Майдан / Статті  

додано: 22-10-2003
Людмила Розсоха: ЧИ БУДЕ ЗНИЩЕНО МИРГОРОДСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1066841608.html

Уся 85-річна історія Миргородського краєзнавчого музею – це історія його нищення. Нищення – і нового відродження, нищення – і виживання, нищення – і боротьби. Один із найстаріших музеїв України, він постійно зазнавав усіляких репресій, заборон, обмежень, руйнацій, грабунків, розкрадань, розтринькувань його цінностей, фізичного знищення найкращих кадрів. Гідно подиву, що за тих катаклізмів, які він пережив, цей заклад ще й досі живе, функціонує, збагачує свої фонди.

Невдовзі після свого заснування 1917 року, Миргородський краєзнавчий музей у 1919 році був розграбований денікінцями. Наступного року з ініціативи О.Г.Сластьона та його однодумців мистецько-історична фундація відновила свою діяльність. Протягом дуже короткого часу музей збагатився тисячами рідкісних експонатів, колекціями живопису, зброї, порцеляни, фамільними та церковними архівами. Проте цих цінностей не шанували в Миргороді, місцева більшовицька влада не спромоглася навіть знайти приміщення для зберігання такої величезної кількості експонатів, тому значна їх частина була передана до полтавських музеїв. Зокрема, сьогодні у фондах Полтавського краєзнавчого музею зберігаються унікальні речі зі склепу гетьмана Д.Апостола, в Полтавській художній галереї – портрети миргородських дворян Фролових-Багреєвих, Данилевських та інших. Все це – із надбань Миргородського музею.

У 20-х роках, користуючись тим, що музей і міська рада розташовувалися в спільному будинку, один із відповідальних працівників ради Корицький викрав із музею три золотих персні, які були привезені директором музею І.Я.Плескачем із Сорочинців, із зруйнованого родинного склепу Апостолів. Поживився владний комуністичний службовець, а покарання за викрадення несправедливо зазнав відданий музейник і український патріот І.Я.Плескач.

1934 року органами ДПУ був заарештований і засланий на північні лісоповали директор музею В.Д.Омельченко – лише за свою любов до української старовини та за те, що під час антирелігійної кампанії, коли масово нищилися миргородські церкви, він зберігав у музеї високохудожні церковні старожитності й церковні документи.

Через недолугість і некомпетентність міського керівництва у 30 – 40-х роках ХХ ст. із Миргорода плавом попливли до музеїв інших міст рідкісної вартості живопис, колекції порцеляни. Згодом до Харківського художнього музею з Миргородського музею було передано полотна художника Д.Левицького, нашого славетного земляка-маляра В.Боровиківського. Ця гордість Миргорода назавжди втрачена для нашого міста. Цінні картини потрапили також до Одеського музею. Чимало експонатів було вивезено з Миргорода під час німецько-фашистської окупації, а при відступі німці зовсім спалили будинок музею.

Упродовж усієї історії Миргородського краєзнавчого музею перманентно виникало питання про його закриття: то через брак приміщень, то через брак коштів на його утримання. Дамоклів меч знищення постійно висів над музеєм.

Із 50-х років музей було перетворено на один із центрів комуністичної ідеологічної роботи: відтоді на стендах на червоному оксамиті красувалися не старожитні експонати, а здебільшого „Квітневі тези” Леніна та „Короткий курс історії ВКП(б)”. Із 1956 року пішла нова хвиля: на загальносоюзному рівні постало питання про ощадливе використання бюджетних коштів. На чому ж було іще економити, як не на музеї? Мотивуючи тим, що Миргородський музей все-одно закриють, із нього, ще діючого, стали вивозити до Полтави роботи Д.Доу, високомистецькі копії картин Тиціана, Флавицького, інших митців.

Проте щоразу, ніби Фенікс із попелу, музей відроджувався. Завдяки його працівникам-ентузіастам, пошуковцям і дослідникам, було знайдено і досліджено тисячі нових експонатів, серед них були й унікальні, історичної ваги пам’ятки.

За років „будівництва розвинутого соціалізму” музей знову через злочинність керівників розкрадали нечисті на руку люди: експонати із штампами МКМ все частіше стали виникати в приватних колекціях. У музеї з наказу директора палилися як непотріб документи XVIII – ХІХ століть. Тодішня техпрацівниця музею згадувала: „Навіть я, неосвічена жінка, здогадувалась, що такі речі палити не можна”. Проте палили – „партия сказала надо”. За брежнєвських часів посилився ідеологічний тиск, і до фондів музею замість мистецьких і історичних цінностей потоком пішли „соціалістичні зобов’язання” та звіти колективів партійним з’їздам, ідеологічна макулатура.

Аргументи компартійних працівників були невідпорними: „Чи ходила та мавпа з каменюкою, чи ні – не відомо. А сучасність – ось вона, поряд. Її й треба показувати в музеї”. Під геніальну дефініцію „мавпа з каменюкою” підпадало все: і наша праісторія, і доба козацтва, і заборонені теми з часів УНР та визвольних змагань українського народу, і ще багато чого. Аби було показано сучасність!

Тільки із здобуттям незалежності України музейні працівники дістали можливість для справжньої повнокровної роботи, зокрема, науково-дослідної. І внаслідок цього лише протягом 1996 – 2000 років працівниками Миргородського краєзнавчого музею було підготовлено, а в 2000 – 2002 роках видано чотири збірники наукових праць музею (нагадаю: за вісім десятиліть існування музею не було здійснено жодного такого видання). І це при тому, що з бюджетних коштів на видання не було виділено жодної копійки, хоча музейники й зверталися до влади з таким проханням.

Сьогодні в місті, практично, відсутній міський будинок культури: до Почапців, з причини віддаленості, більшість жителів міста не має доступу. Тож Миргородський краєзнавчий став тим місцем, куди потяглися миргородці і всі, хто живе „не хлібом єдиним”, усі, кому дорога українська культура, мистецтво, історія.

І ось сьогодні над музеєм знову, вже вкотре, нависла загроза знищення закладу в вигляді реорганізації музеїв міста, а по суті – завуальованого скорочення кадрів. У зв’язку з задуманими міською владою змінами буде знищено колектив талановитих науковців-дослідників, які зробили значний внесок у розвиток регіональної краєзнавчої науки.

Для необізнаних: колектив науковців Миргородського музею – це не 40 штатних одиниць, як, наприклад, у Полтавському краєзнавчому музеї, не 18 – як у Кременчуцькому, а всього 4 наукових працівники, в тому числі й директор музею. Але й така кількість музейних працівників муляє очі керівництву міського відділу культури, і з цих чотирьох половину планується скоротити (нагадаю, що протягом 2000 – 2002 років корпус науковців музею й так зменшився удвічі).

Директор Полтавського краєзнавчого музею К.Б.Фесик із задоволенням розповідає про те, яку велику підтримку має їхній заклад від міської ради: виділяються кошти на оформлення нових залів, протягом останніх 8 років значно зросли штати музею, зокрема, збільшилась кількість наукових працівників.

А що ж діється в Миргороді? Справа в тому, що наші владні службовці від культури мають дуже спримітивізоване уявлення про культуру – виключно як про художню самодіяльність. Тому такі заклади, як музей і бібліотеки потрапили в немилість. Вони просто виявилися зайвими „на этом празднике жизни” – суцільних „осінніх рандеву” на чолі з київськими підгодованцями. Яка там іще історія Миргородщини? „Откуда, мол, и что это за географические новости?” Кому це потрібно?

Протягом кількох років гостро стоїть питання про створення в музеї нової експозиції повної ваги, для чого потрібні досить великі кошти. Але навіщо ламати голову над вишукуванням коштів на експозицію, якщо можна просто знищити музей, для початку – шляхом ліквідації його кадрів. За принципом: „Є людина – є проблема. Немає людини – немає проблеми”.

У місті проблема реекспозиції музею замовчується, натомість з’являються ідеї переведення музею в інше, менше приміщення. Через засоби масової інформації влада вдається до дрібних інсинуацій на адресу музею: мовляв, чому ви, сякі-такі, не продаєте в музеї сувенірів? Ото б збагатилася міська казна, якби музей, приміром, закупив у Держлісгоспі дерев’яні вазочки по 10 гривень, і перепродував їх по 10 гривень 10 копійок! Так міркували ми, доки не довідалися, що ж саме мали на увазі офіційні особи міської ради під „продажем сувенірів”. Виявляється, це зовсім не дерев’яні держлісгоспівські вазочки, а – ні мало, ні багато! – фондові зібрання музею. Мудрі мужі прикинули: 15 тисяч експонатів, по гривні за експонат – і то он скільки буде! А там, дивись, за шаблю Апостола хтось і пару-трійку гривень не поскупиться викласти. Розпродати, „не глядя”? Пустити за копійки те, що Сластьон вихоплював із полум’я громадянської війни, те, що Плескач рятував із напівзруйнованих маєтків, те, за що Омельченко гибів на „північних курортах”? Розпродамо – і буде чим місту розраховуватися за виступи заїжджих естрадних „рандевістів”.

Тож постає питання: яким чином співвідноситься таке ставлення міської влади до музею з проголошеним тією ж таки владою стратегічним курсом на перспективний розвиток у місті туристичної сфери?

Хіба доводиться дивуватися, що в затвердженій 2002 року сесією міської ради „Міській програмі розвитку краєзнавства на період до 2010 року” жодним словом не згадується Миргородський краєзнавчий музей? Про прийняття цієї програми навіть не сповістили адміністрацію й колектив музею. Хто ж виконуватиме „Міську програму розвитку краєзнавства”? Виявляється, міський відділ освіти і школи. Досі нам уявлялося, що в цих закладів інше призначення. А що ж музей? Доводиться робити висновок, що його знищення давно увійшло в плани міського керівництва, оскільки в вищеназваній програмі, орієнтованій до 2010 року, про музей немає й згадки.

Чому ж потрапили в таку опалу працівники Миргородського краєзнавчого музею? Бо в цьому закладі працюють люди патріотичних, державницьких, національно-демократичних переконань, які звикли відстоювати свої погляди. А керівництву це не до вподоби.

Вся історія Миргородського краєзнавчого музею – це історія його нищення: денікінці, більшовицькі керівники, фашистські окупанти, знову компартійні ідеологи... Продовжувати логічний ряд? Дуже не хотілося б...

Буде збережено Миргородський краєзнавчий музей чи він (по закінченні 2003 року, який оголошений Президентом України роком культури) поповнить сумний мартиролог нашої національної культури? Питання відкрите.

Яку позицію займе керівництво культури в Миргороді: безславних руйначів відомого на всю Україну музею чи таки спроможеться зрозуміти, що замовчувана, затоптувана, зневажувана історія Миргородщини потребує глибокого фахового дослідження і що треба цінувати й шанувати колектив, який віддає цій справі усе своє життя.

Людмила Розсоха, заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею.

Тел. у Миргороді (05355) 5-21-02

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1066841608.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua