Майдан / Статті  

додано: 28-11-2003
Газета "Волинь": В'язень совісті

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1070033639.html

<b>В’ЯЗЕНЬ СОВІСТІ</b>

Цими днями з Маневицької виправної колонії був звільнений 27-річний Микола Ляхович, засуджений за організацію масових заворушень у Києві 9 березня 2001 року

ФАНАТИКИ ЧИ ГЕРОЇ?

– Нікому – ні Тимошенко, ні Морозу, ні Ющенку – імен я не робив. Вийти на вулицю – це був свідомий крок: мені було жаль тих, хто страждає від нинішнього режиму і це штовхало мене на боротьбу. Я борюсь не тільки за своїх батьків, за своїх сусідів-пенсіонерів, а за всіх тих, хто страждає в Україні. В тому числі і за батьків тих правоохоронців, які виходили проти демонстрантів. Мені було шкода як тих студентів, яких били “беркутята”, так і “беркутят”, яких били студенти, бо це такі самі хлопці з сіл, як і ми. Один з потерпілих міліціонерів навіть мій земляк… Тому виходячи на вулицю, ми не ставили собі за мету когось побити або покалічити. Бо я розумію, що якщо в процесі моєї боротьби постраждає той таки міліціонер, то цим я його батькам не допоможу, – Микола Ляхович переконує, що не ради бійки він йшов на барикади 9 березня, а за велінням совісті.

Тим часом багато хто вважає Миколу та 17 інших засуджених учасників “подій 9 березня” екстремістами і фашистами. Хоча, як нам здається, в уяві більшості ув’язнені хлопці є таки політичними в’язнями. Навіть в Маневицькій колонії один з її працівників, коли мова зайшла про несправедливо засуджених, на запитання про Миколу “проговорився”: “Я у політику не вмішують…”. А деякі політичні партії практично одразу вирішили заробити собі дивіденди на хлопцях, пропонуючи їм написати заяви про вихід з УНА-УНСО і вступити у їхні парторганізації, адже престижно мати в своїх рядах “політичного”.

В’язнями совісті визнає засуджених учасників “подій 9 березня” і Європа. Ось уривок з резолюції Ради Європи № 1346 від 27 вересня 2003 року: “…Асамблея висловлює своє глибоке занепокоєння з приводу повільного поступу української влади у запровадженні принципів і стандартів Ради Європи. Підтвердженням чого є: застосування непропорційного покарання до осіб, які брали участь у політичній демонстрації 9 березня 2001 року та дотепер утримуються у в’язницях, і тому можуть вважатися політв’язнями в Україні”.

…Після вироку Голосіївського районного суду Києва у рідній для Миколи Ляховича Дубровиці Рівненської області взагалі стався безпрецедентний випадок. Депутати міської ради на своїй сесії одноголосно прийняли звернення до Апеляційного суду, в якому характеризували Миколу як “чесну, принципову і порядну людину, яка любить Україну і захищає її”, і просили відмінити рішення Голосіївського суду. За це, за словами міського голови Дубровиці Миколи Стовби, місту врізали бюджет.

БУНТАР – ІЗ ШКІЛЬНОЇ ПАРТИ

У рідній Дубровиці вперше і проявився бунтарських дух Миколи. У 1989 році його, як одного з кращих учнів, рекомендували прийняти в комсомол на рік раніше. Вже коли Микола вивчив статут, йому випало зустрітись із своїм родичем з Івано-Франківської області – дідом Степаном, який був підпільником ОУН і 10 років відсидів у таборах. В школу Микола повернувся із жовто-блакитним значком на грудях. Коли з його грудей зривали значок, а потім “пропісочували” на шкільній лінійці, найбільше хлопець переживав, як би це не зашкодило його батькові-комуністові…

У 1995 році після навчання у Бурштинському енергетичному технікумі, Микола влаштувався в Дубровицькому РЕМ електромонтером. Коли на підприємстві сім місяців не платили зарплату, організував страйк. Начальство здивувалось, як “19-річний шмаркач” зміг потягнути за собою людей. Робітникам одразу виплатили заборгованість за три місяці. Акцію Микола організував під егідою Української національної асамблеї (УНА), членом якої уже був.

У 1999 році Микола Ляхович намагався закріпитись у Луцьку, де очолював Волинську обласну організацію УНА-УНСО. Однак, як стверджує, “тут спецслужбами була проведена велика робота”, і Луцьк він залишив. Зараз на Волині, до речі, обласної організації УНА нема.

ДО СМЕРТІ ЗАЛИШАЛОСЬ ДВІ ГОДИНИ

Двічі Микола після акцій протесту потрапляв у лікарню. І двічі про це його батьки дізнавались з телерепортажів, коли бачили на екрані перебинтованого сина. Перший раз це сталось під час мітингу у Рівному 23 січня 2001 року. Тоді Микола отримав струс мозку і перелом ребер (після цієї акції молодшого брата Миколи Григорія виключили з Березнівської Лісної школи через те, що Григорій відмовився написати, що Микола ніби то силоміць змушував його брати участь в мітингах). Не минуло й двох місяців і 9 березня Микола вже був учасником акції “Україна без Кучми” у Києві. Зіткнення в обох випадках, на думку Миколи Ляховича, спровокували спецслужби. Але потрапив він у Києві до лікарні не після вуличних бійок, активним учасником яких не був, що й зазначено у вироці суду, а після побиття в міліцейських стінах.

– Мене затримали 9 березня біля станції метро “Республіканський стадіон” через кілька годин після закінчення акції. Закинули в автобус, набитий затриманими, і повезли у відділення. Багато кого з тих, хто був в автобусі, взяли просто за те, що вони розмовляли українською мовою. Коли привезли на місце, усіх поставили під стінку. Але оскільки затриманих було багато, то поставили нас у три ряди. Хто падав, того ще більше били. І тут, бачу, переді мною починає падати якийсь хлопчина. Я його встиг схопити за куртку, він оглядається – а то мій молодший брат Григорій! І буквально в цей момент чую: “Де Ляхович?”. – “Я Ляхович”, – встиг вимовити я перед братом. Мене забрали і почався допит. Били після кожного запитання. – Як звати? – удар. – З якого року? – удар. Я зрозумів, що так мене будуть мордувати довго, тому вирішив спровокувати їх, хай вже добивають. І після того, як мене запитали про партійність, я відповів: “Українець”. “Ах українець, твою мать…”, – і почалось знову. Далі пам’ятаю фрагментарно, бо часто непритомнів від побоїв. Але діалог лікаря, який мене оглянув, з офіцером у пам’яті залишився:

– Його треба госпіталізувати, – каже лікар. – Ні, це тільки квіточки, у нього ще все попереду, якщо треба, дайте йому якийсь укол і йдіть. – Не можу. Потрібна негайна госпіталізація. – Ні. – Тоді дайте ваше посвідчення, щоб я міг на когось списати труп – у хлопця надірвана селезінка і йому залишилось жити дві години…

Наступного дня після операції із зупинки внутрішньої кровотечі в палаті Миколи були опозиційні народні депутати і журналісти. Увечері вдома Миколу побачили по телевізору. А вже через шість днів, 15 березня, якраз на 25-ий день народження Миколи, його забрали в слідчий ізолятор СБУ.

МИКОЛУ ШАНТАЖУВАЛИ МОЛОДШИМ БРАТОМ

– Мені сказали, що доля мого молодшого брата – в моїх руках. Якщо я буду давати покази, то прокурор не підпише постанову про арешт Григорія, який, до речі, взагалі ніякої участі в протистоянні проти міліції не брав. Я погодився давати покази, але попередив, що буду говорити тільки за себе і ніяких прізвищ не називатиму.

Так вчинили усі затримані – ніхто з них не свідчив один проти одного. Членами УНА-УНСО, до речі, були не усі затримані. Василь Назар, інвалід другої групи, наприклад, ніякого стосунку до організації не мав.

Хлопці неодноразово під час процесу в знак протесту організовували голодування. Микола Ляхович, крім цього, знайшов свій особливий спосіб непокори. На постанові про свій арешт він написав, що ця справа сфабрикована на замовлення режиму і підписався “Кучму – геть!”. Так він підписував усі документи, написавши звернення, щоб юридично завірити цей підпис. Хоча міг легко позбутись усіх проблем, якби погодився засвідчити, як це йому пропонували, що переносив у дипломаті мільйон доларів від Тимошенко.

Учасникам акції дали від двох до п’яти років. Пізніше Апеляційний суд зменшив терміни для тих, хто ще не відбув покарання, на 1-12 місяців. Миколі термін ув’язнення з п’яти років зменшили до чотирьох. Після сізо СБУ і Лук’янівського сізо в травні цього року Миколу перевели у Маневицьку виправну колонію. На той час він уже був хворий на туберкульоз.

– Я вже довгий час відчував біль у правому боці грудей, але не знав, що це туберкульоз – мені ставили інший діагноз. Два місяці я пролежав з температурою, але мене так і не обстежили як слід. І тільки в Маневичах мене нормально оглянули, поставили діагноз і призначили лікування. Тут, мене, по суті, і поставили на ноги.

Микола – не єдиний, кому в стінах тюрми довелось серйозно перехворіти. Не уникнули туберкульозу кілька засуджених за участь у “подіях 9 березня”. А 41-річний Станіслав Самофалов, який звільнився навесні, внаслідок невчасних і непрофесійних операцій на уретрі став безплідним.

За словами Миколи, інші ув’язнені ставились до нього з теплотою та розумінням, пропонували допомогу і підтримували. Не було особливих проблем і з адміністрацією. Щоправда, в Маневичах Миколу змусили збрити довгі козацькі вуса, які він почав відрощувати у Лук’янівці.

Чутка, що в колонії сидить політв’язень, швидко облетіла усе містечко. І коли Миколина мама, Раїса Григорівна, приїжджала на побачення до сина і йшла на маневицький ринок – жінку вже упізнавали і пропонували, хто що може…

“Я ПРОДОВЖУ БОРОТЬБУ…”

За гратами Микола Ляхович провів два роки і сім місяців. Звільнили його по амністії, від якої він спочатку відмовлявся, бо прийняти амністію, на думку Миколи, означало визнати свою вину. Однак через поганий стан здоров’я – до відкритої форми туберкульозу додалась виразка шлунка – вибирати уже не доводилось. Зараз в ув’язненні продовжують перебувати ще п’ятеро учасників березневих подій. Микола ж уже – вдома.

– Мені ніколи не було соромно, що мої два сини сидять, – каже мама братів Ляховичів (20-річний Григорій провів у СІЗО майже рік – авт.). – І я весь час намагалась підтримати їх. Виплакувалась увечері на квартирі, щоб зранку на суді не плакати. І мені ніхто не дорікнув, що мої хлопці сидять. Навпаки, усі намагались підтримати, і матеріально, і морально. Це нам дуже допомогло.

– Ми ніколи не казали своїм синам, навіщо воно вам, – продовжує батько хлопців, Петро Миколайович. – Це їхнє життя і вони його вибрали. У свій час ми жили так, як нас заставляло життя, а вони живуть так, як життя заставляє їх...

– Що далі? – перепитує Микола. – Далі я залишусь тим, ким я був. Але насамперед мені треба поборотись за своє здоров’я. Бо інакше що робити пораненому на полі бою? Тільки заважати. А потім я продовжу боротьбу, – каже він і стискає в руках чорно-червону хустину, яка пройшла з ним три в’язниці.

Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1070033639.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua