Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 15-04-2004
Володимир Бойко: Суди мене, суддя брехливий...

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1082017386.html

Можна лише щиро позаздрити богині Правосуддя, яка завдяки пов’язці на очах не може прочитати на сайті Інституту масової інформації вміщений 13 квітня 2004 року коментар голови Калінінського районного суду м. Донецька Володимира Ушенка щодо подій, які трапилися в цьому суді 9 квітня цього ж року. Якби Феміда була зрячою, вона б, напевно, почервоніла, читаючи, як голова суду замісить того, щоби навести елементарний порядок в довіреній йому установі, намагається виправдовувати те беззаконня, що коїться в Калінінському суді. А факт мав місце дійсно неординарний - того дня автор цих рядків отримав, що називається, “по голові” прямо в судовому засіданні, яке відвідав на завдання газети “Свобода” для підготовки репортажу про перебіг розгляду кримінальної справи відносно керівника корпункту цього видання в Донецькій області Михайла Хаджі.

Це був не перший мій приїзд до Донецька на процес над колишнім начальником одного з відділів УМВС України в Донецькій області Михайлом Халаджі, вся вина якого полягає в тому, що він розповів спочатку в донецькій газеті “Остров”, а потім – на сторінках “Свободи” історію про те, як люди з найближчого оточення нинішнього Генерального прокурора України Г.Васильєва обібрали донецьких підприємців (у тому числі – дружину М.Халаджі) на 600 тисяч доларів США. Г.Васильєву з цього приводу 7 листопада 2003 року довелося відповідати з трибуни Верховної Ради на дуже неприємні запитання народних депутатів, а наступного робочого дня М.Халаджі був кинутий прокуратурою м. Донецька за ґрати. Протягом трьох днів проти пенсіонера МВС була швиденько “зліплена” кримінальна справа, в якій йому інкримінувалася крадіжка металобрухту в молодшого брата людини, що донедавна представлялася як консультант з економічних питань народного депутата Г.Васильєва.

Про справу М.Халаджі вже писалося чимало, але найцікавіше відбувається зараз, коли в суді поповзли білі нитки з поспіхом зшитого обвинувачення. До того ж мені вдалося скопіювати повністю всю справу та встановити, що сфальсифіковано протокол судового засідання за 30 грудня 2003 року – у той день від участі в справі суддею був безпідставно відсторонений і навіть без жодної мотивації видалений з залу суду захисник М.Халаджі Сергій Салов. Оскільки такий вчинок судді сам по собі становить склад злочину, через два місяці після цього О.Карпушова наказала секретареві переписати протокол судового засідання та записати абзац про те, що начебто М.Халаджі відмовився від захисника та заявив, що буде здійснювати свій захист сам. Оскільки секретар Корбут, чий підпис стоїть під цією фальшивкою, насправді в день того судового засідання взагалі не була на роботі, перебуваючи на лікарняному, газета “Свобода” 30 березня 2004 року вмістила на цілу шпальту мій матеріал, присвяченій О.Карпушовій, під назвою “У Донецьку орудують судді-фальсифікатори”. Це було останньою краплею. Коли наступного разу, 9 квітня 2004 року, я, приїхавши в Донецьк за відрядженням “Свободи”, з’явися в суд, на мене вже чекали двоє міліціонерів, заздалегідь викликаних О.Карпушовою. Як тільки суддя зайшла в зал, вона наказала міліціонерам викинути мене геть. Міліціонери постаралися на славу – в обласній травматологічній лікарні того дня мені було зроблено 5 ренгенівських знімків – три знімки голови і два – тулуба, оскільки лікарі підозрювали, що в мене пошкоджені кістки черепа та поламані ребра. Діагноз – забиті місця м’яких тканин голови, численні забиті місця грудної клітини, суглобів, плечей тощо. Били мене на очах судді та помічника прокурора м. Донецька Ірини Нос прямо в залі судового засідання до того ж намагалися вдягнути наручники.

Як же прокоментував для ІМІ цей безпрецедентний випадок голова Калінінського суду В.Ушенко? Виявляється, з його слів: “прийшла невідома людина, яка стала користуватися апаратом для запису в судовому засіданні”.

“Голова суду додав, - повідомляє ІМІ, - що цей чоловік став “заважати веденню судового засідання тим, що ноутбуком став клацати та записувати. Ушенко повідомив, що справа слухається давно, і було встановлено порядок: лише з дозволу суду користуватися звукозаписувальною та іншою апаратурою. За словами Ушенка, Володимир Бойко не заявляв клопотання про дозвіл користуватися такими засобами. За словами Ушенка, на питання судді про те, що в руках у журналіста, той відповів “а яке вам діло?”. У зв’язку із особливою складністю і актуальністю справи і постійними порушеннями порядку в судовому засіданні справа слухається в присутності судової міліції. Тому за розпорядженням головуючого ця людина, вона не представилася, була видалена із зали. Ніхто нікого не бив”, – пояснив Ушенко. Володимир Ушенко стверджує, що посвідчення журналіста, яке пізніше пред'явив Володимир Бойко, недійсне, і його термін закінчився 3 грудня минулого року.”

Найбільш зворушливо в цій брехні виглядає застосування паном Ушенком щодо мене звороту “незнайома людина”. Я, взагалі-то, дуже сумніваюся, що в Донецьку є бодай один суддя, який би мене не знав – очно чи заочно. Це, між іншим, породило досить серйозну проблему – в донецьких судах важко знайти носія правосуддя, який би міг неупереджено розглядати справи за моєю участю (наприклад, за позовами ображених героїв моїх публікацій) через особисті взаємини, що склалися в мене з багатьма суддями. Ці взаємини є різними – з кимсь я приятелюю, з кимсь – навпаки, але чи навряд хтось би з колег пана Ушенка наважився називати мене “незнайомою людиною”. Та й самому В.Ушенку це робити не варто. Хоча б тому, що він мене прекрасно знає – як особисто, так і зі слів своєї дружини (судді господарського суду Донецької області), про витівки якої я пишу вже чотири роки. Знає мене й суддя Карпушова, з якою в нас є чимало спільних знайомих, знає мене її матір – суддя Апеляційного суду Донецької області Приходько. Більш того, раніше в судовому засіданні по справі М.Халаджі вже встановлювалася моя особа з занесенням анкетних даних до протоколу, а до матеріалів справи навіть долучена довіреність Халаджі на моє ім’я з правом представляти його інтереси.

Річ у тім, щоя вже втретє приїжджаю до Донецька з завданням від “Свободи” висвітлювати процес над керівником обласного корпункту. Уперше це було 11 березня 2004 року, коли, попри протести підсудного, суддя О.Карпушова почала слухати справу без захисника, якого вона перед тим незаконно видалила з зали суду. Оскільки М.Халаджі є працівником газети, то я, перебуваючи в залі засідань як глядач і бачачи, що суддя брутально порушує його права, був змушений звернутися до О.Карпушової з проханням оголосити перерву в засіданні з тим, щоби повідомити про те, що коїться, редакцію “Свободи”. Суддя з’ясувала, хто я такий і надала мені таку можливість. Оскільки окрім абсолютно безглуздого і явно сфабрикованого прокуратурою обвинувачення в суді одночасно розглядається також цивільний позов, який “потерпілий” пред’явив до М.Халаджі, я телефоном запропонував головному редакторові газети Олегу Ляшку надати від редакції правову допомогу нашому колезі та направити в суд представника М.Халаджі як цивільного відповідача. Таку ідею і О.Ляшко, і М.Халаджі підтримали, вибір, ясна річ, пав на мене. Судді не залишалося нічого іншого, як перервати засідання для того, щоби М.Халаджі нотаріального оформив довіреність на моє ім’я, причому дату наступного засідання О.Карпушова вже визначила з урахуванням моєї думки, як одного з учасників процесу. Але в наступному судовому засіданні, одержавши мою довіреність, О.Карпушова винесла письму постанову про те, що не допускає мене до участі в справі. І після цього голова суду називає мене “невідомою особою”? – Тоді нехай він подивиться матеріали справи, де є навіть моя домашня адреса.

А чого варта розповідь голови суду про те, що я показував якесь недійсне журналістське посвідчення? Складається враження, що застигнутий зненацька кореспондентом ІМІ, В.Ушенко сказав в інтерв’ю перше-ліпше, що спало йому на думку. Відповідно до вимог статті 129 Конституції України судові засідання є відкритими й організовуються в такий спосіб, щоби будь-який громадянин міг прийти в таке засідання як глядач та спостерігати за перебігом слухання справи. Причому закон не встановлює якихось привілей для журналістів – це право поширюється на всіх громадян і ніякі посвідчення для цього не вимагаються. Якщо суддя забороняє глядачам бути присутнім у залі, не дає можливості вести записи й т.п., то це само по собі може бути підставою для скасування судового рішення й направлення справи на повторний розгляд. Єдине обмеження, встановлене в законі щодо відвідувачів, полягає в необхідності отримувати дозвіл судді при встановленні в залі СТАЦІОНАРНОЇ апаратури (наприклад, громіздких телекамер). От тільки в справі М.Халаджі я ніколи нічого не записував (хоча маю на це повне право), а слова В.Ушенка “прийшла невідома людина, яка стала користуватися апаратом для запису в судовому засіданні” є звичайнісінькою брехнею. Не користувався я ніяким апаратом, оскільки не мав у цьому жодної потреби. Якби я працював на радіо, то можна було б припустити, що я зажадав мати “звуковий фон”. Але навіщо для газетної публікації писати десятки годин судового засідання, якщо я і так маю повний доступ до матеріалів справи, всі документи – від постанови про порушення до судових протоколів – є в мене в фотокопіях, а перебіг процесу фіксується аудіо апаратурою, яка встановлена в суді, і я при щонайменшій потребі можу звернутися до підсудного й попрохати його зкопіювати для мене будь-який офіційний аудіофайл? Та якби я навіть захотів вести на диктофон запис процесу, це суто технічно неможливо зробити без виносних мікрофонів, які треба встановлювати перед кожним промовцем.

Пану Ушенку скоро на пенсію, йому б варто було вже про душу подумати, а він каже неправду. Замість брехати кореспондентові ІМІ, краще б голова суду зайнявся своєю прямою роботою та забезпечив би встановлення в судовому залі державної символіки, якої там, всупереч вимогам закону, не має. Що ж стосується заяви В.Ушенка про те, що мене ніхто в суді не бив, то подібна ситуація вже описана в світовій літературі – у безсмертній комедії Миколи Гоголя, де унтер-офіцерська вдова сама себе відшмагала.

До речі, зараз працівники міліції оббивають пороги кабінету судді О.Карпушової з проханням, щоби та видала їм якогось папірця про те, що застосовуючи до мене силу, міліціонери виконували суддівське розпорядження. Справа в тім, що насправді ніякого рішення про видалення мене з зали суду суддя не виносила, була лише усна вказівка без будь-якого оформлення та проголошення, що само по собі є кричущим беззаконням. Якби я дійсно порушував порядок у залі та заважав вести засідання, суддя мала б скласти щодо мене протокол про адміністративне порушення та притягнути мене до відповідальності відповідно до статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Якби я заважав слухати справу, то суддя повинна було б винести постанову про видалення мене з зали суду, причому копія цієї постанови була б мені вручена для оскарження. Але нічого цього не було. Біль того, наскільки мені відомо, саме тому – через відсутність будь-якого процесуального рішення судді щодо мене – в прокуратурі хотіли зробити крайніми тих двох міліціонерів, які виконували невідомо що, тим самим перевищивши свої владні повноваження. Але тепер, після інтерв’ю голови Калінінського суду, виходить, що порушувати кримінальну справу треба не проти міліціонерів, а проти судді О.Карпушової.

От тільки сильно я сумніваюся, що буде бодай якась реакція з боку прокуратури на ганебний факт побиття журналіста в залі суду. Бо якщо притягнути О.Карпушову до відповідальності, в Донецьку не знайдеться жодного іншого судді, якого прокуратурі вдасться примусити розглядати справу М.Халаджі. А покарати людину, яка наважилася розповісти правду про бізнес Генерального прокурора Г.Васильєву значно важливіше, аніж дотримання якоїсь там міфічної законності.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1082017386.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua