Майдан / Статті  

додано: 22-12-2003
Федеральний суддя США Богдан А. Футей: Коментар з приводу спроб внесення змін до Конституції України
Богдан А. Футей

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1072106122.html

Конституційний Суд України нещодавно виніс два рішення стосовно відповідності запропонованих змін у політичній системі України (реєстраційний № 4105 і № 4180) до положень статтей 157 і 158 Конституції України. Обидва законопроекти пропонують запровадити процедуру обрання Президента Парламентом замість прямих виборів Президента громадянами України, як це передбачено у чинній редакції статті 103. Водночас, проекти відрізняються у пропонованих строках набрання ними чинності та імплементації внесених змін[1].

Законопроект № 4105 пропонує проведення чергових всенародних виборів Президента України згідно з діючою Конституцією у жовтні 2004 року. Президент, обраний у такий спосіб, виконуватиме повноваження до моменту обрання нового Президента “Верховною Радою України в місячний строк після набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році”[2]. З іншого боку, законопроект № 4180 пропонує запровадити обрання Президента Верховною Радою вже з жовтня 2004 року, строком на 3 роки. Строк повноважень чинного складу Парламенту пропонується продовжити ще на один рік з тим, щоб провести нові президентські вибори у Парламенті “в місячний строк після набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2007 році”[3]. Після цього, як новообраний Парламент, так і новообраний Президент виконуватимуть свої повноваження протягом повного п’ятирічного терміну.

Аналізуючи запропоновані зміни, Конституційний Суд встановив, що вони відповідають вимогам статтей 157 та 158 Конституції України. Зокрема, на думку Суду, “зміна порядку обрання Президента України, як пропонується у Законопроекті, не призводить ... до скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина”.[4] Посилаючись на частину другу статті 5 Конституції, Суд пояснив, що народ здійснює владу як через безпосередні, так і через опосередковані (представницькі) форми демократії.

Характерно, що у своєму висновку про можливість обрання Президента Парламентом Суд керувався лише зазначеним вище положенням статті 5 Конституції, за яким народ може здійснювати “владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”.[5] Складається враження, ніби Суд дійшов висновку, що запропоновані зміни не обмежують прав народу, оскільки Конституція, поруч із формами безпосередньої демократії, передбачає також існування непрямих форм здійснення влади народом. Неприйняття Судом до уваги обмежень, що містяться у статтях 69, 103 і 104 Конституції, і відсутність посилань на ці статті у рішенні Суду призвели до викривленого результату у даній справі.

Чинна редакція статті 103 передбачає, зокрема, що “Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років”.[6] Стаття 104, яка не згадується у рішенні Суду, передбачає складання новообраним Президентом присяги, у якій стверджується, зокрема, що він “волею народу обраний Президентом України...”.[7] Слід зауважити, що посилання на дану конституційну норму міститься в окремій думці судді В.Є. Скоморохи. Водночас, стаття 69 передбачає, що “народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”.[8] Таким чином, очевидно, що “воля народу”, або “народне волевиявлення”, визначені у статті 69 Конституції, а не у статті 5. Якби автори Конституції у 1996 році мали намір передбачити можливість обрання Президента через будь-який спосіб здійснення “влади народом”, вони могли б чітко зазначити це у тексті статті 104. Цього не було зроблено. Відповідно, автори Конституції вважали за доцільне обрання Президента саме “волею народу”.

Крім цього, встановивши, що обрання Президента Парламентом є конституційно можливим, Суд позбавив громадян України права на виявлення волі народом через “форми безпосередньої демократії”. Хоча на перший погляд може здатися, що будь-яке порушення статті 69 Конституції можна виправити шляхом внесення додаткових змін до цієї статті, виникає істотна проблема. Стаття 69 входить до розділу ІІІ “Вибори. Референдум”. Відповідно до статті 156 Конституції, будь-які зміни до цього розділу Конституції мають затверджуватися “всеукраїнським референдумом”.[9] Тобто, загальна процедура внесення змін до Конституції, передбачена статтею 155, не вживається. З огляду на це, не можна ігнорувати той факт, що “право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами і посадовими особами”[10]. Автори Конституції вбачали у безпосередньому виявленні волі народом настільки фундаментальне право громадян, що для його скасування або обмеження була передбачена необхідність їх чіткої згоди.

Усі з перелічених вище конституційних обмежень унеможливлюють обрання Президента у будь-який інший спосіб, ніж всенародними прямими виборами, як у 2004, так і у 2006 чи 2007 році. Крім цього, законопроект № 4180 представляє ще одну проблему, оскільки він передбачає само-продовження строку повноважень чинного складу Парламенту до 2007 року. Як це детально роз’яснено в окремій думці судді В.М. Шаповала і в окремій думці судді В.Д. Вознюка, продовження строку повноважень чинного складу Парламенту суперечить вимогам статтей 38, 69, 70, 71 і 83 Конституції України.

Із наближенням закінчення терміну поточної сесії Верховної Ради, виникає неминуче відчуття терміновості у діях тих, хто намагається змінити Конституцію, з тим, щоб нові положення набули чинності до наступних президентських виборів, призначених на жовтень 2004 року. Існуюча процедура внесення змін до Конституції вимагає, щоб відповідний законопроект був “попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України”, і щоб “на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України”.[11] Таким чином, якщо Парламент не проголосує за ці “так звані” зміни до закінчення його поточної сесії у січні 2004 року, ці зміни не зможуть конституційно застосовуватися до президентських виборів у жовтні 2004 року. Більше того, будь-які натяки на те, що зміни до Конституції можуть бути затверджені простою більшістю від складу Верховної Ради, суперечать самому тексту статті 155 Конституції.

У 1998 році, при встановленні конституційності закону про вибори народних депутатів, Конституційний Суд відмовився розглядати питання щодо конституційності положення, за яким політичні партії та виборчі блоки мали отримати принаймні чотири відсотки від загальної кількості голосів виборців для того, щоб бути обраними до Парламенту. Зокрема, Суд визнав дане питання політичним, а отже таким, яке належить до юрисдикції Парламенту, а не Суду. Цим рішенням було встановлено прецедент, за яким суд може відмовитися розглядати політичні питання.[12] Проте, останні висновки Суду не містять жодних посилань на цей важливий прецедент. Хоча повноваження Конституційного Суду щодо розгляду запропонованих конституційних змін випливають з тексту статті 159 Конституції, Суд має бути обережним, аби не перевищити своїх повноважень і не виносити рішень з питань, що мають політичний характер.

Нарешті, запропоновані зміни до статті 126, які передбачають скорочення терміну перебування суддів на посаді до 10 років, замість існуючого безстрокового перебування на посаді, скасовують одну із ключових гарантій судової незалежності. Запропоновані зміни не сприяють утвердженню принципа поділу влади і обмежують судову незалежність.

На завершення, слід зазначити, що запропоновані зміни до Конституції України не були позитивно сприйняті міжнародною спільнотою. Наприклад, Європейська комісія “Демократія через закон” (Венеціанська комісія) у своєму висновку щодо законопроектів зазначила:

“Комісія визнає і підтримує спроби України реформувати свою систему державної влади з метою наближення України до європейських стандартів демократії. Проте, конкретні вирішення, запропоновані у різних законопроектах, поки що далекі від досягнення цієї мети і призведуть до внесення таких змін до Конституції, у яких може вбачатися крок назад”.

Один із членів Комісії також застеріг: “Суспільство, у якому права людини не забезпечені, а принцип поділ влади не утверджений, взагалі не має конституції”.

Такі твердження вже самі по собі здатні викликати серйозні тривоги щодо поступу верховенства права та процесів демократизації в Україні. Якщо ж розглянути їх у контексті часу запропонованих конституційних змін, нагальність та гострота ситуації стають дедалі очевиднішими. Хоча конституційна реформа може в якийсь момент виявитися корисною для України, конституційна реформа, запропонована напередодні президентських виборів, викликає багато питань. Як аналізувалося вище, проблема була ще більше ускладнена останніми рішеннями Конституційного Суду України. Єдиний вихід із цієї ситуації вимагає визнання верховенства права і підпорядкування йому усіх політичних мотивацій. Тоді і лише тоді Україна зможе уникнути руйнівного “кроку назад”.

19 грудня 2003 р.

---------------------------------------------------------------------------

[1] Хоча запропоновані законопроекти передбачають внесення змін приблизно до тридцяти статтей Конституції, даний коментар аналізує переважно зміни до статті 103 і відповідні прикінцеві та перехідні положення.

[2] Законопроект № 4105.

[3] Законопроект № 4180.

[4] Висновок Конституційного Суду у справі № 1-39/2003 від 5 листопада 2003 року.

[5] Частина 2 статті 5.

[6] Частина 1 статті 103. Нова редакція передбачає наступний текст: “Президент України обирається Верховною Радою України. Президент України вважається обраним, якщо за його обрання шляхом таємного голосування проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України”.

[7] Частина 3 статті 104.

[8] Стаття 69.

[9] Частина 1 статті 156.

[10] Частина 3 статті 5.

[11] Стаття 155.

[12] Схожий випадок мав місце, коли Верховний Суд Сполучених Штатів Америки встановив, що розгляд політичних питань не належить до юрисдикції американської судової системи. Див. рішення у справі Baker v. Carr, 369 U.S. 186 (1962). Див. також: (1) Богдан Футей. Судовий розгляд виборчих спорів в Україні (практика, проблеми та шляхи їх вирішення): Доповідь на міжнародному семінарі з вирішення виборчих спорів, Сан-Хосе, Коста-Ріка, 27-29 березня 2000 р. // Богдан Футей. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. Київ: “Юрінком Інтер”, 2001 р. – Стор. 165; (2) Богдан Футей. Нагляд судової гілки влади за законодавчою та виконавчою гілками влади: Виступ на науково-практичній конференції “Проблеми реформування державної влади: конституційні та управлінські аспекти”, Київ, 10-11 березня 1995 р. // Богдан Футей. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. Київ: “Юрінком Інтер”, 2001 р. – Стор. 198.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1072106122.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua