Майдан / Статті  

додано: 01-07-2003
Володимир Бойко: Реформа по-маленькому
ПіК

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1057065100.html

На прикладі прийняття закону про Судоустрій та дуже недосконалих, м"яко сказано, Цивільного та Кримінального Кодексів (на цьому тижні КПК буде розглядатися у 2-му читанні, якщо його приймуть у тому вигляді що є, це буде ще одна катастрофа - ми не перебільшуємо) ще раз стає видно що депутатам потрібна <a href="http://maidan.org.ua/n/news/1055956971">допомога</a> - не можна приймати такі закони.



Володимир Бойко: Реформа по-маленькому

ПіК

Сьома річниця прийняття Конституції України та друга річниця початку так званої “малої судової реформи” збігаються зовсім випадково. У Перехідних Положеннях Конституції було спеціально передбачено п'ятирічний термін, протягом якого Україна мала позбутися залишків тоталітарного правосуддя. Але після вікопомної конституційної ночі народні обранці, мабуть, вирішили, що зробили достатній внесок у розвій демократії. І тому згадали проанонсовані в Конституції права та свободи громадян лише через п'ять років після її прийняття Якраз за тиждень до ювілейного 28 червня 2001 року країна опинилася перед вибором: або Верховна Рада нарешті прийме закон, який запровадить новий порядок взяття під варту, або за кілька днів стане неможливим арешт жодного підозрюваного чи обвинуваченого. Отак в країні зненацька для народних депутатів, і розпочалася судова реформа, скромно названа "малою".

Мала судова потреба

Очевидно, за назвою “мала реформа” ховалася думка, що коли-небудь у депутатів дійдуть руки й до справжнього реформування судової влади, до реформи великої, яка б нарешті привела діяльність правоохоронних органів, прокуратури та судів у відповідність до Конституції. Але що саме треба реформувати, в якій послідовності та в який спосіб, найкращі представники українського народу досі так і не вирішили. Можливо, це навіть на краще, бо наслідки депутатського реформаторства можуть бути просто-таки непередбачуваними з огляду на той рівень правосвідомості, який панує в українському парламенті.
Проблема в тому, що переважна більшість депутатів навіть не уявляла, за що саме голосувала, приймаючи Конституцію. Як доказ досить навести лише один приклад. Пункт 13-й Перехідних Положень Конституції України гласить, що “протягом п'яти років після набуття чинності цієї Конституції зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину”. Тобто, попри те, що Конституція встановила: дозвіл на арешт та тримання під вартою дає тільки суд, до 28 червня 2001 року для “поселення” громадянина, підозрюваного у скоєнні злочину, в “казенний” дім достатньо було лише санкції прокурора на постанові слідчого про обрання запобіжного заходу. Але в жодному пункті Перехідних Положень ані словом не згадується арешт і тримання під вартою обвинувачених, а підозрюваний і обвинувачений — то є дві зовсім різні процесуальні іпостасі у кримінальному судочинстві. Перебувати у статусі підозрюваного людина може не більше 10-ти діб, після чого або слідчий її перепрошує, або проти неї висувають обвинувачення й обирають запобіжний захід. А оскільки Перехідні Положення стосувалися тільки затримання, арешту та тримання під вартою підозрюваного, то виходить, що нова процедура взяття під варту обвинуваченого й судовий порядок отримання дозволу на арешт набули чинності одночасно з прийняттям Конституції. Але ясна річ, що ані в судах, ані в Генеральній прокуратурі про це навіть і гадки не мали, бо були переконані, що депутати не могли проголосувати за таку очевидну нісенітницю. А проте всі колишні обвинувачені, котрі побували у слідчих ізоляторах за період з 28 червня 1996 року по 28 червня 2001-го (а таких осіб — сотні тисяч, оскільки судового порядку отримання санкцій на арешт тоді просто не існувало) мають сьогодні повне право вимагати від держави відшкодування збитків — і моральних, і фінансових — завданих в результаті незаконного арешту. До того ж, незалежно від того, чи згодом обвинуваченого суд визнав винним у скоєнні злочину, чи його повністю виправдали.
Показовим також здається діалог, який відбувся перед минулорічними виборами до Верховної Ради між одним відомим суддею та не менш відомим народним депутатом від опозиції — невдовзі після того, як Верховна Рада прийняла Закон України “Про судоустрій”. Суддя хапався за голову та переконував депутата, що з таким Законом Адміністрація Президента всю опозицію тепер просто-напросто попересаджує, а за кількістю нісенітниць той закон цілком може посісти місце в Книзі рекордів. Вислухавши міркування судді, опозиціонер трішки зверхньо подивився на присутніх та з усмішкою мовив: “Як Ви не розумієте, що прийняття законів — це політичний процес. При чому тут юриспруденція? Закон “Про судоустрій”, як відомо, лобіював Верховний Суд, тому ми досягли з суддями згоди, що, з одного боку, опозиція той закон проголосує, а з іншого — ВС задовольнить нашу скаргу та залишить у списку Соцпартії Миколу Мельниченка. Ви нічого в політиці не розумієте, а з порадами лізете”. І пішов — мабуть, готуватися до скорої зустрічі в Борисполі зі втікачем-майором.
Нова Конституція багато чого пообіцяла громадянам незалежної України — і здійснення правосуддя винятково судами, і недоторканність житла, і таємницю листування, і проведення обшуку чи арешту тільки з дозволу судді. І навіть право оскаржити до суду будь-яку дію або бездіяльність державного органу чи посадовця у сфері управління. От тільки незрозуміло, як всіма цими благами користуватися, бо їхня реалізація можлива тільки за наявності відповідної процедури, що вміщена в процесуальних кодексах, які нині “реформують”, хто як може.

Цивільний процес

Незалежній Україні дістався в спадок Цивільний процесуальний кодекс Української РСР з його принципами усності, гласності, безпосередності. Радянський ЦПК, попри загальновідомі вади соціалізму, був максимально підпорядкованим інтересам пересічного громадянина, що звернувся до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав. Громадянин міг бути безграмотним (а тому заяви та клопотання робилися усно з занесенням у протокол судового засідання), не мати коштів на оплату послуг адвоката (а тому представляти свої інтереси міг доручити сусідові, причому для цього не потрібно було навіть нотаріального доручення, а достатньо лише усної заяви в суді), бути неспроможним оплатити державне мито та інші судові видатки (а тому суд міг звільнити такого громадянина від непосильних платежів). Справи розглядалися протягом 20 днів (трудові спори – протягом тижня), а судові рішення виконувалися. Попри двоступеневу судову систему (суди першої та касаційної інстанцій), діяла – і вельми ефективно – система нагляду, коли на прохання громадянина або навіть з власної ініціативи прокурор області чи голова обласного суду могли приносити протести на рішення, що вже набули законної сили, тим самим створюючи додатковий механізм виправлення судових помилок.

Мала судова реформа покінчила з багатьма “родимими плямами” соціалізму. Пішли в небуття строки судового розгляду та інститут нагляду. Після того, як державне мито стало справлятися до місцевих бюджетів, суди втратили право звільняти малозабезпечених громадян від його сплати, а саме мито по окремих категоріях спорів сягнуло 10% ціни позову. Але чи не найбільшим перлом виглядають зміни, внесені до статті 293 ЦПК: “апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора викладається чітким машинописним текстом... В апеляційній скарзі, апеляційному поданні прокурора зазначаються ... повна і точна назва осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, номер засобів зв’язку”. Що стосується прокурорських працівників, то, можливо, вони й оргтехнікою достатньо забезпечені, і вміють без проблем встановлювати “номери засобів зв’язку”. Але уявіть бабцю, яка домагається в суді виплати заборгованості з пенсії і яка встановлює адресу електронної пошти відділення Пенсійного Фонду та викладає її машинописним текстом... До того ж, навіть якщо текст і машинописний, але недостатньо (з точки зору судді, який виніс рішення) чіткий, то апеляційна скарга буде попросту повернута без розгляду. А як бути тим громадянам, які знаходяться під вартою або в місцях позбавлення волі? Мають такі громадяни право звертатися до суду в цивільних справах, щоби, наприклад, вступити в спадок, розірвати шлюб, оскаржити дії адміністрації ізолятора чи виправної колонії? Безсумнівно мають. Але як вони довідаються в камері про “номери засобів зв’язку” та одержать доступ до комп’ютера або, принаймні, новенької друкарської машинки? Зате суддям стало простіше працювати.

Або така новація, як неможливість оскарження до вищої інстанції рішення суду в адміністративних справах та справах, що витікають з адміністративних правовідносин. Іншими словами: якщо Вас зупинив ДАІшник за начебто допущене Вами порушення правил дорожнього руху, склав протокол та направив його в суд, це зовсім не означає, що суддя навіть викликає Вас в судове засідання. Не виключено, що суддя напише постанову “зі стелі” і піддасть Вас штрафу або навіть відбере права водія, навіть не поцікавившися, що ж там той ДАІшник написав у протоколі. Оскільки судовий вердикт в таких справах є остаточним і оскарженню не підлягає, такому судді за всі його художества все однаково нічого не буде, отже можна не церемонитися. І все це – завдяки “малій судовій реформі”. А жили б за старим ЦПК, то й біди не знали б. Низький уклін Вам, народні депутати!

Кримінальний процес

Не знаю, чи замислювалися народні депутати, чому кодекс, який визначає процедуру цивільного судочинства, зветься Цивільним процесуальним, а той, що визначає процедуру кримінального судочинства – Кримінально-процесуальним. Тобто, в першому випадку – без дефіса, а в другому – з дефісом. Причина відсутності одноманітності дуже проста - переважна більшість фахівців у галузі кримінального процесу вже років як тридцять не бачили в очі норм цивільного процесу і навпаки. А депутати в масі своїй – ані того, ані іншого. Тому так воно і виходить.

Кримінально-процесуальний кодекс України внаслідок “малої судової реформи” зазнав чимало змін, які покликані начебто захистити права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Задекларовано принцип змагальності в суді, дозволено допуск захисника з першої миті затримання, запроваджено судовий порядок обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. І навіть – дозволено скаржитися на слідчого до суду, якщо він плювати хотів на всі ці перелічені права та збирає докази шляхом одягання протигаза на голову підслідного. Єдине застереження, яке народні обранці проголосували, навіть не помітивши – відповідно до нової редакції статті 234 КПК скарги на незаконні дії слідчого можуть розглядатися судом першої інстанції лише при розгляді справи по суті, тобто тоді, коли вже досудове слідство буде завершено, слідчий здасть справу разом з обвинувальним висновком до прокуратури, а прокурор, затвердивши висновок, надішле його до суду. І коли скаржитися вже не буде ніякого сенсу. При цьому ані порядку розгляду таких скарг, ані навіть обов’язку суду їх розглядати Верховна Рада не передбачила. Члени фракції БЮТ невдоволені тим, що звільнених судом родичів Юлії Тимошенко не випускають з Лук’янівського СІЗО? - Нехай спробують подати скаргу до суду. І нехай цей випадок надихне Юлію Володимирівну уважніше приглядатися до того, за що вона та її фракція одностайно голосує.

Але найкращою ілюстрацією справжнього стану кримінального судочинства є показник розкриття злочинів. У той час як в європейських держава розкривається 48-49% виявлених злочинів, а максимальним показником в 51% можуть похвастатися лише Бельгія та Франція, в Україні розкриття становить 80-90%, а в Дніпропетровській області – навіть 98% . Рецепт міліцейського успіху дуже простий: у випадку виявлення ознак злочину треба взяти першого-ліпшого громадянина та за допомогою протигаза й гумового кийка роз’яснювати йому зміст статті 234 КПК доти, доки він не напише явку з повинною. І нехай потім скаржиться до суду скільки завгодно.

Далі буде

А судова реформа між тим набирає оберти. Зовсім скоро парламентарі мають порадувати своїх виборців новими кодексами – не тільки Цивільним процесуальним (без дефіса) та Кримінально-процесуальним (з дефісом), але й Адміністративним процесуальним. До того ж, в країні мають бути утворені нові суди – Адміністративний та Касаційний. Щоправда, ніхто досі не пояснив, з яких коштів буде фінансуватися п’ятиланкова судова система, якщо немає грошей на утримування двох ланок, а судді вимушені судитися з Держказначейством, вибиваючи з свою зарплатню. Тому ознайомлення з проектами нових КПК та АПК переконує, що насправді ленінська мрія про кухарку, яка керує державою, давно вже здійснилася в самому центрі Європи. Принаймні, депутати прийняли в першому читанні ці законопроекти з такою легкістю, що складається враження, начебто тюрма та сума народним депутатам не загрожує. А шкода.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1057065100.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua