що доки при владі буде існуючий режим ми не зможемо відновити своє навчання.Тому разом з іншими студентами я почав приймати участь в опозиційних акціях, спочатку в м.Рівне, а потім поїхав до Киева де на той час був мій брат Микола.Оскільки за Миколою вели стеження міліцейські "тихарі" , які могли в будь-який час вчинити проти нього якусь провокацію, він переживаючи щоб під це не потрапив і я, запропонував жити порізнь.Тому я жив у різних киян, які підтримували опозицію. А тим часом займався розповсюдженням опозиційної пресси в наметовому містечку.

Увечері після відомих подій 9 березня 2001 року, мене затримали бійці спецпідрозділу "Беркут" в офісі УНА, який вони потім розгромили, достививши в Московський РУ ГУМВС м.Киева. З часом я бачив як в цей же відділ привезли мого брата Миколу, якого поставили в мене за спиною і він підтримував мене щоб я не впав до того часу, коли його від нас всіх забрали мордувати. Спочатку його катували недалеко від нас,а потім десь забрали через годину. Я бачив як Миколу в крові і в безсвідомому стані забрала медична швидка допомога на хірургічну операцію.

Відразу ж після того як Миколу відвезли в лікарню з”явились якісь люди в шкірянках і почали питати хто тут Ляхович. Я сказав що я і мене теж почали катувати, доки не зрозуміли що я не Микола і що його вже відвезли в реанімацію.Та за цей час вони встигли проломити мені голову і поламати ребра, через що теж госпіталізували в лікарню.

Вже 12.03.01р до мене в лікарню, де мене тримали під конвоем, прийшли люди із СБУ, які почали мене залякувати, що мене доб”ють якщо я не оговорю свого брата Миколу, звісно я відмовився наговорювати на свого брата. Тоді мені сказали, що моя доля залежитиме від зговорчивості Миколи, і якщо потрібно буде то й мене посадять у в”язницю, хоч я і не приймав ніякою участі у протистоянні з міліціею 9 березня 2001 року. З часом мені запропонували написати бумагу, що я не маю претензій до правоохоронців. В іншому випадку пригрозили порушити проти мене кримінальну справу за подіями 9.03.01.Оскільки я не вчиняв ніяких протиправних дій 9.03.01, я відмовився будь-що писати. Тому 16.03.01 мене прямо з лікарні відвезли на Володимирську, 33, центральний офіс СБУ, де ще раз запропонували оговорити брата.А коли я відмовився, то мене доставили в СІЗО СБУ, де на той час вже утримували Миколу. Хоч різними неправдами СБУшники і порушили проти мене кримінальну справу за частиною 2 ст.71 ("участь у масових безпорядках"), та це було настільки безпідставно, що утримувати мене в СІЗО СБУ побоялись. Тому не добившись в прокуратурі санкції на мій арешт, 18.03.01 року мене звільнили з під варти.

Далі СБУшники почали фабрикувати кримінальну справу проти всіх кого визнали як організаторів і активних учасників так званих массових безпорядків. Під час цого слідства мене намагались постійно залякати і шантажувати, аби схилити мене на брехню проти брата і так званих учасників массових безпорядків. А потім щоб налаштувати мене проти Миколи сказали що якби він не був таким фанатом і дав би потрібні їм покази проти інших активістів У.Б.К. (Луценка,Хмари,Жовтяка і т.д...) то на мене взагалі не фабрикували б кримінальну справу.Якщо він надалі вестиме себе так само то мене посадять за щось інше, якщо не зможуть посадити за подіями 9 березня 2001 року. На що я відповів, що краще сидіти у в”язниці, ніж бути братом зрадника, відступника, чи брехуна.

Поки фабрикувалась кримінальна справа за подіями 9.03.2001., та проходило судилище, я перебував на підписці про невиїзд у Киеві. Для цього влаштовувався на роботу на різні фірми аби підробити на прожиття і забезпечувати передачами брата Миколу. А ще приймав участь у політичному житті України.

Влітку 2002 року я вирішив вступити в Рівненський сільськогосподарський коледж на юридичну спеціальність. Коли я підійшов до головуючого в судовому процесі по справі "подій 9.03.01р" судді Воліку, і попросив аби мені дозволили з"їздити в м.Рівне, щоб здати вступні екзамени, то Волік мені не дав дозволу. Лише завдяки тому, що в судовому процесі була перерва мені вдалося здати екзамени і вступити до навчального закладу. На 16.09.2002 року, був призначений перший навчальний семінар у коледжі. Знаючи, що він збігався з днем початку акції "Повстань Україно" і, що в такі дні судові засідання по справі "9.03.01" не проводятьбся я підійшов до Воліка і попросив мене відпустити в м.Рівне на це нвчання. Та мені Волік безпідставно знову відмовив. Крім того на попередній акції "Повстань Україно" Волік безпідставно почав чіплятися до брата Миколи, намагаючись видалити його з залу суду, що зрештою і зробив. Тому я не виключаю, що Волик мав на це якесь завдання, щоб я напередодні 16.09.02 р. не покидав Київ.

А ще 10.09.02 р. мені довелося відвідати офіс партії “Батьківщина” по питаннях підтримки політв"язнів. Саме після цього я помітив, що за мною почали плентатися молодики спортивної форми, схожі на Горєлова. Хочу зазначити, що саме на передодні початку акції "Повстань Україно" 16.09.02 почали безпідставно заарештовувати опозиційних активістів. Серед них був і помічник народного депутата Турчинова Лук"янчук Руслан, якого заарештували прямо біля офісу партії Батьківщина. Це я згадав не безпідставно.

Те все, що відбувалось у вечері 12.09.02 було настільки несподіваним, що я відразу не міг збагнути, що і до чого. Зараз на відстані часу, коли я ознайомився з матеріалами справи і співставив з тим, що відбулося напередодні, і після 12.09.02р., я вже не маю сумнівів у тому, що то була провокація, в якій просто Горєлова використали. Зараз я навіть співчуваю йому, адже він взяв на свою душу тяжкий гріх в такому молодому віці.

Як все відбулось я вже пояснив суду. Все почалось з того, що Горєлов почав безпідставно чіплятися до Бєльської Олени і дружини Карпюка, які йшли попереду нас. При цьому Горєлов почав на них нецензурно висловлюватись. Почувши це я звісно підійшов до Горєлова і попросив його вибачитись перед дівчатами. Можна було припустити, що Горєлов не знав, що дівчата гуляють не самі, до того як я підійшов. Але те, що після того як я підійшов Горєлов не вибачився, аби владнати інцидент, вказує на те, що для нього це не було спонтанним непорозумінням. Крім того Горєлов відразу наніс мені удар в обличчя, хоч я й не становив для нього ніякої загрози, оскільки він більшої тілобудови ніж я, і як ми зараз знаємо - спортсмен. Далі хочу звернути увагу, що коли після цього першого неочікуваного удару я впав на землю, Горєлов на цьому не зупинився, а почав бити мене ногами. Це можна розцінювати лише як бажання спровокувати і втягнути в бійку Миколу Андроновича. Те, що Карпюк вступився за мене є природнім, але коли Андронович відтиснув його від мене, Горєлова це не зупинило. Горєлов дістав ніж і почав кидатися на Миколу Андроновича. Тобто Горєлов був зацікавлений аби відбулася бійка не спонтанно і ця бійка мала бути за наполегливістю Горєлова якнайбільшою. Хочу звернути також увагу, що колега Горєлова, Мєшков Сергій Олександрович не втручаючись в бійку спокійно спостерігав за всім - що є неприродньо. З цього можна зробити висновок, що за попереднім задумом нібито "потерпілим" мав бути тільки Горєлов. Дійсно, хто б повірив, що два "розбійники" напали аж на двох молодих і фізично розвинутих хлопців. Хоч Карпюк не нападав на Горелова, а тільки захищався від його нападів, Горелов біжучи у Печерський РУ ГУМВС, чомусь не забрав свій піджак, який по незрозумілих причинах скинув із себе. За весь час слідства Горєлов так і непояснив чому він скинув з себе піджак і кинув на землю.

Коли я піднявся із землі, то змушений був задерти голову вверх, бо Горелов розбив мені носа і губу, через що в мене йшла кров. Тому я не бачив хто з дівчат і як забрали мої речі, які поклали мені на руку. З місця події ми відійшли в сторону і там очікували Бельську, яка пішла додому по волд і одяг для мене, бо мій був в моїй крові і пошатований Горєловим. Тоді ми були здивовані, що вже за якісь пів години до нас під'їхала міліція із Горєловим, який встиг за цей час зробити заяву про напад на нього.

Зараз, коли стало зрозуміло, що то була спланована провокація проти нас з Карпюком, то нічого дивного в тому немає. Підтвердженням того, що то була була провокація є й інші обставини. Одна з них, це те, що під ранок вже 13.09.02р. в Печерському РУ ГУМСВС, куди нас доставили, з'явилися двоє СБУшників, які куріровали справою за "подіями 9.03.01р.". Після їх появи мене повели на розмову до начальника Печерського РУ ГУМВС. Він мені запропонував розповісти, що опозиція планує на 16.09.02р. під час проведення акції "Повстань Україно", в обмін на моє звільнення. Звісно ні про які плани опозиції я не знав і знати не міг. Але стало зрозумілим, що вся провокація пов'язана з моєю появою в офісі партії Батьківщина напередодні 10.09.02р. Ця коротка розмова з начальником Печерського РУ ГУМВС остаточно розвіяла будь-які сумніви щодо того, що то була хоч і можливо спонтанна, але задумана провокація.

Попереднє слідство слідчий проводив аби як, це свідчить, що він знав, якби брутально не сфабрикував проти мене і Миколи Андроновича справу, у суді все має прийнятись за чисту правду.

А що вже казати, про те як слідчий порушив Конституцію та законодавство України, коли 13.11.02 р. по завершенню санкції на арешт він разом із начальником СВ Печерського РУ ГУ МВС України Ревою С.М. не звільнив нас, а сфабрикувавши документ про пред'явлення нам обвинувачення заднім числом, направив його в спецчастину Лук'янівського СІЗО №13, аби нас не звільнили. Незважаючи на моє наполягання щоб закриття справи проходило у присутності мого адвоката, слідчий аж у 19 годині 13.11.02р., запросив до кабінету якихось "свідків" і провів закриття справи без моєї та адвоката участі. Нагадую, що санкція на мій арешт закінчилася ще о 13 годині того ж дня. Тобто на час закриття слідчих дій по справі для подальшого ознайомлення з матеріалами цієї справи, я і Карпюк утримувались під арештом незаконно. Фактично за це проти слідчого Кір'яна Л.М. може бути порушена кримінальна справа за ст. 371 КК України, яка передбачає строк покарання більше ніж на 5 років позбавлення волі. Те, що слідчий не побоявся піти на цей кримінальний злочин, показує, що йому гарантували недоторканість впливові посадові особи.

Я вже не хочу детально зупинятися на тому як слідчий забирав нас з Лук'янівського СІЗО в Печерський райвідділок, хоч міг проводити слідчі дії і в СІЗО, де мене кілька разів скусували клопи і все тіло спухло так, що я змушений був звертатися за медичною допомогою. Це можна прирівнювати до тортур, а оскільки це було неодноразово, то до цілеспрямованих і продуманих.

В той час уже закінчувалося судилище по справі "подій 09.03.01 р.". Незважаючи на те, що ні на попередньому слідстві, ні під час судового слідства не було здобуто ніяких доказів моєї активної участі у так званих "масових безпорядках", суддя Волік на основі сфабрикованого протоколу судових засідань визнав мене винним за статтею 71 ч. 1. При цьому мені дали два роки умовно з відстрочкою на два роки. Мого старшого брата, Ляховича Миколу, визнали "головним організатором" так званих "масових безпорядків" і засудили на 5 років позбавлення волі. І це при тому, що Волік у своєму вироку визнав, що він навіть не був активним учасником масових безпорядків.

Я не визнавав і не визнаю своєї вини і по цій суцільно сфабрикованій кримінальній справі. Мені не має в чому каятися, тому не бачу сенсу щось просити. За час цих репресій, я зрозумів, що все залежить навіть не від суддів а політичного клімату в Україні. Та все ж, незважаючи на це все і на те, який буде вирок я не тримаю і не триматиму ні на кого зла, бо вірю, що колись мене все одно виправдає історія.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1054898448.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua