Майдан / Статті  

додано: 03-09-2003
Володимир Литвин: Промова на відкритті 4-ої сесії Верховної Ради України
rada.gov.ua/zakon/STENOGR/DOC/01.DOC

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1062612129.html

ЛИТВИН В.М.
Шановні народні депутати! Шановні Прем'єр-міністре, члени уряду, керівники судової системи, представники журналістського цеху, поважні гості! Якби вимагалося концентровано дати виклад завдань четвертої сесії, то його можна було б зробити такими словами Михайла Грушевського: "Цей процес національного випростовування, розпочатий силами з верхніми реальними умовами, твердими аж занадто подіями, мусить бути свідомо продовжений усіма усвідомленими елементами нашого громадянства, щоб знайти свою долю і свій шлях широкий у сучасних обставинах.
Проте особливості умови чергового політичного сезону потребують більш широкої розмови. Розмови, що на перший погляд, виходить за межі парламентської діяльності. Але тільки на перший погляд. Оскільки вона покликана акумулювати наші позиції для вироблення колективної лінії Верховної Ради відповідно до її конституційного призначення.
Приймаючи за аксіому твердження, що найближчі десять років визначать майбутнє України, у нас так само є всі підстави стверджувати, що саме під час цієї сесії по суті визначиться, якими буде це десятиріччя для України. І через відомі обставини, якими вона супроводжуватиметься і через ту визначальну роль, яку покликана відігравати у них Верховна Рада. І тільки вона, спираючись на співпрацю з Президентом та Кабінетом Міністрів. Наш історичний досвід, дванадцятирічний період незалежності та світові реалії дають підстави для однозначного висновку: Україна є і вже буде державою, є і буде незалежно від волі і побажання політиків. (Оплески)
Питання лежить в іншій площині: якою буде наша держава? Тобто ми сьогодні поставлені перед вибором: або і далі розвиватися таким же шляхом за такими же орієнтирами і з такими ж темпами, і з такими ж суперечками і протистояннями і з таким же міжнародним іміджем, і, відповідно, з такими ж загальними наслідками, або здійснити прорив, свого роду стрибок до більш цивілізованого життя, до більш цивілізованої держави і суспільства, принаймні, до рівня країн Східної Європи.
Відповідь на це потрібно дати саме сьогодні і у вигляді детально опрацьованої та узгодженої на всіх рівнях загальнодержавної програми розвитку України, такої програми, яка стала б всеукраїнською суспільною угодою, реанімувала і підсилила б суспільний імпульс 1991 року, відродила надії та сподівання людей і дала вагому відповідь на їхні очікування через докорінне поліпшення стану справ в економіці і соціальній сфері, подолання такого ганебного явища, як бідність, піднесення рівня демократії, духовності і моралі, зміцнення безпеки життя, безкомпромісну боротьбу з клановістю і корупцією, утвердження права вирівнювання ставлення до нас у світі. Інакше кажучи, потрібне цілісне, об'ємне бачення стану та перспектив країни, потрібна стратегія розвитку на основі концентрації державних амбіцій, потрібне тотальне олюднення політики, відмова від створення штучної системи, якій властива тенденція до існування в режимі самозбереження. Пора вже відмовитися від потворної практики будівництва держави заради держави, а якщо точніше, - державотворців, коли діємо рефлекторно, на рівні спонтанних і здебільшого запізнілих реакцій на ситуацію, що постійно змінюється. А числені плани і програми лише зазвичай віддзеркалюють цей стан. Тоді і буде чітке розуміння того, куди і як рухаємося, тоді не будемо розпитувати, куди йди, хоч стоїмо на власному полі.
Реалізація Верховною Радою її повноважень у частині визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм якраз у цей період набуватимуть особливого значення з огляду на наступні президентські вибори. Підкреслюю: реалізація, а не лише констатування необхідності цього.
Наявність чітко зафіксованих віх та орієнтирів дозволить убезпечити країну від сумнівного експериментаторства і пов'язаних з ним можливих потрясінь, змусить політиків відійти від віртуального світу і діяти у визначених напрямах за сформованими суспільством векторами. Українська дійсність стане менш персоніфікованою і більш прогнозованою та передбачуваною. Ми не можемо і не маємо права віддавати долю людей і країни виключно на розсуд окремих осіб, які під кутом свого бачення і світосприйняття чи в інтересах політико-фінансових груп або для власного самоствердження крутять державний штурвал у будь-який бік своєї душі, як говорив поет. (О п л е с к и)
Не можна жертвувати Україною в ім'я будь-якого авторитету. При такому підході реалізм візьме гору і у питанні здійснення політичної реформи, визначення її несучих конструкцій. Вона буде розглядатися як необхідний і ефективний інструмент реалізації завдань розвитку України, а не як засіб вдоволення особистих, групових політичних інтересів та амбіцій, що, треба визнати, сприймається нині переважно саме так.
Узгоджене з Президентом, урядом та основними політичними силами, розраховане на позитивний кінцевий результат рішення про внесення змін до Конституції, безперечно, треба приймати. Причому і для того, щоб виправдати витрачений час на дебати з цього приводу і не виставляти себе на посміховисько. Робити це треба, виходячи з потреб і завдань наступного розвитку держави і суспільства, а не із конкретної ситуації, а тим паче кулуарних домовленостей щодо перерозподілу посад у разі прийняття або блокування змін до Конституції чи провокування дострокових парламентських виборів. Політична система епохи Президента Кучми (подобається таке визначення чи ні, але це епоха, яка дістане об'єктивну оцінку згоду, втім, вона ще далека від завершення) виконала своє призначення на найбільш складному і відповідальному етапі вибудови державного каркасу. Основний її ресурс полягав у високій персоніфікації політики і персоніфікації відповідальності.
Сьогодні на якісно новому етапі, коли на перший план вийшли завдання внутрішнього облаштування країни, її зосередження, так би мовити, на собі, це різко звужує коридор можливого для дальшого поступу. А якщо додати до цього, що у середовищі основних політичних сил України обмаль фігур, співставних за рівнем масової підтримки, це якщо вірити соціології, що несе у собі загрозу зміщення акцентів, поляризації розколу суспільства через брак можливостей врівноваження позицій, втрати суспільного контролю над країною, стає ще більш очевидною і нагальною проблема політичної реформи з акцентом на парламентсько-президентську республіку. Її здійснення жорсткий іспит на професійну придатність Верховної Ради. Витримавши його, забезпечивши усталене розосередження влади, ми зможемо консолідувати політичну систему, зможемо вивільнити заблоковані канали прямого і зворотнього зв'язку влади і суспільства, зможемо скерувати на загальну справу дію усіх гілок влади і інституцій громадянського суспільства.
Ще одна засторога, яку при цьому слід враховувати, полягає у необхідності відмови від безоглядної практики сліпого копіювання і механічного накидання на український організм зарубіжних зразків. Мовляв, Європа живе за такою політичною системою, а від так процвітає. Давайте поряд з цим не будемо забувати наш власний досвід, традиції і ментальність. Скажімо, сьогодні корисно хоча погортати славнозвісну Конституцію 1710 року, яка стала видатною пам'яткою не лише української, а й загальноєвропейської державницької думки. Головний лейтмотив цього конституційного акту: визнання необхідності вищим державним достойникам дослуховуватися до думки народу, конечною потреби радитися з усіх найважливіших проблем суспільного життя, з виборники представниками усіх соціальних верст і груп. Розумний і справедливий розподіл повноважень між гілками влади, можливість долучення широких верст до вирішення державних справ і існування контролю з їх боку за діями влади - все це є тим, по-справжньому, величним досягненням української державницької думки початку 18 сторіччя, яким можемо по праву пишатися у сучасній Європі. Але гордість за діяння наших попередників накладає нині велику відповідальність, поставити справу політичної реформи так, щоб утвердити за Україною репутацію держави, де панує саме такий, підкреслюю, розумний, справедливий розподіл прав і відповідальності, де влада підконтрольна народові, а тому користується його довірою та підтримкою. Нарешті маємо усвідомлювати, що процес реформування Основного закону вже сам по собі об'єктивно є дестабілізуючим чинником. Отже, він має бути коротким за терміном проведення і ефективним за сутністю. Перегляд чи уточнення Конституції повинні визначати великі етапи розвитку, а не працювати на короткий результат, до чого ми, схоже, вже звикли. Зрозуміло, що вироблення таких стратегічних документів потребує загальноукраїнської розмови, залучення до неї широких кіл громадськості, мобілізації інтелектуальних можливостей нації, а від політиків - ще й виходу за межі власного світосприйняття, відмови від програмування на результати від досягнутого. Звісно, це вищою мірою складна робота, проте, ми зобов'язані її виконати. Все одно до цього прийдемо, краще зробити це раніше.
В іншому разі Верховна Рада буде приречена весь час підлаштовуватися під когось і виступати у ролі невістки, яка завжди і в усьому винна.
Тестом на відповідність наших позицій підвищеним новим вимогам стане спільно з урядом робота над формуванням держбюджету на 2004 рік. Її значно ускладнює ситуація в АПК та на продовольчому ринку, що, як ніколи, потребує підтримки з боку Президента України, узгодження позиції Верховної Ради і Кабінету Міністрів, місцевих органів влади, чіткого визначення пріоритетів. Можна скільки завгодно говорити про економічні зрушення, відсутність значних перемін видавати за стабільність, але державний бюджет у нинішньому його вимірі - це наш національний сором і концентрована оцінка ефективності всієї влади.
За таких темпів зростання, скажімо, нинішнього рівня Польщі досягнемо років через 35-40. Ось вам і європейська перспектива. Питання з питань для нас - здійснити повну і комплексну інвентаризацію національного багатства, я маю на увазі того хоча б, що залишилося. Вийти на бюджет розвитку. ( О п л е с к и)
Створити ефективну соціально-економічну систему, у найстисліші терміни вивести країну зі стану бідності. Звісно, треба невідклано приймати відповідні рішення для наповнення доходної частини бюдежту, посилювати контроль за виконанням законів. І тут ми теж багато недоопрацьовуємо, з чого треба зробити відповідальні висновки. Але не менш, а можливо і більш нагальною просто кричущою необхідністю є наведення жорсткого порядку у країні. Припинення системного та суцільного її розкрадання, відкритого і прихованого як знизу, так і зверху. Констатація на всіх рівнях розмаху тіньової економіки, контрабанди та інших явищ цього ряду викликає вже не просто роздратування, а просто таки ненависть людей до влади за її безпорадність і безпринципність. Дійшло до того, що правду вони вже розглядають як товар... (О п л е с к и) ...який можна довірити лише небагатьом. То ж давайте будемо приймати такі рішення і робити такі: послідовно прозорі і демократичні кроки, які б наочно засвідчували, що ми за чесну країну. Давайте будемо долати страшну хворобу, яка метастазами вразила політичну систему, це неправда і фальш, як норми політичного життя, норми взаємин між партіями, державою і людиною. Давайте долати прірву між деклараціями і повсякденністю, а також фальш самих декларацій, подвійні стандарти, що стали неодмінним ритуалом політичної та економічної поведінки.
Давайте припинимо видавлювати з людських душ і сердець одвічно притаманні їм поняття честі, гідності і справедливості.
Шановні народні депутати! Специфіка 4-ої сесії вимагає від нас акцентованого врахування ряду чинників, як до недавного або не бралися в розрахунок, не входили до обойми традиційно проблемних та гальмівних для країни, або були на периферії уваги чи трактувалися надто спрощено і неадекватно своїй сутності.
Разом з тим, їх політичний підтекст проступатиме дедалі відчутніше з наближенням виборів.
Насамперед хочу сказати, проігнорування і викривлення такого потужного ресурсу для новітнього розвитку як минуле. Розглядаючи його, здебільшого крізь призму суцільної бездержавності, безпросвітньо трагічної долі, кривд і страждань, ми ще більше посилюємо дефіцит історичної пам'яті, а відтак, відчуття політичної меншовартості, пригнобленої національної гідності і патріотизму підневільні. Не в останню чергу саме з цієї причини Україну не всі, не скрізь і не завжди сприймають як повноцінну державу, не кажучи вже про державну центрального плану. І багато в чому якраз через це намагаються тримати її за порогом європейського дому. Не секрет, що на нас дивляться очима Росії, а зараз уже і польськими очима. Домінує сприйняття країни як держави, в якій відсутні серйозні ознаки завершення перехідного періоду. Тут, на мою думку, буде логічним звернутися ще до одного важливого моменту. Після 1991 року західний світ відніс Україну з небагатьох пострадянських республік до безумовно переможених. Хоча ми не відчували себе такими і намагалися діяти на міжнародній арені відповідно до концепції рівності. Проте переможці внутрішнього не погоджувалися з цим. Без виконання нами цілого комплексу їхніх вимог.
Формально в Україні була можливість заявити про свій варіант розвитку, скажімо, китайський. Ми ж вибрали, як і пропонували шлях швидкого здійснення ринкових реформ і демократизації. Проте ця дорога з різних причин виявилася складною, багато в чому невдалою з відомими сьогодні наслідками. Тим більше, що Україна не отримала скільки-небудь відчутної допомоги, такої, скажімо, як Польща, якій списали гігантські зовнішні заборгованості або країни Балтії, котрим було надано карт-бланш на приєднання до Європейського союзу.
За такої ситуації Захід відчув себе начебто ошуканим. Звідси розчаровані оцінки, прагнення відштовхнути, натиснути, змусити. У відповідь - та ж реакція, образи, нерозуміння, розгубленість і навіть протистояння. Поряд з цим простежується інший підхід. Оскільки Україна має винятково важливе геостратегічне значення та інші можливості, то потрібно забезпечувати і утримувати вплив на неї. Найпростіше цього можна досягти, коли вона матиме невиразне аморфне обличчя. Простіше кажучи, сповідуючи філософію і практику періоду колоніалізму.
Відверто слід сказати, то що такі процеси багато в чому стали можливими завдяки діям чільних політиків та політичних сил і нас у тому числі. Ніде правди діти. Ми так і не позбулися комплексу провінції, шукати підтримку покровителів насамперед за межами України, а не у власного народу, та виставляючи у максимально чорних тонах своїх опонентів. При цьому здебільшого ми говоримо те, що від нас хочуть почути, щоб сподобатися. Запопадливо ловимо будь-який рух у наш бік. От і виходить, як завжди. Топчемо один одного, щоб нас помітили, а потерпає країна. Хто ж поважатиме її, коли цього не роблять вітчизняні достойники. Тому і не дивно, що можна почути з їх вуст навіть таке: Україна веде себе так, як їй дозволяють, маючи на увазі, що вона поводить себе погано, дозволяють їй багато.
Якщо йти за такою політичною логікою, тоді належить запитувати дозволу і на те, щоб дихати. Історія знає спроби спиратися на всі можливі міжнародні комбінації і фактори - Москву, Литву, Польщу, Швецію, Туреччину, Крим. Зараз - Росію, США, Польщу, але обов'язково, щоб лінії були взаємовиключні - або Схід, або Захід. Не зважаючи на те, що люди своїм ставленням і поведінкою вимагають загального формату планів, а головне - дій для створення пристойного життя. Так нас ніколи не розглядатимуть як союзників, а як васалів. Треба будь що відійти від цих схем, подолати недорослість української нації та української політики, творити нові форми і гарантії національного життя, а політикам, образно кажучи, повернутися в Україну. Україна така велика держава як у географічному, так і в історичному вимірах, що саме може претендувати на роль Європи, за умови, якщо ми це усвідомимо і цього захочемо, якщо подолаємо розрив між величезними можливостями країни і слабкістю політиків та політики.
І тут аж просяться слова Івана Багряного: "Орієнтації потребують старці, сліпці і заблукані, а ще - мавпи. Єдиний великий український поет Тарас Шевченко ні на кого не орієнтувався і нікого не наслідував, а орієнтувався на свою ідею та на мету, якої прагнув сам і до якої хотів вести український народ". Кінець цитати.
Серед зовнішньополітичних аспектів, які перебуватимуть у зоні посиленої уваги парламенту, очевидно, будуть і питання інтеграційної політики держави, кроки, які здійснюються останнім часом на цьому напрямі, тим більше, що можна прогнозувати їх зростаючий вплив на внутрішню політику. Тому важливо діяти так, щоб партійні підходи, особисті бачення чи інші моменти не переважували інтереси країни і щоб їй водночас не було завдано шкоди. Головне - спокійно вибудовувати лінію на основі реальних економічних розрахунків, доповнюючи вже потім їх політичними і геостратегічними розкладами.
Якщо не буде економічної зацікавленості в інтеграції на основі високих технологій, то всі проекти рано чи пізно залишаться лише папером. До речі, в Африці проголошуються зони вільної торгівлі і спільні ринки та створюються їхні штаб-квартири. Але економіки цих країн не доповнюють, а відштовхують одна одну.
Шановні колеги! Мабуть, із зрозумілих мотивів ми публічно не говоримо про те, що роз'єднана політично, соціально, культурно та релігійно Україна тримається сьогодні як цілісність саме на державності, хоча це - очевидний факт, констатація якого повинна доповнюватись невідкладними адекватними заходами, в тому числі з боку Верховної Ради для зцементування суспільства. Головним чином, треба поламати хибну практику, за якою держава, уособленням якої є влада, виступає організатором та натхненником усіх процесів, а суспільство відсторонене від вироблення, а тим більше від здійснення політики. Як наслідок - поглиблення прірви між людьми і державою вже хоча б тому, що остання за своєю природою не може сприймати радикальні зміни, перетворення, надає перевагу, особливо на етапі свого становлення, суто політичним програмам, відкладаючи розв'язання соціальних проблем. А взагалі, то це завжди було, як свідчить історичний досвід, Ахіллесовою п'ятою української практики.
Нині склався дуже небезпечний різновид суспільного договору - взаємна імітація взаємної лояльності при її відсутності між людьми і державою, а фактично підійшли до порогу неподоланого нерозуміння і не в сенсі заперечення незалежності, а несприйняття представників усіх гілок влади, котрі діють загалом неадекватно викликам часу.
Якщо не усвідомимо своєї відповідальності за такий стан речей, то це означатиме, що у нас немає відповідальності взагалі, як і розуміння того, що ототожнення держави із владою поглиблює негативний імідж України. Тому до центральних завдань Верховної Ради слід віднести рішення та практичні заходи у напрямку розвитку громадянського суспільства, наповнення реальним змістом наріжних положень Конституції, що народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади і здійснює владу безпосередньо.
Держава має бути позбавлена регулятивних і наглядових функцій у сферах, де суспільство здатне на самоврядування. Поки що і сучасна конструкція сприймає громадянське суспільство, як виклик і небезпеку для себе, хоча наявність його, окрім усього іншого, є умовою ствердження самої держави, зокрема і тому, що у перехідних державах однією з найважливіших функцій громадянського суспільства є утримання соціальних конфліктів у цивілізованих рамках.
Що потрібно було б робити у зв'язку з цим? По-перше, значно посилити мобілізацію та відповідальність влади, започаткувати діалог, який поки що імітується обома сторонами, так само як і діяльність багатьох інституцій громадянського суспільства, збудити інтерес людей до суспільних процесів, втягти їх у них; відновити вплив і впливовість громадської думки, піднести рівень дискусій, повернути до активного суспільно-політичного життя інтелігенцію, яка фактично з нього витіснена і стоїть осторонь, підтверджуючи тим самим відому тезу: боротися за свободу взагалі значно простіше й престижніше, аніж за свободу практичного творення. Кардинально посилити увагу до освіти, науки і культури, нинішній стан яких вимальовує нам перспективу швидкої деінтелектуалізації суспільства. Зрештою, стан інтелекту в Україні вже помітно віддзеркалюють процеси у засобах масової інформації, у сфері культури, у повсякденному житті та у ставленні до мови.
Аж ніяк не сприяють піднесенню політичної культури, а відтак - і полемічної культури суспільства, соціальні, політичні та мас-медійні протистояння. Не можна вважати прийнятним, не кажу вже цивілізованим, становище, коли позиція телерадіоканалу чи газети - це чергова вказівка того чи іншого угрупування. Від такого роду кампаній та проробок віє багнюкою, приправленою цинізмом, нахабством і вседозволеністю зразка сумнозвісних 30-х років. Хоча вони явно випадають із загального ряду усіх інших ЗМІ, які, відкидаючи пропозиції щодо покровительства, відчайдушно обстоюють свободу слова і журналістську незалежність.
Ми ж не можемо прийняти більш-менш адекватного рішення, щоб поставити хоча б якийсь заслін цьому. А як же збираємось захищати суспільні інтереси, забезпечувати прозорість та об'єктивність, реально гарантувати незалежність засобів масової інформації і свободу слова?! Давайте відійдемо від споживацького ставлення до демократії, давайте перестанемо надавати перевагу гаслам над принципами, вигоді над етикою, видавати поступливість за політичний розрахунок.
І, по-друге, це невідкладна потреба подолання розриву між людьми і суспільством, з одного боку, партійними структурами і політичною елітою з іншого. Загалом їхня незрілість, розколотість, відірваність від реальних суспільних потреб очевидні. Та інакше бути не може, коли певний прошарок живе за своїми законами, увів у вжиток своє розуміння честі і совісті, навіть навчальні заклади для своїх дітей. Коли така риса українського характеру як родинність спотворена до рівня клановості, котра немов ракова пухлина вражає весь український організм. Коли на фоні загальної бідності маємо свої представників серед найбагатших людей Європи, але вони не поспішають стати нормальними європейським капіталістами, інвестувати у національну економіку. Коли відносини будуються на феодальних засадах: патрон-клієнт, особистої відданості сімейності і земляцтва. Коли сучасна політична еліта - це переважно закритий клуб, ротації у якому відбуваються здебільшого за принципом києвоцентризму, коли домінуютьмодерні олігархи при влади та в опозиції, коли більшість новітніх партій, звісно, парламентські я не маю на увазі, це такі собі культуристи політичні, віртуальні структури з приписаними до них людьми здебільшого за цеховою ознакою та тонким прошарком мігруючих активістів, для яких участь у партіях професія, заробіток.
Значною мірою все це можна зняти, прийнявши цивілізований закон про вибори до Верховної Ради та місцевого самоврядування, підкреслюю, цивілізований, такий, який би не законсервував нинішній статус-кво, не надав індульгенцію на безстрокову присутність у владі одним і тим же особам, а підштовхнув, цивілізовано підштовхнув, політичне структурування і знову ж таки цивілізоване політичне структурування, розбудову політичної системи країни, збудив громадську активність людей, щоб політика творилася широким загалом і для українського загалу. Інакше будемо і далі продовжувати іронізувати над собою словами Самійленка: "Кожна піч українська - фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти". Інакше будемо і надалі висмоктувати, виснажувати себе констатаціями та розмовами, нагадуючи вітряки, які вічно махають крилами, але ніколи не можуть злетіти.
Поважне зібрання, нинішню сесію вирізнятиме і кількість запропонованих до розгляду на ній законопроектів, майже 900, тобто більше 20 на пленарний день. Близько третини з них припадає на два Комітети: з питань фінансів та банківської діяльності і з питань економічної політики і управління народним господарством, власності та інвестицій.
Зважаючи на такий масив, нам потрібно разом з Кабінетом Міністрів виокремити системні та базові законопроекти, забезпечити їх підготовку, узгодження, проходження через парламент на всіх етапах аж до підписання Президентом у режимі зеленої вулиці. Цього вимагає і та обставина, що 28 законів прийнятих на третій сесії або кожен десятий заветовано главою держави. Президент, Верховна Рада і Кабінет Міністрів мають співпрацювати, для чого у нас є всі підстави, а не конкурувати, не диктувати один одному умови, а послідовно діяти у коридорі своїх повноважень.
Разом з тим, належить продовжити спільну роботу над напрацюванням законодавчої бази з врахуванням перспективних планів та завдань розвитку країни. Вочевидь, найближчим часом слід очікувати серйозних викликів з боку міжнародного права, зокрема, у зв'язку з перебуванням українського збройного контингенту в Іраку та участю на рівні міжнаціонального тимчасового правління у його відбудові. При цьому вкрай необхідно відійти від хибної практики писати закони під себе чи максимально видавлювати під своїм кутом зору із наявного шляхом внесення нескінченних змін та доповнень до чинного законодавства. Треба зупинити цю сверблячку з підлатуванням законів.
Не можна не помічати і зростаючих спроб, забезпечувати таким чином правове прикриття тих чи інших оборуток. Такі звички, таку психологію, таке бачення ролі та призначення парламенту слід відкинути рішуче і безповоротно.
Наважуся порушити питання щодо доцільності наділення Погоджувальної ради певними повноваженнями, скажімо, за зразком колишньої Президії для розвантаження Верховної Ради, а також відносно збільшення кількості консультативно-допоміжного персоналу для кожного народного депутата.
На моє переконання, наявність сьогодні у парламенті двох майже врівноважених сил має величезне стабілізуюче значення. Така рівновага - це основа для стабільності у країні, збалансованих компромісних, а не нав'язуваних рішень, недопущення крену у той чи інший бік. Щоб з максимальною віддачею використати таку свого роду унікальну для наших реалій можливість потрібно відмовитись від антагонізму у стосунках. Бо за умов антагонізму можливо простіше заробляти політичний капітал, але за умов толерантності легше досягти порозуміння. Адже долають розбіжності між собою держави, яких розводять на різні позиції проблеми сучасності. На наших очах відбувається зшиття Європи, а ми тим більше приречені на подолання протистояння і конфронтації в середині своєї власної країни. Проводити таку лінію спроможні лише особистості. Давайте продемонструємо, що ми є такими. Для цього парламентська більшість має сповна усвідомити своє призначення і не намагатися задовольнити всіх, бути зручною для всіх, інакше не уникнути ризику, не задовольнити нікого і не бути сильними ні в чому. Переконаний, керівники фракцій і груп більшості не можуть, не повинні і не будуть працювати за викликом. Натомість опозиція не повинна жити лише підозрами і перманентною, виснажливою для країни та самих політиків боротьбою. Треба ризикнути і більше працювати на атмосферу державної довіри та злагоди. Кажуть, що політика - це прекрасна гра і що її актори за лаштунками сцени зустрічаються як найкращі друзі. Давайте будемо робити це і безпосередньо у Верховній Раді.
Давайте нарощувати взаємодію з урядом.
У свою чергу дуже розраховую на вашу, шановні колеги, консолідовану підтримку своїх дій, які спрямовані виключно і тільки на те, що парламент був парламентом. Щоб ми не стільки боролися за право бути ним, а стали ним. Щоб Верховна Рада України сповна відповідала своєму високому покликанню і призначенню. Сьогодні у нас є всі підстави для реалізації вищою мірою благородної національної ідеї, нашого національного обов'язку, сформованого Михайлом Грушевським. Обставини так сложились, що великі завдання і досягнення стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну, незалежну Україну, а й Україну велику.
Вітаю всіх вас з початком роботи 4-ої сесії Верховної Ради України.
Дякую за увагу. (О п л е с к и)

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1062612129.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua