Майдан / Статті  

додано: 03-12-2003
Леонід ГРАЧ: "Американський проект" для України (як їй уникнути череди "імпортних" президентів?)

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1070460580.html

Чудові одкровення секретаря Кримського рескому КПУ Леоніда Грача, надіслані на електронну пошту Майдану, свідчать про те, що або комуністи домовились з кучмістами щодо збереження режиму, або Грач пішов проти лінії партії, і цим самим перестав бути справжнім комуністом, злигавшись з буржуями. У своїй відвертості Л. Грач також визнає, що під час акціїї “Україна без Кучми” саме Росія зберегла режим і не приховує свого задоволення від цього.

Дотепер існує думка, що СРСР розвалився винятково під тягарем своїх внутрішніх проблем і протиріч. Мовляв, планова економіка не витримала змагання з «ринковою демократією» у холодній війні.

Однак дарма ті, хто відстоює подібну точку зору, забувають, що Радянський Союз припинив своє існування аж ніяк не в момент найвищої напруги боротьби двох наддержав, а навпроти - у період найбільш активного діалогу, безпрецедентної відкритості і зближення між Москвою і Вашингтоном. І багатьом (але, на жаль, не усім) відкрила очі на те, що відбувається, фраза Джорджа Буша-старшого, сказана ним незабаром після пріснопам'ятної ночі в Біловезькій пущі: США перемогли в холодній війні. У той момент уже зайві були реверанси і лицемірні запевняння в дружбі. Американцям можна відверто радіти: ворог задушений в обіймах, обманутий і повалений, упав жертвою власної відкритості і довірливості.

<b>Механізм підпорядкування країни інтересам США</b>

Історія, як відомо, вчить тільки тому, що вона нікого нічому не вчить. Сьогодні характерний стиль «американської дипломатії» на всю силу випробовує на собі Україна. А наша молода держава, як відомо, усього лише виснажений десятиліттям так званих «реформ» осколок колишньої наддержави...

Механізм підпорядкування країни інтересам США відпрацьований багаторазово і ґрунтується на двох «китах»: вплив на еліту і вплив на суспільство. При досить серйозних фінансових можливостях американців методика дає разючий ефект: суспільство, позбавлене керівної ролі еліти, перетворюється в аморфну масу, а еліта, позбавлена опори на суспільство, втрачає здатність чинити опір зовнішньому впливові.

Результати обробки України за американською методикою яскраво проявилися з початком війни в Іраку. Переважна більшість громадян нашої країни виступила категорично проти агресії США стосовно суверенної держави, одначе політична еліта не тільки схвалила цей акт наруги над нормами співжиття у світовому співтоваристві, але й направила українських військових на допомогу окупантам.

Для того, щоб держава, зберігаючи декоративний суверенітет, стала об'єктом, цілком керованим з Вашингтона, необхідні були ще дві речі. Перша – знищення самодостатньої економіки. Ця мета здійснюється в основному шляхом впливу на еліту, що сама, своїми ж руками, руйнує те, що служить опорою і їй, і її народу.

Другий фактор – так звана «деідеологізація», що насправді означає нівелювання традиційних для країни цінностей і моральних орієнтирів і заміна її елементами західної масової культури, заснованої на задоволенні примітивних інстинктів.

Досягненню другої мети сприяє величезна мережа так званих неурядових організацій – фондів, інститутів, ресурсних центрів, – більшість з яких насправді фінансуються з бюджету США, а то і просто є філіями американських структур. Під гаслами розвитку «громадянського суспільства», здійснення «реформ», «захисту прав людини» вони створюють інфраструктуру інформаційного, ідеологічного та, зрештою, політичного впливу на суспільство. Наскільки руйнівна така діяльність для України, зануреної в кризу, нагадувати зайве.

Уся ця коротенько позначена методика ось уже понад десяти років послідовно відпрацьовується на Україні. Про суми вкладень США з метою підпорядкування України своїм інтересам ми можемо лише здогадуватися. Принаймні, цифри фінансової допомоги США нашій країні в жодне порівняння не йдуть з асигнуваннями, витраченими на підривну роботу. У пресу проникла інформація про те, що один з «демократичних» інститутів одержує зі США щорічно понад 1 мільйон доларів. На що йдуть ці «брудні гроші» (про перерахування хоч якихось податків, як і про легальне ходіння цих коштів говорити не доводиться)?

<b>Проте, уся методична робота, усі витрати, спрямовані на підпорядкування нашої країни інтересам американської зовнішньої політики, до цього часу не принесли очікуваних результатів.</b> Так сталося тому, що є фактор, перебороти дію якого неможливо ні підкупом чиновників, ні впровадженням чужого способу мислення через екрани телевізорів і шпальти масової періодики.

<b>Ім'я цьому факторові – Росія!</b>

Незважаючи на те, що до 2001 року Російська Федерація не проводила хоч якоюсь мірою виразної і послідовної політики стосовно України, її аура, її історична роль центра східнослов'янської православної цивілізації, до якої органічно належить Україна, давалися взнаки.

У 1999 році в черговий раз на виборах переміг Леонід Кучма. На радощах він призначив прем'єр-міністром Віктора Ющенко – людину політично невиразну, але таку, що користується однією перевагою: на нього поставила Америка! В.Ющенко тоді і пізніше не раз називав себе «сином Кучми», тому що в уряд він був призначений з єдиною метою – стажуватися на роль спадкоємця. Американського спадкоємця!

Протягом 2000 року стало ясно, що є й інші помітні фігури в оточенні президента, котрі не дозволять Віктору Ющенко спокійно одержати «спадщину». Тоді в хід було запущено політпроект, що мав за мету передати владу в Україні ставленикові Вашингтона якщо не миттям, так катанням.

Три роки тому, у листопаді 2000 року стартував так званий «касетний скандал». Правду про справу Гонгадзе і про плівки Мельниченка ми довідаємося ще не швидко. Але обов'язково довідаємося, і вона нас буде шокувати не менше, ніж у 2000-му шокувала дезінформація. Так чи інакше, але маховик політичної провокації було запущено вміло. На початку 2001 року був цілком реальний сценарій відставки Л.Кучми і “законної” передачі влади «американському зятеві» - Віктору Ющенку.

<b>Здійсненню цього сценарію перешкодив усе той же нездоланний фактор – Росія!</b>

В обстановці, коли Захід з обох берегів Атлантики підтримував акцію «Україна без Кучми» і чинив на офіційний Київ безпрецедентний тиск в інтересах В.Ющенка, виразного і твердого голосу Володимира Путіна виявилося досить для того, щоб усі ці десятибальні хвилі «протесту», оплаченого американською валютою, вляглися в найкоротший термін.

Нарешті, рішення направити до Іраку миротворчу бригаду, жертви і поневіряння, загибель на чужій землі і за чужий інтерес наших людей – ціна, яку платить українська влада і суспільство за згоду американських хазяїв потерпіти з організацією заходів щодо зміни влади до чергових президентських виборів, до жовтня наступного року.

<b>Фактично більшість політиків країни зійшлося на позиції Комуністичної партії України</b>

Зазнавши поразки, політтехнологи Віктора Ющенка почали новий етап операції – «Президент-2004». Завоювавши на опозиційному і євроатлантичному популізмі рекордний рейтинг та очоливши блок «Наша Україна», В.Ющенко у визначений момент міг серйозно розраховувати на те, що, користуючись слабкістю кандидатів від влади і повторивши сценарій 1999 року щодо кандидата від Комуністичної партії, він зможе цілком легально стати президентом України в листопаді 2004 року. А нинішні повноваження глави держави, на зміцнення яких Леонід Кучма витратив більшу частину свого президентського терміну, дозволили б цілком і остаточно покласти Україну під американський диктат.

План повного позбавлення України навіть того куцого державного суверенітету, що їй удалося зберегти, виявився настільки реальний, що значна частина політичних сил країни, забувши про свої звади й ідеологічні протиріччя, зійшлися на необхідності прийняти контрзахід.

<b>Єдиним реальним шляхом самозбереження країни виявилася політична реформа влади</b>, покликана перетворити Україну в парламентсько-президентську республіку. Фактично більшість політиків країни зійшлося на позиції Комуністичної партії України, що єдина протягом десяти років безкомпромісно чинила спротив посиленню президентського всевладдя і відстоювала прерогативи системи Рад – починаючи від Верховної Ради і закінчуючи сільрадою.

<b>Сьогодні політична реформа, що передбачає розумний баланс повноважень між президентом, парламентом і урядом, реальна як ніколи.</b> Конституційний Суд визнав законним законопроект, підписаний 292-ма парламентаріями центристських фракцій і груп і фракції КПУ. Без голосів депутатів-комуністів здійснення політреформи неможливо, а тому розумний компроміс, поза всяким сумнівом, буде знайдено. Таким чином, навіть якби завдяки зусиллям політтехнологів, іміджмейкерів і великих фінансових вливань Віктор Ющенко в 2004-м році став президентом, від чого гарантувати наше суспільство ніхто не може, у нього вже не буде тих повноважень, завдяки яким можна зробити Україну васалом Сполучених Штатів. Парламент, обраний на пропорційній основі й такий, що віддзеркалює реальні інтереси і симпатії українських виборців, може стати надійним гарантом національної безпеки країни.

<b>Проте, говорити про повну ліквідацію загрози «американського сценарію» поки що не доводиться</b>

По-перше, США вклали в українські проекти занадто значні кошти для того, щоб дозволити переграти себе, не спробувавши переломити ситуацію.

По-друге, з блоком «Наша Україна» пов'язала свою долю ціла низка дрібних політугрупувань, вождики яких або не відбулися як олігархи, або ж виявилися політиками учорашнього дня. У 2001-му році ставка на Ющенка вважалася безпрограшною, і вони всі поставили на нього. Тепер, коли усе більш очевидним стає те, що замість теплих містечок в адміністрації «президента Ющенка» вони можуть отримати вовчий квиток для подальшої політичної кар'єри, “нашоукраїнці” готові на крайні кроки.

Ця готовність явно проглядається останнім часом у тактиці «Нашої України», яку можна назвати «розгойдуванням човна».

Коли восени 2002 року протестуючі маси на чолі з комуністами вимагали відставки Л.Кучми, В.Ющенко займався демагогією, збирав вершки народної любові, приходячи на чужі мітинги і одночасно шукаючи контактів з владою. Сьогодні «Наша Україна» вирішила підняти “революцію” самотужки.

Скандальне висування Ющенко кандидатом у президенти в Донецьку 31 жовтня мало безсумнівною метою спровокувати конфлікт. Це вдалося. Ще більш провокативною була поведінка ющенківців у Сумах, коли вони увірвалися в міськом КПУ. Аналогічний скандальний відтінок мали заходи «НУ» в Луганську, Львові, Луцьку. Усі просторікування про перешкоди, які, мовляв, чинить Віктору Ющенко влада на місцях, про всі ці «цвяхи для проколювання шин» його кортежу, знеструмлення телестудій, дзвінки з погрозами й інформації про замахи, що готуються, – переслідують одну єдину мету: привернути увагу Заходу, спровокувати опонентів на відкритий політичний конфлікт і зобразити себе в ролі жертви. А скривджених в Україні люблять, та й Захід одержить відмінний привід глибше «вникнути» в українські справи.

Деякою мірою це вдається. Іноземні дипломати, що чомусь усюди їздять за В.Ющенком на його заходи, вже починають виражати своє обурення «відсутністю демократії» в Україні. Однак при цьому забувається, що Комуністична партія України вже десять років у багатьох регіонах країни функціонує в атмосфері реального, а не вигаданого пресингу, піддається утискам і тискові, аж до фізичного насильства, які і не снилися панам у білих комірцях з «Нашої України». І при цьому КПУ залишається самою популярною, самою активною і результативною партією в країні!

<b>Заслоном на шляху провокаційних цілей ющенківців став Крим</b>

Форум «Нашої України» в Криму міг дати старт широкомасштабному громадянському протистоянню. Адже ні для кого не є секретом присутність на півострові суттєвого ісламського фактору, а також різкого несприйняття основною масою кримчан націоналістичних ідей, широко представлених у блоці В.Ющенка.

Однак Комуністична партія, як найбільш впливова сила серед виборців Криму, так само як і російські організації АРК прийняли вольове рішення: утриматися від будь-яких акцій під час проведення заходу «НУ». Усі спроби спровокувати протистояння на етнічному ґрунті провалилися. Ющенківці залишили Крим розчарованими.

Проте, треба думати, <b>спроби розгойдати човен з боку прозахідних сил ще не завершилися.</b>

На який сценарій розраховують американські протеже? Оскільки перешкодити зміні балансу влади і домогтися обрання свого вождя-«месію» законним шляхом вони не можуть, залишається незаконний. Головна ставка в ньому – на втручання ззовні. Мета «Нашої України» - створити благовидний привід для того, щоб <b>США і їхні союзники могли знову натиснути на Київ і нав'язати Україні вигідне їм рішення. Це – «югославський» сценарій. Зараз він старанно відпрацьовується в Грузії.</b> Іронія долі полягає в тому, що американці в Тбілісі домоглися відставки Едуарда Шеварднадзе, що був провідником їхніх інтересів протягом багатьох років. І київським правителям, що в останні роки піддаються атакам з боку Дядька Сема, нема на кого нарікати - вони самі створили ґрунт для своєї поразки.

Та одночасно, незважаючи на мінливу тактику основних гравців, нестійкий баланс сил, <b>що постійно коливається, продовжує залишатися одна безперечна константа. Ім'я їй – Росія! Україна – не Югославія і навіть не Грузія. Нам є на кого зіпертися, нас є кому захистити.</b> Але і самі ми не повинні бути пасивними спостерігачами. Інакше нам не уникнути череди «імпортних президентів».

Леонід ГРАЧ,
член Президії ЦК КПУ,
секретар Кримського рескому КПУ,
народний депутат України.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1070460580.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua