Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 05-08-2004
Дмитро Муляр: Як нам перемогти на виборах?
Українська Правда

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1091733163.html

Як нам перемогти на виборах?

Дмитро Муляр, для УП , 5.08.2004, 13:16

"Нескольким тысячам энтузиастов украинского движения противостояла государственная система образования и сложившаяся культурная инфраструктура империи. Правда, несколько тысяч человек, сплоченных единой идеей – это совсем немало. В моменты исполинских потрясений, подобных революциям, несколько тысяч целеустремленных и решительных людей составляют ту критическую массу, которая способна развернуть общество. В мировой истории всегда так и было". Леонід Кучма "Украина – не Россия"






Тоді, коли Олесь Доній вже брав участь у протистоянні з урядом Масола, я тільки–но став студентом. І цілком природно, що для мене і для мого покоління учасники тієї акції були, якоюсь мірою, зразком громадянської позиції та, найголовніше, доказом можливості досягання результату методами, притаманними розвинутому громадянському суспільству.

З іншого боку, можна сказати, що завдяки їм, моє покоління змогло вчитися, а не сидіти на барикадах або під пам’ятником вождю. Але той кредит, який отримала країна з набуттям незалежності, було врешті–решт успішно розтринькано очільниками нашої держави, які, на жаль, були не зовсім адекватними своїм посадам, а точніше сказати – своєму місцю в ІСТОРІЇ.

Не хотілося б тут повторювати відому тезу, що народ має той уряд, на який він заслуговує, і різної мірою відповідальність лежить на усіх нас – громадянах цієї країни. Тому що то є нашою великою бідою, що тоді, коли Україна потребувала висунення власного Ататюрка, Маннергейма, Пілсудського, або Гавела чи Валєнси – ми висунули Кравчука і Кучму.

Мабуть, роки "нерушимой дружбы братских народов" не пройшли для нас дарма і це відбилося на стані нашої еліти, яка була не спроможна висунути особу, що відповідала би виклику часу.

Звичайно, кожен з наших президентів в міру своїх сил та здібностей вибудовував сучасну Україну.

Перший багато зробив для оформлення суверенітету, визнання України в світі, але згаяв час для проведення радикальних економічних реформ. Другий, звичайно, більше приділяв уваги економічним питанням, але відзначився скоріше в створенні бюрократичної надбудови, апарата примусу у вигляді податкової, міліції, судів, прокуратури та інших силових структур. Які щільно тримають руку на пульсі здавалося б ринкової економіки, переважна більшість суб’єктів якої є недержавними, але не мають в достатній мірі потрібної свободи, що звичайно робить економіку ринковою.

Але, на жаль, "маємо – те що маємо" і сьогодні країна опинилася на порозі, можливо, не менш важливого вибору, ніж в 1991 році. Результатом зусиль наших правителів стала поразка України в її намаганнях вийти на рівень розвитку країн Східної Європи. Та найголовніше і найприкріше – це посилення зневіри більшості населення країни в можливості досягнення такої мети, і відсутність надії на поліпшення ситуаії в найближчому майбутньому взагалі та після президентських виборів зокрема,.

На жаль, більшість наших громадян вважає, що за перемоги будь–кого з вірогідних кандидатів ситуація в країні не поліпшиться, і все, в найкращому випадку, залишиться як було. В принципі, така реакція нашого населення, поразка акції "Україна без Кучми", низька політична активність мас доводять, що, можливо, на більше ми як нація і не заслуговуємо.

Єдине, що наразі втішає – що, можливо, та частина населення, яка є свідомою та потенційно активною, в основному зосереджена серед прихильників опозиційних кандидатів і знаходиться в тій меншості, яка сподівається та очікує на покращення ситуації в країні в разі перемоги опозиції.

Хотілося б вірити, що це так, і навіть в разі поразки на виборах опозиційно налаштовані громадяни вдадуться до більш активних дій, довівши, що ми маємо міцні паростки громадянського суспільства, а сьогоднішня ситуація обумовлена ментальністю нашого народу, який бажав би таки вирішувати свою долю на виборах, а не на майдані.

І тому якщо сьогодні є шанс запобігти фальсифікації президентських виборів – треба прикласти для цього максимум зусиль.

Є, як на мене, два найголовніші чинники запобігання фальсифікаціям – це робота на виборчих дільницях безпосередньо в день голосування та отримання опозиційним кандидатом такої кількості голосів, яка унеможливлювала або зводила б до мінімуму можливості застосування адмінресурсу.

Виходячи з вищевикладеного, потрібні ще дві "дрібниці" – кандидат, який спроможний у другому турі набрати кількість голосів, яка більше ніж на 10% перевищувала здобутки кандидата від влади, та безліч добровольців, рекрутів, які будуть проводити агітаційно–роз’яснювальну роботу серед громадян та контролюватимуть хід голосування на виборчих дільницях.

Далі я спробую викласти власне бачення на те, хто може бути таким кандидатом і які сили могли б скласти коаліцію.

Чи є комуністи теж опозицією?

На мою думку, на сьогоднішній день, Комуністична партія України перебуває в не найкращому стані. Партія фактично грає роль опозиції, такого собі спаринг–партнера влади з кетчу (це такий вид "боротьби", в якому суперники на рингу імітують жорстоку сутичку, але насправді все розраховано в основному на зовнішній ефект і розігрується по підготовленому домовленому сценарію).

У КПУ було два шляхи подальшого існування – модернізація партії в сучасну ліву партію з широким використанням соціалістичних ідей, з залученням до своїх лав молоді та інтелектуалів, поділяючих ідеї Свободи, Рівності та Братства, як це сталося в більшості країн колишнього соцтабору. Або паразитування на багажі минулого, побудові своєї доктрини на критиці сучасного стану речей в порівнянні з "прекрасным далеко" радянського періоду нашої історії, з відповідним опертям на людей старшого покоління, на електорат, який постійно звужується, як це сталося в країнах СНД.

Було обрано другий варіант, правильніше сказати, що все пішло по другому варіанту, бо в КПУ відсутня стратегія, як така. Верхівка КПУ почала відриватися від потреб та сподівань своїх рядових членів, свого електорату загалом, частково комерціалізувалась, постаріла і опинилася в ситуації, коли стала об’єктивно залежати і бути зацікавлена в підтриманні перманентної кризи в Україні.

Висловлю таку парадоксальну думку, що КПУ взагалі не зацікавлена в отриманні усієї влади в країні, що притаманне будь–якій політичній силі, тому що з отриманням влади прийде відповідальність за ситуацію, а, як показує досвід Молдови та Білорусі, нічого радикального комуністи запропонувати не в змозі.

Партія, яка будує свою політичну доктрину на досягненнях минулого, пропонує повернутися до засобів і концепцій, які в тому минулому використовувались, не зацікавлена в покращенні теперішньої ситуації, якщо таке покращення стало можливим завдяки концепціям, відмінним від комуністичних.

Усюди на Захід від України комуністичні партії зникли через проведення правих (з точки зору ідеології) за змістом реформ, відповідного підвищення рівня життя населення і скорочення протестного електорату. (Нагадаємо, що в деяких з цих країн колишні комуністи взагалі були позбавлені можливості займати високі державні посади).

Фактично, можна сказати, що чим вищий рівень життя в країні, тим вужча в ній прокомуністична електоральна база, отже, відповідно, і меншає можливість КПУ щось отримати на парламентських виборах. Звичайно, в партії є кілька осіб, яких не торкнулася вищеописана загальна хвороба, серед яких і Борис Олійник, але не від них залежить прийняття таких рішень, які пропонує Олесь Доній – висунути Олійника єдиним кандидатом від "Нашої України", КПУ, СПУ і БЮТ.

Партійні вожді, в чиїх руках знаходяться важелі управління Компартією, чудово почуваються на своїх місцях і усвідомлюють, що на їхній вік політичного капіталу вистачить. КПУ і влада є сіамськими близнюками і життєво зацікавлені в існуванні й підживленні один одного.

Все це має як теоретичне підґрунтя, так і постійно підтверджується практично: президентськими виборами 1999 року (з одного боку Кучма отримав "достойного" суперника, а з іншого – Симоненко взяв почесну участь в фіналі); в достатньо брутальних і брехливих, в більшовицькому, ленінському стилі, нападах на Ющенко і Тимошенко, задля яких зовсім випадково завжди знаходиться ефірний час на деяких центральних каналах; та масою інших дрібних моментів.

Був якийсь момент під час акції "Повстань Україна" і підписання "четвіркою" спільного меморандуму, коли Компартія могла піти "другим путём", але так не сталося, і це є цілком природньо.

Закиди до правих про те, що вони працювали з Кучмою, дещо поверхневі – і Кучма був в свій час іншим, і мова йде зараз саме за теперішні часи, і, важливо не те, з ким вони там співпрацювали, а яким чином вони себе, кожен особисто, зарекомендували, знаходячись у владі.

Ющенко і Янукович

У мене, як і у багатьох прихильників Віктора Ющенка, є до нього багато претензій різного характеру, які не є доцільним тут обговорювати, тим більше, що вони від самого початку є суб’єктивними.

Все таки ми ставимо на кандидата, який мусить отримати підтримку більшості громадян країни, а не обираємо собі наречену. Тобто він не може на сто відсотків задовольняти кожного з нас і ми завжди приречені до пошуку суспільного компромісу щодо такої кандидатури. А компроміс досить часто приводить до того, що ми змушені обирати за принципом "меншого зла".

І сьогодні в нас є вибір між двома кандидатурами.

Одна з яких, скоріше за все, забезпечить країні поступ, дасть новий імпульс розвитку, якого так не вистачає нам останні кілька років – ми немов зупинилися перед невеличкою прірвою і все не можемо наважитись подолати її, тупцюючи на місці.

Інша кандидатура, дуже вірогідно, буде продовжувати політику свого попередника, ще вірогідніше – спробує переломити ситуацію на свою користь, та на користь фінансово–промислової групи, до якої вона належить. Що додатково загострить суспільну ситуацію, ввергне країну в перманентну кризу та призупинить її розвиток (я маю на увазі не тільки ріст ВВП) на п’ять–десять років.

Я ніколи не був прихильником Віктора Януковича, але коли він очолив Кабінет Міністрів, я сподівався, що керівник найпотужнішої в економічному плані області країни мав постійно вирішувати питання, пов’язані з бізнесом. І він має уявлення про ринкову економіку, що дасть йому можливість більш–менш терпимо керувати Кабміном.

Але після минулорічної "хлібної" кризи й методів, якими Кабмін Януковича пробував її вирішувати – тиск на зернотрейдерів, кримінальні справи, податкові перевірки і, як апофеоз цієї проринкової думки – обіцянка повідривати відповідні частини тіла зацікавленим особам – став зрозумілий характер економіки, якою керував Віктор Федорович на посаді голови Донецької облдержадміністрації, і ступінь її ринковості.

Але це був тільки початок. Далі були (в тому числі до уваги пана Тігіпка – у відповідь на його запитання до журналістів щодо існування претензій до прем’єра окрім його судимостей):

– відмова від підвищення мінімальної заробітної плати до 235 гривень,

– відмова в пільгах з ПДВ сільгоспвиробникам,

– введення того ж ПДВ на ліки, житло, книговидання, засоби особистої гігієни,

– підвищення акцизу на медичний спирт,

– підвищення мита на ввіз авто,

– недолуга пенсійна реформа,

– спроба примусити робити відрахування до Пенсійного фонду суб'єктів підприємницької діяльності, які сплачують єдиний податок,

– зменшення ставки податку на доходи без зменшення навантаження на фонд зарплати у вигляді відрахувань до пенсійного та інших фондів,

– лихоманка з введенням спецрахунків з ПДВ,

– приховані мільярдні доходи бюджету,

– прискорена (під вибори) приватизація привабливих господарських об’єктів,

– дуже гнучка та мінлива позиція з питань ЄЕП та реверсу нафтопроводу Одеса–Броди,

– і насамкінець – паливна криза.

(Дещо з перелічених заходів було скасовано, але хіба треба було бути "семь пядей во лбу", щоб передбачити наслідки тих чи інших кроків.)

І це тільки у економічній сфері. А ще:

– вибухи боєприпасів в Артемівську, потім під Мелітополем (до речі, тут система вже досягла цілковитого тупику – снаряди почали рватися під час робіт по їх утилізації, отже виходить, що коли нічого не роблять – вибухає, пробують щось робити – вибухає ще більше; таким самим дуже характерним є нещодавній випадок з загибеллю рятівника на шахті "Краснолиманська" ),

– провокація у Донецьку під час візиту Ющенка,

– повна відсутність реакції у людини, яка претендує на найвищу державну посаду, на події в Мукачеву (це називається страусова поведінка).

Воістину – "Донбасс порожняк не гонит". Вам не здається, що за півтора року це забагато?

Що ще повинен зробити цей Кабмін та його керівник, щоб ті, хто вирішив не йти на вибори і нікого не підтримувати на них, в тому числі і опозиційного кандидата, змінили свою позицію. Яка дуже вигідна цій владі, бо чим менше громадян прийде на вибори, тим більші її шанси на отримання перемоги?

Це навіть не торкаючись теми судимостей прем’єр–міністра України, в якій турбує не так факт їх наявності, як спочатку їх приховування від суспільства, потім швидке "прання" у вигляді появи на світ постанови про скасування вироків 1978 року.

А, по-друге, найважливіше, це обставини, якими було супроводжене відбуття покарання кандидата в президенти України, в результаті яких він робить просто запаморочливу кар’єру: у 1972 поступає на роботу електриком в АТП, поновлюється в технікумі, у 1975 вступає до заочного відділення політехнічного інституту і вже на другому курсі, 26–річний колишній зек, був призначений директором автобази ВО "Орджонікідзевугілля".

Просто неможливо повірити, що в Радянському Союзі щось подібне могло статися випадково. Ці обставини мають бути десь глибоко сховані в архіві достатньо специфічної організації і зовсім не обов’язково, що на території України.

У цієї влади було кілька вірогідних кандидатів на посаду президента, які були більш досвідчені в галузі економіки, та не мали таких біографічних особливостей (той самий Тігіпко, Кінах, можливо Хорошковський), але логіка розвитку внутрішньополітичної ситуації змусила її обрати найбільш одіозного із свого середовища.

З одного боку, це полегшило завдання для опозиції, з іншого – підвищило ризики для усієї країни у разі її програшу.

Ця стаття може видатися декому заангажованою (Ющенка не чіпає, а лає Януковича), але зрозумійте мене правильно, при будь–якому іншому розкладі (Тігіпко–Ющенко, або Мороз–Ющенко), я волів насамперед би аналізувати не вади чужого кандидата, а підкреслювати чесноти власного.

Але в нас знову, як і в 1999 році, вибори без вибору. Як би там не було, ми йдемо вперед і сучасна ситуація краща за тодішню. У другому турі 1999 більшість громадян обирала між поганим і ще гіршим, в листопаді ми будемо визначатися між поганим і, скажімо так, задовільним (для когось відмінним або добрим, а для когось – меншим злом).

Мороз і Ющенко

Так сталося, що в Україні висунулись два сильних опозиційних кандидата. Якщо вже реалії є такими, і їм не вдалося узгодити спільну кандидатуру, вкрай важливо, щоб їх виборча компанія була максимально толерантна по відношенню один до одного: вони мусять бути не просто нейтральними один до одного, вони повинні підтримувати та рекламувати один одного.

Кожен повинен сказати: "Народ, якщо ви притримуєтесь, наприклад, правих поглядів, то голосуйте за мене, а якщо лівих, то – за мого товариша по опозиційному табору, але в жодному разі не голосуйте за провладного кандидата".

Це буде нормально сприйнято виборцем і дозволить в другому турі зібрати максимум голосів опозиційному кандидату. Причому Морозу та Соцпартії така лінія поведінки вигідна не менш, ніж Ющенку. Тому що в разі поразки опозиції на цих виборах Олександр Олександрович зможе остаточно поховати надії на політреформу і, взагалі, може бути оцінений виборцем як політик, через амбіції якого (або просто неточний розрахунок) така поразка стала можливою.

А це обов’язково вплине на результат майбутніх парламентських виборів. Дехто вважає, а може нав’язує таким чином черговий темник, що для Соцпартії, з огляду на вибори 2006 року, важливо безпосередньо приймати участь в президентській кампанії. Якщо вже думати про вибори, набагато важливіше в цій кампанії отримати перемогу, а буде вона особистою чи коаліційною – це вже не так важливо, тим більше, що за деяких обставин можна не те що політреформи, а і виборів не дочекатися.

І тут дуже важливо, як поведуть себе команди кандидатів, бо вони самі (кандидати), здається, вже припинили взаємні уколи і демонструють дуже оптимістичну лінію поведінки. Ці побоювання, стосуються, насамперед, команди Ющенка. Серед соціалістів, здається, тільки Йосип Вінський носиться, як з писаною торбою, із тезою – блакитною мрією Медведчука про обов’язкову поразку Ющенка (ще, правда, й Петро Миколайович підключився, він теж, мабуть, у другому турі набере 52% голосів). Серед нашоукраїнців багато таких (вони не завжди всередині "Нашої України" дотримуються етики, а тут і поготів), які з огляду на високій рейтинг власного кандидата можуть дозволити собі різкуваті або кривдні твердження про лідера соціалістів.

Вирішальною тут буде жорстка позиція лідерів, які не повинні дозволити своїм командам навіть думати про з’ясування стосунків.

Що робити?

Сьогодні кожен день з екранів телевізорів йде ця страшна, гнітюча, гидка і безсоромна злива "одобрямса", учасники якої: "сліпі та самбісти", зірки спорту (деякі і в Україні то не живуть, але теж підтримують генеральну лінію), серед яких є олімпійські чемпіони (що колись наближало їх до богів), журналісти і диктори найрейтинговіших телеканалів, космонавти, актори, естрадні виконавці, академіки, професора, ректори вишів, відомі актори, колишні міністри культури, боси профспілок (згадайте хоч один галузевий загальнонаціональний або хоч би місцевий страйк, які є звичайними явищем для країн, в яких рівень зарплат та життя взагалі на порядок перевищує вітчизняний). І, звісно ж, "одобрямс" сказали незчисленні трудові колективи.

Хочеться чинити цьому якійсь опір, показати що ми не є бидлом, над яким можна так безбожно й зухвало знущатися, доводячи, що чорне – це біле, і навпаки, що так живуть в усьому світі, а в нас більше демократії ніж на Заході, а корупції, мабуть, навіть менше, що наш ріст ВВП самий найкращий ріст ВВП в світі.

Складається таке враження, що якщо завтра цій команді запропонують підтримати утворення нового СРСР, то вони будуть такі самі завзяті і несамовиті у своїй підтримці цієї ідеї. Потрібна якась здорова альтернатива й консолідація на противагу цій брудній хвилі.

Надзвичайно важливою і корисною є теза, проголошена Юрієм Буздуганом – що, "через півроку – рік ми посваримося й перейдемо (до Ющенка) в опозицію". Я вже писав тут, що не вважаю Віктора Ющенка ідеальним, але і не відношуся до тих, хто вішає на нього намисто з ярликів, серед яких найбільш популярні – це його нерішучість, безхарактерність, або якщо дивитися на політичні погляди – націоналізм.

Як на мене, це все є тема окремої статті, наприклад, "Чому я буду голосувати за Віктора Ющенка". Тут я хочу тільки зазначити, що я, як оптиміст, і можливо дещо ідеаліст, не можу повірити, що серед мільйонів українців немає того, хто був би одночасно популярним та чесним, порядним та спроможним, нарешті щось змінити, нашим українським Гавелом або Валенсою, Бальцеровичєм або Кемалєм Ататюрком, Пілсудьским або Маннергеймом.

Я просто в таке не вірю, бо якщо ми не здатні висунути зі своїх лав подібну людину, не здатні забезпечити її перемогу, то тоді жодна політична реформа нам не допоможе, бо тоді ми дійсно ще (або взагалі) не маємо права на краще життя і наше місце десь "у черта на куличках", але аж ніяк не у Європі.

Тому я звертаюся до усіх прихильників Ющенка або Мороза, та ще більше до тих, хто не є такими, але згодні, що так жити далі не можна – треба нарешті щось змінити, розірвати замкнуте коло, довести, що ми є народом, а не просто населенням. І ще більше я звертаюся до тих, хто вже давно розчарований і не вірить ні в бога, ні в чорта – давайте спробуємо що–небудь змінити, ми ж нічим не ризикуємо.

Не можна сидіти і дивитись, як ця влада знов ошукає нас. Сьогодні бюрократія на місцях виглядає майже так само розгублено і дезорганізовано, як в 1991 році. Або ми отримаємо просто шанс на майбутнє, або розгубимо останні надії на краще, достойне життя. Давайте зробимо кілька кроків для самих себе.

По–перше, треба просто піти проголосувати особисто.

По–друге, спробувати когось (близького родича, дальнього родича, товариша по роботі, сусіда по сходовій клітці, або сусіда по трамваю, начальника або підлеглого (але дуже толерантно) переконати, умовити, узяти за руку і привести на дільницю.

І не важливо скільки нам вдасться загітувати – одного, десять або сотню – все це краще від нуля, краще від чекання "у моря погоди", це є тією маленькою краплиною з яких складається океан, це є відчуття причетності до історії, відчуття власної значимості в цьому величезному світі.

Хіба ми не бачимо на прикладі розвинутих країн, в яких Громадяни виходять на стотисячні, мільйонні демонстрації, беруть участь у страйках, демонстраціях, актах громадянської непокори. Доводячи таким чином своїм урядам свою незгоду або підтримку, свою позицію, з якою не можливо не рахуватись, що тільки таким чином – власною безпосередньою участю можна поліпшити якість та рівень життя в нашій країні.

У футболі є таке поняття – "дванадцятий гравець". Коли в минулому чемпіонаті "Дніпро" переміг 1:0 в меншості "Шахтар" при майже повному стадіоні – то це вболівальники виграли разом з "Дніпром", коли в цьому чемпіонаті "Дніпро" програв "Шахтарю" при напівпорожніх трибунах – це вболівальники через свою пасивність програли разом з "Дніпром".

Дійсно, хіба можна розраховувати на виграш у сильного суперника у домашньому матчі при пустих трибунах стадіону, хіба можна забути, як під час торішнього матчу Україна – Вірменія, після пропущеного нашою збірною м’яча, стадіон встав і почав співати "Ще не вмерла Україна", додаючи сил і настрою нашим футболістам, які тоді дуже важко, але все ж таки перемогли.

Третім кроком може бути пошук представництв СПУ та (або) "Нашої України"+БЮТ у місці вашого проживання.

Адресу можна знайти через їхні сайти (www.spu.org.ua, www.razom.org.ua, www.timoshenko.com.ua, www.yabluko.org.ua, www.yuschenko.com.ua), написавши по вказаним там e–mailам листа з відповідним проханням.

Знайдіть трохи часу та навідайтесь до штабу(ів), запропонуйте свої послуги, будьте готові до, можливо, формального прийому та відсутності налагодженості в діях на місцях (не завжди в регіонах працюють люди, які відповідають необхідним вимогам з такої роботи, але давайте пам’ятати, що ми це робимо не для місцевих бюрократів від опозиції – ми це робимо для себе, для наших близьких, для своє країни врешті–решт).

Можлива допомога на рівні штабів:

– це розповсюдження (у власному парадному, будинку, гуртожитку, групі, курсі, виші, на роботі, в спортклубі чи на стадіоні, у гуртку з вишивання чи клубі танців, в лікарні, в бібліотеці, в усіх видах транспорту і т.д. і т.п.) матеріалів агітаційного пропагандистського характеру (на жаль, до цього визначення можна віднести і партійну пресу – вона не рясніє аналітичними матеріалами, самокритикою та наведенням протилежної точки зору),

– робота на виборчих дільницях в день виборів, надання дрібних послуг (що–небудь, або кого–небудь, підвезти, що–небудь передати і т. ін.) і просто моральна підтримка.

В принципі усього перерахованого може бути достатньо для спільної перемоги, але для того щоб "може бути" перетворити на 100%, треба ще дещо. Це дещо – це об’єднання справжньої української еліти в такий собі рух–проект, який можна було б започаткувати в мережі.

Політолог Вадим Карасьов в інтерв’ю "Украина.RU" висловив наступну думку: "В противовес телевизионным манипуляциям власти оппозиция может использовать лишь один доступный ей способ – интернет. Нынешние выборы – это будет борьба между телевидением власти и интернетом оппозиции".

В принципі, в мережі існує щось подібне – це "Майдан", але він, по-перше, маловідомий та недостатньо "розкручений", а по-друге, йому не вистачає такої собі редколегії, яку складали би представники нової хвилі в українському суспільстві – той же Юрій Андрухович, Олег Скрипка, які вже заявили про бажання якимось чином вплинути на президентську кампанію (не хочу далі пропонувати прізвища тих не політиків, хто, можливо, не має бажання цікавитися у такий спосіб політикою, кожен сам може прийти і запропонувати свої послуги), Юрій Луценко, Олесь Доній, Микола Томенко, Анатолій Гриценко, Сергій Головатий та інші відомі імена.

Слава Богу, "не все так погано у нашому домі" і цей перелік можна продовжувати та продовжувати. Така поважна компанія збиралась би раз на тиждень чи на декаду для обговорення можливих цікавих акцій, винайдених та повідомлених кожним бажаючим стати учасником проекту шляхом надсилання електронної пошти на адресу проекту ("Майдан" підтримує таку "опцію"). Вони могли б пропонувати пересічним громадянам варіанти їх можливої участі в таких акціях, давали б інформаційний супровід через партійні ЗМІ, підтримували б організаційно такі дії через штаби опозиційних кандидатів на місцях.

Можливо, все це фантазії, але мені здається, що головне сьогодні – дія, а не пошук оптимального кандидата від опозиції. Люди на виборах самі розсудять, хто є найбільш оптимальним. Головне сьогодні, починаючи з інформації і закінчуючи контролем за голосуванням та підрахунком голосів – надати їм підтримку в здійсненні можливості зробити осмислений якісний вибір.

В час, коли влада намагається усілякими засобами залякати та впевнити населення у безглуздості надій та сподівань на краще, потрібно нарешті кожному, настільки, наскільки він спроможний, зробити свій внесок в загальну перемогу – ні, не Ющенка або Мороза, а в перемогу Громадян цієї все ще убогої, але одночасно такої прекрасної та коханої країни.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1091733163.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua