Майдан / Статті  

додано: 24-08-2003
Володимир Чемерис: Ми перемолги ?!

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1061735857.html

МИ ПЕРЕМОГЛИ ?!
Сьогодні ми маємо підстави говорити про перемогу. Ми – не лише учасники “України без Кучми”. А ті, хто хоче змінити Україну з України маргінальної, України азіатської і олігархічної на Україну демократичну, Україну європейську і модерну.

Ми можемо, нарешті, говорити про перемогу, тому що Кучма змушений буде у переддень 12-ї річниці незалежності оприлюднити нові свої ініціативи, суть яких полягатиме (на відміну від двох попередніх пропозицій – 23.08.03 та 05.03.03) у реальному переході до парламентської республіки аж до обрання президента парламентом.

Якби це відбулося під час “України без Кучми”, всі б говорили про тріумф демократичної Революції. Якби це відбулося під час круглого столу “президент – опозиція”, запропонованого свого часу Кваснєвським, говорили б про те, що протести 2000-01 не досягли результату негайно, але системні зміни, яких вимагала УБК, таки зафіксовані у змінах до Конституції. Якби це відбулося у травні 2001, під час ініціації референдуму про перехід до парламентської республіки, “мотором” якого була Тимошенко, говорили б про серйозний успіх політичної опозиції.

2001-02 здавалося (був час - і я в це вірив), що політична, парламентська опозиція візьме ініціативу політичної реформи в свої руки. Запропонує свої зміни до Конституції (деякі з них були вироблені Форумом національного порятунку), використає момент, коли рівно рік тому Кучма у своєму першому “конституційному” телезверненні погодився на деякі пропозиції опозиції, та піде значно далі за нього і спробує провести свою, радикальну реформу, яка б покінчила з кучмізмом не як з владою особисто Леоніда Даниловича, а як з політичною системою.

Але декларовані два роки тому гасла змінилися. Сьогодні реакція на подібну пропозицію, принаймні, з боку частини політичної опозиції – блоків Ющенка і Тимошенко – доволі прогнозована: “Кучма хоче залишитись при владі”, “У Ющенка хочуть забрати перемогу”. Як мінімум шукатимуть другий і третій підтекст у пропозиціях Кучми.

Шукати правомірно. Справді, Кучма послідовно блокував спроби змін у бік парламентської республіки – і у червні 96-го, під час ухвалення Конституції, і під час УБК, яка поставила питання про зміну не лише президента, а й про зміну політичної системи разом з ним. Ніхто, звичайно, не вірить і не повірить у щиру прихильність Кучми до парламентаризму. Тут радше йдеться про вимушений крок, крок з огляду на майбутнє. Майбутнє Кучми, його “сім’ї” і оточення.

Що ж, зміна політичної кон’юнктури сприяє зміні політичних гасел не лише Кучми, а й гасел політичної опозиції. Проте для тих, хто не хоче коливатися разом з політичною ситуацією, хто хоче справжніх змін в Україні, а не просто зміни прізвища президента, є підстави говорити про успіх. З’явилася надія, що за рік зміниться не лише президент, а й зміниться політична система.

Зрештою, треба розуміти: це не Кучма пропонує парламентську республіку. Її у нього вирвала Україна. Україна, яка повстала взимку 2000-го і сказала, що жити так більше не хоче і не буде. І змусила Кучму шукати вихід.

Успіх цей, навіть якщо парламент затвердить конституційні зміни, не буде остаточним. Адже самі собою політичні зміни все не вирішують. За змінами політичними мусять йти зміни економічні й соціальні. Лише тоді ці зміни будуть відчутні не тільки у трикутнику “президент – парламент – уряд”, а й у селі Ставище на Житомирщині та селі Хоружівка на Сумщині. Але якщо політичні зміни відбудуться, буде зроблено перший крок – змінено правила гри “нагорі”. Гри, в якій вже не буде “папи”. І нехай це буде крок, зроблений Кучмою під тиском низки обставин. Але це буде крок, без якого неможливі кроки наступні.

Наведена вище оцінка нових політичних змін, безумовно, викличе і вже викликала звинувачення у тому, що нас “використовують” кучмісти. Але це будуть звинувачення з боку тих, хто взимку 2001-го називав нас “фашистами” протестантів за їхню антикучмівську позицію і закликав до запровадження в Україні надзвичайного стану з теплих кабінетів на вулицях Банковій та Грушевського. Ці звинувачення цілком зрозумілі, адже ці непокояться за свою світлу мрію до цих кабінетів повернутися. Зрештою, пусте: якщо тобі всі аплодують, це вірна ознака того, що ти неправий.

Цілком прогнозовано, “тимошенківці” та “ющенківці” не підтримають парламентської республіки не тому, що її запропонував Кучма, не тому, що бояться аби їх не використали (вже використовували й не раз!), а в принципі, через соціальну природу великого капіталу, який стоїть за ними. Натомість Мороз та Симоненко такі зміни з певними застереженнями підтримають.

Проте вияснення стосунків між громадянською та політичною опозицією та всередині опозиції політичної – справа невдячна. Та й непотрібна. Невдячна і непотрібна насамперед тому, що сьогодні можна констатувати: епоха Кучми завершилась. Дивитися на цю реформу через призму інтересів діючого “гаранта” – все одно, що зайвий раз турбувати політичного небіжчика. Все змінилося: втретє Кучма президентом не стане. Сьогодні для політичної еліти йдеться лише про те, хто і з якими повноваженнями керуватиму Україною після нього.

І вже точно можна сказати, що сьогоднішньої “більшості” і “опозиції” після Кучми не буде. Не буде незалежно від того, буде чи ні схвалена конституційна реформа. Буде інша “більшість” і “опозиція”. І де саме – в “більшості” чи “опозиції” – знаходитимуться “донецькі” і СДПУ(о) або, скажімо, НУ і БЮТ, і чи існуватимуть вони у теперішньому вигляді – сказати важко.

БАБУСЯ ПРОТИ СИСТЕМИ
Набагато важливіше говорити про те, якою має бути Україна після Кучми. Не хто буде після Кучми, а якою має бути економічна й соціальна політика. І при цьому не так важливі мотивації політичних лідерів до тих чи інших дій, політичні “розклади” до і після реформи, як аналіз соціальної ситуації в Україні. Але політичні “розборки” – улюблена тема українських медіа і аналітиків. Практично всі вони – від жовтуватих таблоїдів до видань, які називають себе аналітичними, приділяють увагу тому, хто сьогодні фаворит Кучми, якими є відносини між Ющенко та Тимошенко тощо. Про соціальні групи українського суспільства, їхнє становище, їхні інтереси і прагнення, їхню роль у суспільних процесах не говорить майже ніхто. Виключенням тут став лише фільм “Обличчя протесту”.

Головна ідея фільму як на мене така: “Україна без Кучми” мала соціальні причини. Вибух мав статися і стався, на що, можливо, не сподівалися спочатку навіть ініціатори акції. “Касетний скандал” був лише приводом. Якби не він, знайшлися б приводи інші. На жаль, в сучасній Україні таких приводів, включно із вбивствами журналістів, не бракує. Якщо суспільство прагне змін і внутрішньо готове за них боротися, достатньо лише піднести сірника і порохова бочка вибухне.

Про ці соціальні мотиви протестів говорять “Обличчя протесту”. Говорять не засобом соціологічного аналізу (це – не справа кінодументалістики). А словами і, можливо, не стільки словами, скільки виразом обличчя, селянки із Ставищ Надія Ковтун і Валентина Тимчук. Не говорили вони, не знали (та чи й знають тепер?) про суть “касетного скандалу”. Говорили не так про “касетний скандал” як про соціальні проблеми й ті люди, які приходили до наметового містечка “України без Кучми” на Хрещатику. Ці люди здебільшого позапартійні. І не політичні лідери вивели їх на Майдан: у грудні 2000-го з лідерів сучасної опозиції лише Мороз відкрито підтримав і брав участь в УБК, а багато прибічників Ющенка залишились на Майдані навіть тоді, коли він назвав їх “фашистами”. Це була громадянська, соціальна, а не політична опозиція.

Прагнення цих людей полягали не стільки у заміні президента, нехай на “найукраїнськішого” і “найморальнішого”, скільки у зміні самого свого життя. У тому, що “Україна без Кучми” не сказала: Україна з ким, власне, і полягає смисл самого протесту. Протесту, який насправді був небезпечний як для Кучми, так і для тих, хто прагнучи повалити Кучму, хотів скористатися його повноваженнями і можливостями Системи у власних цілях. Як тільки людям сказали, з ким Україна має бути після Кучми – я маю на увазі великі портрети “української Жанни Д’Арк” і плакати “Ющенко – наш президент” – акція “Повстань, Україно!” ні за масштабами, ні за результатами не досягнула УБК.

Але питання не у невдачах “Повстань, Україно!”. Питання у тому, що низка соціальних груп саме під час УБК сподівалась на суспільні зміни. Саме тоді ми мали єдиний шанс ці зміни зробити. 2000-го проти соціальних порядків кучмівського режиму повстали всі соціальні верстви – від найманих робітників до середньої та дрібної руки бізнесменів. Одні не мали можливості завдяки зарплатам і пенсіям утримувати сім’ю, інші не могли конкурувати з підтримуваними владою монополістами. За своєю суттю “Україна без Кучми” була буржуазно-демократичною Революцією, спрямованою проти Системи державно-олігархічного капіталізму.

Сподівання цих соціальних верств виявилися марними у 2001-му. Але якщо соціальні зміни на часі, їх неможливо зупинити. Революційний виступ може програти, але Революцію як зміну Системи зупинити неможливо, якщо ця зміна назріла. Правлячий клас сьогодні вперше здався, заявивши про парламентську республіку.

Насправді ідея парламентської республіки найкраще відповідає інтересам дрібного і середнього бізнесу, ідеї вільної конкуренції, яку не можна буде скасувати візитом до “папи” або дзвоником за потрібним телефоном. Доведеться домовлятися в парламенті з представниками різних соціальних груп, які там знаходяться. А домовленості і як наслідок цих домовленостей – парламентські компроміси - за своєю суттю протирічать монополізмові. Звичайно, можна говорити про те, що сьогодні (до наступних парламентських виборів) при владі залишаться “кучмісти” (називати так лише представників більшості неправомірно, адже у політичній опозиції теж є люди, які свого часу на відповідальних посадах розбудовували теперішній режим), але зміниться сам характер цієї влади. І вплив тих людей, які будуть при владі, на ситуацію політичну та економічну буде кардинально інший, ніж зараз.

Втім, давайте повернемося до спроби соціального аналізу і, найперше, домовимося про терміни.

ЩЕ РАЗ ПРО ОЛІГАРХІВ
З чиєїсь легкої руки у журналістський обіг увійшов термін "олігархія". Він виявився зручним для визначення економічно правлячого класу в країнах СНД. Відповідно суспільно-економічну формацію, одну з модифікацій відомої системи державно-монополістичного капіталізму, побудовану в Україні протягом минулого десятиліття, зручно визначити як "олігархічний капіталізм".

"Олігархією" назвемо соціальну групу, представники якої завдяки своїм капіталам впливають на важелі виконавчої влади (не обов'язково займаючи там пости). А використовуючи ці важелі, у свою чергу збільшують власні капітали. Олігархами можуть бути не тільки великі власники засобів виробництва але й управляючі великими пакетами акцій, директори (менеджери). Тобто - розпорядники власності (своєї, державної чи інших осіб).

Очевидно, що визначена нами соціальна група є дуже вузька ("олігархія" з грецької - влада небагатьох). Існує певний фінансовий та соціальний (рівень зв'язків) поріг для "вступу" до цієї групи. Олігархічні консорції - "клани" (об'єднані спільними економічними та політичними інтересами групи осіб чи структур) - намагаються посісти монопольне становище у сферах своєї бізнесової діяльності або у цілих галузях економіки. Джерела олігархічних надприбутків - не тільки і не стільки експлуатація найманих робітників, скільки визиск практично всіх без виключення інших соціальних груп завдяки монопольному становищу, пільгам або через перерозподіл бюджетних коштів на свою користь. В умовах сучасного державного капіталізму сама влада стала одним з факторів отримання надприбутків. Про механізм визиску треба говорити окремо, але очевидним є одне: в Україні, як і в інших країнах СНД, відбулось поєднання великих капіталів з державною виконавчою владою.

Якщо верхівка державного апарату та група олігархів - правлячий клас в Україні, то інші соціальні групи - від найманих робітників до середньої руки підприємців - не можуть бути задоволені таким станом речей. Останні, зокрема, не витримують конкуренції великих капіталів, поєднаних з силою державного механізму, банкрутують або "йдуть під дах" тих же олігархічних структур. Їх економічний інтерес полягає у заміні державно-монополістичного ринку на класичний ринок з вільним розподілом ресурсів, вільним доступом до кредитів, чітко встановленими правилами гри. Наймані ж робітники, селяни, пенсіонери та нові соціальні групи (у тому розумінні нові, що з'явились або значно збільшились кількісно останнім часом) - інтелігенція, службовці, дрібні підприємці, кваліфіковані робітники - прагнуть або ліквідації ринкових відносин як таких, або соціального ринку - вільного ринку з соціальними гарантіями, з власною участю у розподілі прибутків.

ПРАВЛЯЧИЙ КЛАС І ДЕМОКРАТІЯ
Причетність до державної виконавчої влади є головним джерелом отримання олігархічних надприбутків. Тому зрозуміло, що функціонування системи олігархічного капіталізму можливе лише за умови спеціальної політичної організації суспільства. Цій організації - олігархічній політичній системі - ми й приділимо основну увагу. Її злам означатиме ліквідацію умов існування олігархії.

Олігархічна система передбачає, що власність, ресурси та фінансові потоки розподіляються в інтересах групи осіб, яку ми назвали "олігархією". Це є можливим, якщо найважливіші економічні, політичні та кадрові рішення у державі приймаються вузьким колом осіб або однією людиною, залежною від олігархів. Очевидно, що і виконавець цих рішень - виконавча влада - повинна бути відповідальною особисто перед цією особою, а не перед представницьким органом нації - парламентом, де знаходяться представники інших політичних та економічних груп. Найкраще інтересам олігархії відповідає пряма диктатура або політична система президентської республіки.

Вищим досягненням олігархічної політичної системи стала "єльцинська монархія" (нині – путінська) в Росії, де президент, а через нього - "сім'я", до якої входять найбільші російські олігархи, міняють прем'єрів за найменшої підозри у самостійності.

В Україні режим Кучми, зосередивши в своїх руках всю виконавчу і намагаючись зосередити законодавчу владу, практично завершив побудову олігархічної політичної системи. Така система внаслідок патронату над кадровою політикою з боку президентської адміністрації може бути лише бюрократичною, "номенклатурною". Важливі кадрові призначення відбуваються в інтересах того чи іншого клану і таким чином бюрократія стає союзником олігархії. У країнах СНД вища бюрократія і олігархи злились у єдиний правлячий клас суспільства.

За олігархічної системи реальна влада на місцях - за аналогією з владою державною - зосереджена в руках держадміністрацій, а не органів самоврядування. Бюрократична підпорядкованість місцевих виконавчих органів ("виконавча вертикаль") необхідна Системі для того, щоб ефективно здійснювати потрібні правлячій верхівці функції на всіх рівнях. Разом з тим обмеження самоврядування створює умови для діяльності регіональних "кланів", контрольованих олігархами всеукраїнського масштабу.

Отримавши контроль над виконавчою владою, олігархія прагне підкорити (небезуспішно) не тільки інші елементи державної організації - парламент і суд, але й елементи громадянського суспільства - партії, пресу, місцеве самоврядування. Причому партії не обов’язково мусять бути провладні. Всередині соціальної групи олігархів весь час ведеться “внутрішньовидова боротьба”, подібна до боротьби павуків у банці. Частина з них, не отримавши шматка владного пирога (або отримавши не у тих розмірах), переходить в опозицію. Причому опозиція ця може бути надзвичайно непримиренною особисто до президента, людини, яка позбавила цих “олігархів другого ешелону” благ, але ця опозиція не є антисистемною. Такою за своєю суттю є опозиція колишніх прем’єрів Кожагельдіна (Казахстан), Чигиря (Білорусь). Такою ж за своєю суттю є “права” політична опозиція в Україні.

Небезпекою для громадянського суспільства є не саме існування опозиції “олігархів другого ешелону”, а те, коли вони претендують на вираження інтересів всієї, в тому числі і громадянської, антисистемної опозиції яка все ж існує у названих країнах.

РЕВОЛЮЦІЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ
Злам спеціальної – авторитарної – системи організації політичного життя означатиме удар по спеціальній – олігархічній - системі організації життя економічного і буде вигідний частині соціальних груп, незадоволеній існуючими досі правилами гри. Проте нова соціальна система, яка постане натомість, очевидно, не задовольнятиме повною мірою нові соціальні групи та експлуатовані класи трудящих. Будуть необхідні економічні та соціальні реформи. Проте необхідною умовою цих реформ є реформа політична – перехід до парламентської республіки. Перехід цей незалежно від того, який зміст вкладають в нього його ініціатори, значно демократизує суспільне життя.

2001-го ми втратили шанс здійснити справді революційні реформи – і політичні, і соціальні одночасно. Думаю, тоді до цього не була готова політична еліта – ні владна, ні опозиційна. Громадянська опозиція тоді (та й сьогодні) надто слаба, аби зробити це без них. Що ж, залишається йти еволюційним шляхом. Цей шлях матиме багато перепон (які можна було б прибрати одразу у випдкові революційного вирішення ситуації) і на кожному його кроці правлячий нині клас намагатиметься “застовбити” свої інтереси. Але констатація цілком прогнозованих труднощів та небезпек не означає, що цим шляхом не треба йти. Його треба пройти, тому що це потрібно не Кучмі, це потрібно Україні.

В усякому разі, з’являється надія, що Україна буде першою на цьому шляху. Ми вже говорили, що олігархічна система існує в усіх країнах СНД, очевидно, це – історична закономірність. Але такою ж історичною закономірністю є й антипрезидентські заворушення. І слідом за “Україною без Кучми” вибухнула “Грузія без Шеварднадзе”, протести, іноді криваві, вирували в Азербайджані та Киргизстані. Але поки що ніде в СНД не вдалося ні усунути режим, ні перейти до нової політичної моделі. Якщо ми сьогодні не використаємо шанс змінити політичну модель, за кілька років матимемо в Україні акцію “Україна без (далі йде прізвище нового, “демократичного”, президента)”.

***
Так чи інакше, доля політичних реформ сьогодні в руках парламентської опозиції. Використають її чи ні – так само залежить від неї. Що точно в її силах: внести низку поправок, які б могли усунути можливі небепеки. По-перше, протирічать самій ідеї парламентської республіки пропозиції щодо призначення президентом міністра закордонних справ і “силовиків”. По-друге, опозиція може в обмін на підтримку реформи добитися ухвалення “пропорційного” виборчого закону. І, нарешті, якщо є небезпека того, прокучмівські олігархи втримають владу і після реформи, є сенс провести парламентські вибори за цілком пропорційною системою вже у 2004-му. Ймовірним переможцем тут буде блок Ющенка. І тоді вже не буде підстав нарікати, що у когось вкрали перемогу.

Звичайно, якщо у політичної опозиції є добра воля до змін.

Володимир Чемерис,
Інститут “Республіка”.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1061735857.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua