Майдан / Статті  

додано: 08-08-2003
Михайло СВИСТОВИЧ: Ірпінський експеримент над опозицією.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1060364501.html

Цю статтю я обіцяв написати ще три тижні тому, однак свідомо затягнув час. Не хотілося писати зопалу під впливом того, можна сказати, удару в спину, який нанесли не останні діячі опозиції своїм прихильникам. Але головне, що спонукало мене зачекати, – необхідність виявлення повної картини сприйняття народом візиту цілої когорти народних депутатів до нашого невеличкого міста, від чого люди не відійшли і досі.

Отже, 10 липня 2003 року в Ірпені відбулося виїзне засідання Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, присвячене ходу виконання Закону України “Про державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області” за участі Посла Швеції в Україні Оке Петерсона, народного депутата України від 95-го Ірпінського і Києво-Святошинського виборчого округу Євгена Жовтяка, голови Координаційно-наглядової ради експерименту, ректора Академії державної податкової служби Петра Мельника, Ірпінського міського голову Володимира Скаржинського, селищних голів Бучі, Ворзеля, Гостомеля і Коцюбинського...

Ірпінська опозиція запланувала пікетування цього засідання, і, щоб пояснити мотиви цього пікетування, доведеться написати і про цей “експеримент”, хоча він не стосується головної теми статті, тому <i>ті, хто не мають часу і бажання копирсатися в проблемах маленького регіону, можуть не читати розділ про суть експерименту, а перейти відразу до основної теми, що до експерименту й до Ірпеня жодного стосунку не має, а пов’язана з опозицією в Україні в цілому.</i>

<b>Що ж таке “ірпінський експеримент”?</b>

Місто Ірпінь являє собою дивне утворення, яке містить в собі окрім власне міста Ірпеня, ще чотири селища: Буча, Ворзель, Гостомель і Коцюбинське. Власне місто Ірпінь без цих селищ існує лише географічно. Адміністративно Ірпеня без селищ немає. Юрисдикція Ірпінського міського голови розповсюджується і на селища, те саме стосується юрисдикції Ірпінської міської ради, в якій з 35 депутатів власне Ірпінь представляють 13. Всі інші обираються від селищ, в яких є ще свої селищні ради та селищні голови. І, якщо питання розвитку селищ (виділення землі, відкриття того чи іншого закладу, ремонт дороги тощо) вирішують депутати селищних рад, які проживають там, то ці ж питання в Ірпені (географічному, а не адміністративному) вирішують, окрім 13 власне ірпінських депутатів, ще 22 депутати, які в Ірпені не живуть.

Проблема взаємовідносин між Ірпінською міською радою та селищними радами чомусь виявилася такою складною, що для її розв’язання вирішили залучити шведський досвід. І в 1996 році за ініціативи Асоціації міст України, Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України та Ірпінської міської ради за сприянням Уряду Королівства Швеція розпочався українсько-шведський проект з місцевого самоврядування, який дістав назву “шведського експерименту” і був розрахований на 1996-1998 роки.

27 червня 1997р. президент Кучма видав Указ “Про заходи щодо підтримки українсько-шведського проекту розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені”, а 29 червня 1998р. Указ “Про продовження реалізації українсько-шведського проекту розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені Київської області”.

В той же час переважна більша частина мешканців (а я підозрюю, що і сама влада) не знали, в чому ж полягає цей самий шведський проект. З конкретних дій люди бачили лише поїздки ірпінських чиновників до Швеції та шведських експертів до Ірпеня й різноманітні семінари та круглі столи з фуршетами. Влада не спішила ділитися інформацією, оскільки, знов таки за моїми підозрами, ділитися не було чим. Врешті решт моя дружина пішла до шведського посольства, де їй дали два майже абсолютно ідентичних документи на 14 сторінках А5 кожний. Та зрозуміти, в чому ж полягає експеримент, з них також було неможливо, оскільки там були лише загальні фрази із нафталіновим запахом епохи застою: “покращити...”, “підвищити...”, “зміцнити...” З конкретики було тільки дві речі: встановити межі Ірпеня (малося на увазі місто разом з селищами) та об’єднати місто і селища в одну адміністративну одиницю.

Перше викликало лише сміх, адже хіба для того, щоб окреслити межі регіону (а між Києвом, Києво-Святошинським районом та Ірпенем дійсно не було встановлено чітких меж), потрібно запрошувати шведських землемірів? Друге було серйозніше і пояснювало повний провал експерименту: селища ніяк не хотіли об’єднуватися з містом в єдине ціле, і примусити їх це зробити ніхто не міг. Згідно з Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” таке об’єднання можливе лише на добровільній основі, а от з добровільністю ніяк не складалося. І не лише тому, що селищні чиновники не хочуть розставатися зі своїми кріслами. Об’єднання не бажають самі мешканці селищ, бо специфіка регіону є такою, що кожне селище живе ніби своїми інтересами, і людей там мало цікавить, що робиться в Ірпені. Тим більше, що 60% працездатного населення їздить на роботу до Києва.

Ворзельчани не бажають влади ірпінчан над своїм затишним містечком з курортним повітрям, гостомельчани взагалі оминають Ірпінь, оскільки там немає електрички, і Гостомель сполучається з Києвом автобусами в об’їзд Ірпеня, бучанці прагнуть, щоб їхнє найбільше в Україні селище отримало статус міста, вважаючи його, а не Ірпінь, справжнім центром регіону, а коцюбинці ледь не стовідсотково мріють приєднатися до Києва, бо до столиці від них – 500 метрів, а до Ірпеня – 5 км.

Не зважаючи на відсутність видимих результатів експерименту ректор Академії державної податкової служби України Петро Мельник, ставши народним депутатом у парламенті минулого скликання за списками НДП (очолював її обласну організацію), пролобіював прийняття Закону України “Про державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області”, і таким чином 5 квітня 2001 року “шведський” експеримент став “державно-правовим”. Згідно цього Закону була створена Координаційно-наглядова рада експерименту, яку очолив звичайно ж Петро Мельник.

Однак і після прийняття Закону нічого для пересічних громадян не змінилося, і знову
ніхто не знав, з чим же треба їсти той експеримент? Співпраця з шведами продовжувалася, але знову таки люди бачили тільки поїздки й фуршети. Агентство з питань міжнародної співпраці та розвитку (SIDA) затвердила 18 грудня 2001 року виділення на проект “Розвиток місцевого самоврядування у м. Ірпінь” 8 460 000 шведський крон, що становить понад 1 млн. доларів США (агенція-виконавець проекту – Шведська Асоціація Органів Місцевого Самоврядування). Куди і на що пішли ці гроші влада не повідомляла, як не повідомляла нічого конкретного про експеримент взагалі, а про кошти я взагалі дізнався з сайту шведського посольства. Мешканці селищ (а деякі з них виробляють продукції на душу більше ніж власне Ірпінь) підозрювали Ірпінську владу у намаганні забрати ними ж зароблене під свій контроль. І все це загалом аж ніяк не сприяло позитивному іміджу експерименту.

До того ж людей дратували яскраві епітети з боку влади навколо слова самоврядування, оскільки місцеві чиновники плутають цей термін з самоуправством і нерідко на ініціативу з боку народу відповідають: “А в нас самоврядування, тому все будемо вирішувати ми (депутати, виконком, голова)”.

Це і стало причиною пікетування виїзного засідання Комітету.

Як проходило засідання описано тут (http://maidan.org.ua/n/news/1057837722), тому немає сенсу повторюватися. Зазначу лише, що через бездіяльність нашої влади, Ірпінський регіон лише в першому півріччі цього року не дорахувався в бюджеті тільки по ПДВ 1 млн. 100 тис. грн. (в 2002р. – 908 тис.), оскільки Закон про експеримент дозволяє 50% сум перевиконання планових доходів по ПДВ зараховувати до міського бюджету, і ці кошти не включаються до розрахунків доходної бази місцевого бюджету в процесі фінансового вирівнювання. А ще Закон дозволяє у період проведення експерименту до міського й селищних бюджетів також зараховувати в повному обсязі податки на доходи фізичних осіб, на промисел, що справляються на відповідній території. Однак для цього місцева влада, керуючись цим Законом, мала б ініціювати відповідні поправки до Бюджетного кодексу, чого вона і не пробувала робити. Ну не цікавлять її, очевидно, доходи бюджету. І в той же час місяць тому в місті зупинилися всі ліфти через заборгованість у 150 тис. грн.

<b>Основна тема: “Люди сподівалися на опозицію”</b>

Звичайно, що люди, які збиралися на пікетування, прагнули не тільки дізнатися, що ж це за такий експеримент проводять на їхній землі, що про нього ніхто не знає, але й сподівалися донести до депутатів правду про нехтування з боку влади інтересами переважної більшості членів територіальної громади, а до шведів – що з такою владою не варто мати справу.

Цьому пікету передувало бурхливе протистояння народу і влади. Після мітингу чисельністю біля тисячі осіб біля Ірпінського виконкому в грудні 2002 року з приводу підвищення тарифів на теплопостачання та гаряче водозабезпечення, в Ірпені настало тимчасове затишшя, зумовлене сподіванням, що влада прислухається до висновків представників громадськості, які спільно з представниками влади перевіряли обґрунтованість цих тарифів у складі комісії, створеної внаслідок мітингу. Однак, коли стало остаточно зрозуміло, що влада не збирається ні підтверджувати, ні спростовувати висновки й розрахунки громадської частини комісії, а вважає за краще робити вигляд, що нічого не сталося, регіон вибухнув лавиною протестів, оскільки з’явилися додаткові приводи.

11 травня 2003 року (неділя, 8.00) – біля базару та вокзалу Ірпеня відбивається опитування громадян з приводу їх ставлення до реформи Кучми.

11 травня 2003 року (неділя, 16.00) – народні збори в кінотеатрі “Ірпінь” з приводу реформи системи влади. Задушлива зала вміщує лише 500 чоловік, 300 залишаються на вулиці під палючим сонцем. Підбиваються підсумки опитування: загалом у скриньках виявилося 2183 бюлетені, за реформи президента віддано лише 5,5% голосів, проти – 93%. П’ятеро народних депутатів від НУ, БЮТ та КПУ зривають шалені оплески. Присутні майже одноголосно голосують проти пропозицій президента. Однак, не зважаючи на прохання людей залишитись на обговорення місцевих проблем, четверо народних обранців-списочників покидають зібрання. Люди занадто шоковані, щоб дорікати. Вони просто не чекали такого від своїх. Те, що Євген Жовтяк залишився до кінця, не рятує ситуації й не викликає навіть подяки. Він – мажоритарник, це – його округ. Йому – “положено”.

29 травня (четвер, 12.30) – мітинг молодих мам з колясками та дітьми під палючим сонцем біля Ірпінського міськвиконкому. Люди вимагають не переносити на окраїну дитячу поліклініку та ставлять вимоги щодо покращення харчування у дитячих садочках. Резолюція мітингу вимагає включити до порядку денного сесії міськради 12 питань. Влада відмовляється це зробити. Ми подаємо на неї до суду. На наступній сесії, погрожуючи донести правду про те, як голосував кожен депутат всім виборцям і особливо сусідам депутата та колегам по роботі, ми змушуємо їх вперше проголосувати всупереч позиції міського голови. Але це лише половина справи. Питання віддаються на вивчення профільним комісіям, які і прийматимуть остаточне рішення, чи ставити їх до порядку денного сесії у вересні.

29 червня (неділя, 16.00) – під дощем в Ірпінському парку зібралося 250 чоловік. Люди протестують проти підвищення тарифів на водопостачання і водовідведення та вимагають відставки уряду, чия політика призвела до стрибка цін на зернові продукти. Місцеві організації УНП та УРП “Собор” висловлюють готовність взяти в свої руки управління водопровідно-каналізаційним господарством. Оголошується ідея безпосереднього тиску на депутатів міськради з боку виборців. Люди ставлять депутату доручення винести на сесію питання і проголосувати “за” (на сьогодні під дорученнями зібрано понад 4000 підписів). В цей день наші лави поповнюються 17 активістами. Це – рекорд. На мітингу виголошується план подальших акцій: 7 липня – мітинг з аналогічними вимогами біля виконкому, 9 липня – пікетування виїзного засідання Комітету Верховної Ради, про яке власне і йдеться в цій статті, 10 липня – пікетування Київської облдержадміністрації та Кабміну з вимогами, аналогічними вимогам мітингів 29 червня і 7 липня (на вечір 8 липня попередню згоду їхати на Київ висловили біля 200 осіб).

7 липня (понеділок, 11.00) – під палючим сонцем 500 осіб вийшли на мітинг до Ірпінського міськвиконкому з вимогами, аналогічними вимогам 20 травня.

Ось такі події передували приїзду народних обранців до Ірпеня.

До цього дня ми готувалися ретельно. За допомогою відвідувачів Вільного Форуму сайту “Майдан” написали листа українською, англійською та шведською мовами та цими ж трьома мовами гасла. В листі зазначили, що наш протест не спрямований проти шведської сторони, і що ми хочемо лише донести шведам та членам Комітету правду, що в Ірпені самоврядування не існує. Звичайно, що навели приклади і попросили влаштувати у зручний час зустріч з громадськістю, щоб взнати і її думку про експеримент.

Організація пікетування ускладнювалася тим, що до останнього дня не було відоме місце проведення виїзного засідання Комітету. Налякана влада постійно його переносила (навіть на сервері Верховної Ради інформація постійно мінялась), і нам тричі довелося переклеювати листівки (вечір 8 липня, ніч з 8 на 9 і ранок 9 липня). Їх виготовлення влетіло нам у копійку, тому всі з нас, хто міг (і хто не міг, але хоч щось мав), вивернули свої кишені.

Треба віддати належне владі. Їй вдалося дезорієнтувати людей, весь час міняючи місце засідання, і не бачити б нам такої чисельності (500 чоловік), якби напередодні не сталися дві події, які засвідчили, що наш народ – не бидло, яке йде за поводирем (тут неважливо яким – провладним чи опозиційним), а мислячий колектив, здатний в критичні моменти до самоорганізації, якщо є активісти, які проявлять мотивовану ініціативу. Тобто, в людей з’явилася готовність до активність дій і не вистачає малого – організованості та фаховості, що є справою наживною.

Перший випадок стався у смт. Коцюбинське, де мешканці житлового масиву не дали встановити на дах одного з будинків радіорелейної установку інтернетового та сотового зв’язку. Побачивши, що біля будинку почалися земляні роботи, і встановлюється щитова для кабелів, народ поцікавився, що то має бути. Їм відповіли, що вам, мовляв, київські телефони проводять. А на масиві три будинки, і там живуть три наших активісти-депутати селищної ради. От люди й звернулися до них, не повіривши в таку благодійність влади. Ті навели довідки, виявили, що станція призначена для користування трьох великих підприємств, і що радіорелейні станції такого типу заборонено встановлювати біля житлових будинків в радіусі 200-250 метрів. Одна з депутатів зробила запит до селищної ради, зажадавши технічну документацію. Замість відповіді до неї завітали представники “Оптима-Телеком”. Але не з документацією, а з пропозиціями встановити особисто їй київський телефон, кабельне телебачення, домашній кінотеатр і свинцевий захист над її квартирою на останньому, 9-му поверсі в обмін на те, що вона заспокоїть народ. Вона і заспокоїла. Скликала загальний збір мешканців масиву (під резолюцією присутні поставили стоїть 361 підпис) і все їм слово в слово переповіла, як її хотіли підкупити. Ті приїхали встановлювати станцію (без відповідних документів щодо безпечності її розміщення на житловому будинку), а перед ними – жива стіна. Не допомогли ні селищний голова, ні міліція. В підсумку станцію встановили на одному з підприємств, подалі від людей. От там вона й працює на благо і нікому не шкодить. А то хотіли зекономити на кабелі.

Другий випадок був резонансніший. З квартири виселяли бабусю з неповнолітніми онуками-сиротами (в результаті багатоходової квартирної афери з чотирма вже мертвими фігурантами квартира за документами вже не їхня). Вибили двері, поставили броньовані, почали вантажили речі... Сусіди відразу почали телефонувати на всі телеканали та побігли до нашого активіста, що живе поруч. Він скликав чоловік 50, люди взяли машину в кільце й викликали мою дружину. Як тільки вона прибула, пасивні дії переросли в активні. Народ силоміць заніс речі бабусі й онуків назад та ще й відібрав у непроханих гостей ключі від щойно встановлених броньованих дверей й віддав їх бабусі. І це показали в “Гарячих новинах” ICTV.

Тому масовість нам з цих двох районів була забезпечена незалежно від місця проведення виїзного засідання. Люди знали, що завтра приїдуть наші депутати, вони їм поскаржаться, і ті, звичайно, втрутяться і допоможуть. Це ж – наші! Та ще й хто: Анатолій Матвієнко, Борис Безпалий, Іван Плющ!! Народ збирався в своїх дворах за годину-дві до початку і просто чекав від нас сигналу, куди іти.

І ось вони приїхали. Їх вітають оплесками, а вони – нуль на масу. Лише І. Плющ взяв мегафон і спитав, чи живий ще чиновник, який колись давно очолював Ірпінський міськвиконком, коли Іван Степанович працював в облвиконкомі.

Народ здивувався, але ще не ремствував. Гадав, що люди поспішають розпочати засідання. Але чим далі – тим гірше.

Ми сподівалися, що нам дадуть запрошення всередину, склали список, але отримали дулю. Всередину пустили тільки мене, та й то посадили не за стіл, а біля самих дверей за спини журналістів. Натомість представників від влади та Податкової Академії, що мовчали як риба об кригу, там було незліченно. Для них запрошення знайшлись.

І під відчиненими вікнами засідання (в некондиціонованому приміщенні, не зважаючи на дощ, що розпочався, не було чим дихати) завирував мітинг протесту вже не лише проти місцевої влади. Люди вимагали нормальної трансляції засідання, а потім домоглися, щоб мені надали слово, скандуючи під дверима засідання “Слово – громаді”. Мені надали 2 хвилини наприкінці. Народ був шокований. Я – також. Тому виступав вкрай погано. Добре, що все було викладено письмово, і ми ще до початку засідання передали ці аркуші нардепам. Якби знаття, що так буде, від нас би делегували когось іншого, бо з мене оратор ніякий. Але ж всі думали, що там представнику від громадськості доведеться брати участь в обговоренні, а я найкраще володів цифрами. Та ці знання не знадобились.

По закінченні люди створили живий коридор, чекали, що ось зараз наші підуть в народ. Але вони навіть не зупинились. З народом трохи поспілкувався (українською мовою!) лише шведський Посол Оке Петерсон. І тоді вигуки “Ганьба” залунали не лише на адресу міського голови...

<b>Чому вони так вчинили?</b>

Тому що – совки. Совки, не зважаючи на всю риторику про європейський вибір та демократичні цінності. Для дискредитації опозиції ніхто б не міг зробити більше, ніж зробили вони.

Ми 5 років розповідали людям, що опозиціонери – хороші. Ми ж діяли від імені “Нашої України” та БЮТ, підписуючи, окрім назв партій (УНП та УРП “Собор”) цими двома блоками наші листівки. Останні півроку робота з людьми проводилася <b>цілодобово</b>. До штабу з портретом Віктора Андрійовича на дверях можна було зателефонувати навіть вночі.

В той час, коли опозиція бідкається і нарікає на пасивний народ, що по всій Україні спостерігається різке зменшення політичної активності, в нашому регіоні, навпаки, політична активність зростає, не дивлячись на так званий “мертвий сезон”. З 11 травня по 27 липня 2003 року ми провели 8 масових акцій, в яких загалом взяли участь 3420 осіб (найменша – 120, найбільша – 800, в середньому – 415), що для 40-тисячного міста або й навіть для всього 100-тисячного регіону є досить великою цифрою. Також у цей період було проведено пікетування Київської обласної державної адміністрації та надіслано туди три делегації від Ірпінської громадськості. За цей же період ми розповсюдили 30,5 тис. листівок та 69 тис. газет. Загалом ми планували (і це було в наших силах) розповсюдити 117 тис. газет і 40 тис. листівок, однак нам не дали такої кількості, а коштів на їх випуск не було.

Нескромно зазначу, що навряд чи в якомусь регіоні робиться більше.

І все це – для них, бо не ми висуваємося у президенти та депутати. І навіть минулими місцевими виборами нам довелося пожертвувати заради виборів до Верховної Ради.

Люди вірили їм, бо бачили, що ці два блоки нібито не лише політиканствують на парламентській трибуні, а відстоюють конкретні інтереси людей. Вони гадали, що за нами стоять вони. На початку літа ми вже були на межі фізичного, матеріального та нервового виснаження, але саме тут з’явилися перші маленькі успіхи, нам вдалося добитися конкретних результатів (покращилося харчування у садочках, надовго, якщо не остаточно, зняте питання про перенесення на окраїну дитячої поліклініки, чиновники стали краще ставитися до людей). І нам довелося, на відміну від нардепів, замість літнього відпочинку, тяжко працювати. Безкоштовно, без вихідних і не з 9.00 до 18.00, як працює більшість апаратників опозиційних партій в центральних офісах.

Ми не могли інакше, бо довіра народу сягнула апогею. До нас звертаються зі своїми проблемами як до останньої інстанції, бо вже нікому не вірять. В нас просто не стало особистого життя. Одного дня я для інтересу підрахував кількість дзвінків та відвідин. Поки ми не поїхали до Києва, з 8.00 до 15.00 в нас вдома пролунало 28 телефонних дзвінків та побувало 7 чоловік. І це при тому, що ми не афішуємо свій телефон та свою адресу, оскільки маємо штабний офіс. Люди лякають нами чиновників, коли йдуть чогось добиватися, і буває, що питання, яке тягнулася місяцями, а то й роками, вирішується після погрози звернутися до нас.

І ось на злеті ми отримали такий удар від своїх, від якого не оговтались і досі. А народ і поготів. Постулат “вони всі однакові, просто опозиція рветься до корита” отримав своє наочне підтвердження, і жодні слова тепер не переконають людей у зворотньому. Бо Кучма теж говорить про демократію та європейський вибір. Всі їх в цілому правильні і схвально сприйняти народом виступи щодо ірпінського експерименту відразу забулися, бо народні обранці, наші вожді, не знайшли кількох хвилин, щоб виступити перед народом, якому вони клянуться у вірності до гробу.

На моє питання “шановні, що ж ви робите?” мені відповіли, що не треба перетворювати засідання Комітету на мітинг й пообіцяли приїхати окремо, якщо ми зберемо на мітинг народ.

От саме у цьому і полягає глибокий совкізм наших лідерів, які, як і влада, сприймають народ як електорат перед яким можна штовхнути палку промову. Вони настроювались на засідання, а не на мітинг і, хоча й знали про наше пікетування, мабуть, не уявляли його собі таким масовим, бо ж звикли судити по київських пікетах, на які з’являються 40 членів 10 партій з 20 прапорами. Вони просто не вміють говорити з народом, який прийшов не за їх закликом, бо не є часткою цього народу. Вони не розуміють і навіть бояться людей й періодично то входять у народ, то виходять із нього у високі кабінети. Давно я не бачив людей, які б так некомфортно себе почували серед простих громадян.

Ця абсолютна відірваність від народу і є головною причиною того, що опозиція й досі не при владі, бо з народом насправді ніхто не працює. Їм краще виступити перед своїми прихильниками й насолодитись ілюзією власної популярності, відганяючи думку про те, що на політичні мітинги виходить 1% громадян, тоді як відключення світла чи прорив каналізації може вивести на вулицю всіх мешканців району, в тому числі й тих, хто ніколи в житті, окрім обов’язкових ще радянських демонстрацій, в масових заходах участі не брав.

Найсмішніше, що вони щиро вважали, що все це організував Євген Жовтяк, піддакуючи таким чином нашій владі, яка також щиро так вважає. Є. Жовтяк, звичайно, не стояв осторонь. Він схвалив нашу акцію, він був морально з нами, завдяки його зусиллям людей завели до зали й організували там трансляцію. Якби не він, то навіть я б, як представник громадськості, не потрапив би до зали. В нас до нього найменше претензій, бо він не є членом Комітету і був присутній лише як гість. І йому було некомфортно перед колегами-депутатами (якраз до народу він вже більш-менш звик), в поглядах яких читалося: “Женю, навіщо ти влаштував тут цей балаган?” Але це – ми, а є ще й народ. І він не вникає в такі нюанси, маючи до Жовтяка такі ж претензії як і до інших. І, на наше (не тільки моє) тверде переконання він мав би все ж надати перевагу своїм виборцям, а не колегам.

На жаль, саме так і відбувається по всій Україні, коли організація опозиційних акцій починається з обдзвонювання членів партій, щоб ті прийшли. І саме такий імідж про Україну склався у всіх, бо навіть шведський Посол не повірив, що на пікетування прийшли прості громадяни, а не члени чи сим патики партій за вказівкою чи закликом верхів.

Насправді в нашому регіоні все інакше, хоча вождям це й важко уявити. Якби ми написали на листівках, що на пікетування закликає народ Партія автомобілістів, люди б прийшли все одно, оскільки нам вдалося прищепити багатьом громадянам думку, що головне – не хто робить, а що і для чого робить.

Влада за інерцією продовжує писати про наші мітинги як про “Кучму геть”, хоча це гасло вже давно не лунає на наших площах. Воно є зайвим, оскільки це і так ясно. Це така ж аксіома як те, що перед сном треба чистити зуби. Наші мітинги більше нагадують лекцію з економічної теорії, де ми роз’яснюємо людям причинно-наслідкові зв’язки проблем, повідомляємо їхні права та вказуємо можливі шляхи вирішення питань. І бабусі, які ще вчора закликали вирубати кіоски й насадити дерева, потроху починають освоювати такі поняття як попит і пропозиція, залежність ціни від конкуренції, монопольне становище тощо.

Можливо вождям буде дивно це чути, але 90% людей, які приходять в нас на мітинги, ми не знаємо. А члени опозиційних партій становлять на них не більше 1%. Всі решта – позапартійні. І навіть не тому що партійні погані чи ліниві. Вони активно працюють у період між акціями (хоча позапартійні у нашій структурі переважають), а на мітинги ми залучаємо лише тих, хто безпосередньо залучений до технічних моментів з організації акцій. У статистах же з числа членів партій в нас потреби немає. Проблеми масовості для на не існує, її забезпечує народ.

На відміну від вождів, ми дійсно ставимося до народу як до джерела влади, тому не стільки ми до чогось закликаємо людей, скільки самі відгукуємося на народні ініціативи. Ми лише пропонуємо і радимось з народом, а не нав’язуємо свою думку. А народ в нас не такий вже й дурний і, коли збирається разом, пропонує досить конструктивні речі, а не закликає “все поділити”. Тому для нас громадська ініціатива, самоврядування, народовладдя – не просто гарні слова, а керівництво до дії. Наприклад, чотири акції в “мертвий сезон” ми провели на вимогу народу, в тому числі й пікетування виїзного засідання Комітету. Якби не десятки дзвінків від знайомих і незнайомих нам людей в нас би точно було на три мітинги менше. Однак ми змушені були їх провести, бо інакше б люди нас не зрозуміли. Як не зрозуміли б і нашої відмови провести пікетування виїзного засідання.

В це важко повірити депутатам, але, якби ми нічого не робили, люди б все одно прийшли б до виконкому в той день. Правда, їх би було в 10 разів менше, і це не було б так організовано, однак хтось би прийшов все одно.

Якби нам потрібен був просто привід для власної реклами чи нами б рухало бажання попити кров чиновників, в чому нас звинувачує влада, то ми б провели пікетування відкриття центру зайнятості, яке відбулося три дні тому за участю міністра соціальної політики та праці М. Папієва, тим більше, що цей член СДПУ (о) заявив, що в уряду немає грошей для підвищення пенсій до 70 грн. Однак народ, слава Богу, про це не знав, тому нічого від нас не вимагав, а в нас не було ні часу, ні сил вносити чергові корективи до наміченого нами плану роботи з людьми.

<b>Що робити далі і який з цього вихід?</b>

Це питання постало перед нами відразу по закінченні засідання. Переборюючи шок, ми щось белькотіли народу, що, мовляв депутати обіцяють до вас ще приїхати, що вони вибачаються, але їм треба поспішати до Києва, щоб протистояти реформі Кучми (о 18.30 вечора, коли парламент вже не працював!), а Жовтяка до того ж чекають на мітингу у Вишневому. І, хоч все це було правдою, виглядало воно дитячим белькотінням. Бо ж не ідіоти ж наші виборці, як би про них не думали опозиційні вожді.

Люди були подавлені і зневірені. А ввечері, подивившись як В. Янукович їздить по Україні і без проблем спілкується з простимим людьми, обрушили на нас шквал дзвінків з двома словами: “Ви бачили? То хто з них за народ?” І марно пояснювати, що це лише піар-хід з боку влади. Люди це і так зрозуміють. А як їм пояснити, що опозиціонери не такі самі піарники?

Для мене показової була реакція жінки похилого віку, члена моєї партії, яка не просто є ветераном боротьби (була ще членом УГС), але й часто сварилася зі мною, коли я звинувачував її у занадто палкій любові саме до партії, від чого, на мою думку, іноді страждали інтереси України. Вона, яка просила мене напередодні засідання не сваритися з Матвієнком, навіть, якщо він зробить щось не так, по закінченні підійшла до мене і сказала: “Я виходжу з партії”. Зараз вона трохи охолола й з партії не вийшла, але пише Матвієнкові великого обурливого листа.

Наступного дня пікетувати облдержадміністрацію поїхали лише 20 чоловік і, на відміну від опозиції, там з нами спілкувалися по-людськи. Більше того, всі наші дрібні успіхи поки що були саме тоді, коли ми їздили до Засухи.

Тому після цього перед нами постало питання “Що робити з вождями?” Ми й досі не відповіли собі на нього, оскільки потрібно було діяти негайно. Ми не могли дозволити собі пустити псу під хвіст 5 років роботи з людьми і втратити їхню довіру, тому це питання перенесли на осінь. Поки що загальна думка така: “Іншої опозиції в нас немає. На владу сподіватися немає чого. Тому тиснути потрібно саме на опозицію аж до пікетування центральних партійних київських офісів. І хай нас потім показують “інтери” з “плюсами” – не ми в цьому винні, а вони. І жодна собака не може звинуватити нас в тому, що ми це робимо за гроші олігархів”.

Але все це поки що думки вголос. А для того, щоб прийняти рішення, потрібно було взнати думку народу. І ми вирішили організовувати зустрічі з людьми по дворах. Так звані збори за місцем проживання.

За два тижні ми провели 15 таких зустрічей (в середньому на них приходило по 50 мешканців) і їх формат мінявся з набуттям нами досвіду. Як виявилося, ця форма роботи з людьми є набагато кращою ніж масові мітинги, оскільки, по-перше, не потребує особливої підготовки й масової роздачі агіток (достатньо обклеїти роздрукованими на принтері оголошеннями кілька під’їздів та повідомити про це кількох активістів, якщо такі проживають там), по-друге, ніхто не може вплинути на місце проведення зустрічі, як у випадку з виїзним засіданням, по-третє, людям не треба далеко йти, тому активність (у відсотках звичайно) значно вища, по-четверте, при такій кількості людей є зворотній зв’язок, і можна спокійно поговорити на серйозні теми, а не “штовхати” промови.

Всю ініціативу під час цих зустрічей ми віддавали самим громадянам. Спочатку ми представлялися, розповідали про себе, за що ми боремося, чого добилися, а чого – ні. І чому. А потім пропонували людям самим визначити коло проблем, які їх найбільше турбують, і подумати разом, я їх можна вирішити. Потім це все оформлялося протоколом, який складали самі люди без нашого втручання.

Незле було б і вождям нашим побувати хоча б на кількох таких зустрічах в ролі співбесідника, а не оратора. Вони вважають, що знають про життя народу все, газети ж читають, телевізор дивляться, спілкуються із знайомими. І, перебуваючи в ілюзії всезнання, будують плани порятунку України. Насправді ж ці зустрічі виявили, що навіть ми, які все ж таки значно ближче до народу, далеко не знаємо всіх проблем, у всякому разі не бачимо їх у комплексі. І нам ще самим багато чого треба дізнатися, бо ж, оскільки ми є ідеалістами, то не звертаємо уваги на багато побутових, яку нам здається, дрібниць, а люди цим живуть, і саме ці люди голосують на виборах.

Щоб описувати на 10 сторінках ці проблеми, я омину їх, повернувшись до вождів, яких народ на цих зустрічах згадував “незлим тихим словом”. Найм’якшими епітетами щодо них були слова “пихаті”, “зарозумілі”, “байдужі до нас”, “спраглі корита”. Людям не сподобалось в них усе: і поведінка, і хода, і вираз обличчя. Найбільше претензій було до Анатолія Матвієнка як до голови Комітету. Якщо до цього з моєї партії (а я сам член УРП “Собор”, й моя дружина очолює Ірпінську організацію) найбільш відомі (це не синонім слова “популярні”) серед простих громадян були Левко Лук’яненко і Григорій Омельченко, а на прізвище Матвієнко реагували запитанням “А хто це такий?”, то тепер Матвієнка знають значно більше. Але для нього, і для партії, і для блоку, і для опозиції в цілому краще б було, щоб не знали. Бо тепер кажуть: “А, це такий...” (сподіваюсь, що значення трьох крапок всім зрозуміло). Після цього йдуть відповідні, хоч і менш яскраві, епітети на адресу Юлії Тимошенко, оскільки Анатолій Сергійович входить до її фракції. Другий місце за негативним рейтингом зайняв Іван Плющ. Людям, окрім всього іншого, не сподобалась ні його позиція щодо експерименту, ні його загравання у псевдонародному стилі з людьми. І негатив Плюща, а також Жовтяка і Безпалого (до нього було найменше претензій, просто весь запас був витрачений на перших трьох) тут же поширився на Ющенка, хоча також з більш м’якими епітетами.

Щоб не втратити свій авторитет, який знову ж таки більше потрібен не нам, а нашим вождям (бо ж хто ще за них закличе голосувати як не ми), ми вирішили не брехати людям, а визнати, що, продовжуючи жити совковими уявленнями про ієрархічну структуру, опозиційні лідери не вірять у свій народ, на який намагаються спертися, бо ж більше спиратися їм немає на що. На все інше спираються олігархи.

Ми спробували пояснити людям, що депутати не могли прийняти вже на тому засіданні більш радикальні рішення щодо експерименту, оскільки самі щойно почали серйозно з ним розбиратись, що вони боялись, щоб їх не звинуватили у спробі використати це питання для політичного піару, що в них голова забита Кучмореформою, а Жовтяк взагалі тут був гостем. Люди аргументи сприйняли, але хіба що щодо Жовтяка і то йому не пробачили: “Хто для нього головніше: ми – його виборці, джерело влади, чи депутати – наші слуги?”

Попри те, що ми не захищали депутатів, а, навпаки, засуджували їх, узагальнена думка народу виглядала ось так:
<b>“Дякуємо за роз’яснення, ми дійсно цього не знали. Але ж головне не це. Головне – їхнє ставлення до народу. Не треба вважати нас за дурнів, які зовсім нічого не розуміють. Ви подивіться на їхні обличчя? Там все написано. Ми з вами їм до одного місця. Їх цікавить лише влада. Навіщо ви нам це все говорите за них? В них не було 5 хвилин часу, щоб сказати це нам особисто, вибачитись перед народом за швидкий від’їзд й пообіцяти приїхати ще раз? Ви кажете, що опозиція погана, але влада ще гірша? Звідки ми можемо це бачити? З того, що опозиція не краде й не вбиває? Так вона ще ж не стала владою. Не говоріть нам, що вони могли б продатись і мати все. Може це “все” їх не влаштовує, і їм потрібна вся влада, коли вони дійсно матимуть ВСЕ. Вам ми поки що віримо, але їм – уже ні. Якщо хочете, щоб ми вам довіряли і йшли за вами – не кажіть нам більше нічого про ваших лідерів. А то ми подумаємо, що наші чиновники кажуть правду про гроші, які вам платять за мітинги та все інше, хоча від багатьох людей ми чули, що це не так, і ви все робите безкоштовно і щиро. А щодо них – ми будемо дивитися самі. Не по словах, а по справах. Ми достатньо розумні, щоб самим зробити висновок. Передайте їм, що, як будуть себе поводити, те й будуть мати. Хай приїжджають і говорять з нами. Хай спитають і нашу думку про цей експеримент, бо це ми тут живемо, а не вони. І хай всі наступні засідання по експерименту проводять тільки в Ірпені, на очах в народу. Вони ж постійно кажуть, що вони – прозорі. От і нехай не ховаються”.</b>

На жаль, вождям незрозуміло, що народу потрібен мітинг в буквальному значенні цього слова. Тобто зустріч, розмова зі зворотнім зв’язком як у вузькому (з найкомпетентнішими і найактивнішими), так і в широкому (з усіма бажаючими) колі, а не промови з трибуни.

Зустрічі у дворах висвітлили ще одну небезпеку. Не дивлячись на те, що ми на мітингах й у повсякденному спілкуванні постійно казали людям, що для того, щоб щось добитися, потрібна тривала боротьба, що одних мітингів мало, що потрібен всебічний тиск, що багато питань не залежать від опозиційних народних депутатів, а є в компетенції місцевої владі, яка більше слухається виконавчу вертикаль, люди почали втомлюватись і розчаровуватись. Але, як я вже писав, формат зустрічі у дворі дозволяє говорити більш ґрунтовно, до того ж інформація після таких зустрічей поширюється народом краще, ніж після мітингу. Ми самі здивувались, як швидко нам вдалося пояснити людям що до чого, і як досить непогано вони це зрозуміли. Звичайно, для повного розуміння ще потрібні роки, але нам вдалося не лише зняти в народу втому й розчарування, але й ще більше розпалити вогник надії. Люди все більше починають розуміти, що тільки вони самі можуть чогось добитися і висловлюють готовність добиватися цього без оглядки на народних депутатів.

Згаслий після виїзного засідання ентузіазм знову розгорівся, і люди навіть самі, без нашої участі організували чотири зустрічі у себе в дворах, просто запросивши нас на одну з них. На три інших нам поїхати не вдалось (нас не змогли знайти, бо ми були зайняті підготовкою іншої акції), але люди самі приїхали і здали нам свої протоколи. Виявляється, вони дізналися від інших, як проводяться зустрічі.

Ну а всі крапки над “і” розставив відкритий прийом Євгена Жовтяка, на якому люди остаточно зрозуміли, хто й за що відповідає, і хто в чому винен. Прочитавши в Законі “Про статус народного депутата України”, що “народний депутат має право у разі необхідності залучати у розгляді пропозицій, заяв і скарг, які надійшли на його ім’я, а також у прийомі громадян посадових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування”, повідомивши їх не менш як за три дні й окресливши коло питань, і що “керівник органу державної влади чи органу місцевого самоврядування <b>зобов’язаний</b> бути присутнім на прийомі народного депутата особисто або уповноважити на це замість себе іншу посадову особу <b>за погодженням з народним депутатом</b>”, ми ще до виїзного засідання Комітету запланували на 27 липня провести відкритий прийом Є. Жовтяка в Ірпені.

Зустрічі ж у дворах суттєво скоригували нашу підготовку до цього прийому, і це вийшла найвдаліша наша акція за всю 5-річну історію всупереч нашим побоюванням, що люди розчаруються, дізнавшись, що насправді депутат небагато може. Вийшло все навпаки. Є. Жовтяк не лише повністю реабілітувався перед виборцями, але й значно підвищив і свій рейтинг, і рейтинг свого блоку, і рейтинг опозиції в цілому. А саме головне, показав людям шлях, яким треба іти. І тепер йому вже значно менше пред’являтимуть претензій щодо не заасфальтованої вулиці чи прорваної труби у підвалі. Не кажучи вже про те, що прямо на прийомі були вирішені деякі спільні для всіх проблеми (наприклад, в нас же не вимагають 5 гривень добровільного внеску з пенсіонерів, які йдуть до стоматолога), а ще й пару десятків індивідуальних проблем громадян, через які вони місяцями оббивали чиновницькі пороги. Не кажучи вже про те, що за наслідками прийому написано 30 депутатських звернень, тексти яких поширені серед людей.

Після прийому навіть найбільші наші критикани (маються на увазі з числа простих громадян, а не людей влади), які постійно єхидно казали “А що ваш Жовтяк?”, телефонували і висловлювали своє захоплення. Нарешті до них дійшло, чим має займатися депутат Верховної Ради, а чим – місцевий депутат або чиновник.

Отже, часом сам не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Але висновок напрошуються один:
<b>“Не треба дурити народ. Йому треба казати всю правду. Він у нас, виявляється, розумний. І у всьому здатен розібратися.”</b>

І, хоча ми, на вимогу народу, провели ще один мітинг, у селищі Буча, після того виїзного засідання Комітету, зараз ми переходимо до нових форм тиску на владу, пояснивши людям, що нам потрібно трохи часу для розробки плану.

Реабілітація ж Безпалого, Матвієнка, Плюща ще попереду. Якщо це їм потрібно. Бо народ їх уже не чекає і нічого від них не вимагає. І водночас не вважає, що щось винен їм. Наприклад, голос на виборах. Він став таким же байдужим до них, як вони показали себе по відношенню до нього. Але, якщо вони приїдуть, люди прийдуть. І досить масово. Щоб подивитися на слова і діла. Бо це неправда, що народ не цікавить політика. Насправді це політиків не цікавить народ.

<b>Наостанок</b>

Я не можу стримати сміху, коли чую від партійних діячів про існування якихось структур в областях і районах. Мережу партійних осередків, до того ж у більшості бездіяльних, не можна назвати структурою хоча б тому, що про них ніхто особливо не знає. Політики наївно думають, що всі активні люди зосереджені в партіях і громадських організаціях, і що їм відомі всі активісти на місцях. До того ж член партії – це ще не активіст. Активіст – це не той хто може стати членом виборчої комісії чи спостерігачем. Це – симпатик. Активіст – це агітатор, це людина, яку всі знають, і до якої прислухаються на її вулиці, в будинку, в під’їзді, в нього питають поради і просять допомоги. Чи є в опозиції активіст у кожному під’їзді? А хоча б у кожному будинку? Так отож...

На Заході нормальним вважається співвідношення один активіст на 100 виборців. І ЦЕ ДЛЯ КОЖНОЇ ПАРТІЇ! Але навіть у нас в Ірпені це співвідношення складає 1:10000. І нашим завданням є довести його хоча б 1:1000. Бо навіть те, що в нас є, не зважаючи на шалену роботу, не можна назвати структурою. По суті ми маємо тільки хребет, на який лише зараз будемо чіпляти кістки (створення комітетів по дворах і деяких будинках). І лише тоді, коли ці кістки зміцняться, можна буде подумати про нарощування м’язів. Ми лише зараз починаємо суттєво виходити за межі Ірпеня, але, якщо чесно, поки що маємо хороші перспективи лише у Бучі та Коцюбинському, тоді як в Гостомелі і Ворзелі ще довго наша присутність буде лише точковою.

В інших же регіонах немає і цього. Те, що там називають структурами, насправді легко ліквідувати, перекупивши, навантаживши проблемами або ж фізично знищивши 2-3 найактивніших людей, тоді як в нас це вже неможливо (тому я й називаю це хребтом). Неможливо не купити чи знищити (саме останнє не є важким). Неможливо таким чином зруйнувати те, що ми почали, бо нас вже достатньо багато з більш-менш однаковим рівнем підготовки.

Наш досвід показав, що насправді ми й самі не знаємо, скільки є активних людей, яких просто потрібно знайти і зацікавити. Ми лише почали цю роботу, і тепер вакууму, який утворився через те, що багато активістів руху 80-90-х чи то відійшли від справ, чи то перейшли на сторону влади, не існує.

Я пропонував робити зустрічі по дворах й утворювати такі комітети ще під час “України без Кучми”, але ця ініціатива була відкинута партійними членами всеукраїнського Комітету. Тепер політологи дружно аналізують причини поразки. А причина одна – цей рух не схотів спиратися на народну ініціативу, він хотів сам все ініціювати, контролювати і скеровувати.

На місці депутатів, я б не ображався на ці рядки, а просто критично глянув на себе. Їм пора зрозуміти, що насправді нічого страшного немає, і на те, що вони відірвалися від народу, є об’єктивні причини. Однак ці причини не є обставинами непереборної сили. Той самий Євген Жовтяк, з яким ми і співпрацюємо, і сперечаємось, і сваримось, також мав і має, як і кожен із нас, не одну ваду. Але останнім часом просто на очах міняється в кращий бік, бо не соромиться вчитися як в нас, так і в простих людей. А наше часте спілкування з ним також дозволяє краще зрозуміти проблеми й можливості нардепів, щоб не вимагати безпідставно більше, ніж вони можуть. Ми також вчимося і не соромимося свого незнання. За 5 років боротьби ми зрозуміли одне: навіть напівграмотна бабуся часом може сказати таку істину, що потім сам дивуєшся, як це тобі, за клопотами, така проста думка не прийшла в голову.

Так що будьте народними, панове депутати, не бійтеся людей. Окрім них, у вас немає жодного ресурсу.


Фотографії ірпінських подій можна подивитись у фотоархіві “Майдану” (maidan.org.ua/go/foto)

Якщо вас зацікавила ця стаття, можете прочитати її обговорення на Вільному Форумі сайту “Майдан”, натиснувши сюди : http://maidan.org.ua/n/free/1060364008

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1060364501.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua