Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 31-05-2004
Микола Щербатий: Ця загадкова “Пора”.
Вільний форум Майдану

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1085995215.html

Читач Вільного форуму "Майдану" описав свої враження (http://maidan.org.ua/n/free/1085937639) від випадкової зустрічі з активістами кампанії "ПОРА!" у Львові.

Вперше чорно-білу листівку з нехитрим і водночас майже геніальним питанням “Що таке кучмізм?” я побачив у ліфті, куди зайшов зранку, щоб звезти до низу відро зі сміттям. Вертаючись напередодні пізно вночі з роботи, нічого подібного не помітив. Отже, висновок: повісили вночі.

Вийшов з парадного – така сама листівка висить на дверях. Дійшов до смітників – вони всі заліплені тим самим питанням. Вже йдучи на роботу, зауважив, що моє Голосієве обклеєне “кучмізмом” досить рясно. На листівці, яку прикрашала невідома мені емблема сонця, що сходить, окрім інтернет-адреси, жодних даних не було.

Оскільки моя юність парубоцька припала на ті часи, коли не тільки інтернету, але й комп’ютерів не було, я так і не став завсідником мережі, хоча з певною регулярністю читаю на роботі “Українську правду” та “Майдан”. Отож зайшов і на сайт http://kuchmizm.info, побачив, що це – якась нова опозиційна організація, і з відомими політичними силами вона не пов’язана. Та й взагалі до влади приходити не збирається. Хто ж її утворив залишилося таємницею.

Я не належу до тих людей, які за кожним рухом в суспільстві бачать чиюсь руку і цілком припускаю, що в Україні є багато людей, які щиро бажають закінчення кучмізму, розуміючи під ним не нинішнього президента, а всю систему влади. Та, оскільки політичне лідерство – не для мене, та й для активної діяльності часу й можливостей немає, то вступати нікуди не збираюся, а отже, моя зацікавленість невідомою “Порою” на цьому тоді скінчилася. Та й не розумів я, як й досі не до кінця розумію суть подібного руху, як описано в них на сайті. Може я дійсно застарий і старомодний, що не бачу сенсу такої якоїсь політичної неполітичної діяльності, коли за щось, та ні за кого. Адже, щоб змінити владу, міняти її потрібно на когось. Тобто, обрати кращу владу. Та ні сперечатись, ні повчати когось сенсу бачив, бо ж участі брати не збирався, вплинути не міг, шкоди не бачив, робочий та життєвий графік маю досить щільний, щоб цікавитися просто так і морочитися людям голови, а на банальні коментарі а-ля “молодці, підтримую, Кучму геть” не маю часу. Тому зробив висновок “поживемо – побачимо”, і далі повернувся до свого щоденного життя.

Зустрівся я з цією загадковою “Порою” випадково і несподівано. Поїхав до Львова по справах зовсім не політичних. Засиділись в офісі допізна, роботи іще вистачало, тож вирішили з колегою залишитися на ніч. Щоб якось підтримувати свою працездатність не тільки кавою, вийшов купити поїсти, що навіть у центрі Львова, на відміну від Києва, виявилося нелегко. Крокуючи швидко, бо падав дощ, наздогнав звичну для нічного міста зграйку молоді – двох хлопців і трьох дівчат. Якби не яскраво-червона куртка однієї, що відбивала довкола себе світло нічних ліхтарів, я б навіть не подивився в їх бік, ковзнувши поглядом. Але куртка привернула увагу, і обличчя її власниці здалося дуже знайомим. Це була Мирося, дочка мого друга студентських часів, якого я обов’язково навідую під час своїх нечастих відвідин міста Лева, і до якого збирався завітати наступного дня. Тому я досить безцеремонно потягнув її за рукав і жартома, але грізно запитав: “А тато дозволяє гуляти так пізно?”

Дівчина рвучко, незадоволено і трохи злякано обернулася, вся компанія зупинилася й зробила те саме, хлопці зробили крок до мене, затуливши собою дівчат, і я помітив, що... обізнався. Дівчина була дійсно дуже схожа на знайому мені Миросю, однак це була не вона. Злий жарт зіграв зі мною один з галицьких фенотипів, носіїв якого безпомилково визначаєш як галичан. Повернув голову у бік хлопців, але, попри напружені м’язи та рішучі обличчя, агресії не помітив. Навіть у старшого, який статурою і розмірами кулаків нагадував боксера напівважкою категорії. Я спокійно вибачився за помилку, і напруженість у їх м’язах зникла, обличчя полагіднішали, посміхнулися – “нічого, буває”, і молоді люди пішли далі, а я забувся про них. Лише вранці згадав, що тоді ще на хвильку зауважив: ті кільканадцять кроків, які ми йшли в одному напрямку, поки я не залишив їх позаду, до мене не долинуло жодного лайливого слова, і я ще здивувався, що о першій ночі містом гуляють тверезі й виховані молоді люди.

Роботу закінчили ще затемна і останні дві години до початку роботи громадського транспорту лише боролися зі сном, бо вже й розмова до сонних мозків не лізла. Тому, коли вдалині загриміли перші трамваї, я поспішив покинути остогидлий за ніч офіс і пройтись пішки до своєї маршрутки. Вдихаючи свіже післядощове повітря ранкового безлюдного міста, помітив, що далеко попереду назустріч рухається щось знайоме. Це була яскраво-червона куртка. А поряд з нею ті самі постаті нічного міста. Та вони не йшли вулицею прямо, а сходились, розходились, підходили до будинків. Цікавість змусила мене пробиратися вперед непомітно під стінами, і, підійшовши ближче, я побачив, що молоді люди клеять листівки.

Мою появу зустріли доброзичливою, але стриманою посмішкою, були ж бо змучені і змоклі. Побачив, що цього разу листівки, виконані в тих самих кольорах і з тією ж самою емблемою, іншого змісту. Ба, більше, їх було 5 видів, і вони пояснювали, що таке кучмізм: “Кучмізм – це злидні”, “Кучмізм – це корупція”, “Кучмізм – це безробіття”, “Кумізм – це злочинність”, “Кучмізм – це безнадія”. Але замість поряд з інтернет-сайтом були вказані два мобільних телефони та абонентська скринька у Києві.

Згадав, як приїхав до Львова і вештався центром, доки приїде мій колега і відчинить офіс, то побачив неприємне видовище. Місто Лева, яке в мене завжди асоціювалося з європейською культурою та чистотою засмічували розкидані по тротуарах і бруківці нашоукраїнські газети “Так!” Один з перехожих невдоволено пояснив мені: “Так їх же дають цілими пачками”. Потім зустрів біля Домініканського собору розповсюджувача цих газет. У мою простягнуту руку пачки він не дав, однак отримав я два однаковісіньких примірники. Тобто, як отримали газети із друкарні, складені по дві (поширена практика для друкованої продукції у 4 сторінки А3), так і полінувалися розкласти по одній, а розповсюджувачі (всюди давали по два) також підходили до роздачі не надто ретельно. Вже біля іншого храму (вдале місце для розповсюдження, адже в неділю на службу приходять багато львів’ян) спробував розпитати, навіщо він так робити. Хлопець явно не знав, що відповідати, зніяковів, спочатку сказав, нібито не помітив, а потім знайшовся і всупереч своєму попередньому твердженню почав доводити, що так – краще, люди дадуть один примірник сусідам, знайомим. І знову таки всупереч тому твердженню став давати по одній, що уповільнювало його працю, адже доводилось на ходу розділяти газети. Моя спроба розговорити розповсюджувачів з метою взнати, що їх спонукало до роздачі газет (гроші, партійне завдання, ідея) наштовхнулися на невелике бажання розмовляти не лише на цю, але й взагалі на політичні теми, якщо розмова хоч трохи виходила за межі банальностей “Ющенко – так, Медведчук з Януковичем – ні, влада, комуністи і Мороз – погані, “Наша Україна” – хороша”. Тому підозра про гроші або партійне завдання лише зросла.

Я порівняв розповсюджувачів “Так!” з роклеювачами “кучмізму” і зробив висновок на користь останніх. Не кожен зможе отак, цілу ніч під дощем ходити і клеїти, та ще й пропорційно, а не так, щоб швидше виклеїти і піти додому. Тому, скориставшись нічним знайомством, вирішив порозмовляти.

Розмовляти стомленим молодим людям явно не хотілося, однак вигляду вони не подали і, хоч і без запалу, але відповідали на всі питання. При цьому роботи не переривали, вибачившись, що треба ж доклеїти рештки, і мені доводилося ходити хвостом від стіни до стовпа, від афіші до кіоску. При цьому клеїли вони тільки у певних місцях, а сміття акуратно клали в поліетиленові пакети. Мені пояснили, що ті, хто таврує кучмізм, мають запропонувати щось краще хоча б своєю поведінкою. Тому не мають смітити, спотворювати стіни старовинних будинків чи, не дай Боже, храмів, клеїти в інших місцях, де це викличе незадоволення людей.

Розмова пішла значно швидше, коли всі листівки були поклеєні, і молоді люди із ввічливості погодились приділити мені трохи часу, а заодно і самі трохи дали відпочинок ногам. Розповіли мені, що цікавляться політикою і розуміють, що більша частина неподобства, яке твориться у країні, - провина влади. Кучмізм розглядають не як дії однієї особи, а як цілу систему злочинних правовідносин, яка зможе існувати і після того, коли президент Кучма відійде від влади. Вони люблять свою країну і не хотіли б із неї кудись виїжджати, тому й намагаються щось змінити. Брали участь в різноманітних протестних акціях, хтось їздив до Києва на самі гучні там і перезнайомились з людьми з інших регіонів. Утворилося середовище з горизонтальними зв’язками, а, коли почалася діяльність, почали приєднуватись інші люди. В основному дізнаються і приходять через друзів, дехто через інтернет, хтось під час акцій.

Молодь у п’ятірці підібралась різношерста. 17-річний Ігор закінчує 11-й клас, прийшов у “Пору” після першої розклейки, зв’язавшись з організацією по інтернету.

28-річного “боксера-напівважковаговика” також звали Ігорем, і він був менеджером комерційної фірми. Пояснив, вибачаючись, що багато часу приділити мені вони не зможуть, адже всім сьогодні на роботу чи навчання, а ще ж треба додому добратися й привести себе в порядок. Хлопець скаржився на податківців з їх безпідставними перевірками та очікуванням хабарів, та й інші інстанції не жалував, які. за його словами, ходять до їх фірми, як у центр дозвілля, вишуковуючи, до чого б причепитись. На моє запитання, чи не керує цією фірмою якийсь опозиціонер, Ігор заперечив, що це – звична практика державних чиновників. Тому і прийшов у “Пору”, оскільки серед його колишніх однокурсників є її організатори.

23 – річна Мирослава – студентка, у “Порі” з першого дня. На питання, чи можна вважати її однією з засновниць, сказала, що, напевно, можна, якщо вже так підходити, хоча сама над цим не задумувалась. Моє здивування такої відповіддю зменшилось, коли Мирося пояснила, що “Пора” не виникла за один день, а що спочатку це було середовище, а, коли вирішили зробити щось таке всеукраїнське і пристали на пропозицію “Що таке кучмізм?”, то вже тоді обговорили це на місцях, а потім з’їхалися до Києва і там вирішили назватися “Порою”. Сама дівчина до Києва не їздила, бо не варто витрачати кошти на поїздку всіх членів. Тому від Львова відрядили парочку делегатів, як і з інших регіонів, а самі збори проходили у приватній квартирі без голосування, мандатних комісій, квот і всіляких бюрократичних атрибутів. Вже під час роботи з пошуку коштів, випуску листівки, її розповсюдження середовище стало монолітом.

Пояснення мене задовольнило, хоча все одно мені слабко зрозуміло, як це так виникає організація без з’їзду та інших звичних нашому поколінню речей. Мені порадили почитати про сербський “Отпор”, білоруський “Зубр”, грузинську “Кмару”, які також, як і “Пора” не мали лідерів та іншої притаманної партіям бюрократії. Вже по приїзді зі Львова дещо я відшукав і прочитав, дещо зрозумів, а дещо не дуже. Тому змирився з думкою, що це – поза межами мого зашореного розуміння, але, напевно, є добре та ефективне, якщо стає модним.

17-річну студентка-першокурсницю Олену до “Пори” залучила подруга, а старша дівчина, що постійно знаходилася з Оленою виявилася... її мамою. Проте молода й миловидна мама виглядала не моєю ровесницею, а старшою сестрою своєї дочки-акселератки (в позитивному розумінні цього слова). Не зважаючи на середню освіту, в мами виявився досить таки підвішений язик, і вона чітко, по-народному, але дуже політично грамотно пояснила мені, що таке кучмізм, і чому з ним потрібно боротися. На собі відчула цю систему, коли почалися наїзди очолюваної братом Медведчука львівської податкової на “Орлан”, де вона працює прибиральницею. Але до “Пори” її привела дочка, яка й пояснила мамі, що війна Медведчука проти “Орлану” – це лише одна ланка кучмізму, і що мало лише виходити на страйк на заклик адміністрації, коли тлумлять саме тебе, а потрібно боротися з системою ще до того, як її коса тебе зачепила.

При назві своєї професії Мар’яна (представилась вона лише по імені) почала ніби виправдовуючись пояснювати, що освіта в неї середня спеціальна, і що прибиральницею вона пішла працювати, щоб мати часу більше приділяти дочці в останніх класах школи, адже єдиним шансом Олени отримати вищу освіту був вступ на бюджетний потік. Грошей на платне навчання родина не має, хоча чоловік Мар’яни працює на двох роботах, і на життя більш-менш вистачає.

Розповіли мені також, що в іншій групі також клеять листівки тато з сином, і що там аналогічна ситуація – саме син привів тата до “Пори”.

Ще я дізнався про те, що принципом “Пори” є відсутність власного піару з боку її членів, щоб запобігти амбіціям та приходи до організації людей, які хотіли б з цього щось мати особисто для себе. Тому “Пора” не рекламує прізвища своїх членів, тим більше, що вони навряд чи щось скажуть широкому загалові. Я спочатку подумав, що то через страх зазнати переслідувань, та молоді люди лише посміхнулись. По-перше, сказали вони, “Пора” діє відкрито і свідомо не приховує своїх дій, бо, діючи у підпіллі, не залучиш до організації багато людей. А, по-друге, на їхню думку, для каральної державної системи не становить проблему виявити при бажанні якщо не всіх, то більшість причетних до “Пори”, тому переховування є просто безглуздим, і лише забере час і зусилля.

Не міг я оминути й питання грошей. Те, що грошей у “Порі” не отримують, я зрозумів з ретельного ставлення до розклейки листівок. Не раз і не два бачив, як працюють люди за гроші, в т.ч. й на опозицію, і знаю, що існує безліч способів полегшити собі роботу, а не ходити під дощем цілу ніч. Мене цікавило інше: за які гроші провадиться діяльність. Бо ж не секрет, що навіть найбільші ідеалісти без грошових знаків: листівки, поїздки, телефонні переговори... Це питання викликало глибоке зітхання. З грошима в “Порі” сутужно, тому й діяльність сильно гальмується. Хоча не все так і погано. Знаходяться небідні люди, яким також не подобається нинішня українська влада. Правда, дають значно менше, ніж могли б. Можна навіть сказати, що копійки у порівнянні зі своїми можливостями. Та в “Порі” раді і цьому. Також доводиться вкладати свої гроші, кому дозволяють зробити це власні доходи. Тут всі почали посміхатися і показувати пальцем на Ігоря (менеджера). Розповіли, що наступна акція “Обличчя кучмізму” пройде у Львові виключно на власні гроші членів “Пори”. Молоді люди свідомі того, що так довго тривати не може, та все ж сподіваються, що з розширенням їх діяльності знайдеться більше людей, готових пожертвувати на боротьбу з режимом, та й нинішні випадкові (постійних, на жаль, поки що немає) жертводавці, зрозуміють, що жертвувати треба більше і регулярно.

Моє питання, чи не бояться вони потрапити у залежність від жертводавців, які можуть намагатися їх використати, молодь ввічливо, але досить категорично обізвала параноєю. Ще й повідомили, що навіть не цікавляться досьє жертводавців, бо принципом “Пори” є брати гроші у всіх, але будь-яку спробу диктувати умови відразу відкидають. “Пора” має свій приблизний план діяльності і вважає, що краще відмовитися від пожертви, ніж з кожним невеличким надходженням вносити до нього суттєві корективи.

Наприкінці нетривалої розмови мені подарували кілька десятків листівок, які я попросив залишити для мене ще під час розклейки, і я тепер клею їх на своєму будинку та на смітниках. Щоправда за іншої схемою, ніж сама “Пора” – спочатку один вид, а, коли позривають – інший і т.д. Мої сусіди вже побачили “корупцію” та “злочинність”. Зараз на будинку і смітниках висить “безробіття”. За ним з’являться “злидні” і “безнадія”.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1085995215.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua