Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 27-05-2004
Тетяна МОНТЯН: Війна маразмів. День перший.
Телекритика

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1085662956.html

25 травня 2004 року Апеляційний суд м. Києва нарешті розпочав довгоочікуваний розгляд цивільної справи “Міжнародний Антифашистський комітет проти газети “Сільські Вісті”.

Обидві сторони надзвичайно ретельно підготувались до вуличного, себто політичного протистояння, чого, на жаль, не можна сказати про суто юридичну складову шоу “Євреї та трохи українців проти українців та деяких євреїв”.

На Софіївській площі відбувався мітинг “солідарності, національного миру й злагоди в Україні”, ініційований Єврейською громадою країни і Міжнародним Антифашистським комітетом, на який, за чутками, в примусовому порядку звозили автобусами студентів з Соломонового Університету. Прекрасне антифранкістське гасло “Но пасаран” збуджувало уяву – кого саме мають на увазі учасники цього мітингу?

На вулиці Володимирській, безпосередньо перед ґанком Апеляційного суду – вирував мітинг за захист “Сільських Вістей”. Гасла не відрізнялись оригінальністю – “Геть!”, “Ганьба!” та таке інше.

Ті, хто здатен зрозуміти як примітивне юридичне, так і багатопланове політичне підґрунтя цієї справи, плекали деяку надію на те, що винятковий зразок юридичного невігластва – рішення судді Шевченківського суду м. Києва Ірини Саприкіної – судова колегія під головуванням судді Кухарської, в складі суддів Охримчук та Кравець швиденько або скасує, або залишить без змін, додавши свої прізвища до списку найбільш одіозних суддів України, і задоволені собою пікетники з обох сторін підуть собі по домівках святкувати вдало витрачений день.

Але майже з самого початку стало зрозуміло, що судова колегія налаштована на довге та нудне шоу, здатне задовольнити обидві сторони при будь-якому рішенні. Адже, як вже неодноразово зауважувалося спостерігачами, нічого не завадить одним – випускати газету, наприклад, “Сільські Вісті плюс”, а іншим – боротись з “фашизмом” якимись іншими, крім позовів про закриття опозиційних газет, способами.

Журналістів “переписували” двічі. Спершу - наша доблесна міліція. Але після кількох обурених запитань “навіщо?” та “по якому праву?”, правоохоронці попустились. А згодом, вже після з’ясування осіб сторін, що з’явились для участі в справі, аналогічна цікавість раптом охопила судову колегію. Головуюча Кухарська наказала всім журналістам підвестись та голосно сказати, як їх звуть та який засіб масової інформації вони репрезентують. На мій подив, весь пул “сторожових псів демократії” слухняно виконав цей абсолютно незаконний наказ. Можливо, Кухарській просто було цікаво, які саме ЗМІ їй потрібно буде переглянути наступними днями, щоб прочитати там про себе, кохану, і вона обрала для з’ясування цього такий невибагливий спосіб. В найближчу перерву, яку було оголошено для встановлення звукозаписуючої апаратури, я почала глузувати з своїх знайомих журналістів, які дали таку рішучу відсіч міліції, але спасували перед суддями. Журналісти визнали, що дійсно “не відразу зрозуміли ситуацію”, та висловили обурення діями суду. Будемо сподіватись, наступного разу вони не дозволять поводитись з собою, як з малятами з пісочниці.

Відповідач Яременко – прохвесор наукової боротьби зі світовим жидомарсіанством - до суду не з’явився. І те правильно – хоч він нібито і був заявлений співвідповідачем по справі, але позивачі – відчайдушні міжнародні борці з фашистською загрозою - ніяких позовних вимог до нього не висували, а об’єктивна, безстороння та юридично грамотна суддя Саприкіна нічого з нього іменем України не стягнула і нічого робити не зобов’язувала - випадок, достатньо дивний навіть для нашої не обтяженої логікою судової практики. То навіщо йому, вибачте, з’являтись до суду? Щоправда, замість нього з’явилося аж двоє представників – Капельников та Ходос. З півгодини суд з’ясовував надзвичайно важливе та актуальне питання – чи можна допустити Едуарда Ходоса в якості представника Яременка з урахуванням того, що Ходос в суді першої інстанції виступав в якості свідка. Після млявих дебатів, під час яких жодна з сторін проти цього не заперечувала (бо яка, власне кажучи, різниця?), мудрий суд ухвалив таки не допускати, хоча прямої заборони щодо цього в Цивільно-процесуальному кодексі немає. Більше того, Ходоса було видалено з залу, як потенційного свідка і для цього суду теж, і він до самого вечора тинявся в коридорі.

Газета “Сільські Вісті” виставила аж сімох представників, серед яких було аж четверо народних депутатів – Іван Бокий, Валентина Семенюк, Костянтин Ситник та Юрій Кармазін. Очевидно, таким персональним складом вони мали продемонструвати єдність опозиції перед загрозою закриття найтиражнішої газети. Інші представники – юристи Павло Куненко, Микола Полудьонний та Тетяна Шмарьова.

Цьому дружному колективу протистояли дві тендітні жінки-“антифашистки” – представниці Міжнародного Антифашистського Комітету Марія Швець та Євгенія Бадашина. В першому ж заявленому ними клопотанні вони просили суд долучити до матеріалів справи такі “критично важливі” для встановлення істини “докази”, як, наприклад, примірник газети “Ідеаліст” з передруком якихось статей Яременка та фотографії могил на Куренівському цвинтарі, які днями там хтось розтрощив, ніби на замовлення до дати розгляду справи в суді. Зрозуміло, представники “СВ” заперечували проти приєднання цих матеріалів, бо вони не мають ніякого відношення до справи. Суд ухвалив рішення, щоправда, не передбачене процесуальним законодавством, зате компромісне – надані папірці оглянути, але до справи не приєднувати.

Представники “СВ” побажали долучити до матеріалів справи господарський договір про комерційну публікацію, в якому, щоправда, не було зазначено, що гроші за цим договором перераховуються саме за публікацію статті “Євреї в Україні...”, а також ухвалу Верховного Суду України стосовно газети “Опозиція”, на яку ми з Володимиром Бойко звертали увагу читачів в попередній статті. Договір суд ухвалив долучити, а ухвалу – лише оглянути. І те правда – ну нащо та ухвала в справі, якщо її зміст і так відомий будь-якому українському юристу, за винятком, хіба що, судді Саприкіної.

Далі мова пішла про те, що прокуратура Шевченківського району м. Києва вже якось намагалася розібратись, чи дійсно писанина Яременка є знаряддям розпалювання міжнаціональної ворожнечі. В матеріалах справи, як з’ясувалося, є дві постанови: перша - про відмову в порушенні кримінальної справи з цього приводу, а друга – про скасування першої. Остання датована ще 24 грудня 2003 року, і з того часу прокуратура , судячи з усього, не дуже цією справою переймалася – принаймні ніхто з учасників судового засідання не мав ніяких відомостей про те, чи прийшли “очі государєві” хоч до якогось логічного висновку. Було ухвалено з’ясувати це шляхом витребування від прокуратури необхідних відомостей.

Також з’ясувалося, що ще 28 квітня 2003 року інший суддя Шевченківського районного суду м. Києва Юрій Кухалейшвілі вже виносив постанову про те, щоб залишити позовну заяву на аналогічну тему, тільки з дещо іншими позивачами – неподаною, на тій цілком логічній підставі, що правовідносини з приводу “розпалювання ворожнечі”, про які в тій заяві йшлося, знаходяться поза межами повноважень цивільного суду. Хоча Марія Швець була серед тих, хто від імені позивачів подавав цю заяву, вона заявила, що “не пам’ятає”, чи оскаржувалась нею особисто або ще кимсь вказана постанова Кухалейшвілі. Суд вирішив витребувати вказану постанову, очевидно, зглянувшись на провали в пам’яті пані Швець.

Промови сторін були достатньо довгими та плутаними. Представники “СВ” намагались розказати Апеляційному суду про все відразу – і про те, що Яременко писав святу правду (“свідок Ходос може це підтвердити”), і що публікації його статей були “рекламою” (“осьдечки вони, договори”), і що раніше його опуси друкувались в цілій купі різних книжок, газет, та журналів (“чого ж закривають саме нас?”), і що Антифашистський Комітет – невідомо що за організація і не має права позиватись з таких підстав взагалі, і, нарешті – що “розпалювання ворожнечі” – то є кримінальний злочин, і не Саприкінська то справа визнавати його наявність.

Що ж, я пишаюсь тим, що після нашої з Бойком публікації в “Телекритиці” цей останній аргумент нарешті здобув визнання, якого чомусь не мав під час розгляду справи в суді 1 інстанції.

Юрій Кармазін, не забувши, як завжди, кілька разів згадати в контексті та без контексту свою Партію захисників вітчизни, обізвав рішення Саприкіної “історико-публіцистичним очерком” та висловив сумнів в тому, що воно писалося дійсно Саприкіною та дійсно в нарадчій кімнаті, а також попросив Апеляційний суд відповідно зреагувати на тотальне незнання Саприкіною законодавства, в зв’язку з чим притягнути її до дисциплінарної відповідальності.

Представниці позивача особливо думками по дрєву не розтікалися та повторили на два голоси мантру про антисеміта Яременка, про недостойну поведінку газети “СВ” та попросили справедливе, законне, обґрунтоване та неупереджене рішення судді Саприкіної залишити без змін.

Невідомо з якого дива, бо це не передбачено діючим процесуальним законодавством, суд дозволив сторонам обмінятись питаннями. З’ясувалося, що Марія Швець не знає, чому з приводу публікацій, що мали місце аж в 2002 році, позов було подано так пізно. Обидві представниці позивача досить неадекватно реагували на цілком безневинні питання про те, який склад засновників їхнього майже легендарного Міжнародного Антифашистського комітету (просто-таки анонімні захисники пригнобленого єврейства!), а також на те, як насправді звуть пана Шлаєна – бо підписується він як Олександр Олександрович, а паспорт пред’являє на Самуїла Асіровича.

Тим часом день вже хилився до вечора, а суддям, мабуть, не дуже хотілося йти до нарадчої кімнати після бурхливо-мітингового дня. Тож тому, треба думати, вони й вирішили витребувати купу всіляких документів, які мають для потенційного рішення по справі таке ж значення, як з’ясування питання про те, чи не потів бува покійник перед смертю.

Серед цих конче необхідних суду даних - відомості про засновників та членів Міжнародного антифашистського комітету, які мають надати його представники, а також передруки статей Яременка у газетах “Волинь” (Луцьк), “Український південь” (Миколаїв), “Дніпро” (Київ) та в деяких інших, які має надати вже представник Яременка.

То що ж ми маємо у сухому підсумку після першого дня? Позицію “СВ”, озвучену Миколою Полудьонним, про те, що “розпалювання ворожнечі” є кримінальним злочином (ст. 161 діючого Кримінального Кодексу України), розслідувати який має прокуратура, і позицію позивачів, озвучену Марією Швець: “Законодавець не заклав у статтю 18 Закону України “Про друковані ЗМІ” необхідність існування обвинувального вироку суду за статтею 161. І законодавець це зробив, на нашу думку, свідомо. Оскільки дуже важко подекуди притягти особу до кримінальної відповідальності з незалежних від правоохоронних органів причин. Зокрема, ці особи можуть перебувати поза межами країни, їх місцезнаходження може бути невідоме. Зараз за допомогою технічних засобів можна надсилати статті будь-якого змісту до редакції з будь-якої точки земної кулі”.

“Фот глюпий законодафець”. Взагалі-то, це в Конституції написано, що винною у кримінальному злочині людину може визнати тільки суд. Хоча можна написати звернення до якихось депутатів – нехай спеціально для Марії Швець продублюють цю прописну істину ще й в статті 18 Закону України “Про друковані ЗМІ”. А заодно нададуть особисто судді Ірині Саприкиній спеціальні повноваження в порядку цивільного судочинства встановлювати наявність в діях осіб склад кримінальних злочинів. Але!.. Лише в тих випадках, коли прокуратура, “з незалежних від неї причин”, не може притягти цих осіб до кримінальної відповідальності.

Як заявив на мітингу глава Міжнародного антифашистського комітету Шлаєн, "сьогодні вирішується доля не тільки газети "Сільські вісті", але й України як правової держави".

В принципі, доля України як правової держави вирішена вже давно. Україна є на даний час державою, практично повністю незалежною від правосуддя. І будь-яке рішення по газеті “СВ” практично нічого в цьому діагнозі не змінить. Тут, як казав сантехнік дядя Вася, “всю сістєму мєнять нада”.

http://telekritika.kiev.ua/comments/?id=15612

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1085662956.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua