першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Мирослава СВИСТОВИЧ: Непідібране золото під ногами опозиції

додано: 16-06-2003 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1055786297.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

УкраїнаСуспільство

Сьогодні дуже часто доводиться чути запитання: де наша опозиція, чому нічого не робиться? Сама опозиція на це питання чіткої відповіді не має. У відповідь лунає щось про городи влітку, дощі восени, морози взимку, сльоту навесні, протидію влади, апатичний народ, який неможливо підняти, відсутність приводів, небажаність малочисельних акцій, які показують нашу слабкість тощо. Іноді лунають виправдання, що опозиція не має повноважень, що всюди вона складає меншість, тому нічого зробити не може, от коли переможемо злочинний режим і самі прийдемо до влади, тоді... Ого-го!

Це говориться для мас. А в кулуарах відповідають питанням на питання: “А що робити?” І в цьому питанні читається ще одне, яке не вимовляється вголос: “А що ще можна вигадати?”

З приводу “Ого-го!” народ все частіше резонно зауважує: “ А звідки ми це знаємо? Всі обіцяють золоті гори, а як прийдуть до влади...” І наводить приклади: “Ну обрали ми депутата від опозиції, а що він для нашого округу зробив? Ось був перед ним олігарх, крав, звичайно, безбожно, але ж і концерти для людей на площах робив (благодійні їдальні відкривав, газ провів тощо)”. Опозиціонери ж наводять абсолютно правильні, але довгі і незрозумілі багатьом простим людям пояснення, мовляв, народний депутат повинен приймати закони, а не відкривати благодійні їдальні, що їдальні ці відкриті за маленьку частину вкрадених в того ж народу грошей, і знов по другому колу про президентську більшість, про те, що ми не при владі, а от коли прийдемо, то... Народ знову: “А звідки ми це знаємо?”

Можна сто разів звинувачувати народ у нерозумінні, наводити приклади Заходу, де люди голосують за інші партії, якщо ті, хто при владі, не виправдовують довір’я. А потім знову голосують за вчорашню владу, якщо вчорашня опозиція, прийшовши до влади, не проявила себе позитивно, і таким чином народ змушує і тих, і других бути кращими.

Однак такі заклинання в українських умовах можуть лише зекономити кошти, витрачені на валідол після поразки на виборах, але ніяк не призвести до перемоги. Такий вже в нас народ, що любить помацати обіцянки руками. І багато хто, розуміючи, що олігархи – це зло, голосують за конкретного скоробагатька, воліючи мати синицю в руках у вигляді безкоштовних концертів, бо ж не змінилося на краще життя, коли вибрали опозиціонера, який не краде. Олігарх же продовжує красти і без мандату, але в такому разі не ділиться.

Я б не стала звинувачувати народ, бо не можу, поклавши руку на серце, сказати, що всі опозиційні депутати сплять і думають про народ. От приїжджали до нас чотири депутати-списочники від трьох політичних сил (“Наша Україна”, БЮТ та КПУ), виступили перед величезним народним зібранням проти реформи Кучми, зібрали оплески, а, коли збори мали переходити до другої частини порядку денного – місцевих проблем – розвернулись і поїхали. Не зважили навіть на прохання людей залишитися і послухати, чим живуть “маленькі українці”. То як після цього я, не опускаючи очей, можу казати людям, що коли вони прийдуть до влади, то дбатимуть про народ?

Тим часом тільки сліпий та глухий не може не помітити, що, попри стійку недовіру до влади, рейтинг опозиції також падає, народ все більше ремствує на її бездіяльність, що створює чудову можливість для приходу на владний олімп “господарника”, а не “політикана”, який називатиме себе не лівим і не правим (і навряд чи народ прислухається до опозиційних волань про порушення всіх правил політології), а центристом, який думає не про Кучму чи Некучму, а про дороги, школи, поля.

Демагогія? Безперечно. Але як часто вона приводила ЇХ до перемоги. Невже і нам потрібно поводити себе так? Ні в якому разі. Демагогія – це негарно. Та й на полі брехні тягатися з ними ми не зможемо. Але демагогія і не потрібна. Протиставити демагогії “центристів” потрібно реальні конкретні справи, по яких би народ бачив, що опозиція про нього турбується. І вигадувати тут нічого не треба. І ламати голову у пошуках приводів теж. Бо насправді опозицію чекає море роботи. Справ так багато, що всіх і не переробиш за міжвиборчий період. Так що “обирай за смаком”.

Я не вигадую велосипед. Його винайшли задовго до мене. Найяскравішим прикладом тут є польська “Солідарність”, яка, не зважаючи на свої переважно праві погляди, не цуралася питань соціальної справедливості, бо не всі вони лежать у царині державного патерналізму. В нас чомусь панує вульгарне уявлення про те, що лише ліві можуть виступати проти безробіття, високих цін, низьких зарплат, малого бюджетного фінансування, забуваючи, що один з наріжних каменів правих є, наприклад, боротьба з монополізмом, який часто і є причиною тих самих високих цін. Зрештою, не вся наша опозиція права. Ліва також достатньо чисельна, і вона взагалі не повинна мати жодного сумніву щодо необхідності боротьби за соціальні права.

“Солідарність” почала із захисту прав звичайних громадян (польською вони так і звуться – “obywateli”) від зазіхання влади, втручаючись у всі соціальні конфлікти в кожному місті і в кожному селі. А з-поміж соціальних гасел лунали політичні. Так через локальні і ніби незначні з точки зору великої політики справи польська опозиція залучила до політики весь народ, наочно показавши на конкретних прикладах, що Niema volności bez “Solidarności”. І згода народу з цим гаслом вилилось у небачену ніде у світі перемогу на виборах, коли “Солідарність” перемогла у всіх без винятку мажоритарних (!) округах.

Подивіться, скільки людей виходить на акцію “Повстань, Україно!” в провінції, де зосереджена основна маса виборців? Окрім традиційно політично активного Заходу (і то не у всіх областях), жменька. Та й на Заході учасників акцій не так і багато. Бо що таке для Львова 10-20 тисяч, коли його мешканці добре пам’ятають 100-200-тисячні маніфестації?

Пояснити все просто: люди не бачать, як вони можуть вплинути на центральну владу на вулицях свого регіону. В Києві все зрозуміло, бо влада зосереджена тут. А що у провінції? Ну організує, наприклад, БЮТ десь в Умані мітинг під гаслом “Піскуна у відставку”, видасть низку правильних і запальних промов. “Та воно ніби і так, – скажуть люди – а що ми можемо тут зробити?”. І дійсно, що? До кого апелювати? До кого йти з вимогами? До райдержадміністрації? Так вона ж Піскуна не призначала. І голова може навіть вийти до мітингуючих, і навіть виступити ні за і не проти на кшталт “я вас розумію, але ж ми тут ні до чого, і я нічим не можу вам допомогти, бо це не в моїй компетенції”. Коли немає об’єкту для пред’явлення претензій, мотивація для протестів знижується до рівня плінтусу.

Натомість при підвищенні тарифів, екологічній аварії, відключенні газу чи води на вулиці сіл, містечок та й обласних центрів виходять значно більше людей, ніж на політичні протести. І саме на таких акціях правої опозиції часто не видно, бо вона чомусь вважає нижче власної гідності виступати з “ковбасними” вимогами. А якщо й виступає, то замість конкретної участі у вирішенні проблеми, часто неоковирно: з криками “Кучму геть”, недоречними поясненнями знервованому натовпу, що причина всіх бід у злочинному режимі та закликами привести опозицію до влади, і тоді все владнається. Або, навпаки, боячись виглядати популістами, праві усуваються від соціальних проблем, виправдовуючись перед собою тим, що багато з них є об’єктивним наслідком економічної стагнації і не вирішуються одним махом, а тому, коли опозиція прийде до влади, її сьогоднішня популістська позиція вдарить по ній же бумерангом.

Та, по-перше, всі ці побоювання так і залишаться побоюваннями, бо, поки ми боїмось “популізму”, до влади приходять ВОНИ, які не гребують ні чим, а не МИ. По-друге, зовсім не потрібно займатися популізмом. Популізм – це так само погано, як і демагогія.

Тому не потрібно займатися демагогією чи популізмом, не варто зловтішно очікувати екологічної катастрофи чи керуватися принципом “Чим гірше – тим краще”. Просто треба згадати, що ми живемо в корумпованій державі. А це означає, що зловживань у кожному районі настільки багато, що не потрібно вигадувати жодного приводу. Треба тільки взнати, де ці зловживання творяться і, озброївшись гаслом дисидентів колишнього соцтабору “Владо, виконуй свої ж закони!”, підняти народ на боротьбу проти цих зловживань.


Хто барани: народ чи вожді?

Я не знаю, куди витрачають свій час народні депутати та їх обслуговуючий партійний персонал. Можливо, вони пишуть законопроекти, більшості з яких ніколи не втілиться в життя через протидію пропрезидентської більшості. Можливо, роздають інтерв’ю, більшість з яких ніколи не побачить світ через дію цензури. Можливо вони нічого не роблять. Не знаю. Але точно знаю, що вони не шукають шляхів протидії цій цензурі, знаю, що вони як чорт ладану сахаються копіткої, до сьомого поту, роботи, якщо вона не дасть всеукраїнського піару. А таки не дасть, бо при такій перевазі влади в інформаційному просторі, яку маємо зараз, люди просто не знають, що вони роблять. А чи роблять щось? І де про це можна дізнатися?

Чуючи про те, що в Інтернеті є свобода слова, і знаючи про його моніторинг нашою родиною, нам щоденно телефонує кілька людей з одним-єдиним питанням: “Які новини?” І що ми їм маємо відповідати, коли навіть на сайтах СПУ та БЮТ новини з’являються навіть не щоденно, а на сайті “Нашої України” лише читаєш: “Ющенко сказав, Порошенко зауважив, Костенко висловив думку”. Те саме в партійних газетах, читати які цікаво хіба що глибоко ідейним прихильникам. Де можна дізнатися, хто і що зробив?

Мені прикро майже цитувати Корчинського, але, якщо раніше ті нісенітниці, що виливалися з олігархічних ЗМІ у бік опозиції, давали протилежний для влади ефект, то сьогодні слова Корчинського, Джангірова, Скачка та інших прислужників режиму відповідають дійсності. І в цьому полягає загроза.

У штабі “Нашої України” продовжують тішитись високим рейтингом Віктора Ющенка, проглядаючи соціологічні опитування, однак мені щоденно доводиться спілкуватися з багатьма різними людьми, і я не можу не помічати, як з глибини народних мас наростає поки що глухе розчарування у ньому. Цього ще не видно по соціологічних дослідженнях, ці люди ще відповідають, що голосуватимуть за Ющенка, однак першими тривожними для Віктора Андрійовича дзвіночками є два непомітних зі стін штабних офісів факти. По-перше, я знаю вже кількох в минулому щирих прихильників Ющенка, які не збираються за нього голосувати саме з причини його бездіяльності. По-друге, майже зникла доволі чисельна ще рік тому група людей, які не сприймали навіть дружню антиющенківську критику, навіть сумніву в правильності жодного його кроку, завжди намагаючись гаряче виправдати чи то появу Щербаня в списку НУ, чи то вперте намагання Ющенка завжди заміняти слово “Кучма” на слово “влада”. Вони, які колись виправдовували його підпис під сумнозвісною заявою трьох та “синівські” почуття до гаранта, зараз розгублені і подавлені, і піддають сумніву свої колишні симпатії. Бездіяльність кумира виявилася для них сильнішою агітацією проти нього ніж його, скажімо так, негарні вчинки.

І ця кількість розчарованих може перерости в якість. До президентських виборів часу чимало, і, коли соціологічні дослідження покажуть, що рейтинг раптом почав валитися, виправляти ситуацію може бути запізно.

Тим часом вожді і далі не поспішають іти в народ, чекаючи, що той сам прийде до них. Мушу їх розчарувати: не прийде. Бо має в голові достатньо інших проблем, щоб її не відвідала думка шукати опозиційний офіс. Особливо тоді, коли вони не мають жодного уявлення, де і як його шукати: нічого не знають про Інтернет, не мають знайомих партійців, не знають про існування партійних газет. Можливо це буде новина для вождів опозиції, але переважна більшість громадян дійсно нічого про це не знає. І їм насамперед слід задуматися: “Чи відома кожному громадянину адреса, де б його радісно зустріли і залучили до роботи? Де знаходяться ці підпільні штаби? Як пересічний громадянин про них зможе дізнатися, не витрачаючи аж надто багато часу? І чи готові по цих адресах відразу дати йому конкретну роботу, а не “обнадійливу” відповідь: “Залиште свої координати, в разі потреби ми до вас звернемось?” Або ще гірше: “Ось Вам заява на вступ до нашої партії, сідайте, заповнюйте”. Це майже гарантія, що більше людина ніколи сюди не прийде.

Нещодавно мій чоловік зупинився на 40 хвилин біля жовтого корпусу університету імені Тараса Шевченка поговорити про політику зі старим знайомим. До кінця розмови їх обступив десяток студентів із запитанням: “Чим конкретно ми можемо допомогти опозиції? Як можна з користю для неї використати наші “чорні” руки?” Коли ж він повідомив їм, що точно знає про наявність в їхньому університеті і “Молодого Руху”, і Української студентської спілки, і Спілки соціалістичної молоді, а також про ймовірність існування “Молодої Батьківщини” та “Українського молодіжного Собору”, то вони відповіли, що вперше чують про такі осередки у своєму вузі. Чоловік розповів це одному з депутатів, що грає не останню роль в “Нашій України” – нуль емоції. Той навіть не спитав, як зв’язатися з тими студентами, й не порадив, що мені їм передати.

Можна, звичайно, сказати (і функціонери цих осередків так і скажуть), що, якби дуже хотіли, то взнали би. Але з таким підходом годі сподіватися на загальнонародну підтримку. Та що там казати, коли я сама дізналася про існування в Ірпені осередку “Молодого Руху” у Києві. Більше того, я зі здивуванням вислухала повідомлення, що ірпінська організація одна з найактивніших, хоча і досі не бачила жодного з її членів ні на численних організованих нами акціях, ні під час підготовки цих акцій. Хтось звинуватить нас у тому, що ми їх не залучаємо. І матимуть рацію, бо останнє бажання залучати зникло тоді, коли в липні 2002 року голова цього осередку, їдучи в метро у складі команди, що відбувала на Вінниччину для проведення антиагітації проти кандидата від влади Петра Мельника, зійшов за одну зупинку від вокзалу, дізнавшись, що за це нічого не заплатять (ми набирали в команду людей з категоричною умовою: безкоштовна праця). Зате цього хлопця можна ледь не щоденно зустріти у вечірній електричці, яка повертається з Києва. Ось такий “активний” ірпінський осередок, який чомусь активничає в київському офісі.

Так само в Києві я дізналася про те, хто є новим головою Ірпінської організації СПУ. Ним виявився мій старий знайомий, що на президентських виборах очолював штаб Марчука. Мабуть, зайвим буде писати, що активність СПУ в Ірпені не перевищує активності “Молодого Руху”. І після цього Олександр Мороз дивується, що, коли він оприлюднив плівки Мельниченка, народ досі не вийшов на вулиці (це здивування він висловив у розмові з Володимиром Чемерисом 13 грудня 2000р., коли Володя повідомив йому, що 15 грудня ми виходимо на майдан Незалежності). А ще порівнює народ з баранами, забуваючи, що половина тих, хто пройшов з ним в одному списку до Верховної Ради минулого скликання, зараз перебувають у ворожому таборі. Та й в нинішньому парламенті фракція СПУ не завжди голосує “всі як один”.

“Подарувавши” опонентам майже два десятки членів власної фракції, не можучи забезпечити дисципліни в плані голосування і навіть присутності в сесійній залі, Віктор Ющенко також вимагає від народу більшого, ніж від своїх власних депутатів. Цікаво, як він собі уявляє самоорганізацію та високу свідомість народу, якщо цього не проявляють сотня народних обранців з “Нашої України”?

Читаю його останнє інтерв’ю “Громадському радіо” і не перестаю дивуватися. Таке враження, що він вже склав руки і змирився зі свою поразкою, покладаючи надії лише на добру волю влади. З одного боку він абсолютно правильно каже, що демократичне волевиявлення неможливе при існуючій цензурі, що, “якщо буде дезінформація зранку до вечора” по всіх каналах, то “ми будемо мати те, що маємо 12 років”. А з другого – визнає, що і дезінформація, і фальсифікація таки будуть. Який же вихід нам пропонує лідер найбільшої фракції? А ніякого! Він благає (не вимагає, навіть не просить, а саме благає), щоб українська влада дозріла до демократії. А якщо не “дозріє”, то що робити? Адже справжній політик повинен мати альтернативний план дій на випадок зміни ситуації.

До народу ж Віктор Андрійович виставляє значно більші вимоги ніж до влади. Він хоче, “щоб українська громада зрозуміла, що те, що відбувається в країні, і способи виходу України з кризової ситуації – це питання кожного громадянина України”. А що ж він зробив для того, щоб українська громада це зрозуміла? Відповідаючи на справедливе зауваження слухача щодо організації регіональних форумів, він не пояснює а повчає: “Ви повинні зрозуміти ключову ідею цих форумів”. Далеко зайде Віктор Андрійович з такими вимогами. Чи задумується він, що, якщо хочеш, щоб хтось щось зрозумів, це треба дохідливо пояснити. Натомість Ющенко ставить під сумнів не спосіб свого пояснення, а спосіб народного розуміння. То що краще, чекати, поки зміниться народ, чи самому змінити свій підхід до нього?

Ющенко дорікає народу, що він не обрав Сабашука мером Запоріжжя, припускає, що люди заслуговують таке життя, запитує, що може потрібно ще над ними познущатися, може тоді зрозуміють, що за представників влади голосувати не можна, не розуміє мотивів голосування людей, які залишаються сам на сам із собою в кабінці, закидає народу втрачені стандарти, втрачену гідність, втрачене відчуття персональної відповідальності.

А може причина не в народі? Бо що зробив Петро Сабашук до того, як надумав висуватися у мери, щоб запоріжці повірили у те, що він дійсно прагне добра? Чи показав він це не словом, а ділом? Чому люди повинні були віддати йому свої голоси? Тільки тому, що він несе на собі емблему “Нашої України”? Ну так один з чотирьох депутатів, які проігнорували прохання ірпінців послухати про проблеми громади, також ніс на собі цю емблему. Не розуміє чомусь Віктор Андрійович, що, як не ототожнює, на щастя, народ всіх депутатів-нашоукраїнців з Ющенком, так не ототожнює він і Карташова з Кучмою чи Медведчуком. І суперечить сам собі, бо ж “Наша Україна” була проти відставки Мирона Янківа, який також був представником влади. І ще невідомо, чи було б краще для Ющенко, якби таке ототожнення мало місце. Бо, з огляду на якість більшості нашоукраїнських депутатів, рейтинг “Нашої України” міг впасти б в такому разі до рівня рейтингу влади.

Ну а слова про те, що боятися програшу Ющенка на президентських виборах повинен не він сам, а 48 мільйонів (це що ж і від немовлят вимагається висока свідомість?) українців, взагалі ставлять під сумнів щирість прагнень Віктора Андрійовича покращити життя людей. Бо, якщо йому це не треба, то чому народ раптом має захотіти за нього проголосувати? Заради ще одного експерименту? Я розумію, що це не так. Але ж потрібно, щоб це зрозуміли і інші. А для цього треба їм це довести. Та, ображаючись, наче капризна жінка, на критику (хай навіть і не завжди справедливу), Віктор Ющенко сам підживлює сумніви в головах людей. І при цьому ще говорить про тяжкий хрест політика, який потрібно взяти. Ну так якщо взяв, треба нести, а не займатися з ним важкою атлетикою для зміцнення власного здоров’я: захотів – трохи поніс, втомився – кинув.

Вислуховування несправедливої критики, завищених вимог, вимушене розвіювання безпідставних підозр у меркантильності – це є плата будь-якого політика за публічність, той самий згаданий Ющенком хрест. І в нього він, до речі, не такий вже і важкий, бо він не часто спілкується з народом очі в очі без мікрофону. Мені, наприклад, доводиться вислуховувати на свою адресу набагато більше неприємних речей ніж Віктору Андрійовичу: і роблю я нібито не все, і платять мені нібито за це мільйони (це не перебільшення), і ще багато чого. Ще й за “мого” Ющенка дістається. Однак мені, яка живе з чоловіком і двома дітьми в однокімнатній квартирі, яка забула, що таке відпочинок, яка до того ж не матиме у нагороду за все це ні президентства, ні навіть депутатства, і в голову не прийде звинувачувати у чомусь народ, кидаючи ображено налаштованим опозиційно до режиму громадянам: “Ну то голосуйте за Медведчука”. Ну то і проголосують, і буде в нас все, як і 12 років було, і відповідальність за це ляже саме на опозицію, як би вона не перекладала її на народ.


Знов над гнилим болотом хижий кружлятиме птах. Цвіллю візьметься злото на заміських смітниках

Якщо мене не розуміють, я вважаю, що винна в цьому сама, і шукаю іншого способу донесення правди народу. Натомість опозиція не сприймає іншого способу ніж сказати щось на всю Україну. На менше ніяк не погоджується. А, оскільки на всю Україну сказати не дають, то й “маємо те, що маємо”. От і Віктор Ющенко говорить по “Громадському радіо” так, ніби його чує вся Україна, тоді як слухацька аудиторія цього ЗМІ, на жаль, сильно обмежена, і більшість громадян залишається у незнанні, а щось пояснити їм ніхто не прагне.

Задерши голову в небо, опозиція не помічає, що топчеться ногами по золоту, яке потрібно лише підібрати й очистити від цвілі. Цим золотом є місцеві проблеми, а цвіллю – незнання місцевими активістами законодавчих і нормативних актів.

Мені смішно читати в “Україні молодій”, що “витримавши рік політичної облоги, “нашоукраїнці” переходять у наступ”. Ясно, що це журналіст не сам дав таку оцінку, а резюмував нашоукраїнські висловлювання. Що на це можна сказати? Лише одне: якщо не шукати виходу, можна просидіти в облозі ще рік.

Чомусь нам в Ірпені не заважає ні тиск влади, ні інформаційна блокада, ні спека, ні городи, ні сонячне затемнення, хоча всі ці чинники, як і по всій Україні, є в наявності. Віктор Ющенко скаржиться, що його не показують по телебаченню, і народ питається, чи він ще взагалі живий. А таки питається, бо хіба ж телебачення – це єдиний спосіб спілкування з людьми? Нас також не показують і нічого хорошого в місцевій пресі про нас не пишуть. Та в Ірпені політичне життя без будь-яких екстраординарних приводів (екологічна катастрофа, відключення газу чи води) вирує, тоді як на більшій території країни давно панує глибоке політичне затишшя.

Звичайно, копітка щоденна робота з людьми потребує зусиль. Тут не обійдешся гаслами і прапорами, потрібні певні знання, насамперед юридичні. Але іншого шляху я не бачу. Існують справедливі побоювання, що, втягнувшись у захист конкретних людей від свавілля влади (багатьом відомо, скільки часу забирає лише одна судова справа), можна зав’язнути в них, оскільки потужність опозиції не така, щоб потягнути захист всіх і вся. Захищаючи громадянина А, опозиція просувається до перемоги зі швидкістю максимум 20 виборців на місяць (сам А, його родичі і друзі), а також накликає на свою голову прохання багатьох інших громадян, які задовольнити фізично не може. Тому, якщо в якомусь місті чи районі опозиція не має достатньої потужності для тотального охоплення своїм патронатом громадян, варто зосередитись на проблемах, які зачіпають велику частину територіальної громади. І тут навіть не головне добитися конкретного результату (хоча сам по собі результат ой як не завадить), достатньо довести виборцям, що опозиція зробила все, на що була спроможна. А щоб це довести, треба дійсно зробити все можливе.

Тут опозиції на місцях не обійтись без допомоги центральних штабів своїх партій. Коло цих проблем є більш-менш однотипним для всієї України, тому потрібна аналітична група з підготовки для місцевих штабів методичок, де б розкривалась суть проблем, шляхи їх вирішення та посилання на законодавчі акти. Це не так складно. Я сама, якщо мене “ізолювати” на два місяці від усіх громадських та особистих справ, можу написати кілька. Потім – коротке навчання місцевих активістів, і – за діло.

А народні депутати мають перестати страждати на вождізм і хоча б періодично “опускатися” з рівня труби “Одеса-Броди” до рівня труби каналізаційної, підтримувати боротьбу своїх членів на місцях консультаціями, своїми приїздами в регіони (і не тільки до обласних центрів), запитами з трибуни Верховної Ради, створенням слідчих комісій та іншими діями аж до блокування сесії в кричущих випадках владного свавілля десь у Прилуках чи Коломиї, а не тільки тоді, коли їх кладуть обличчям на асфальт, знущаються над їх родичами чи деребаняться посади голів комітетів.

Нездоланних труднощів тут не існує. Потрібні лише бажання та наполеглива праця. Бо насправді для боротьби на місцях у більшості випадків не треба бути юристом. Коло найбільш кричущих проблем обмежується двома десятками законодавчих і нормативних актів, прочитати і вивчити які зможе кожен, хто має IQ трохи вище від витіснених кроманьйонцями неандертальців. Трохи зусиль, невеличке напруження мозку, дещиця часу – і золотий ключик у ваших руках. Залишається лише другий крок – донести до населення, хто саме бореться за їхні права. Тому центральні штаби мають забезпечити опозицію на місцях достатньою кількістю агітматеріалів для проведення кампанії.

Найважче у цьому всьому для місцевих опозиціонерів – це взнати, якими саме актами те чи інше питання регулюється. І, щоб кожна районна організація не витрачала на це купу часу, завданням центральних штабів є централізоване забезпечення опозиції на місцях списком таких актів.

На цьому місці страшним зусиллям волі я змушую себе наступити на горло власній пісні, придушуючи бажання докладно по кроках і в деталях описати парочку кампаній, які можна провести вже, без будь-якої методичної літератури, керуючись кількома статтями законів. Бо поки що, хоч і з тяжким серцем, я все ж продовжую підтримувати опозицію так би мовити авансом, не дивлячись на її меркантильність, байдужість та нехіть до проблем “маленьких українців”, розходження між словом і ділом, в чому не раз доводилося пересвідчуватися особисто. Однак, на жаль, вожді опозиції не приділяють достатню увагу “Майдану”, тоді як влада сканує його вздовж і впоперек. І завтра те, що я напишу, втілить в життя “ваша і наша Наташа”, яка, як я мала змогу кілька років тому пересвідчитись особисто, на відміну від “справжньої” опозиції, як губка всотує будь-які ідеї.

Тому обмежусь лише докладним описом проблеми тарифів на комунальні послуги, яка доктору економічних наук Наталі Вітренко навряд чи придасться до втілення. Це ж не на мітингах горлопанити про “грабіжницьку” суть додаткової вартості чи класову боротьбу. Тут потрібно працювати головою, а не язиком.

На цьому ті, хто не хочуть напружувати мізки, можуть припинити читання. Бо чим далі, тим більше буде цифр і розрахунків, які не читаються як публіцистичний твір. І, щоб зрозуміти те, що я викладу нижче, доведеться зосереджуватись. Однак той, хто прочитає до кінця, дізнається дуже багато нового і цікавого. Я пораджу тим, хто не має часу, розуму чи бажання розбиратися з цифрами (це без образ, я ж розумію, що всі люди зайняті і не всі повинні бути економістами), не задумуватись над ними, а просто читати текст. Там будуть шокуючі факти, зрозумілі кожному і без цифр.


Непопулістський підхід до боротьби з підвищенням тарифів

Боротися з підвищенням тарифів можна по-різному. Я не є піонером у цій боротьбі, але поки що не зустрічала способу, який би мені імпонував. Ну не подобаються мені голі гасла “Ми таких тарифів не хочемо”, “Спочатку ви нам зарплати, а потім ми вам оплату”. І не лише через популізм.

По-перше, подібні гасла вибіліють тарифну політику влади, роблять її обґрунтованою, виходить, що тарифи – правильні, просто в нас зарплати маленькі.

По-друге, за допомогою таких гасел важко добитися поступок від влади, оскільки в нас панують все ж таки ринкові відносини, тому навіть комунальне підприємство не може забезпечувати послугами безкоштовно, бо постачальники, які знаходяться за тридев’ять земель і яким на мітинг в місті N глибоко начхати, просто припинять поставку, наприклад, газу. І постраждають ті, хто протестував, а винними будуть ті, хто підняв їх на цей протест. Якщо ж все таки влада з якихось меркантильних намірів (наприклад, невдовзі мають бути вибори) змушена буде під тиском масштабних протестів знизити “правильні” тарифи, то це відбудеться за рахунок іншої статті бюджету. І на скарги вчителів про маленьку зарплату чи аварійне шкільне приміщення чиновники скажуть (і документально підтвердять): “Ваші гроші пішли на тарифну дотацію. З претензіями звертайтесь до тих, хто протестував”.

По-третє, важко тиснути через виборців на депутатів, які все ж несуть відповідальність за стан справ у місті, бо завжди знайдеться контраргумент: “Ви ж не берете безкоштовно продукти в магазині, мотивуючи це маленькими зарплатами”.

Не подобаються мені і пропоновані людям способи відстоювання своїх прав. Не платити, посилаючись на те, що держава не забезпечує вам гарантований Конституцією достатній рівень життя (порахувати по прожитковому мінімуму), тобто, “забула” внести до ваших особистих доходів статтю на оплату комунальних послуг. Посилаючись на програму Кабміну по встановленню населенню безкоштовно водяних лічильників, написати заяву до ЖЕКу і, поки вам його не встановлять (а дійсно не встановлять), міряти воду банками (бо ніде не описаний спосіб вимірювання розходу води у разі відсутності лічильника) і платити як заманеться, бо хто перевірить, скільки банок у вас набралось за день.

Ці способи мені не подобаються також не лише популізмом, а насамперед тим, що, по-перше, вони нікого не захищають. Влада подасть на Вас до суду, який просто не прийме описані вище аргументи (вам покажуть документ з сумою коштів, яка виділяється на вищеописану програму, і на калькуляторі доведуть, що цих грошей вистачить лише на кілька відсотків громадян, а, якщо є загально будинковий лічильник – таких зараз встановлюється все більше – пред’являть і його показники), і залишиться лише спалити Конституцію, намагаючись зігрітись у її вогні, коли вас викинуть на вулицю, конфіскувавши квартиру за борги (а такі прецеденти вже є). По-друге, зараз сплата населенням комунальних послуг збільшилася, і, якщо раніше людина, яка не платила державі, могла сподіватися на мовчазне схвалення народом такого вчинку, то зараз ставлення до неплатників з боку тих, хто платить, але однаково з неплатниками потерпає від нестачі води чи тепла, вже далеко не таке позитивне. Самі вирішуйте, в чому тут причина: у зрослій самосвідомості громадян чи в зеленій слизькій лупатій кумкаючій тотемній тварині багатьох українців. Що кому більше подобається, але факт залишається фактом.

Поради ж на кшталт того, що пеня по заборгованості за комунальні послуги не нараховується, тому суд зобов’яже Вас сплатити гроші, які б ви і так сплатили (а так зекономили на інфляції, покористувалися коштами певний період), не витримує ніякої критики. Бо інфляція в нас невелика, а переважна більшість людей не прокручує “зекономлені” на несплаті комунальних послуг гроші у бізнесі і навіть не кладе до банків (бо які там відсотки зі 100-200 гривень), а банально їх проїдає. І на момент винесення судового рішення в них просто немає чим сплатити величезну суму боргу. Тому така порада є для них ведмежою послугою.

Ну а найбільше не подобаються мені вищезазначені способи тим, що вони формують образ такого собі хитруватого українця, всі думки якого спрямовані не на заробляння грошей, а на те, щоб зекономити, надуривши державу. В підсумку і сам багатшим від цього не стаєш, і проблеми на макрорівні виникають (непристосованість багатьох українців до бізнесу, споживацька ментальність, сподівання на доброго царя тощо).

Тому, коли ще у березні 2000 року ми вивели на мітинг під Ірпінський міськвиконком понад 2000 громадян (для порівняння – трохи пізніше в Києві 30 партій та громадських організацій, протестуючи проти передачі Успенського собору Московському патріархату спромоглися вивести до стін Києво-Печерської Лаври менш ніж 900 людей) з протестом проти підвищення тарифів на водопостачання, водовідведення та квартплату, ми вимагали не просто зниження тарифів, а створення комісії для перевірки обґрунтування їх підвищення. Тоді нам вдалося відтермінувати це підвищення, зекономивши кожній ірпінські родині сотні гривень, але з комісією вийшов прокол. Влада погодилася на її створення лише влітку, коли більшість з нас роз’їхались, тому з нашого боку до комісії увійшли не найкращі кандидати, які просто купились на пред’явлені їм цифри та розрахунки, перевіривши їх на протязі одного дня за допомогою калькулятора і не знайшовши там математичних помилок.

Єдиним позитивним наслідком тієї комісії стало те, що ми взнали зарплати працівників водоканалу. Начальник, наприклад, на той час отримував 1700 гривень (зараз більше), не враховуючи премій. Це дуже і дуже немало для Ірпеня. Ми не ставили вимогу про зменшення їхніх зарплат. Вони не сильно впливають на собівартість, та й бідний чиновник дорого обходиться суспільству. Однак за такі гроші ми маємо право вимагати від них якісних послуг, бо тепер виправдання на кшталт “немає людей, ніхто не хоче в нас працювати” не проходять.

Коли ж у грудні 2002 року підвищились тарифи на теплопостачання, ми не повторили минулих помилок. Ірпінський міськвиконком прийняв рішення про підвищення тарифів на опалення з 65 коп. до 1 грн. 56 коп. за 1 кв. м. у зимовий період та встановив оплату у літній період на рівні 41 коп. Плата за гарячу воду також збільшилася з 12,02 грн. на людину до 13,93 грн. або (при наявності лічильника) з 3,76 грн. до 4,36 грн. за кубометр. Ми знову виступили з ініціативою створити комісію для перевірки обґрунтованості нових тарифів, підкріпивши свої вимоги тисячним мітингом.

Зібрали ми людей під виконкомом не просто так, аби скористатися ситуацією. На боротьбу з підвищенням тарифів нас підштовхнули кілька фактів.

По-перше, наявні у нас із засобів масової інформації дані з різних куточків Україні свідчили про те, що населення сплачує за комунальні послуги в середньому 90% нарахованих йому до сплати коштів. Водночас інші дані свідчили, що теплопостачальні підприємства розраховуються з постачальниками газу лише на 30%. Проста математична дія відразу викликає питання: “Куди ж дівається різниця у 60%?” Звичайно, це дуже грубий підрахунок, бо теплопостачальні підприємства витрачають кошти не лише на закупівлю газу, але все ж у собівартості продукції теплопостачальних підприємств (і це підтвердилося нашою подальшою перевіркою) левову частку посідають саме витрати на газ.

По-друге, здивувало непропорційне підвищення тарифів на тепло та гарячу воду, хоча у формуванні одного й другого тарифу присутні ті самі компоненти, бо ж гріємось ми також за допомогою гарячої води у батареях.

По-третє, розмах цін у платі за теплопостачання та підігрів води в межах Київської області також наводить на думки, що тарифи беруться зі стелі. Якщо у Рокитному і Вишгороді за опалення 1 кв. м. платять в середньому 0,84 грн. на місяць, то в Макарові і Ржищеві відповідно 1,3 та 1,28 грн. (там діє одноставковий тариф, коли плата за опалення рівними долями розподіляється на всі місяці). А підігрів води на одну людину на місяць у Фастові коштує 3,25 грн., Кагарлику – 3,80 грн., Вишгороді – 8 грн., Богуславі – 14,33 грн., а в Бородянці... 23 грн.!

По-четверте, на території Приірпіння діють 5 теплопостачальних підприємств, але всі вони підвищили тарифи в один день. Я наводила ціни лише по найбільшому з них – КПТМ “Ірпіньтепломережа”. Ось інші ціни за опалення 1 кв. м. у Приірпінні: КПП “Теплокомунсервіс” – 1 грн. 47 коп. в зимовий період і 52 коп. у літній, ВАТ “Ірпіньмаш” – 1 грн. 73 коп. і 47 коп., УЖКГ “Біличі” – 1 грн. 25 коп. і 38 коп., Бучанська виправна колонія – 1 грн. 37 коп. і 33 коп.

По-п’яте, поспілкувавшись з працівниками ЖЕКів, ми вперше зіткнулися з ситуацією, коли вони чи не найбільше виступають проти підвищення тарифів і прямо кажуть, що тарифи сильно завищені, і їм наказують штучно підвищити на папері собівартість послуг. Так, плановик УЖКГ “Біличі” поскаржилась, що, складаючи калькуляцію собівартості, внесла туди всі можливі і неможливі витрати, але все одно змогла дотягнути ціну опалення 1 кв. м. лише до 1 грн. 23 коп. Проти підвищення тарифів рішучо виступав і непомічений до того в опозиційності, нелояльності до влади та й просто в особливих чеснотах начальник Бучанського ЖЕКу. Він просто резонно зазначив, що за таких тарифів реальні надходження від населення лише зменшаться, що і сталося згодом.

По-шосте, якщо порахувати, скільки сплачують люди за газ і гарячу воду в будинках з централізованим водопостачанням, і скільки платять ті, хто має вдома газові колонки, то виходить, що мати колонку дешевше. Але ж це – абсурд. Колонка – це анахронізм середини минулого століття, вона просто не може забирати менше витрат ніж котельня (в розрахунку на кожного мешканця), це суперечить всім економічним законам, оскільки котельня за своєю природою є більш економічна за газові колонки. Тому, якщо це дійсно так, варто запитати тих, хто керує котельнями, як вони докотилися до такого життя.

У всякому разі, якщо і була потреба в підвищенні тарифу, то не на 51,5%, як це відбулося насправді. Тут я хочу пояснити: насправді тариф зріс на 51,5%, а не в 2,5 рази, як вважає багато хто із споживачів. За новим двоставковим тарифом ми тепер повинні платити цілий рік абонентську плату, яка складає 0,41 грн. та 1 грн. 15 коп. в опалювальний період за фактично-спожиту теплову енергію, в зв’язку з цим у літній період встановлена плата 0,41 грн. за кв. м, а в зимовий – 1 грн. 56 коп. за кв. м. А середньомісячна плата на протязі року становить (1,56 + 0,41)/2 = 0,99 грн. проти колишніх 0,65 грн.

На обговорення сесії Ірпінської міської ради 26 грудня 2002 року було винесено три проекти. Два пропонували створити комісію, але підвищити тарифи до її висновків. Різниця була лише в термінах, які відводились комісії для роботи. Єдиний опозиційний депутат В. Слатвинський подав свій проект, де вимагалося скасувати постанову виконкому про підвищення тарифів до висновків комісії.

Жвавого обговорення не вийшло. Декілька виступів за і проти, виступи директора “Ірпіньтепломережі” А. Кіфорука та Ірпінського міського голови В. Скаржинського з виправданням виконкомівського рішення.

З 35 депутатів в залі були присутні 28. І, хоча опозиційний депутат В. Слатвинський подав свій проект першим, на голосування спочатку винесли проект, який залишав рішення про підвищення тарифів у силі, передбачав створення комісії, приведення тарифів у відповідність з її висновками (а до того діятимуть підвищені тарифи), роз’яснювальну роботу серед населення щодо необхідності підвищення та вжиття заходів щодо неплатників.

В. Слатвинський вимагав поіменного голосування, В. Скаржинський погоджувався, але саме голосування було досить дивним. Я пам’ятаю поіменне голосування з приводу підвищення оплати проїзду в міському автотранспорті. Тоді по черзі називалось прізвище кожного депутата, і він висловлював своє волевиявлення “за”, “проти” чи “утримався”. Цього разу так не було, а міський голова заспокоїв всіх, що секретаріат і так легко порахує, хто як голосував поіменно. Я спочатку здивувалась, чому це він впевнений, що визначити поіменне волевиявлення буде легко? Бо здавалось, що настрої в депутатів 50 на 50. А щоб записати 10-15 прізвищ, потрібно примусити депутатів досить довго тримати підняті руки. До того ж і виборці, що сиділи в залі, не знають всіх депутатів в обличчя.

Хитрість мера я зрозуміла буквально через хвилину. Коли дійшло до голосування, то при слові “за” разом з рукою самого В. Скаржинського вгору здійнялось лише 15 рук, що є меншим від половини спискового складу міської ради. “Рішення не прийняте”, – подумала я. І помилилась. Бо при словах “проти” і “утримався” було піднято лише по дві руки. Тобто, деякі з депутатів взагалі ніяк не голосували.

І тут В. Скаржинський оголосив, що кількість рук “за”, очевидно, неправильно порахували і, оскільки точно відома кількість депутатів, які “проти” і “утримались”, то кількість “за” можна встановити, віднявши від всіх присутніх депутатів тих, хто “проти” і “утримався”. Таким чином вийшло, що “за” проголосувало 23 депутати плюс міський голова, і тарифи були оголошені підвищеними. І ніхто, ніхто з тих депутатів, які не піднімали руки “за”, не розкрив рота, ніхто не заперечив.

Ми встановили особи всіх “героїв” і розповсюдили інформацію про їх позицію при голосуванні серед виборців, які після того не давали їм проходу на вулицях. Вони виправдовувались, що голосували нібито не за підвищення тарифів, а за створення комісії, однак ніхто з них, окрім депутата В. Слатвинського, палець об палець не вдарив, щоб організувати роботу комісії, хоча серед депутатів є фахівці, чиї знання нам би допомогли (той же начальник Бучанського ЖЕКу). Ніхто не побажав увійти до комісії, ніхто не поцікавився, як там іде робота, не допоміг з розрахунками, не намагався знайти людей, які б могли об’єктивно розібратися у питанні. Про це ми також розповсюдили інформацію.

Ми запрошували всіх, хто хоч трохи розбирається в економіці та теплопостачанні, приєднатися до нас. Виявилось, що в Приірпінні проживає не так вже й мало фахівців, які б могли кваліфіковано розібратися в проблемі тарифів, однак той боїться, в того сімейні проблеми, у того діти... А в нас саме в той день, коли треба було з самого ранку йти оформлятись як члени комісії, захворів син. Шукати когось, хто б з ним посидів, часу вже не було, тому чоловік, який залишився з ним, не увійшов до складу комісії.

З огляду на нашу малочисельність і майже повну відсутність фахівців ми зосередили свої зусилля лише на КПТМ “Тепломережа” як на найбільшому з теплопостачальних підприємств.


Не така проста справа ця перевірка

Здається, що перевірити обґрунтованість підвищення тарифів нескладно. Є встановлена норма рентабельності, плановий прибуток і необхідні витрати. Тому обґрунтованість підвищення тарифів перевіряється насамперед за обґрунтованістю витрат. Якщо купили труби не на вагу золота – витрати обґрунтовані, а якщо презервативи, щоб запобігти плинності кадрів, чи путівки на Мальдіви – необґрунтовані.

Однак розібратися, як формується тариф на опалення та гаряче водопостачання (ГВП) було зовсім не просто, адже крім того, що треба було мати якесь уявлення про економічне планування та бухгалтерію, потрібно було хоч трохи знати, що таке гігакалорія (Гкал), теплотраса, як подається гаряча вода, що таке приєднане теплове навантаження, корисно-спожита теплова енергія та багато інших нюансів і термінів, які мало про що говорять сторонній людині.

Із представників опозиції до комісії увійшло 6 чоловік, серед яких троє мали щодо предмету перевірки лише газетні пізнання, я – економіст, іще одна жінка – бухгалтер-теплоенергетик і чоловік-пенсіонер, який раніше працював інженером-теплоенергетиком. Весь тягар перевірки ліг на плечі двох жінок, ну і роль чоловіка-інженера на початку важко було переоцінити, бо він нам на пальцях пояснив, що куди тече, скільки чого витрачається, яка труба за що відповідає.

Ми сподівались на загальну суму наших знань та затятість у прагненні з’ясувати істину, бо більше нам сподіватися було ні на що і ні на кого. Всі інші 10 членів нашої комісії представляли владу, і їх основним завданням було контролювати нашу роботу і направляти її в “потрібному напрямку”, тобто в такому, щоб ми нічого не знайшли. В цьому контексті основна роль відводилася представнику обласного комітету по контролю за цінами в м.Ірпені інспектору Сарапіній Нелі Іванівні. Як людина, яка завіряла своїм підписом розрахунки нових тарифів, вона не тільки добре орієнтувалася в ситуації, але була особою безпосередньо зацікавленою, оскільки ми перевіряли і її роботу також.

Часу на перевірку нам виділили аж три дні, за які ми, аматори, могли хіба що розібратися у тому, що як працює. Тому ми вирішили набрати побільше матеріалу, щоб опрацьовувати його пізніше. Якби ми зосередили свій час на якомусь одному питанні, щоб довести його до кінця, ми б знайшли хіба що одне дрібне порушення.


Керівники підприємства пояснили підвищення тарифів зростанням витрат підприємства

Якщо говорити про витрати та їхній вплив на собівартість продукції теплопостачальних підприємств, то потрібно починати з газу, оскільки він складає більше 50% від витрат виробництва. У своїй пояснювальній записці керівництво КПТМ “Ірпіньтепломережа” написало, що вартість газу зросла із 192,5 до 201,25 грн. Не важко порахувати, що це становить лише 4%. Загалом зростання цін на газ додало до загальних витрат не більше 2%. Якщо ж говорити про ціни, за якими підприємство купує газ для постачання теплом комерційних підприємств, то в попередні роки вони були навіть вищими ніж зараз. Інша справа – електроенергія, вона складає біля 10% вартості тарифу, і ціна на неї зросла більш ніж на 40%, що становить біля 9% витрат виробництва.

Можна погодитися з керівниками підприємства, що збільшення розміру мінімальної заробітної плати призвело до деякого збільшення витрат, пов’язаних із зростанням нарахувань на фонд оплати праці. Але ці та деякі інші статті витрат складають таку малу частку від витрат підприємства, що не могли суттєво вплинути на вартість продукції.


Чи завищено тариф?

Тариф або ціна за своєю суттю є відображенням витрат виробництва на одиницю продукції. Звідси реальний тариф повинен покривати витрати виробництва і давати підприємству певний прибуток. Коли ми підрахували доходи, які підприємство КПТМ “Ірпіньтепломережа” отримає в результаті нових тарифів, з’ясувалося, що вони перевищують витрати підприємства, в які ми включили запланований прибуток та ПДВ, більше ніж на 290 тис. грн. Це при тому, що запланований прибуток, уже включений нами у витрати, становить 430 тис. грн.

Це є одним з доказів того, що тариф завищений. І ніхто з економістів підприємства не зміг це нам пояснити чи спростувати наші докази. Правда, основний захисник нових тарифів, представник обласного комітету контролю за цінами Н. Сарапіна намагалася пояснити це заокругленнями. Але тільки круглий ідіот може не розуміти, що заокруглення, коли мова іде про дані величини, можуть призвести максимум до похибки в десятки гривень, але не в сотні тисяч.


Реальні витрати на одиницю продукції зросли на 13, 5%

Найпростіше довести, що тариф є завищеним значно більше, ніж зросли реальні витрати виробництва, це порівняти витрати на виробництво одиниці продукції (1 Гкал тепла) у розрахунку тарифу на 2003р. з аналогічними витратами за попередні роки.

Тут я хочу наголосити, що мова йде не про реальні витрати, а про планові, тобто ті, які закладаються у розрахунках тарифу. Як свідчать розрахунки підприємства, реальні витрати, як правило, є значно нижчими від розрахункових.

Фактично валові витрати на одиницю продукції це є ніщо інше як одноставковий тариф, яким підприємство користувалося весь попередній період. Так ось, порівнюючи одноставковий тариф 2003р. (82,46 грн. за 1 Гкал) з одноставковим тарифом, який діяв до цього (69,61 грн. за 1 Гкал), ми побачимо, що валові витрати на виробництво 1 Гкал тепла зросли лише на 18,5%.

А якщо врахувати той факт, що тариф 2003р. порахований з розрахунку, що гаряча вода буде подаватися лише півроку, а не цілий рік, як було закладено у попередньому тарифі, то реально витрати зросли лише на 13,5%. В зв’язку з дією так званого “ефекту масштабу” вартість однієї Гкал при збільшенні обсягів гарячого водопостачання зменшиться, як ми порахували, в даному випадку з 82,46 грн. за 1 Гкал до 79 грн. за 1 Гкал. Таким чином можна вважати, що витрати на одиницю продукції зросли з 69,61 грн. до 79 грн. Тобто на 13,5%.

Отже підвищення тарифу на 13-14% (тобто, приблизно до 0,74 грн. за кв. м.) це те підвищення, з яким можна було б погодитися, якби не деякі нюанси, про які ми з вами поговоримо пізніше.


Те, що підприємство не надає послугу з ГВП цілий рік порушує права споживачів та приводить до підвищення тарифу на опалення

У розрахунках одноставкового тарифу, які підприємство зробило для визначення плати за підігрів води, фігурує вартість 1 Гкал 82,46 грн. Але ця величина розрахована з тих, міркувань, що підприємство запланувало надання послуги з гарячого водопостачання лише на півроку (в опалювальний період). Насправді ж подача гарячої води тільки в опалювальний період порушує наші права як споживачів, і не тільки тому, що ми не отримуємо якісної послуги з боку монополіста, а ще й тому, що це призводить до завищення плати за 1 Гкал. Ми уже з вами з’ясовували, що, якщо робити розрахунок з врахуванням того, що гаряча вода буде подаватися цілий рік, одноставковий тариф за 1 Гкал знижується з 82,46 грн. до 79 грн.

З цього випливає висновок: “Ми повинні добиватися, щоб нам надавали гарячу воду цілий рік, в такому разі ми будемо отримувати не тільки більш якісну послугу, але й за нижчою ціною”.


Звідки ж взялися інші 38 відсотків?

Очевидно, що завищення тарифу стало результатом переходу підприємства до так званого двоставкового тарифу. Поряд з цим також можливі маніпуляції із кількістю опалювальної площі та іншими величинами, які використовуються у формулі при переході від плати за гігакалорію до плати за кв. м., адже споживачі в своїй переважній більшості платять не за спожиті Гкал тепла, а за квадратні метри.


Двоставковий тариф не пройшов експертизи на економічну коректність

Вартість будь-якого товару – це в першу чергу витрати, в які обійшлося його виробництво. Методика підрахунку цих витрат не може впливати на величину самих витрат, оскільки перші існують абсолютно самостійно незалежно від того, хто і як їх збирається рахувати. Проте аналіз формування двоставкового тарифу показує, що він призводить до завищення плати за тепло і суперечить об’єктивним економічним законам.

Відомо, що збільшення обсягів виробництва при незмінних масштабах виробництва призводить до зниження собівартості продукції.

Коли ми розрахували одноставковий тариф за 1 Гкал тепла з врахуванням того, що підприємство буде надавати воду не півроку, а цілий рік, тариф знизився з 82,46 грн. за Гкал до 79 грн. Але варто було зробити розрахунки за двоставковим методом, як тариф не тільки не зменшувався, а починав зростати. Так при незмінній платі за одиницю спожитого тепла вартість одиниці приєднаного теплового навантаження, тобто абонентська плата, зросла при цьому з 58239,36 грн. до 60642 грн.

Це суперечило здоровому глузду та об’єктивним економічним законам, оскільки умовно-постійні витрати, які компенсує абонентська плата, є тим джерелом зниження собівартості продукції, яке відбувається при зростанні обсягів виробництва. Адже специфіка постійних витрат така, що вони залишаються незмінними при збільшенні обсягів виробництва, а отже їхня частка в одиниці продукції повинна зменшуватися, відповідно має зменшуватися і вартість продукції.

При двоставковому тарифі із зростанням обсягів виробництва продукції, абонентська плата зростає за рахунок включеного до неї, згідно методики, відсотку від витрат палива та електроенергії на так звані втрати в теплових мережах та витрати тепла на власні потреби. Оскільки величина витрат газу та електроенергії буде змінюватися пропорційно обсягу виробленої продукції (тобто кількості гігакалорій), то на вартість однієї Гкал це ніяк не впливає. А ось величина приєднаного теплового навантаження, вартість одиниці якого визначається умовно-постійними витратами, може залишатися незмінною або змінюватися непропорційно виробленому теплу, що призводить до зростання абонентської плати.

Для довідки: раніше підприємство при визначенні плати за опалення користувалося одноставковим тарифом, який, грубо кажучи, визначав вартість, в яку обходилося підприємству виробництво 1 Гкал тепла. Тобто, валові витрати підприємства ділилися на кількість виробленого тепла і таким чином знаходили вартість тої самої 1 Гкал. Саме виходячи з вартості однієї гігакалорії вираховувалася плата за опалення кв. м. житла та підігрів куб. м. води.

Методика розрахунку двоставкового тарифу передбачає розподіл цих витрат на умовно-змінні, ті, які безпосередньо пов’язані з виробництвом тепла в опалювальний період (витрати на газ та електроенергію), та умовно-постійні, величина яких не залежить від обсягів виробництва (заробітна платня, загальногосподарські витрати тощо).

Відповідно тариф поділяється на дві частини (двоставковий): плата за 1 Гкал спожитого тепла та абонентська плата, яка має компенсувати витрати на обслуговування так званої одиниці приєднаного теплового навантаження (вимірюється в Гкал на годину).


Ми платимо за заплановану безгосподарність підприємства

Передбачене методикою включення втрат в теплових мережах та витрат на власні потреби в абонентську плату приховує за собою і інший підлог.

Газ і електроенергія – це майже 70% витрат виробництва, і 13% від цієї величини, які ідуть в абонентську плату, це досить відчутно. Але суть самого підлогу полягає в тому, що до абонплати включається відсоток від планових витрат палива та електроенергії, тоді, коли досвід самого підприємства “Ірпіньтепломережа” показує, що реально в опалювальний період тепла виробляється майже вдвічі менше ніж береться в планових розрахунках тарифу.

Якщо це не повинно суттєво впливати на плату за фактично спожиту теплову енергію, оскільки, згідно інструкції, в кінці опалювального періоду повинен робитися перерахунок плати за опалення відповідно фактично-спожитому теплу, то абонентська плата перерахуванню не підлягає, і таким чином споживачі в обов’язковому порядку сплачують втрати в теплових мережах в майже у вдвічі більшому розмірі від тих, які були насправді. Не кажучи вже про те, що сам показник втрат в теплових мережах (11%) на підприємстві значно завищений. Якщо врахувати те, що високі втрати в теплових мережах це, як правило, результат безгосподарності, то ми платимо за заплановану безгосподарність підприємства.


Купуйте лічильники. Тоді вас буде важче надурити

Оскільки тариф на опалення розраховується як кількість витрат на опалення одного квадратного метра, то природно, що він буде тим нижчим, чим більше квадратних метрів опалює підприємство при даних витратах. Те ж саме стосується і плати за гаряче водопостачання. Чим більшою є кількість споживачів ГВП тим меншою буде плата з людини в місяць. Маніпуляції з опалювальною площею та кількістю споживачів ГВП дають можливість доводити плату за опалення та ГВП до необхідної підприємству кондиції. Звідси існує загроза того, що ті споживачі, які не мають лічильників, можуть платити за опалення значно більше ніж ті, що платять за лічильниками.

В різних документах, наданих нам підприємством, величина опалювальної площі (для населення) сильно відрізняється. За одними з них вона становить 504,4 тис. кв. м., за іншими – 533,772 кв. м., ще за іншими – 503,613 тис. кв. м.. Кількість споживачів ГВП коливається від 14 тис. до 18,840 тис. чол. Це значно впливає на величину тарифу та створює грандіозні можливості для маніпуляції цифрами. Наприклад, використання величини опалювальної площі 533,772 тис. кв. м. призводить до зниження абонентської плати до 0,39 грн., а плати за спожите тепло до 1,07 грн. за кв. м.

На жаль, встановити реальні величини опалювальної площі та споживачів ГВП у нас не було можливості, а представників комісії з боку влади це не цікавило. Тому ми радимо споживачам ставити лічильники на тепло, бо їх відсутність збільшує можливості, що їх надурять, як мінімум вдвічі.


Приховуючи реальну величину опалювальної площі та споживачів ГВП, підприємство отримує подвійну вигоду

Якщо ми проаналізуємо динаміку доходів підприємства на протязі трьох останніх років, то побачимо, що вони постійно зменшуються: 2000р. – 9331000 грн., 2001р.-7668000 грн., 2002р. – 5615000 грн. Як бачимо, валовий доход за результатами 2002 року є на 40% меншим ніж у 2000р. Така динаміка дивує, тому що після того як теплопостачальні підприємства почали застосовувати до неплатників репресивні заходи (вивішувати прізвища боржників на дверях під’їздів, присилати попередження про відключення, суд і т.п.) люди почали більш дисципліновано розплачуватися за комунальні послуги. І про це говорить сама влада.

Можливість приховувати реальні прибутки з’явилася, коли тепломережа відділилася від ЖКУ, і підприємство стало напряму укладати угоди зі споживачами. Є підозра, що доход, показаний підприємством за результатами роботи 2002р., це тільки той доход, який отримано від тих споживачів, з якими укладено договори. На жаль, як ми не намагалися пояснити керівникам підприємства, що хочемо ознайомитися з документами абонентської служби, тобто з договорами, укладеними зі споживачами, вони посилено робили вигляд, що не розуміють, чого ми хочемо.

Отже, підприємству вигідно знижувати ці показники, тому що, з одного боку, сам тариф виходить вищим (ми це з’ясували раніше), а з другого, за рахунок того, що зменшено кількість квадратних метрів з яких платиться плата за тепло, зменшуються планові надходження підприємства і, відповідно, планова рентабельність.

Якщо реальна величина опалювальної площі не 503,613 тис. кв. м. як показано при, розрахунку абонентської плати, і не 501,179 тис. кв. м. як у розрахунку плати за 1 Гкал (як бачимо, навіть у розрахунку одного тарифу використовуються різні показники), а, припустимо, 533,772 тис. кв. м. як фігурує в одному з документів, то підприємство отримає 332,86 тис. грн. надходжень, які не фігурують у планових розрахунках. Це означає, що підприємство занизило свої потенційні прибутки (які воно може отримати, якщо 100% населення буде платити за опалення), і моя думка така, що це робиться для того, щоб вийти на необхідний рівень рентабельності при необхідному тарифі.

Якщо говорити про гаряче водопостачання то тут ми спостерігаємо ту ж саму картину. Тариф на воду розраховується як сума витрат підприємства на постачання гарячою водою 1 людини в місяць згідно норм споживання. Отже цей тариф (тобто витрати) буде тим нижчим, чим більша кількість людей постачається гарячою водою при даних витратах.

Проте, так само як і у випадку з опалювальною площею, в різних документах підприємства і навіть на різних стадіях розрахунку тарифу фігурують різні кількості людей-споживачів ГВП. Так при розрахунку корисного споживання використовується показник 14,3 тис. людей. У розрахунку плати за 1 людину в місяць використано показник 16,63 тис. чол., тоді, коли згідно інших документів, кількість споживачів послуги з підігріву води становить 18,84 тис. чол. Ми підрахували, що зменшення кількості споживачів ГВП з 18,840 тис. чол. до 16,632 тис. чол. дає можливість зменшити плановий доход на 184,545 тис. грн..

Загалом маніпуляції з величиною опалювальної площі та кількістю споживачів ГВП в даному випадку дали можливість підприємству занизити плановий доход на 517,4 тис. грн. А якщо іще врахувати, що в результаті некоректності двоставкового тарифу ми мали перевищення доходу понад валові витрати на 292 тис. грн., то підприємство понад заплановані валові витрати отримає прибуток 809,633 тис. грн.


Підрахунки свідчать, що навіть, якщо підприємство сплатить з цієї суми ПДВ 162 тис. грн., реальна норма прибутку (з врахуванням запланованого прибутку) становитиме понад 18%, що значно перевищує показані підприємством 8%.


Чому підприємство не розплачується за газ

Спілкуючись із керівниками підприємства, ми постійно чули одну і ту ж пісню, що підприємство збиткове і не може розраховуватися за газ, що в нього дуже великі борги. Так, згідно документів, у підприємства є чималі борги за газ. Але що стало причиною цих боргів, ще повинні поцікавитися відповідні органи. Наприклад, за результатами роботи підприємства 2000 року, згідно документів підприємства, фактична рентабельність становила більше 74%. Невже за таких прибутків не було чим розплачуватися з постачальниками?

Очевидно, розуміючи, що за такої рентабельності пояснити необхідність підвищення тарифів дуже важко, “Ірпіньтепломережа”, надаючи нам інформацію про прибуток 2001р., намагається приховати від нас реальний доход, вказавши його суму у 4773,3 тис. грн. і, відповідно, мінусовий прибуток. Але інший документ, якому є більше підстав довіряти (адже це “Звіт про фінансові результати”, який здається до податкової інспекції, а не якійсь там комісії з “напіваматорів”), говорить про зовсім іншу величину доходу, а саме 7668 тис. грн. Відповідно фактична рентабельність становила 28,9%.

На жаль, у нас немає “Звіту про фінансові результати за 2002 р”, щоб порівняти його з тими даними, які підприємство надало на наш розгляд.


Завищення норми втрат у теплових мережах та на власні потреби

Завищення норми втрат у теплових мережах та на власні потреби стало іншою причиною завищення тарифів поряд з некоректною методикою. Хоча, згідно нормативних документів та й тієї ж самої методики, ці норми повинні визначатися експериментальним шляхом, ніхто ніяких експериментів не проводив, і, будемо говорити прямо, проводити не збирається. Та і як їх можна провести, коли із 27 котелень лише три мають лічильники тепла на виході. Тимчасово до встановлення експериментальним шляхом можна використовувати показники, запропоновані нормативними документами, згідно яких для кожної визначеної довжини труби від котельні до будинку встановлена верхня межа втрат тепла. Але підприємство і тут знайшло вихід як надурити споживачів. Воно взяло за основу протяжність всієї теплотраси, а не від котельні до окремих будинків. В результаті показник втрат в теплових мережах зріс більш ніж у два рази до 11%. Це при тому, що, згідно документів того ж КПТМ “Ірпіньтепломережа”, головна організація затвердила їм показники на рівні 7%. А за нашими підрахунками, якщо враховувати середню протяжність теплотраси на підприємстві, має бути десь на рівні 5-6 %.


Перекладання витрат, які ідуть на виробництво тепла для інших споживачів, на плечі населення

Аналіз формування тарифу за 2000 – 2001 рр. свідчить про те, що тариф 2000р. теж був завищеним, зокрема за рахунок перекидання витрат, які ідуть на виробництво тепла для інших споживачів, на плечі населення. Коли ми порахували питомі витрати газу, електроенергії та води, які закладаються при розрахунку тарифів для кожної з груп споживачів, то з’ясувалося, що для населення вони були вищими ніж для інших споживачів. Наприклад, питомі витрати газу для населення у розрахунку тарифу 2002 року становили 168,9 куб м. на 1 Гкал, а для бюджетних та комерційних організацій ці витрати складали відповідно: 162,2 куб. м. та 161,6 куб. м. Питомі витрати електроенергії для населення склали 37,6 Квт/год на 1 Гкал, а для інших споживачів відповідно 36,1 Квт/год та 35,97 Квт/год. Для води відповідно: 0,348 куб. м., 0,334 куб. м. та 0,333 куб. м. Таке формування тарифів можна вважати дискримінаційним по відношенню до населення, що підпадає під дію антимонопольного законодавства та закону “Про захист прав споживачів”.


Завищені питомі витрати газу на виробництво 1 Гкал тепла

Що стосується тарифу 2002 року, то в ньому таких перекидань не спостерігається. Натомість завищено питомі витрати газу по всьому підприємству. Якщо в попередньому тарифі середні питомі витрати становили 167,7 куб. м. на 1 Гкал, то в новому тарифі вони становлять 172 куб. м на 1 Гкал. До відома, головним підприємством та міською радою у 2000р. були затверджені питомі витрати 168 куб. м. на 1 Гкал (підраховано нами, як середньозважена на підставі затверджених витрат по кожній окремій котельні).


Витрати газу визначаються на підставі витрат газу

Залишається загадкою, як саме підприємство визначає витрати газу на виробництво однієї Гкал, адже на підприємстві фактично відсутні лічильники теплової енергії. Звідси проблематичним є і встановлення реальної величини втрат в теплових мережах.

Взагалі все, що стосується витрат газу, дуже суттєво впливає на собівартість тепла. Адже він складає більше 50% (у тарифі 2003 року – 54%) собівартості. Тому підприємству вигідно визначати витрати газу на підставі витрат газу за попередні роки.

Оскільки на підприємстві немає лічильників ні на виході з котелень, ні на вході в будинки, то кількість виробленої теплової енергії і спожитої споживачами визначається на підставі витрат газу.

Відсутність лічильників не дає можливості порівняти кількість тепла, яке було вироблено, з його кількістю, яка реально дійшла до будинку. За таких умов теплом, за яке ми з вами сплачуємо, можна нагріти всіх, кого не лінь.

Наведу тільки один приклад з реального життя. Мої діти ходять до дитячого садочку по вул. Паризької Комуни,1, що розташований за 30 м. від “Ірпіньтепломережі”. Щозими вони потерпали від того, що в садочку було дуже холодно: 14-16, а в окремих групах 12 градусів тепла. Оскільки садочок знаходиться ледь не під самою котельнею, втрати мали б бути мінімальними. Куди ж дівалося тепло? Ми вважали, що громіздкість садочку, його архітектурні особливості були причиною постійного холоду. З іншого боку, він будувався за типовим проектом, розробленим для будівництва дитячих садків, який мав враховувати специфіку закладу. Коли представник від опозиції, член нашої комісії (вже згадувана мною бухгалтер-теплоенеретик Н. Лавровська) заявила про свої підозри на сесії міської ради (її дитина ходить в той же садочок, що і мої діти), то буквально наступного дня у садочку стало не просто тепло, а жарко. Відразу напрошується думка, що хтось банально крав тепло і обігрівався за рахунок здоров’я наших дітей. Інакше керівництво, яке допустило під самою котельнею та адмінкорпусом підприємства такі втрати тепла, треба гнати в три шиї.


Теплопостачальним підприємствам в Україні невигідно знижувати витрати

Абсурд, але теплопостачальні підприємства при існуючих умовах роботи зацікавлені у збільшенні витрат. Адже прибуток підприємства вираховується як процент до його витрат. Отже, чим більші витрати, тим більша абсолютна величина прибутку при тих же, наприклад, 8% рентабельності. Оскільки підприємство є природнім монополістом, йому не треба боротися за споживача в тяжкій конкурентній боротьбі, і в нього немає ніяких стимулів до зниження собівартості, оптимізації та підвищення ефективності виробництва. Якщо такі стимули відсутні, їх повинна створити держава. В цивілізованих країнах природні монополії, їхня робота та ціноутворення є об’єктом регулювання держави. Одним із способів примусити виробників, які не підвладні ринковому регулюванню, боротися за зниження собівартості продукції, є встановлення максимальних цін на їхню продукцію. В такому разі прибуток підприємства визначатиметься як різниця між максимальною ціною та його витратами. Знижуватимуться витрати – зростатиме прибуток.

Відсутність стимулів до оптимізації виробництва стала причиною того, що на сучасних теплопостачальних підприємствах майже не проводиться ніяких робіт, спрямованих на технічне та організаційне вдосконалення виробничого процесу.

Думаю в нашому випадку це питання потрібно вирішувати так: взяти за зразок 1-2 теплопостачальних підприємства, робота, яких буде контролюватися на державному рівні, і де будуть застосовуватися все найпередовіше в технологіях та управлінні, і на їх основі, звичайно, використовуючи якісь поправочні коефіцієнти, встановлювати максимальні тарифи. Дехто мені закине, що в такому разі наші підприємства не виживуть, адже технології на них далекі від новітніх, а впроваджувати їх немає коштів. Але, якщо ми цього не зробимо, вони загнуться іще швидше, оскільки керівники більшості підприємств навіть не намагаються щось міняти, а технічна база на підприємствах настільки фізично та морально застаріла, що не сьогодні-завтра це призведе до дійсно глобальної катастрофи в комунальному господарстві. Крім того мене завжди дуже цікавить один нюанс: керівники підприємств кричать, що вони збиткові, а спробуй запропонуй, щоб це підприємство стало, наприклад, власністю спілки споживачів територіальної громади міста, то наштовхнешся на такий опір, ніби ти хочеш відібрати у них золотоносну жилу. Звичайно, навіть спілка власників не вирішує остаточно всіх питань, але у споживачів було б більше можливостей контролювати роботу підприємства уже, так би мовити, на правах колективного власника. На зборах акціонерів можна було б вирішувати стратегічні питання, наприклад, про постачальників газу, розподіл прибутку, інвестиції тощо.


Юридичний аспект

В тому, що тарифи підняли відразу не тільки на всіх теплопостачальних підприємствах міста, а і області, чітко прослідковується узгодженість в діях виробників. Швидше за все, що діяльність усіх цих підприємств керується з одного центру. І те, що те чи інше підприємство є де-юре яким-небудь приватним чи АТ, зовсім не означає, що воно може проводити власну цінову політику. Мені відомий випадок, коли керівник одного з успішно працюючих приватних теплопостачальних підприємств звернувся до депутата Верховної Ради з проханням, щоб він допоміг знизити тарифи. Якщо у нього виникла потреба у подібному зверненні, то, очевидно, є якісь фактори, які не дають незалежному на перший погляд підприємству приймати незалежні рішення.

Підвищення тарифу відразу на всіх підприємствах створює ілюзію об’єктивної необхідності, і в цьому випадку зниження тарифів зовсім не вписується в загальну політику тих, хто за цим стоїть.

Те, що між теплопостачальними підприємствами існують тісні зв’язки та координація, чітко прослідковується на прикладі нашого регіону. Відомо, що син начальника КПТМ “Ірпіньтепломережа” працює головним інженером на приватному підприємстві “Теплокомунсервіс”, яке є другим за величиною постачальником тепла в Приірпінні. Начальником ЖЕКу у Коцюбинському, який є постачальником тепла в селищі, є колишній головний інженер тієї ж “Ірпіньтепломережі”. Чомусь вони та ще два підприємства в Ірпені всі відразу підвищили тарифи та перейшли на двоставковий тариф, хоча такий перехід не є обов’язковим для теплопостачальних підприємств. Ірпінський міськвиконком, який затвердив тарифи, також можна вважати “пов’язаною особою”, оскільки він є власником низки котелень, якими на правах оренди розпоряджається “Ірпіньтепломережа”.

Отже, згідно Закону України “Про захист економічної конкуренції”, це одночасне підвищення тарифів на опалення по усіх п’яти теплопостачальних підприємствах міста можна охарактеризувати “узгодженими діями”, що “тягне за собою відповідальність згідно з законом” (ст.5, ст.6).

Згідно статті 10 цього закону “узгоджені” дії можуть бути вчинені лише з “дозволу органів Антимонопольного комітету України”, порядок отримання якого встановлюється відповідним положенням.

Але теплопостачальні міста не зверталися до органів Антимонопольного комітету з відповідними заявами. Отже підвищення пройшло з порушенням законодавства України. Згідно Закону України “Про природні монополії” функції регулювання та контролю над теплопостачальними підприємствами покладаються на місцеві органи державної влади. Але Ірпінський виконком сам порушив закон, затвердивши нові тарифи, встановлені підприємствами з порушенням закону. В даному випадку він скористався тим, що затвердження тарифів на опалення є “власними функціями виконкому”, а тому не є обов’язковим для розгляду відповідними радами.

Та згідно Закону “Про місцеве самоврядування” рада має право скасувати незаконне рішення виконкому. І на сьогоднішній день депутатам міської ради потрібно було ставити питання про скасування рішення виконкому щодо затвердження нових тарифів як такого, що відбулося з порушенням чинного законодавства, тобто, без відповідного дозволу від Антимонопольного комітету. Та вони, слухняні, цього, звичайно, не зроблять.

Те, що економіка завжди тяжіє до монополізму та обмеження конкуренції, є об’єктивним економічним законом. Проте така тенденція суперечить суспільним інтересам. Тому роль держави, яка в своїй діяльності повинна представляти інтереси народу, полягає в тому, щоб не допускати утворення монополістичних угрупувань та будь-яких дій, спрямованих на обмеження конкуренції. Але хто це має робити, коли державна влада уже давно повністю знаходиться в руках злочинців, які власне і використовують її для того, щоб розподілити між собою сфери економіки та галузі як потенційні джерела доходів? Розуміючи нетривкість та недовговічність такої системи, ці люди використовують свою владу не в інтересах розвитку галузі, а для того, щоб витиснути з неї максимум. Така поведінка тих, в чиїх руках сьогодні находяться управлінські важелі, уже довела нашу економіку до глобальної кризи, відкинула її розвиток на десятки років назад, зробивши Україну сировинним придатком розвинутих держав.

Протистояти цьому можуть лише самі люди, які з цією метою об’єднуються в різноманітні громадські організації та залучають до цього діюче законодавство, яким би недосконалим воно не було. Адже сьогодні проблема не скільки в якості законів, скільки в тому, що вони не виконуються. А примусити державні структури, чиновників дотримуватися законів може лише сильний контроль з боку громадськості. Власне кажучи, це і є громадянське суспільство, яке ми зараз весь час “будуємо” на конференціях та семінарах.


Політичний аспект

Комісія створювалася поспіхом, навіть не дочекавшись закінчення новорічно-різдвяних свят. Адже відомо, що в багатьох установах, як наприклад, в тій же Верховній Раді, канікули були до 14 січня.

07.01.2003 ми ще святкували Різдво, а 08.01 було уже перше засідання комісії. Звісно, така гарячка була невипадковою, ми не встигли залучити до роботи в комісії не те що представників компетентних органів (Антимонопольного комітету, Комітету по контролю за цінами тощо), але навіть знайти достатньо людей, які б на більш-менш фаховому рівні могли працювати в комісії. Більшість, до кого ми зверталися, просто відмовлялися працювати, прямо зізнаючись у тому, що бояться тиску, або тому, що працюють і не мають вільного часу. В крайньому випадку погоджувалися виступати у ролі консультантів. Однак, часу на консультації в нас не було. Ми прагнули набрати побільше матеріалів, щоб мати якомога повнішу картину.

Звісно, коли минули три дні, ми не були готові довести депутатам необґрунтованість підвищення тарифів, адже часу на їх обробку вже не було. На нашу вимогу депутати продовжили роботу комісії на три дні, два з яких були вихідні. Оскільки в суботу-неділю працівників “Ірпіньтепломережі”, які могли б надати нам необхідні документи, на робочих місцях не було, ми зайнялися обробкою вже наявних у нас даних. Але тут мене звалив грип, що було зовсім невчасно, оскільки, коли я лежала з температурою, роботу комісії продовжили ще на тиждень.

Прикинувши, що в нас є достатньо даних, щоб довести депутатам існування вагомих підстав для проведення великої комплексної перевірки, ми вирішили, що мої колеги набиратимуть матеріали для майбутньої обробки, а я, наскільки дозволить самопочуття, писатиму висновки по вже існуючих матеріалах, а по закінченні тижня в нас будуть два вихідних для спільної роботи, щоб виступити перед депутатами у понеділок, і, оперуючи цифрами, переконати їх провести комплексну перевірку з залученням компетентних органів.

Та міська рада не дуже поспішала когось запрошувати. Це був добре продуманий хід, який потім дав можливість міському голові залишити все так, як є, аргументуючи тим, що думка “неспеціалістів” від громадськості не може бути підставою для зниження тарифів, тим більше, що інспектор комітету по цінам та головний економіст водоканалу захищали підвищені тарифи, сиплячи цифрами без будь-яких пояснень. Якби депутати записали ці цифри і перевірили на калькуляторі разом з компетентною у цьому людиною, вони б може й не голосували б “за”. Та їх це все менш за все хвилювало. Як з’ясувалося пізніше, Н. Сарапіна, представник обласного комітету по цінам в Ірпені, брала участь в комісії без відповідного рішення свого ж комітету. Так би мовити на особисте прохання мера.

Мені, як представнику “громадської” частини комісії, відвели на виступ аж 5 хвилин. Я передбачала такий хід, тому й вклалася у відведений час, закінчивши все це вимогою до влади погодитись з нашими розрахунками і скасувати підвищення тарифів або спростувати наші цифри.

Однак ніхто нічого нам доводити не став, а депутати цього не вимагали. Єдиним і головним аргументом протилежної сторони на чолі з міським головою, яка намагалася довести, що тарифи не були завищеними, стали бездоказові слова про “некомпетентність” громадської частини комісії. Просто голе звинувачення на кшталт “нам з наскоку в морі наведених цифр важко розібратися, але кому ми маємо вірити – фахівцям чи аматорам?” Наше зауваження про те, що не треба наскоку, давайте влаштуємо комплексну перевірку, залучивши неірпінських фахівців, проігнорували. Депутати переважною більшістю рук проголосували за запропоноване міським головою рішення “прийняти інформацію до відома”, що означало лише одне: вони погодились на підвищені тарифи.


Дещо про компетентні органи

Але крапку ставити ще не час, бо, як я вже писала, ми, набравши купу матеріалу, продовжили його обробку. Влада, знаючи це і розуміючи наявність власних явних “слабких місць”, кинулася їх “закривати”.

Сьогодні голова комісії з перевірки обґрунтованості підвищення тарифів, секретар міської ради Петро Берегеля розповідає, що “з тарифами все добре”. Їх підтвердили низка “компетентних” фахівців та установ. Першою з них є уже відома вам Сарапіна Неля Іванівна, яка, “на особисте прохання” міського голови (це її власні слова) переконувала депутатів міської ради, що додатковий прибуток у 290 тис. грн. при запланованому 430 тис. грн., підприємство отримало в результаті заокруглень. Інший – представник Антимонопольного комітету, якого ми, члени комісії, ніколи не бачили, і навіть не знаємо, як його звати. І нарешті – Проблемний інститут нетрадиційних енерготехнологій та інжинірінгу.

До послуг цього інституту підприємству КПТМ “Ірпіньтепломережа” довелося все-таки вдатися після того, коли ми почали піднімати питання про те, що введення двоставкового тарифу відбулося всупереч Правилам розрахунку цього тарифу, затвердженим наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України. Згідно цих Правил, вихідні дані, які закладаються у тариф, повинні бути підтвердженими незалежною установою, що має відповідну ліцензію.

Іще до закінчення роботи нашої комісії “незалежна установа” була запрошена підприємством для підтвердження вихідних даних, і успішно їх підтвердила за якусь там тисячу чи півтори гривень, сплачених не до кишені, а офіційно. Це стало стратегічною помилкою “Проблемного інституту”, бо після цього ми так сильно почали сумніватися в його компетентності, а наша компетентність у наших власних очах зросла до таких непомірних величин, що ми почали перевіряти на економічну коректність методику двоставкового тарифу, розроблену цим інститутом. І тепер ставитимемо питання про цю методику на найвищому державному рівні.

Воно і з самого початку виглядало дивним, що зміна методики розрахунку від одноставкового тарифу до двоставкового фактично призвела до збільшення плати за опалення при тих самих витратах. Але сумніви впиралися в авторитетне звучання назви академічного інституту ПІНЕІ, який розробив цю методику. Для того, що хоч якось приборкати своє сум’яття, ми з Нелею Лавровською попрямували до так званого академічного інституту.

Побачене перевершило всі очікування: академічний науково-дослідний інститут виявився товариством з обмеженою відповідальністю і розміщався в кількох кімнатах напівзруйнованого багатоповерхового будинку, або, скажімо так, будинку, що підлягає реставрації. Після огляду “інституту” в нас склалося стійке враження, що весь його науково-дослідницький персонал складався з керівника Рабиновича Михайла Давидовича та ще трьох співробітників включно з двома секретарками. Все побачене та розмова з Михайлом Давидовичем чомусь нагадали мені контору “Роги і копита” із безсмертного твору Ільфа та Петрова “Дванадцять стільців”. Ідея, як все геніальне, проста. Спочатку цей інститут ПІНЕІ розробляє методику розрахунку двоставкового тарифу, в якій пишеться, що при розрахунку тарифів вихідні дані повинні бути підтверджені незалежною установою, яка має на те відповідну ліцензію, тобто самим інститутом ПІНЕІ. А потім встановлюється ціна (офіційна, не хабар!) за підтвердження – від 1500 і більше (30-35 тис.) гривень в залежності від обсягів виконаних робіт.

З нашої зустрічі керівник обмеженого товариства схоже все-таки зробив один корисний для себе висновок, зрозумівши, що за підпис на так званому підтвердженні не тільки можна взяти гроші, але й понести певну відповідальність. Він визнав, що робити підтвердження на кшталт того, яке вони зробили в Ірпені, не можна, а потрібно проводити лише комплексні перевірки. Додам, що їхня вартість від 30 тис. грн.

Я вказала М. Рабиновичу, що причиною завищення тарифів стала некоректність методики розробленого його інститутом розрахунку. Він спочатку кинувся заперечувати, але, коли я навела приклад, що ми порахували доходи, і вони на 290 тис. перевищують витрати, він сказав фразу, від якої у мене відвисла щелепа: “Ми зацікавлені у співробітництві з вами з цього питання”. Уявіть собі, директор інституту, який розробляє методику розрахунку тарифів для всієї України, прагне співробітництва з аматоркою, яка вчора ще взагалі не знала, що таке приєднане теплове навантаження чи корисно-спожита теплова енергія. Це я не в сенсі завищення своїх розумових здібностей, а, навпаки, в плані компетенції директора.

До речі, влада чомусь і досі не розповіла виборцям про інший компетентний орган, який здійснював перевірку роботи ірпінських теплопостачальних підприємств за зверненням громадської частини комісії (тобто, за нашим зверненням) – Державну інспекцію з енергозбереження. Може тому, що за результатами перевірки виявлено багато порушень, які призводять до надмірних витрат і, в свою чергу, до завищень тарифів? На часі розгляд наших звернень іншими органами, які мають нарешті аргументовано пояснити, як плата за опалення могла зрости в півтори рази, якщо реально витрати виробництва збільшилися лише на 13 %.


Безгосподарність КПТМ “Ірпіньтепломережа” за скромними підрахунками Державної інспекції з енергозбереження обійшлася споживачам, у 106 255 грн.

За нашим зверненням Державна інспекція з енергозбереження в межах своєї компетенції здійснила перевірку діяльності теплопостачальних підприємств Ірпеня в частині нормування втрат і витрат теплової енергії та інших показників, які мають значний вплив на розрахунки складових тарифів на паливно-енергетичні ресурси.

Окрім виявлення різноманітних грубих порушень, які мало про що говорять пересічному споживчу теплової енергії, там іде мова і про ті, які можна виразити в конкретному грошовому вимірі.

Так, наприклад, відсутність на багатьох трубопроводах мережевої води ізоляції на підприємстві “Ірпіньмаш” призвело до втрат теплової енергії в розмірі 102,13 Гкал/рік, що в грошовому вимірі становить біля 10000 грн. А той факт, що на підприємстві КПТМ “Ірпіньтепломережа” котли працюють з коефіцієнтом корисної дії нижче від нормативного, призвело до марнотратного використання газу в розмірі 199 тис. куб. м. в рік, що в грошовому еквіваленті складає 96061 грн. Від себе хочу зазначити, що ця величина складає більше 20% від планового прибутку підприємства. На цьому ж підприємстві через відсутність компенсації реактивної потужності за рік втрачено 10319 кВт енергії, що становить 5778,6 грн. Через відсутність на багатьох ділянках теплової ізоляції підприємство втратило біля 4416 грн. в рік.


Держава майже не втручається у тарифну політику

Комунальні підприємства, і теплопостачальні зокрема, відносяться до сфери природних монополій. Їх діяльність повинна регулюватися державою. Всі втрати лягають на плечі споживачів, та ще й, як це не виглядає абсурдно, збільшують прибутки підприємства, оскільки прибуток закладається у тариф як процент від витрат, а отже і втрат. Запобігти цьому можна лише одним способом: встановленням на рівні держави максимальних тарифів. Тоді будь-які втрати, пов’язані з безгосподарністю та невмінням керувати, будуть лягати на плечі виробника. Тільки так можна примусити теплопостачальні підприємства буди дбайливими господарями, впроваджувати ефективні технології, оптимізувати виробництво тощо.

Як свідчить досвід України, віддання встановлення тарифів на комунальне обслуговування на відкуп місцевим владам призвело до того, що ми повністю дезорієнтовані в тому питанні, які ж ціни та тарифи на сьогодні відповідають нормальним умовам виробництва. Наприклад, чому в посушливій Одесі, де воду привозять ледь не цистернами, так багато було шуму про підвищення тарифів на централізоване водопостачання, хоча там кубометр води майже вдвічі дешевший ніж в Ірпені, де води іще поки не бракувало. Те саме із опаленням та іншим (я вже наводила приклад, як в межах Київської області варіюють тарифи на підігрів води.

Намагаючись це з’ясувати, ми з жахом виявили, що в Україні, здається, немає жодної людини, яка б від початку і до кінця розбиралася в тарифній політиці. Немає перевіреної методики, нехтуються навіть діючі, хоч і недосконалі, нормативні акти. Тарифи беруться просто “зі стелі”, “навскидку”, навіть, якщо там немає “корупційної складової”.

А тим часом витрати на комунальні послуги становлять біля 40% від середньої заробітної плати по Україні. Сьогодні вони лягли непідйомним тягарем на плечі споживачів, а чергове підвищення тарифів різко вдарило по рівню життя того прошарку українців, який ми називали середнім класом за нашими українськими мірками.

Звичайно, з боку держави прослідковуються деякі спроби в напрямку регулювання ціноутворення та діяльності цих підприємств. Але вони обмежилися регулюванням цін на газ, який закладається в розрахунку тарифів для населення, тоді як насправді у держави є дуже багато резервів по регулюванню тарифів. Головним з них я вважаю створення таких умов роботи цих підприємств, які б максимально стимулювали їх до вдосконалення виробництва та процесу управління.

Найефективнішим в цьому контексті було б встановлення максимальних тарифів на основі експериментальних підприємств. Бажання збільшити прибуток, який, в такому разі обраховувався б як різниця між максимально допустимою ціною та витратами, примушувало б підприємства боротися за зменшення витрат. Це б стимулювало до впровадження новітніх теплозберігаючих технологій, вчасного проведення профілактичних робіт, оптимізації роботи управлінського персоналу тощо. З іншого боку це зробило б непотрібним різноманітні маніпуляції з розрахунками, які ми виявили, аналізуючи формування тарифів 2000–2002 рр., оскільки прибуток залежав би від реальної ефективності виробництва, а не від того, як саме рахуються та розподіляються витрати.

Іншим резервом зниження тарифів є скасування ПДВ для підприємств, які надають комунальні послуги населенню. Це питання реально вирішити на державному рівні. Тільки за рахунок нього можна зменшити тарифи на твердих 20%.

Оскільки такі підприємства є природною монополією, не останню роль в контролі за їх діяльністю та стимулом до покращення виробництва міг би стати посилений громадський контроль. При міській раді можна було б створити постійно діючу комісію по контролю за роботою теплопостачальних підприємств, в яку повинні входити представники вуличних та будинкових комітетів. Члени комісії, і в першу чергу представники будинкових комітетів, повинні мати право заходити до котелень підприємства, щоб контролювати і фіксувати режим їх роботи.

Інший вихід з кризи високих тарифів та неплатежів, пов’язаних з цим, створювати спілки власників із споживачів продукції даних підприємств.

На державному рівні повинно бути більше приділено уваги питанням регулювання цін та постачання газом. Оскільки часто реальні ціни, за які підприємство купує газ і які має право закладати до тарифу, сильно різняться, що лягає додатковим тягарем на підприємство і може звести нанівець будь-які прибутки.

В цьому році з теплопостачальних підприємств вимагали передоплати за газ. Але на початку опалювального періоду не всі підприємства через відсутність коштів могли дозволити передоплату. А брати кредити – це влазити у боргову яму. Бо наші підприємства ще не навчилися працювати з кредитами як з оборотними коштами. Правду кажуть в народі: “витрачаєш чуже, а віддаєш своє”. Тож замість того, щоб їх повертати, підприємства витрачають гроші на інші цілі, а борги накопичуються. Тож, знаючи свою таку натуру, деякі підприємства вважали за краще купити дорожче комерційний газ без передоплати, але ж до тарифу потрібно закладати лише 201, 5 грн. за тис. куб. м.

Сьогодні в час прихватизації причиною безгосподарності часто є злочинне свідоме намагання керівників підприємств довести їх до банкрутства. Схема дуже проста: спочатку підприємства не розплачуються за газ, нагромаджуючи космічні борги. Гроші, які мали б іти в розрахунки з постачальниками, через різноманітні схеми взаєморозрахунків, купівлі газу за значно завищеними цінами, конвертацій та ін. крадуться, а потім, коли підприємство ніби доведено до такого стану, що тільки мазохіст може побажати стати його власником, ті ж гроші повертаються у вигляді рятувальних приватних інвестицій, і підприємство уже з комунальної власності стає приватним.


Висновок економічний

У всьому вищезазначеному є ще й інший негатив: складається стійке враження про збитковий характер діючих на сьогодні тарифів і усвідомлення необхідності їх підвищення. І таке підвищення може бути нескінченним.


Висновок політичний

Допоки опозиційні вожді не повернуться обличчям до щоденних проблем багатьох громадян, до того часу опозиція програватиме, киваючи то на владу, то на народ. На жаль, нардепів до втручання у місцеві проблеми і на налигачі не затягнеш (це щодо баранів). Їм не потрібний головний біль протистояння з місцевою владою. Набагато легше виступати з трибуни, хоча їх там мало хто чує. Що там казати, якщо далеко не самий гірший депутат з вищою економічною та юридичною освітою сумнівається у необхідності боротьби з підвищенням тарифів, аргументуючи це тим, що теплопостачальне підприємство збиткове. На моє зауваження, що ми вимагаємо не зниження тарифів, а перевірки їх обґрунтованості, в тому числі й причин збитковості, адже вона може бути і штучною за рахунок навмисного збільшення витрат (грубо кажучи, можна встановити кожному працівнику зарплату в мільйон гривень), у відповідь – мовчанка. А потім дивуємося, що у відповідь на депутатські заклики “Повстань, Україно!” мовчанкою відповідає народ.

Якщо вже користуватися біблійними алегоріями, які так любить Ющенко, то можна сказати, що народ чинитиме з опозицією так само, як вона чинить з народом.


Якщо Вас зацікавила ця стаття, ознайомтесь з її обговоренням на Вільному Форумі сайту “Майдан”, клацнувши сюди http://maidan.org.ua/n/free/1055785359 та сюди http://maidan.org.ua/n/free/1055785461

додано: 16-06-2003 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1055786297.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua