Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 28-06-2004
Михайло СВИСТОВИЧ: Чому захист військового ліцею ім. Богуна та сумських студентів має бути справою кожного?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1088453919.html

Ми нарікаємо на погане життя. Воно вже настільки погане, що ми не лише нарікаємо, але й все частіше підіймаємося на боротьбу за свої права. По всій куточках України виникають зареєстровані і просто стихійні об’єднання громадян, які підіймають людей на протест. Але життя стає все гіршим. Чому так?

Причина до болю проста. Ми всі занадто роз’єднані і занадто шкурні. Ми захищаємо лише власні права. І нам не болять розтоптані права інших.

Сьогодні на захист своїх лісів, яким загрожує знищення, підіймаються мешканці Ірпеня та Бучі. Але ще вчора вони байдуже спостерігали, як рубалися під корінь карпатські ліси. Львівські вчителі виходять на велелюдні акції з вимогами виплатити їм заборгованість по зарплаті. Однак вони не прийдуть на мітинг донецьких шахтарів, які вимагають того самого. Так само як і шахтарі не вийдуть на вулиці на захист вчителів.

Врешті решт з нами розправляються поодинці. Влада ніколи не зачепить конкретні життєві інтереси всіх. Сьогодні порушують права одних, завтра – других, післязавтра – третіх. Для того, щоб ці права відстояти, потрібен масовий протест. Але і перших, і других, і третіх занадто мало для створення критичної протестної маси. Тому й не мають ці протести успіху. А якщо і мають, то, поновивши свої права, більшість людей заспокоюються і навіть не думають виступати на захист прав інших, щоб не дратувати цим можновладців й не втратити жадану “синицю в руці”. Кінець кінцем програють всі, бо завтра інші права тих, хто заспокоївся і розслабився, будуть порушені.

Цьому замкненому колу пора покласти край. Тому сьогодні “свіжі” резонансні порушення прав конкретних груп громадян України – спроба закриття військового ліцею імені Богуна та примусове об’єднання трьох сумських вузів мають стати справою кожного українця.

Обидві проблеми загострилися у символічний день – 22 червня. Цього дня влада розпочала війну проти кількох закладів освіти з давніми і славними традиціями. Саме війну, оскільки народу було явно показано, що його мають за бидло, і що думка людей нікого взагалі не цікавить.

З ліцеєм ім. Богуна війна, як і 22 червня 1941 року, була неоголошеною. Тим, хто надумав закрити ліцей, було байдуже, що сотні дітей готуються до вступу саме до цього ліцею, і що вони, якби їх попередили, змогли б використати цей час для підготовки до вступу до іншого навчального закладу. Ні батьків, ні абітурієнтів не попередили про закриття навіть, приймаючи в них документи. Вступники вже 2 години складали іспит, коли їх попросили покинути аудиторію. І це не просто прохання, вимога чи самодурство. Оголосивши про закриття ліцею у такий спосіб, людям чітко показали їхнє місце. Якщо говорити популярним нині зеківським жаргоном – на “параші”.

За різними даними ліцей збираються ліквідувати, а на площі, яку він займає, побудувати багатоповерхові хмарочоси. Вартість київської землі, звичайно, висока. Однак в масштабах країни це – мізер. Це не “Криворіжсталь” чи “Укртелеком”, заради яких не один олігарх ладен іти до кінця. І це – найстрашніше. Бо від глобалістичних інтересів купки олігархів більшості населення якось іще можна вберегтись. А от випадок з ліцеєм яскраво показує – сьогодні бидлом може стати кожен. Бо достатньо маленької примхи якогось місцевого олігарчика, щоб одним махом закрити дитячий військовий заклад України з 56-річними традиціями й напрацюваннями, неповторними стилем і якістю викладання.

Через два дні влада пішла на деякі (але лише деякі!) поступки. Високі військові чини почали казати, що ажіотаж навколо ліцею – політична провокація, і що про його “реорганізацію” було відомо давно, але я на 100% впевнений, що, якби не почався цей “ажіотаж”, і за ліцей би з перших хвилин виникнення конфлікту не вступилися люди, яких ця проблема нібито “не пече”, то відійшов би цей навчальний заклад вже до історії.

За родом своєї діяльності я щоденно пропускаю через очі і голову величезний інформаційний потік, однак про закриття ліцею ім. Богуна дізнався не з офіційної преси, а з телефонного дзвінка активістів кампанії “ПОРА!”, які випадково проходили столичним бульваром Лесі Українки, помітили розгублених батьків та дітей і допомогли їм на ходу організувати протест, який переріс у перекриттям жвавої транспортної магістралі. Активісти “ПОРИ!” попросили мене сповістити про це журналістів, і я негайно зателефонував голові Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Миколі Томенку, оскільки він краще за мене знає, хто саме з журналістів точно зреагує на таке прохання. Тут я скористався ще й своїми особистим знайомством, бо ми не лише колись разом навчалися з Миколою у Київському Державному університеті імені Тараса Шевченка, але й разом брали участь у відстоюванні студентських прав.

Не знаю, кого там попросив приїхати Микола, а хто приїхав сам, коли зчинився розголос, однак резонанс навколо ліцею набрав такої сили, що за навчальний заклад вступилося багато людей, чиї права нібито не порушуються. І це дає надію на те, що не закінчиться все аж так погано, як виглядало воно на початку.

Того ж 22 червня в Сумській обласній державній адміністрації на засіданні представників Сумського Державного університету, Сумського Державного педагогічного університету та Сумського Національного аграрного університету було зачитано розпорядження прем’єр-міністра України з приводу об’єднання трьох вузів в один – Сумський національний університет та представлено Олександра Царенка як ректора нового вузу, хоча всім дітям планети відомо, що народний депутат України не має права суміщати такі посади. А Царенко ж “у поті обличчя” працює “на благо народу” у Верховній Раді у фракції СДПУ (о) і кому, як не йому, знати закони.

Таким чином представникам вузів в черговий раз показали їхнє місце, бо не лише вчинили всупереч Закону, призначивши народного депутата ректором, але й не ознайомили ні з відповідним наказом міністра освіти і науки, ні з Статутом СНУ, а новоявлений ректор, не стидаючись присутності представників Міністерства науки і освіти, вимагав проголосувати за Статут без ознайомлення з цим документом, заявивши, що “замість тих, хто не проголосує, знайдуть інших, які проголосують”.

До цього їхнє місце показав сумським студентам і викладачам президент Кучма, коли, навіть не поцікавившись їхньою думкою, 20 квітня (теж своєрідний символізм – день народження Гітлера) підписав Указ “Про утворення Сумського національного університету”, хоча, згідно законодавства, вузи не створюються Указами президента.

Колись я читав, що наука уже дійшла до такого рівня, щоб схрестити бульдога із носорогом, але подібні досліди на рівні втручання у геном були заборонені. В Україні ж вигадали інший дослід: схрестити абсолютно різні за профілем вузи.

Не бажаючи бути безмовними вівцями, студенти й викладачі піднялись на протест, і його перебіг залежатиме тепер від того, скільки людей, яких об’єднання трьох вузів нібито не зачіпає, підтримає цей протест. Та не в останню чергу залежить це і від самих “протестантів”, оскільки я бачу на сайті їхньої акції заклики і самих студентів, і викладачів, і їхніх батьків не домішувати сюди політику, бо інакше, мовляв, нічого добитися бути неможливо.

Беручи безпосередню участь у численних студентських протестах наприкінці 80-х – початку 90-х, в тому числі у переможному голодуванні жовтня 1990-го, вивчаючи досвід студентських і молодіжних рухів інших країн, можу сказати, що всі успіхи були досягнуті саме тому, що до протестів не лише домішували, а навіть притягували за вухо політику. Бо політика – це не обов’язково підтримка якоїсь партії чи кандидата. Все наше життя – це є політика, і приказка “якщо ти не цікавишся політикою, то політика зацікавиться тобою” є абсолютно справедливою. Сьогодні політика зацікавилися абітурієнтами ліцею ім. Богуна та сумськими студентами й викладачами, бо й саме об’єднання вузів під егідою ректора з СДПУ (о) робиться не в останню чергу під майбутні вибори президента.

У 1987-му ми також починали зі звичайних студентських вимог – вільне відвідування, обов’язкова виплата всім стипендій, цілодобовий пільговий проїзд у транспорті, добровільне відвідування військової кафедри і ще багато-багато чого. І ми добилися тоді всього, чого вимагали. Без винятку. Бо постійно домішували до наших вимог політику.

Ні, ми не ходили цілими вузами з прапорами у підтримку якоїсь партії чи якогось кандидата, але, критикуючи когось, обов’язково наголошували і на його партійній приналежності, і на байдужості до наших проблем вищих державних посадових осіб. Бо саме цього вони найбільше бояться, коли тінь падає не лише на одну “неправильну” людину, а на цілу партію, на цілу державну систему. Також не стидалися згадувати (не рекламними листівками, а двома-трьома скромними словами) тих, хто допоміг нам, але, якщо хтось із тодішніх опозиціонерів (бо, як і зараз, допомога, хай навіть і не дуже велика, була майже виключно з боку опозиції) чинив негарно, ми також не боялися сказати, хто він такий, згадуючи його партійну приналежність й не боячись зіпсувати великі політичні розклади.

Так від чисто студентських проблем ми поступово перейшли до загальнополітичних і до захисту прав тих, які не мали до нас жодного стосунку. Величезні студентські колони ходили тоді на підтримку страйкуючих київських транспортників і донецьких шахтарів, а вони, в свою чергу, колонами приходили на підтримку вимог студентів. І все у нас тоді виходило, бо ми були разом. Нам також, як і нинішнім протестуючим, спочатку було не по собі вислуховувати, що, мовляв, все це за гроші, бо чого це раптом студент буде підтримувати шахтаря. Такі самі проблеми мали югославські та грузинські студенти, які також почали з організованих студентським самоврядуванням протестів проти порушення своїх університетських прав, а закінчили тим, що стали двигунами революцій в своїх країнах.

Тоді, 15 років тому, ми переконали більшість людей, що виступаємо солідарно з іншими верствами населення щиро й некон’юнктурно. І зараз я зроблю все, що зможу, аби богунівські ліцеїсти та сумські студенти з викладачами перемогли. І легко доведу будь-якому скептику, що всі існуючі проблеми у державі – мої. Бо шахтарська проблема – це тепло у моїй квартирі взимку, проблема лікарів – це моє і моїх рідних здоров’я, проблема підприємців – це проблема мого гаманця, адже будь-які побори з боку держави збільшують ціни на товари.

Проблема ліцею ім. Богуна – це обороноздатність країни, в якій мені і моїм дітям жити. І мені не байдужа якість військової освіти, бо я не хочу, щоб якийсь невіглас помилково запустив ракетку у мій будинок, як це сталося з будинком у Броварах.

Проблема сумських вузів – також моя проблема. Бо мені абсолютно не подобається, коли, як гриби після дощу зростають в Україні нові вузи з модними назвами і низькою якістю освіти (“З дипломами такого-то вузу не звертатися” – такими рядками рясніють по всій Україні оголошення про прийом на роботу), тоді як знищуються й занепадають вузи давні, з цілими викладацькими династіями, своїми науковими школами, спадковістю знань і традицій. Бо завтра випускники цих вузів займатимуть якісь посади у моїй державі, і ці посади можуть виявитися навіть дуже важливими, й низька якість освіти якогось сьогоднішнього студента в наш вік техногенних катастроф може самим несподіваним чином відбитися на мені років через десять. А я ще досить молодий, і через 10 років не те що вмирати, але й навіть хворіти не збираюся.

Зараз сумські студенти звернулися за допомогою до всієї країни. І цю допомогу ми маємо їм надати. Мають допомогти їм робітники і селяни, підприємці і правоохоронці, технарі і гуманітарії, бо завтра їхнім дітям вчитися у вузах, з яких сьогодні зроблять чорт зна що. Та всі ці верстви населення найбільше допоможуть студентам саме тоді, коди будуть впевнені, що завтра, коли хтось із них також підніметься на страйк за свої специфічні права, студенти першими простягнуть їм свою руку допомоги.

Колись в роки мого дитинства була популярна пісенька “Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке”. Тоді її наспівували просто так – під хороший настрій. А сьогодні цей рядок є як ніколи серйозний та актуальний.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1088453919.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua