Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 30-07-2004
Гастон: ¡Que se vayan todos!
http://www.livejournal.com/users/varto_ua

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1091181167.html

У дні, коли свідомі громадяни України не сплять ночами від занепокоєння за долю неньки, а від розмов про прийдешній виборчий апокаліпсис закладає у вухах - мені дедалі частіше постають у пам’яті події в іншій країні. Там говорять геть іншою мовою, і навіть розташована вона в протилежній півкулі, - як за екватором, так і за нульовим меридіаном: Аргентина.

Згадується вона, втім, не через нещодавню річницю перебування там при владі пана Кіршнера. Цей вельмишановний політик спромігся вмоститися на найм’якіше крісло країни по тому, як у розпал масових заворушень попередній обраний президент не витримав важкої долі й був змушений вилізти з нього, аби терміново втекти зі свого президентського палацу на своєму президентському гелікоптері.

Згадується не через саму економічну кризу, яка спалахнула по тривалому періодові взаємного кохання між урядом Аргентини та МВФ – організації, що викликає в багатьох виключно палкі та з(а)ворушливі почуття. І не через звинувачення на адресу тодішньої офіційної пероністської опозиції в тому, що саме вона діяла за лаштунками масових протестів, які охопили Аргентину кілька років тому.

Суспільний організм і державний апарат

Учасники аргентинських протестів, попри всі «теорії змови», не були підконтрольними жодній політичній силі – і саме тому мені й пригадалися. Протестна хвиля поєднувала не лише мирні демонстрації, вуличні бої, грабування розкішних магазинів у центрі міста робітничим (чи безробітним) людом околиць. Вона призвела до створення, - через необхідність виживання за відсутності роботи й грошей, - місцевих комітетів самодопомоги, через які сусіди з різними можливостями та особистими ситуаціями допомагали один одному. Коли ж ті самі сусіди виходили разом на вулиці, їхнім спільним гаслом було: “¡Que se vayan todos!” – „Вони всі повинні піти!”

Ось. Розумієте? Всі! Всі корумповані політики з обох таборів, всі ті, хто плюндрував і грабував країну, укладав позалаштункові угоди, грався у свої місцеві політичні стратегії та технології, альянси і розклади, лідерів, паханів і політтехнологів, офіційну владу та офіційну опозицію, тоді як країна дедалі глибше загрузала в бідності, застої та відсутності перспектив – всі!

Народ виходить на вулицю ПОЗА офіційною політикою

Ось тому і не надто палали бажанням нашвидкуруч обіймати найвищу посаду в країні конкретні політики, навіть коли цього бажала їхня партія. Політична система функціонувала, існували посади, блоки і процедури, відбувалися призначення, а потім – вибори. Але професіонали від політики розуміли: щодо жодного з них народ (той, який зазвичай – „електорат”) не має жодних ілюзій і знає достатньо, аби не довіряти свою долю повністю. І, головне, цей народ щойно був на вулицях, і спроможний знову вийти на вулиці, сам собою, незалежно від будь-яких партій – якщо стане очевидно, що його, народне, життя ще глибше загрузає у трясовинні зубожіння та безнадії. Залізаючи на саму верхівку владної піраміди, будь-хто міг відчувати ці мільйони поглядів прямо в очі – і міг чути дихання у потилицю цієї величезної істоти, на яку перетворюється народ, поєднаний спільним гнівом, нещастям і взаємодопомогою.

Якщо тепер облишити ідеалістичну поетику і повернутися до початку, - думаю, зрозуміліше, чому я згадав Аргентину перших двох років теперішнього століття. Саме тому, що, хоча я і сплю ночами (не надто добре, правду кажучи) – я десь таки достатньо свідомий громадянин, аби непокоїтися долею неньки. І що б мені не думалося про таку процедуру, як вибори, і таку посаду, як президентська – не маю сумніву, що вони таки дещо вирішать на наступні кілька років. А нинішні вибори, то радше – на кілька десятиліть, як не більше. Але так само в мене, як і в багатьох, немає жодних ілюзій щодо більшості кандидатів (меншість я просто не знаю). Достатньо того, що відомо про їхнє минуле, політичні рішення, укладені альянси, перші п’ятірки їхніх блоків і у багатьох випадках – загарбані капітали. “¡Que se vayan todos!” протягом історії незалежного українського владного апарату набувало дедалі більше підстав, аж поки їхня кількість і вага не вихлюпнулася поза будь-які межі.

Україна – не Аргентина

Текст оцей я, втім, завзявся писати не про те, що не треба голосувати, або ж треба прийти і підтвердити, що ти „проти всіх”, обираючи лише між хрестичком і галочкою. Як голосувати, і чи голосувати взагалі – не є темою цієї письмової вправи. Для таких речей в кожного є своя голова на плечах – особливо, коли йдеться про теперішні вибори. Однак навіть ті, хто свідомо не голосуватиме, розуміють, що Україна і тут не відрізнятиметься від Аргентини: вибори все одно відбудуться, і владний апарат після них функціонуватиме, впливаючи на наші пересічні, не сконструйовані за принципами ПіАру біографії. Між кандидатами (в усякому разі, якщо намагатися не помічати їхніх „команд”) існує деяка різниця, - тому й не дивують фрази на кшталт „Якщо прийде ... – то всьому настане %!$&*¿”.

Проблема в тому, що за теперішнього стану речей, хто б не став Гарантом – закінчуватиметься його прізвище на -щенко, -шенко, -ненко, -ович чи якось інакше – ми все одно ризикуємо в кінцевому підсумку програти. Програти так капітально, як програємо натепер. І через чотири, десять і п’ятдесят років, коли прізвища закінчуватимуться інакше, тасуватимуться колоди „лідерів”, перших п’ятірок, помічників та речників – буде так само, якщо не змінити головного.

“¡Que se vayan todos!” та події, які це гасло народили й супроводжували, виявили не лише розуміння „електоратом” того, що насправді роблять „владоможці” та чим вони при цьому керуються. Дії трудящого люду, об’єднаного на різноманітних засадах, стали механізмом стримування політичних клік, спричинення тиску та ініціювання змін. На якийсь короткий час Буенос-Айрес раптом нагадав пару речей з наївної, просвітницької ще протополітології: перше – що тимчасово приведені до влади більшістю населення політики мали б перебувати там, аби втілювати у життя саме побажання населення (пам’ятаєте – теорії суспільного договору, передання повноважень і таке інше); і друге – що влада та конкретні її представники є такими лише доти, доки їх такими визнають так звані „підлеглі” (здається, чи не де Буессі). Припинили аргентинці визнавати президентом пана де ла Руа – і попри всю його, напевно, внутрішню переконаність у тому, що він таки президент – від президентства в нього лишився лише вертоліт. Та й той ненадовго.


Шукаймо виходу не на Сході чи Заході. Шукаймо виходу в самих нас.

В країнах, які на Півдні переважно асоціюють з Північчю, а на Сході – із Заходом, подібні механізми традиційно є іншими. Там витвереження „слуг народу” здійснюють усталені суспільні інституції: преса, різноманітні громадські організації селищного чи світового рівня, і таке подібне. Вони повільні та інертні, упереджені, часто – безсилі, та й функціонують через те, що багато їхніх „коліщаток” працюють геть не з найальтруїстичніших міркувань – але працюють. Однак коли справи зовсім кепські, то може розгорнутися і „аргентинський варіант” – активної громадянської непокори. Так свого часу відреагували британці на подушний податок, запроваджений пані Тетчер, яка на той момент вже забула, коли вона востаннє не перебувала при владі.

Проблема в тому, що у пошуках цих механізмів стримування і тиску можна звертатися до Півночі-Заходу, чи до Півдня-Сходу – але не до самих себе, бо такого просто не маємо. На нашій землі погані зміни викликають судомні пошуки варіантів, як їх „обійти”. Гарні зміни, за сподіваннями, принесе відповідно гарний хлопець, який змінить на якійсь посаді поганого хлопця. Змінивши, він – сам чи з „командою” – визначить, які зміни будуть гарними; а як для решти вони виявляться поганими – це знову викличе судомні пошуки (див. вище).

Ми не ловимо їх на слові, не відстежуємо їхніх рухів, не знаємо, за що вони голосують публічно та про що домовляються приватно. Ми не надто переймаємося, якщо ухвалюють якийсь сухий юридичний текст, що потім калічитиме нам життя. І тим більше нас не турбує, коли ухвалений текст, що допомагав би нам у наших повсякденних справах, не виконують. Брутальність ментів, сцени бандитських наїздів, зрубані дерева чи зубожілі пенсіонери викликають те саме рефлективне відведення погляду. Ми не оприлюднюємо заяв, не перепиняємо шлях, не влаштовуємо гепенінгів чи акцій прямої дії.

І ще – ми не надто довіряємо один одному, не надто поважаємо один одного та не надто зацікавлені одне в одному, аби робити щось таке – бо його треба робити спільно.

Життя – це дія (нас багато проти представників влади)

Ще раз, мова не про „злочинну владу” чи „брехливу опозицію”. І мова не про підтримку „гарних” партій, і не про участь у „правильних” демонстраціях. Мова про справи, які цікавлять нас у повсякденному житті. Ми вміємо багато речей, і нас багато що цікавить. От з факту появи цього тексту, певно, видно щонайменше, що мене цікавить не лише пиво, і я вмію бодай набирати на комп’ютері. А хтось уміє малювати, говорити різними мовами, виточувати гарні деталі чи знущатися над комп’ютерним залізом, ходити лісами, читати вголос, розрізняти ноти «до» і «соль», і купу всього іншого.

Люди зі схожими зацікавленостями самі собою знаходять один одного: ті, хто слухає реп, панк чи українську попсу, хто не хоче їсти генетично модифіковані продукти, прагне безкоштовної якісної освіти, любить дерева (чи, навпаки, індустріальний ландшафт) свого району; хто вподобав самвидавний дизайн, кому подобаються тварини і хто не бажає служити в армії через переконання. Я не про тих, у кого є зацікавленість в експансії власного бізнесу чи „своєї” регіональної владної групи. Я про потреби та зацікавленості, яким ми можемо співчувати чи поділяти їх – або які бодай викликають розуміння того, що без них наш світ буде гіршим і біднішим. Про те, що комусь подобається працювати на своєму заводі, але він/вона не розуміє, чому це має відбуватися за таких умов праці й коштувати стільки сил за ці копійки. Про бажання вільно їздити до інших країн і небажання дорогих продуктів незрозумілої якості. І про отой холодок, який виникає від розуміння того, що будь-кого можна було запроторити до в’язниці, де знущанням над людиною вже самі умови перебування; або ж від погляду на свою країну, вкриту атомними станціями та – у перспективі – могильниками.

Те, що ми вміємо, докласти до того, чого хочемо – і можна діяти. Ми не можемо хапатися за все одночасно – але всі, діючи одночасно, можуть охопити багато що. Об’єднання та ініціативи, молодіжні субкультури і робітничі колективи, гуртки з хорового співу та групи взаємодопомоги батьків глухонімих дітей – кожному є що пробивати, через що тиснути та чому опиратися. Що більше таких спільнот – то краще. І ще краще, якщо люди з різних подібних утворень допомагатимуть одне одному, поєднуючи їх в одну громаду – бо поодинці менше шансів вижити.

Наступ на всіх фронтах

На рішення у будь-якій галузі мають знайтися незалежні зацікавлені пересічні громадяни: на кожне надаремно зрубане дерево – протест та посаджене нове; на кожен випадок тортур у РОВД чи несправедливого ув’язнення – правозахисник та адвокат; на кожен екологічно небезпечний об’єкт – десятки екологів та сотні місцевих мешканців; на кожен тиск на трудовий колектив – тиск з боку членів інших трудових колективів; на кожен закон про обмеження свободи демонстрацій – десятки самих демонстрацій. Не кажучи вже про рішення глобальнішого рівня.

Триматися разом – це спілкуватися, поширювати ідеї та інформацію, допомагати на практиці. Якщо ми зараз не можемо повернути собі мас-медіа, доведеться змусити їх говорити про нас, і – створювати свої. На кожного зверхнього проплаченого «аналітика» - незалежний коментатор; на кожну «жовту» газетку чи солідний телеканал – все розмаїття друкованого самвидаву, веб-сайтів та електронних розсилок.

Ясно, що малюю я таку собі ідеальну картину в теплих і радісних тонах – а здоровий цинізм бурмоче мені щодо її недосяжності. Але якщо відомо, чого хочеться, - бодай видно, куди просуватися. Називайте це, як хочете: «громадянським суспільством», «суспільною автономією», «мережею взаємодопомоги» - аби воно наближалося.

...І офіційна політика відступить перед громадянською

Так можна зробити краще – бо ніхто за нас цього не зробить. Кожен з тих, хто претендуватиме на право панувати над нами, виявить: не можна зробити необережного руху, кроку, чи дозволити собі необережно висловитись. Тоді стане не настільки важливо, хто саме переможе на виборах. Передусім, не буде змоги так, як зараз, застосовувати «технології», що зводяться до називання чорного – білим; уярмлювати журналістів чи не давати їм говорити; використовувати гроші незрозумілого походження та групи молодиків у шкірянках. Треба, аби вони завжди відчували на собі наші погляди, нашу пильну присутність. “¡Que se vayan todos!” – а як поки ще не піти, то бодай позбутися привілею вирішувати долі людей, не зустрічаючи жодного виклику і не відчуваючи жодної справжньої відповідальності.

Тоді в нас вийде краще, ніж в Аргентині – і не лише там.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1091181167.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua