Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 02-04-2004
Наталія Лебідь: Іще раз про політв’язнів, депутата Шкіля та людську (не)вдячність

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1080915879.html

Я напружую всю свою уяву і намагаюсь зобразити собі, що, скажімо, Романа Шухевича не було вбито у 1950 році, що УПА перемогла у війні, і що після усього лихоліття та випробувань соратники Шухевича прийшли до нього із довжелезним списком претензій, в тому числі і фінансових. Ні, навіть не прийшли (бо відкрите з’ясування стосунків, хай і супроводжене хапанням за грудки та істерикою з приводу недоданих комусь за віддану службу гонорарів, було б значно чеснішим), а затіяли таке собі дистанційоване поціляння лайном у того, кого за інших умов – і зовсім, до речі, нещодавно, тобто до вигуку “Розіпни!” – йменували “царем Іудейським”, читай: командиром, провідником et cetera.

Я із над-зусиллями уявляю собі його екс-референтів, помічників, зв’язкових чи товаришів по зброї, які, вмостившись за клавіатурою неіснуючих тоді комп’ютерів, заходять у чат і там віддають належне своєму холеричному темпераменту та схильності до пліткарства, яка невиліковно свербить їм десь у середині. Які, повзаючи Інтернетом, лишають у ньому свої екскременти у вигляді обсмоктаних з усіх боків припущень відносно того, скільки, кому і за що завинив умовно взятий Роман Шухевич. (За ніком “Нерозбірливий” або ж чимось подібним так зручно заливати сало за шкуру тому, кого ти – такий невидимий і невразливо-віртуальний! – буцімто обожнював вчора, а сьогодні з подвійною насолодою копаєш ногами).

Ні, я, звісно, не ідеалізую тодішній порядок “взаємозаліків” і ті людські відносини, що мали місце за часів Шухевича чи УПА, проте особисто я в таку картину просто не вірю. Не той формат розв’язання непорозумінь – все змальоване більше підходить для сьогоднішніх людців. Про них, власне, і мова.

І мову цю слід було б розпочати дещо раніше, аби співпала вона із жвавим обговоренням того, що зробив і чого не зробив для політв’язнів (засуджених по “справі 9 березня”) нардеп Андрій Шкіль. Коли вперше прозвучала фраза про те, що жоден з представників опозиції не подбав про політв’язнів, це ще можна було вважати випадковістю. (Або ж непорозумінням, внаслідок якого Шкіль був зарахований невігласами, що підписалися під цими словами, до більшості). “Рецидив” же цієї теми, тобто вперте повернення до вище зазначеного, наводить на думку про вже послідовне та продумане перетворення Шкіля на правдивого ворога народу, чи то пак ворога політв’язнів. Великого і жахливого, як герой “Країни Оз”.

Особисто у мене – якщо буде дозволено відкрити уявну дужку та трохи відволіктися від теми – перший урок, отриманий від життя, був такий: не зважати на чужу про тебе думку. Будучи у далеко не рафінованому дитячому колективі, я дуже рано зрозуміла: боронитися від цього самого колективу, від усіх глузувань-чіплянь оточуючих тебе бамбінос (для яких вони завжди знайдуть сотні приводів) можна лише у один спосіб: розвинувши у собі цілком щирий “ігнор” по відношенню до оцінок ближнього свого, такий собі здоровий цинізм, який єдино й допомагає вижити.

Тому я (коли б йшлося про мене) просто пропустила б повз вуха те, що говорять інші, виокремивши з подібного оціночного потоку хіба що судження дійсно гідних поваги (і уваги) людей, а також свій власний суд, який може бути навіть дуже суворим і безжальним. Проте стосовно Шкіля мені є що сказати, позаяк я вже три роки “в темі”, а відтак є носієм інформації, вірити якій чи не вірити – це справа кожного.

Отже, підсумуємо все те, про що останнім часом носиться Інтернет-простором (медіатором у розповсюдженні подібної інформації виступає, зокрема, і сайт “Майдан”). Шкіль проїв (пропив? прогуляв?) гроші, виділені на політв’язнів. Саме тому останні (як у тупій грі “Поле чудес”, де учасники її дерев’яними голосами передають “прівєти” всім, кому треба і не треба) воліють висловлювати подяку кому завгодно – мало не Санта-Клаусу чи Вінні-Пуху, але тільки не Андрію Шкілю – колишньому своєму “подєльніку”.

Шкіль відпочиває на Гавайях, запасається дорогущими авто (які тут же без жодного жалю дозволяє собі розгепати) та скуповує нерухомість від Києва до Львова, пише ім’ярек. І все це його розкішно-буржуйське життя тече на тлі того, як на нарах дехто з його побратимів хрумкає, подібно до вічно голодного Буратіно, трьома сухими скоринками хліба. Лише тепер, мовляв, коли майже всі політв’язні вийшли на волю, вони змогли нарешті розказати всю правду-матку про жаднюгу-Шкіля. Ба навіть більше: Шкіль, виявляється, образив і словом, і ділом, і “рубльом” не лише ув’язнених, але й тих, допомагав йому під час виборів.

Я не стану зараз розкладати на молекули і атоми ті причини, що спонукали декого відчути себе удачливим папарацці та поділитися з іншими здобутими не без ризику для життя сенсаціями. Я не стану також займатися арифметикою, малюючи тут з олівцем за вухом і калькулятором у руках стовпці цифр, що мають проілюструвати, на які саме потреби (адвокати-передачі-лікування-приїзд батьків тощо) були витрачені Шкілем отримані для політв’язнів кошти. По-перше, я не володію достатньою мірою подібними цифрами, а, по-друге, глибоко зневажаю подібну дріб’язковість. Я навіть не збираюсь багатослівно засвідчувати відсутність у Шкіля перерахованих вище матеріальних благ і, навпаки, наявність у нього тих моральних якостей, які в жодному разі не дозволили б йому повестися із людьми так, як це йому інкримінують. (Хоча, між іншим, дворічне знайомство із ним дозволило б мені це зробити).

Натомість я можу навести слова самих політв’язнів, що начебто мають клясти Шкіля за його безсовісну ненажерливість і повну байдужість до їхніх проблем. Тих, хто має час і натхнення покопирсатися у цій темі, я передусім відправляю до мого інтерв’ю з Миколою Ляховичем, яке було надруковано 10 березня цього року у газеті “Україна молода”, журналістом котрої я є. Ляхович згадує у ньому Шкіля, причому згадує у цілком позитивній тональності, дякуючи йому за ту карколомну операцію по застосуванню до нього “Закону про амністію”, яка зрештою привела до дострокового звільнення Ляховича, що мав би за вироком відсидіти іще півтора року у тюрмі.

Втім, ім’я Ляховича і так не фігурувало серед “ображених” Шкілем. А ось Сергій Гальчик, якому нібито “сиділося не дуже ситно”, у розмові зі мною дякує “за все, і за підтримку” в першу чергу своїм батькам, в другу – Андрію Шкілю, в третю – “групі народних депутатів від опозиції – Луценку, Хмарі, Турчинову, Лук’яненку”. “Гроші перераховувались, - говорить він, - як на підтримку нас у місцях позбавлення волі, так і на підтримку наших сімей. Було стабільне забезпечення нас продуктовими передачами, була грошова підтримка” – це дослівна, “непричісана” цитата від Гальчика з його повторами слова “підтримка”, записана на мій диктофон. І якщо хтось таки набереться зухвальства стверджувати, що я не надихнула Гальчика на ту відвертість, з якою він спілкувався з іншими людьми і у іншому місці, то в мене є ще одне, третє з черги, свідчення вчорашнього в’язня.

На прес-конференції 27 березня в Інституті “Республіка” щойно звільнений на той час Ігор Мазур так само відповідав на “коронне” запитання преси про допомогу з боку Шкіля і опозиції. І оскільки розмова з ним відбувалася вже не у чотири ока, як із Гальчиком чи Ляховичем, а в присутності цілої купи народу, я не додам більше ані пів-слова щодо правдивості моєї передачі його слів. Отже, сказав Мазур наступне: “Пані Юлія (Тимошенко) через Олександра Валентиновича (Турчинова) постійно турбувалася за нашу долю, і за мою безпосередньо… І депутатські запити були від фракції “Батьківщина”, і покійний депутат Павловський з моєю мамою зустрічався… Ну, про Андрія Шкіля я взагалі не говорю – це наш агент у Верховній Раді…”.

“Їхній” агент у Верховній Раді зробив для “них”, думається, все, що міг зробити. Принаймні так стверджують самі суб’єкти цієї “адресної допомоги”. На цьому можна було б ставити крапку, красиво закругливши сюжет латинською сентенцією “Розумному досить”. Додати тут можна лише те, що політична справа, фігурантів якої дійсно зрадили “старші товариші”, виглядає так, як справа “комсомольців-терористів”, що нині слухається в одному з одеських судів. Там дійсно нуль допомоги, нуль піару, нуль заяв, нуль депутатських рухів…

Ось тепер час ставити крапку. Все. Sapienti sat.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1080915879.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua