Майдан / Новини / Статті Карта Майдану

додано: 27-10-2003
Мирослава та Михайло СВИСТОВИЧІ: Як Ющенкові стати президентом (два погляди в одній родині)

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1067285422.html

Ліричний вступ про політологію

Не знаємо, як описуватимуть історики і політологи наш час, але нам здається, що один цікавий нюанс в політології залишиться непомітним. Це – критика політичних лідерів з боку їхніх же прихильників (якщо до цієї категорії зараховувати всіх, хто віддав і віддасть, в т.ч. не зважаючи на критику зі свого ж боку, за певного політика свої голоси). Якщо раніше всіх політологів можна було сміливо віднести до категорії художників, що спеціалізувалися на домальовуванні хвостів і рогів опонентам та німбів представникам свого табору, то зараз з’явилася ціла низка таких, яким не цікаво пояснювати прописні для них істини, і вони зосередилися саме на критиці дій “своїх”.

Ця когорта політологів неоднорідна, як неоднорідні і “свої”. Особливість “України бандитської” полягає в тому, що до “своїх” відносять усіх більш-менш чесних людей. Тому “своїми” можуть бути люди, протилежні за ідеологією, але чесні, тоді як чужими – політики з близькою до поглядів політолога риторикою.

Вищезазначених політологів єднає те, що їхня критика є не нищівною та вбивчою, спрямованою на зниження рейтингу критикованого, а, так би мовити, конструктивною, доброзичливою (хай навіть й у різких виразах), спрямованою на корекцію дій критикованого. Ці політологи діляться на дві частини: ті, для яких серед “своїх” існують “більш свої”, інтереси яких вони і намагаються забезпечити, критикуючи “просто своїх”, та ті, для яких “своїми є всі”, і головним є інтереси України, а головний принцип, який вони сповідують, – об’єктивність.

Наявність перших є більшою шкодою ніж існування політологів провладних, оскільки якість будь-якої критики нівелюється їхніми опусами, і через них вся критика вбік когось із “своїх” сприймається цим “своїм” як політичне замовлення іншого “свого”. Тому у будь-якому матеріалі критикований шукає “підводні течії”, а на раціональні зерна вже ні часу, ні уваги не залишається.

Себе ми нескромно відносимо до другої категорії. Тому для нас, попри власні ідеологічні уподобання, всі “свої” на етапі “України бандитської” є однаковими, праві вони чи ліві, і для нас немає різниці, хто з трьох “своїх” стане президентом – Ющенко, Тимошенко чи Мороз. І для нас не є аж такою важливою подальша політична доля тих двох “своїх”, хто президентом не стане. Нас цікавить доля України, а вона буде забезпечена лише у випадку, коли до влади прийдуть “свої”. І, якщо хтось із двох “своїх”, хто не стане президентом, через це сильно втратить, то хай буде так. Хоча в ідеалі ми бажаємо всім “своїм” здобути на президентських виборах політичні очки.

Після перемоги когось із “своїх” можна буде визначитися з ідеологічними уподобаннями та підтримати або “свою” владу, або якусь “свою” опозиційну силу (з тих, чий представник не стане президентом). А до того, – перефразовуючи Шевченка, – я не знаю свого. “Своїми” є всі.

Виходячи з цього, а також з реалій української політики, ми визнаємо, що зараз в інтересах України є перемога на президентських виборах Віктора Ющенка, попри всі його особисті вади і вади його команди. Бо інші “свої” шансів перемогти не мають. Якщо завтра якимось чудом рейтинг Ющенка впаде до плінтуса, а рейтинг, наприклад, Тимошенко чи Мороза злетить до небес, ми без вагань закликатимемо людей проголосувати за Тимошенко чи Мороза, а не за Ющенка. От тільки в чудеса ми не віримо.


Рейтинги, рейтинги...

Всі політично стурбовані, звичайно, з нетерпінням очікують продовження епопеї під назвою “Реформа політичної системи”. Однак є не менш важливе та інтригуюче питання – визначення опозиції щодо кандидатів на президентську посаду. Точніше, визначення двох сил з опозиційної четвірки, оскільки ні в кого немає сумнівів, що “Наша Україна” та КПУ висуватимуть своїх кандидатів за будь-яких обставин.

Лідер політичного рейтингу Віктор Ющенко неодноразово повторював, що восени опозиція має визначитися з кандидатурами, вірніше з кандидатурою, бо сам Віктор Андрійович вважає, що опозиція має йти на вибори з однією кандидатурою, очевидно, маючи на увазі під опозицією НУ, БЮТ та СПУ. Цю тезу він повторює весь час, навіть, відповідаючи на питання, що прямо не стосуються кількості кандидатів. Тобто, єдина кандидатура уявляється Ющенкові своєрідною панацеєю.

Така “зацикленість” лідера найбільшої парламентської фракції є абсолютно виправданою, бо він, здається, попри нашіптування декого із свого оточення, сам розуміє, що його вищого від інших рейтингу зовсім недостатньо для перемоги. І, якщо не заколисувати себе співами переможних мантр, то не важко побачити, що цей рейтинг повільно, але неухильно зменшується. Це не було б так загрозливо, якби не один тривожний симптом: як показують дані останніх соцопитувань, показник недовіри до Ющенка вперше за останні кілька років перевищив показник довіри. Тобто, кількість людей, які ніколи не проголосують за Ющенка, стає все більшою. А два роки тому таких було не так вже і багато: твердолобі комуністи, затяті шовіністи, нечисті на руку олігархи й можновладці та ті, що годувалися з їхніх рук. В решти ж, що не голосували за Ющенка, його образ не викликав негативних емоцій. А президентські вибори тим й унікальні, що переможець може бути тільки один, і люди роблять вибір не лише за улюбленця, але й за кращого серед гірших. Та ще й за реального кращого. Саме тому, наприклад, націонал-демократи на минулих виборах голосували за Марчука і навіть Мороза, а не за ближчих їх поглядам Костенка та Удовенка. Це має трохи втішати, однак не заспокоювати, бо серед тих, хто ніколи не проголосує за Ющенка (навіть як за кращого серед гірших), є і такі, що віддали свої голоси “Нашій Україні” на минулих парламентських виборах. Їх, можливо і не так багато, але вже не одиниці. І так крихта за крихтою можна втратити не один відсоток, кожен з яких може виявитися вирішальним.

Вада соціологічних опитувань полягає в тому, що у відповіді на питання “За кого ви проголосували б на президентських виборах?” не видно нюансів: “ЗА ЮЩЕНКА!!!” чи “за Ющенка”. Обидві відповіді в опитувальних листах звучать однаково. Насправді ж прихильники Ющенка (і не лише Ющенка) поділяються на дві категорії:

1. Люди, які повністю довіряють Ющенкові і без вагань проголосують саме за нього.

2. Люди, які ставляться до Ющенка чи то критично, чи то з недовірою, чи то з пересторогою, але проголосують за нього як за кращий з гірших реальних варіантів.

Звичайно, падіння рейтингу відбувається за рахунок людей з категорії 2. І те, що воно поки що незначне, не повинно заспокоювати. Бо стрімко відбувається інший процес, який, здається, проходить повз увагу політтехнологів штабу, а саме стрімке перетікання великої кількості людей з категорії 1 до категорії 2.

Це можна помітити хоча б по реакції простих людей під час зустрічей з Віктором Андрійовичем під відкритим небом. Якщо раніше тисячний натовп кидався до лідера “Нашої України”, немов дев’ятий вал, намагаючись перекинутись з ним хоча б словом, то зараз народ поводить себе набагато стриманіше. Та й на зустрічі з ним людей збирається значно менше ніж під час парламентської кампанії.

Не варто тішити себе також найнижчим негативним балансом Ющенка серед інших кандидатів. Часу до президентських виборів ще досить багато. І, якщо тенденцію перетікання прихильників з категорії 1 до категорії 2 замінить тенденція втрати прихильників, і цей процес раптом набере оберти в останні місяці перед виборами, може не вистачити часу все це зупинити.

Причина такого ставлення народу до Ющенка дуже проста: велика кількість людей не бачить з боку “Нашої України” і особисто Віктора Ющенка конкретних справ, які б переконали людей, що саме Ющенко є найкращим вибором. А конкретні кроки Ющенка-прем’єра з плином часу й під тиском проблем сьогодення все більше забуваються і стають все менш яскравими. І рішуча позиція “Нашої України” у важливих для майбутнього держави питаннях (Кучмореформа, ЄЕП, Тузла) не переламає цього бачення, оскільки багатьох людей цікавить не велика політика, а більш приземлені питання, які можна помацати руками, не напружуючи голову, як це було з виплатою зарплат і пенсій в часи уряду Ющенка.

Причин такої народної “сліпоти” багато:

1. Недостатня кількість дій (не заяв з роз’ясненням своєї позиції, а саме конкретних дій) з боку Віктора Ющенка та “Нашої України” як в центрі, так і на місцях, які б сіяли у людей впевненість, що Ющенко не словом, а ділом турбується про них.

2. Неможливість через інформаційну блокаду та нестачу ресурсів або невміння донести до народу навіть ті добрі справи, які зроблені з боку Ющенка та “Нашої України”.

3. Слабка фракційна дисципліна в “Нашій Україні”, неодностайні голосування з багатьох питань, часті голосування частини фракції разом з представниками більшості з принципових для інших опозиціонерів (в тому числі й частини нашоукраїнців) та й взагалі нормальних людей питань.

4. Контрпропаганда з боку влади.

І ще багато-багато причин, говорити про які немає сенсу, оскільки єдиними ліками від них усіх є конкретні дії.

Високий рейтинг Ющенка тримається на інерції, якої може не вистачити до виборів. І якихось способів підвищення (а не утримання) цього рейтингу “Наша Україна” поки що не знайшла. Правда, останнім часом відбуваються спроби активізації, пошук цих способів, спроби перейти від глухої оборони до атаки. І це дає певну надію, хоча поки що не дає результатів. Тому об’єднання опозиційних кандидатів є в арсеналі Віктора Ющенка фактично єдиним гарантованим способом підвищення рейтингу.


Вічне питання єдиного кандидата

Як показує досвід, влада, з яких би кланів вона не складалася, та які б протиріччя її не роздирали, вже неодноразово, на відміну від опозиції, демонструвала свою здатність до об’єднання та мобілізації в критичні моменти. Адже їй є що втрачати. Крім того, не будучи обтяженою моральними принципами, володіючи потужним фінансовими та адміністративними ресурсами, вона має в своєму арсеналі набагато більше засобів для перемоги.

В нормальній державі кандидат з таким рейтингом, як у Ющенка, міг би спокійно спочивати на лаврах та очікувати дня виборів. Однак в сьогоднішній Україні, де вибори нещадно фальсифікуються, де панують владне свавілля і телефонне право, а не закон, де президент у своєму кабінеті триповерховим матом віддає накази підлеглим розправитися з неугодними йому людьми, де прем’єр-міністром призначають людину, яка двічі відсиділа за кримінальні злочини, потрібно перемагати з таким відривом від владного кандидата, щоб жодна фальсифікація, жоден продажний суд, жодна підкуплена виборча комісія не могли поставити під сумнів підсумки виборів.

Тому опозиція просто не має права знову наступити на граблі під назвою “Два українці – три гетьмани”, і всім чесним політикам потрібно домовлятись про єдиного кандидата.


Що здобувають і що втрачають кандидати у президенти

Як відомо, партія, яка не висуває свого кандидата в президенти, втрачає. Однак висування власного кандидата також не обов’язково призводить до здобутків. А на цих виборах може привести до втрат, більших ніж невисування.

У найгіршій ситуації тут Олександр Мороз. Бо, висунувшись на цих виборах, він має всі шанси заробити стійкий імідж вічного претендента в очах усього народу, а не лише його політично активної частини з числа політичних опонентів (в т.ч. й опозиційних), як це є зараз. До того ж цей імідж буде не лише стійким, але й смішним. І це було б прикро, бо Мороз може і заробив на горіхи, але все ж найменш справедливим буде, коли до історії він увійде посміховиськом. Якщо на двох минулих виборах Олександр Олександрович зайняв почесне третє місце, то на цих виборах йому світить хіба що четверте (після Ющенка, Симоненка і кандидата від влади). А якщо висунеться Тимошенко, то й за четверте місце доведеться поборотися. Погодьтеся, ставити за мету вибороти у президентській гонці мало почесно для такого політика як Мороз. І удар по іміджу партії буде більш нищівним, ніж якщо Мороз не висунеться зовсім.

Юлія Тимошенко, в разі кандидування на виборах-2004 грає в російську рулетку з шансами 50:50. Якщо Ющенко, попри суперництво з Тимошенко, все одно стає переможцем, лідер “Батьківщини” може і виграє. Хоча і не так вже й багато, як їй, можливо, здається. Навіть четверте місце буде для неї, яка ще жодного разу не висувалася у президенти, пристойним результатом у передвиборчій гонці, а після виборів вона зможе досхочу набирати очки, критикуючи окремі кроки президента Ющенка (навряд чи хто сумнівається, що підстави для такої критики будуть) й розкручуючи свій імідж рішучого й безкомпромісного політика. До негативів такого висування для іміджу Тимошенко можна віднести те, що збільшиться кількість людей, які в майбутньому ніколи не проголосують за Тимошенко, бо не пробачать їй такої гри з долею України, а також є небезпека, що результат Тимошенко-кандидата буде меншим ніж блоку її імені на виборах-2002, оскільки все ж певна кількість людей, не бажаючи ризикувати, віддадуть свої голоси Ющенку. Якщо ж Віктор Ющенко президентом не стане, такого політика як Юлія Тимошенко можна буде списати до архіву, бо вся відповідальність за перемогу режиму виборці покладуть саме на неї, не зважаючи на інші причини. Причому тут не гратиме великої ролі, висуватиметься чи ні Олександр Мороз. На нього також впаде частинка цієї відповідальності, однак на порядок менша ніж на Тимошенко, оскільки між НУ та СПУ існують значні ідеологічні розбіжності.

Зазначимо, йдеться про два види відповідальності: відповідальність перед історією і відповідальність перед людьми нині в Україні сущими. Перша відповідальність – об’єктивна. Вона визначає дійсну долю вини за те, що країна залишиться в руках олігархів. Друга – суб’єктивна. Тобто відповідальність, яку на політика за поразку покладуть люди.

Ті, хто вважає, що Віктор Ющенко не понесе великої відповідальності в разі поразки через невисунення єдиного кандидата, глибоко помиляються, бо в цьому випадку йдеться саме про суб’єктивну відповідальність. Люди може й не будуть йому дорікати так, як Тимошенко чи Морозу, але чи стане всім від того легше, якщо історичний шанс привести до влади небандитську силу буде втрачений? З погляду історичної перспективи провина Ющенка буде не меншою ніж провина лідерів БЮТ та СПУ, бо він поки що не зробив все, що від нього залежить для об’єднання, навіть, якщо партнери по переговорах вимагають більшого, ніж заслуговують, торгуються, комизяться, лукавлять. Адже політика – справа не особиста, і тут головне – досягти результату, а не залишитися “бідним, але гордим”. І тому історична відповідальність за можливу поразку ляже насамперед саме на Ющенка.


Чи варто ділити “шкіру невбитого ведмедя”?

В тому, що навіть найморальніші наші політики, вболіваючи за Україну, не забувають і себе, рідних, здається, вже ніхто не сумнівається. За відсутністю кращих лідерів доводиться з цим миритись як з вітром на вулиці і враховувати цей чинник. З огляду на це, неможливо не визнати, що найбільш зацікавлений у єдиному кандидаті саме Віктор Ющенко, адже це він боротиметься за найвищу посаду, і він має всі шанси її здобути, і він (а не Мороз і Тимошенко) шкодуватиме про можливу поразку найбільше.

Це добре розуміють Олександр Олександрович та Юлія Володимирівна, і не треба дивуватись висуненню з їхнього боку будь-яких умов фавориту президентських перегонів. І камінь спотикання сьогодні полягає саме в умовах, бо всі опозиційні лідери, окрім Петра Симоненка, дійсно бажають, щоб кандидат від опозиції був один.

Українська політика немає сталих традицій, бо є, по суті, ровесницею незалежності. Тому не варто дивуватися, що вона знаходиться у підлітковому віці, коли часто емоції, образи, гіпертрофоване відчуття власного “Я” переважає над логікою та загальнонаціональними інтересами.

Тому, за логікою речей, саме Ющенко повинен був би розпочати переговори про об’єднання зусиль, проявляючи максимум терплячості та йдучи на найбільші поступки, бо інакше – поразка. Натомість найреальніший із потенційних кандидатів у президенти, який мав би бути найбільш зацікавленим в об’єднанні, здається, робить усе, щоб такого об’єднання не сталося. Переговори з Юлією Тимошенко знаходяться у зародковому стані, час від часу перериваються, і взагалі йдуть, як мокре горить. А з Олександром Морозом вони, здається, й не починались.

Періодичні заяви Ющенка про те, що нічого заздалегідь ділити портфелі, робить висунення єдиного кандидата від опозиційних сил неможливим в принципі. Неважко здогадатись, що такі заяви є продуктом демагогічних нашіптувань тих з оточення головного нашоукраїнця, які насправді у своїх мріях ту “шкіру” вже давно поділили, і сплять і бачать себе на високих посадах при Ющенку-президенті. Тому й радять йому не роздавати посади заздалегідь, сподіваючись випросити їх у нього після перемоги в кулуарах і відтерти можливих конкурентів, коли вже Ющенко не залежатиме від підтримки Мороза чи Тимошенко. Наприклад, ми знаємо таку людину, яка впевнена, що очолить одну з обласних держадміністрацій, якщо Ющенко стане президентом. Людина ця успішно дружить з владою, чиновниками-членами пропрезидентських партій, не йде на жоден конфлікт з режимом, розсипається у панегіриках президентові Кучмі, жваво підтримала його варіант реформи Конституції, однак стверджує, що має з Ющенком давні приязні стосунки, починав з ним бізнес, коли Віктор Андрійович ще працював у банку “Україна”.

Прагнення цих посад настільки велике, що, попри здоровий глузд, претенденти нав’язують лідеру “Нашої України” думку про те, що його високого рейтингу достатньо для перемоги, і що Мороз з Тимошенко все одно нікуди не дінуться і змушені будуть підтримати Ющенка.

Така позиція є самогубною, і наслідки її ми можемо спостерігати в переговорах Мороза з Медведчуком з приводу зміни політичної системи та в періодичних публічних заявах Тимошенко, які сіють в народу зневіру щодо щирості намірів амбітної опозиції.

Нам здається, що саме розуміння Віктором Ющенком єдиного кандидата є досить примітивним, і він не розуміє, наскільки це є важливим для здобуття перемоги, оскільки хоче від цього кроку лише одного – голосів Тимошенкового та Морозового електорату.

Насправді ж домовленість опозиції щодо єдиного кандидата може дати набагато більше позитивів, якщо все обставити грамотно і без образ. Якщо ж продовжувати гру “хто перший кліпне”, то навіть досягнутий потрібний кінцевий результат може бути настільки мізерним, що не коштуватиме витрачених на нього зусиль. Адже, якщо інші лідери опозиції, приборкавши свої амбіції та проявивши виключну порядність і патріотизм, стануть беззастережно підтримувати В.Ющенка без будь-яких гарантій забезпечення їхніх політичних інтересів, це може бути сильно знівельовано двома чинниками. По-перше, якщо єдиний кандидат народжуватиметься у муках взаємних образ у непоступливості та недостатній любові до України, то посилено поширювана владою теза “всі вони однакові і хочуть лише влади” сильно зменшить кількість бажаючих голосувати за опозиційного кандидата, і частина з них взагалі може проігнорувати вибори. По-друге, не варто думати, що в такому разі всі голоси прихильників Мороза та Тимошенко автоматично перейдуть Ющенку, бо деякі ображені за своїх кумирів виборці можуть “помститися” Ющенкові у день виборців, а частина – сприйме позицію лідерів БЮТ та СПУ як зраду.

Та навіть, якщо більшість з цих виборців з вимушеної необхідності проголосують за В.Ющенка, вони все одно не будуть активно його підтримувати. Ще й передаватимуть свої пригнічені настрої іншим виборцям. А вибори – це не лише голосування. Це ще і агітація, яка діє на тих, хто не визначився, набагато сильніше, коли, куди не глянь, навколо всі збираються голосувати саме за Ющенка, це ще (особливо в сучасних українських умовах) робота в комісіях та спостереження за підрахунком голосів, бо є такі сільські дільниці (і не в тюрмі чи психушці, не на Сході чи Півдні, а в округах, де опозиція тріумфально перемогла), на яких за НУ, БЮТ, СПУ та КПУ при підрахунку “не виявили” жодного голосу, що в принципі є неможливим.

Отже, ставлячи партнерів по опозиції та їхній електорат у вимушену позу неминучого вибору кращого серед гірших, Віктор Андрійович втрачає потужну армію агітаторів та спостерігачів, яка значно перевищує власний потенціал блоку “Наша Україна”.

Саме тому і варто поділити “шкіру невбитого ведмедя” вже зараз, і не затягувати цей процес. Віктор Ющенко має запросити Юлію Тимошенко й Олександра Мороза до себе і прямо спитати: “Чого ви хочете взамін на підтримку моєї кандидатури?” Ну а потім вже домовлятися, пропонуючи різні варіанти. Наприклад, хоче Юлія Тимошенко мати посаду прем’єр-міністра – не повинен Віктор Ющенко підспівувати хору свого оточення, що при нинішньому парламенті її кандидатура непрохідна. Вона не гірше за нього знає, що прем’єра затверджує Верховна Рада, і що Ющенко не ґвалтуватиме парламент, як Кучма, продавлюючи потрібний результат. Його справа – дати Юлії Володимирівні обіцянку, що її кандидатура буде висунута, а, якщо депутати не проголосують, то бути їй першим віце-прем’єром (тут згода парламенту непотрібна) чи як там уже вони між собою домовляться. А в якості “компенсації” БЮТ отримує такі-то посади в уряді і стільки-то голів місцевих державних адміністрацій. З Морозом складніше, бо призначення спікера чи віце-спікера – виключна прерогатива Верховної Ради, а працювати в іншому за ідеологією уряді лідер СПУ навряд чи він побажає. Але, якщо побажає, то цьому слід тільки радіти. Ні Тимошенко, ні Мороз шкоди на будь-яких посадах не нароблять. Навіть, якщо захочуть. Навпаки, вони працюватимуть на Україну з повною віддачею, оскільки будуть знаходитись під прицілом стільком спраглих до їхніх посад претендентів, що крок вліво – крок вправо – скандал. Не знаємо, що хоче від Ющенка Мороз взамін відмови від власного балотування, але щось таки хоче. І вияснити вони зможуть це лише в особистій розмові. Можливо, Мороз думає про політичне майбутнє власної партії, тому, можливо, Ющенкові слід пообіцяти йому варіант, запропонований Максимом Стріхою: на наступних парламентських виборах забезпечити соціалістам шляхом включення їх до свого списку не меншу кількість (чи відсоток), ніж вони мають у Верховній Раді зараз. Може Мороз вимагатиме дещо інше. Гадання тут – невдячна справа. Це має бути гранично відверто вияснено спочатку на двосторонніх, а потім й на тристоронніх переговорах.

Взагалі зводити народні приказки в ранг абсолютної істини – ознака лицемірства. Бо в кожного народу при бажанні легко можна віднайти приказки протилежного змісту. І з необхідністю поділу “шкіри невбитого ведмедя” ми стикаємось в житті не так і рідко, і в цих випадках чомусь такий поділ ні в кого заперечень не викликає. Наприклад, типовим поділом “шкіри невбитого ведмедя” є заповіт або шлюбний контракт. А уявіть собі, якби засновники спільного підприємства не закладали б в установчих документах принципи розподілу майбутнього прибутку, а сказали б: “Буде прибуток – тоді і розділимо. На всіх вистачить”. Чи не повна аналогія з улюбленою сентенцією багатьох нашоукраїнців – “посад на всіх вистачить”? Звичайно, вистачить, тільки навряд чи, скажімо, Юлія Тимошенко буде задоволена, коли їй після виборів на знак вдячності за зразково-показову поведінку під час президентської виборчої кампанії Віктор Ющенко запропонує посаду заступника завідуючого відділом внутрішньої політики Макарівської районної державної адміністрації.

Поділ “шкіри невбитого ведмедя” не є чимось незвичайним й у політиці. Формуючи коаліцію, опозиційні політичні сили заздалегідь ретельно ділять цю “шкіру”, і зветься це – тіньовий уряд. Саме такий спосіб незле було б застосувати й українській опозиції на виборах–2004, назвавши його Урядом народної довіри (слово “тіньовий” викликатиме в незнайомого з цим терміном народу негативні асоціації) й розподіливши посади аж до голів обласних держадміністрацій (а в ідеалі і до районних) вже зараз. Це б відразу погасило всі пристрасті в опозиційному таборі, поклало б край безглуздій конкуренції в самій “Нашій Україні”, де кожен можливий претендент намагається не стільки краще працювати, скільки “прогнутися” перед лідером, показати бурхливу (а чи потрібну?) діяльність, займається власним піаром та всіма можливими способами “підставляє” інших конкурентів. Лякатися ж того, що хтось з команди Ющенка образиться та піде, Віктору Андрійовичу не слід. Їй Богу, незамінних людей там немає, і краще попрощатися з меркантильними “прихильниками” зараз, ніж дістати від них удар у спину під час виборчої кампанії.

Створення Уряду народної довіри однозначно дістане підтримку в народі, оскільки припиняться розмови про ворожнечу всередині опозиції, люди побачать, що опозиціонери дійсно всерйоз збираються прийти до влади і не вчитись, як Кучма, на протязі першого терміну, а вже готуються до виконання своїх обов’язків. Прихильники ж БЮТ та СПУ автоматично ледь не у повному складі стають прихильниками НУ. Знаючи, що підтримуючи кандидата у президенти В.Ющенка, вони також активно наближають, припустимо, прем’єрство Ю. Тимошенко, віце-прем’єрство О. Мороза і т. п., ці люди працюватимуть з такою віддачею та ентузіазмом, як не зможе цього зробити жодна людина, залучена до подібної роботи за гроші.

Наявність ідейно зацікавлених спостерігачів та членів комісій є одним з найголовніших чинників перемоги, оскільки президентські вибори 2004 року є тим безпрецедентним випадком в історії незалежної України, коли більшість виборців заздалегідь знають, за кого саме вони будуть голосувати, тому на цих виборах важливою буде не стільки агітація, скільки контроль за виборами.


Уряд народної довіри – не просто піар-хід

Створення Уряду народної довіри не повинно обмежуватись простим піаром. Його члени дійсно повинні готуватися до своєї майбутньої діяльності, створивши аналітичні групи, які б вивчали стан справ у галузях та готували б тому ж Ющенкові відповідні довідки з цифрами. І тоді б виступи Віктора Андрійовича під час поїздок по регіонах не страждали б остогидлою для журналістів, що їздять за ним, однаковістю. І не говорив би він абстрактні речі, мовляв, я економіст, тому знаю, як вирішити проблеми вашого заводу, а приголомшив би заводчан блискучим знанням ситуації на їхньому підприємстві та конкретними шляхами виходу. Ще б кілька прізвищ назвав, кілька контрактів, реальних фактів з життя заводу. Тоді люди б дійсно повірили, що він переймається їхніми проблемами.

До роботи в цих аналітичній групі абсолютно на безоплатній основі можна було б залучити море вчених та фахівців, однак, схоже, в “Нашій Україні”, як сказав один з лідерів опозиції, звикли працювати “ресурсно” і не вірять у власний народ. Тому ніхто нікого широко залучати навіть не пробував. Насправді ж є багато людей, готових поділитися своїми знаннями з опозицією, якщо та їх про це попросить, і якщо вони побачать, що їхні знання дійсно підуть на користь Україні.

Оскільки навряд чи хтось має ілюзії, що в опозиційних лавах немає пристосуванців, кар’єристів, а всі є виключно чесними та компетентними, для кандидатів на майбутні посади, окрім лідерів, має бути встановлений запобіжник у вигляді “вето”. Наприклад, спочатку домовитись про квоти, за якими НУ, БЮТ та СПУ мають стільки-то міністрів та голів місцевих адміністрацій, а потім вже домовлятися по конкретних кандидатурах. Висуне БЮТ якогось не такого – “Наша Україна” накладає “вето”, тоді БЮТ міняє персоналію або, у випадку з “губернаторами”, якщо в цій області нікого іншого не має, віддає цю область НУ чи СПУ, а сама отримує іншу. Те саме з райдержадміністраціями.

Та це все деталі, які можна і потрібно узгодити в ході переговорів.


Скільки кандидатів в самий раз – три або один?

Спосіб реалізації ходу “єдиний опозиційний кандидат” може бути різним. Ми б застерегли від однозначних висновків, що опозиція відразу повинна висувати лише одну кандидатуру. І справа навіть не в тому, що цього одного можуть зняти з реєстрації чи навіть фізично знищити.

Ті, хто брав серйозну участь у виборчій кампанії, знають, що фальсифікації починаються задовго до підрахунку голосів – на етапі складання списків виборців та ведення агітації, коли адмінресурс батогом і пряником формує у виборців “правильну” думку. З власного (переможного) досвіду можемо сказати, що боротьба з окружною виборчою комісією та порушеннями виборчого законодавства з боку конкурента нашого кандидата на минулих парламентських виборах забирала у нас половину всього часу та зусиль, відволікаючи від агітації та оргроботи. Тому надзвичайно важливо було мати якомога більше своїх представників серед членів окружної та дільничних комісій, бо ці люди не лише контролювали роботу інших членів комісії та постачали нам інформацію, але й зупиняли порушення законодавства не лише з боку комісії, оскільки мали на це законні повноваження.

На парламентських виборах ця проблема вирішувалась відносно легко. Кожна партія (блок) і кожен кандидат в депутати мав право подати до окружної та кожної дільничної комісії по два своїх представника. Тому можна було об’єднати зусилля не лише кількох “своїх” партій та блоків, але й не зовсім своїх, проте зацікавлених у чесних виборах, представників кандидатів-мажоритарників. Бо ж адмінресурс працював лише на одного.

На президентських виборах кандидатів буде значно менше. І навряд чи висунуться та зберуть необхідну для цього кількість підписів багато непрохідних, але незалежних від влади кандидатів. А отже, висунення всіх “своїх” дасть можливість більш ретельно контролювати законність виборчої кампанії аж до дня, коли двоє із трьох знімуть кандидатури.

Звичайно, в такому випадку завжди існує небезпека, що в останній момент амбіції візьмуть гору над здоровим глуздом, і привид “канівської четвірки” знов оживе. Та, по-перше, ймовірність цього при наявності твердих домовленостей, не така вже велика (порушник угоди втрачає все). По-друге, наші лідери все ж розуміють, що виграш влади на виборах обернеться програшем для всіх, і особливо для тих двох, які наберуть менше голосів (народ їм їхніх амбіцій не пробачить).

Ну а щоб зовсім убезпечити Україну від “канівського синдрому”, Ющенко, Тимошенко і Мороз мають зібратися і підписати у трьох примірниках угоду, що сьогодні, заради забезпечення контролю за виборами та ведення широкої агітації, вони висуваються втрьох, але на день виборах у списку кандидатів від трійки залишиться лише Віктор Ющенко, якого Юлія Тимошенко та Олександр Мороз палко закликають підтримати. Останнім двом (особливо Морозу) бажано зазначити, що вони не у всьому погоджуються з Ющенком, наприклад, у земельному питанні, однак відкладають вирішення цих питань на період після виборів, бо, якщо не виграє Ющенко, при владі залишиться банда, і тоді жодне питання ніколи не вирішиться взагалі. При публічному проголошенні цієї заяви (в тому числі й за допомогою поширення відповідної листівки в кожну скриньку) має бути сказано, що, в разі, якщо Віктора Ющенка знімуть з реєстрації чи, не дай Боже, фізично знищать, опозиційна трійка (і Ющенко в тому числі) закликають віддати голоси іншому (ми б поставили на друге місце Мороза, бо в Тимошенко, на жаль, занадто високий негативний рейтинг), а, якщо й з тим щось станеться, третьому. Наприкінці угоди має бути зазначено, що всі її підписанти твердо присягають, що ця угода буде виконана, і закликають народ відмовити у політичній підтримці до кінця життя тому, хто її порушить. Ну й не забути ще раз нагадати в угоді про Уряд народної довіри, в якому всі троє посядуть належні місця і спільно працювати на благо держави й народу.

Від канівської угоди цей документ відрізнятиметься кількома речами. По-перше, ця угода має бути проголошена вже на початку виборчої кампанії, по-друге, в ній чітко буде зазначене прізвище єдиного кандидата та черговість інших прізвищ про всяк випадок.

Таким чином у влади буде менше “стимулів” знімати з реєстрації, шантажувати чи вбивати Ющенка (навряд чи вона зважиться це зробити з усіма трьома), та ще й доведеться розпорошувати свою критику на трьох, бо варіант усунення Ющенка від кандидування все одно розроблятиметься, пробуватиметься, мацатиметься.

За два-три дні до дня голосування (щоб встигнути сповістити це народу), заготувавши заздалегідь тони листівок з відповідною інформацією, опозиція має оголосити про зняття кандидатур Тимошенко та Мороза на користь Ющенка. Одночасно фракція “Наша Україна” має прийняти рішення, що, в зв’язку з небезпекою для життя Ющенка, йому в ці дні забороняються публічні виступи, і Віктор Андрійович з родиною під багатоешелонованою охороною спілкується у ці дні зі світом лише за допомогою журналістів, яких перевірятимуть на наявність зброї. Великої шкоди від цього не буде, оскільки на той час вже майже всі виборці і так визначаться.


А в чому розбіжність?

Мирослава Свистович:

На мою думку склад Уряду народної довіри повинен бути широко оприлюднений, щоб люди мали уявлення, хто ними буде керувати. Майбутні міністри та голови адміністрацій таким чином могли б окремо від Ющенка їздити по Україні з агітацією по Україні, зустрічатися з народом щодо питань, які лежать в рамках їхньої майбутньої компетенції, виступати з трибуни Верховної Ради, по телевізору, на шпальтах газет, популяризуючи таким чином Віктора Андрійовича як майбутнього президента.

Вони, звичайно, можуть це робити і як народні депутати, однак до слів майбутнього міністра ставитимуться зі значно більшим інтересом та серйозністю. Тим більше так ставитимуться до слів майбутнього голови місцевої адміністрації, бо його поле діяльності лежить там же, де й найбільш життєві інтереси кожного виборця – місцеві проблеми.


Михайло Свистович:

Не дивлячись на те, що я є прихильником публічності, я все ж не можу погодитись з тим, що людям варто повідомляти склад Уряд народної довіри. І не лише тому, що не всі призначені на посади міністрів та голів адміністрацій відповідатимуть високому званню “опозиційного чиновника”, хоча і це матиме місце: я впевнений, що ці посади в деяких регіонах віддадуть не самим популярним в народі особам, як це вже було з головами штабів на останніх парламентських виборах. Головне те, що змагання між владою та опозицією відбуватиметься в нерівних умовах, коли опозиція в умовах інформаційної блокади фізично не зможе протистояти тому потокові дези, що вихлюпнеться на нас з блакитних екранів.

Цербери режиму відразу дістануть наказ шукати будь-які негативи на всіх членів тіньового уряду, і найменший недолік кожного з них, підкріплений брехнею та геббельсівськими методами пропаганди, рикошетом вдарятиме по Ющенкові. Кожен виступ диктора закінчуватиметься словами: “Ось що буде, якщо ви оберете Ющенка президентом”. Наприклад, я дуже поважаю Віктора Пинзеника як економіста і вважаю, що кращого міністра економіки чи фінансів годі шукати. Однак слабо уявляю, як звести нанівець виступ чергового корчинського, який витягне підписаний Віктором Михайловичем під час перебування його в уряді прем’єр-міністра Леоніда Кучми Декрет “Про довірчі товариства”, супроводить це кадрами нещасних людей, яких трасти залишили без копійки грошей, а то й без житла, а потім скаже: “Якщо Ющенко стане президентом – трасти знову запанують в українській економіці”. Ну і все інше таке подібне.

Тому, на мою думку, достатньо повідомити народу лише про створення Уряду народної довіри, і слів Тимошенко та Мороза, що вони закликають голосувати за Ющенка, і що досягнута угода після виборів всім разом взятися за гуж, і кожен з них вже знайшов собі застосування при очищенні авгієвих стаєнь. Ющенко ж має роздати портфелі та повідомити всім своїм, що персоналії для всіх майбутніх виконавчих посад вже визначені, але, щоб не породжувати нездоровий ажіотаж, про них повідомили лише тих, хто ці посади займатиме (кожного окремо) з попередженням, що, хто допустить витік інформації, позбудеться посади, не встигнувши обійняти її.


В принципі, можна сперечатися щодо міри публічності, але в тому, що Уряд народної довіри потрібен як спосіб досягнення єдності опозиції, припинення внутрішніх чвар, пілготовки до майбутніх позитивних змін та сигнал надії й оптимізму для виборців, сумнівів в нас немає.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1067285422.html


Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у новинах та розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини чи статті, на яку ви посилаєтся.

Ми також вітаємо коментарі, доповнення та виправлення до текстів новин від всіх свідків подій, що згадуються в новинах. Пишіть на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини. Всі цікаві коментарі будуть оприлюднені.


 
Перша Сторінка / Останні Новини / Питання та Відповіді про Майдан / Статті / Народні Новини / Листи На Майдан / Майдан-ЗахідМайдан-ВостокПраво / Бібліотека / Досьє / Фотоархів / Заяви та Звернення / Культура / Економіка / Наша Історія / Філософія, Релігія, Духовність / Діаспора / Голодомор / Преса / Україна-Росія / Гумор / Без правил / Оголошення / Технічна Допомога / Архіви Майдану / Розробки / Мова / Вільний Форум


Українська банерна мережа

(Copyleft) maidan.org.ua, 2001-2005
!!! Копілефт передбачає вільне розповсюдження із збереженням автури та мережевої адреси !!!
сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації
(поки не зовсім повний) переклад ліцензії українською