Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 23-08-2004
Сергій Грабовський: Пакт 23 серпня
Телекритика

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1093278676.html

Пакт 23 серпня

23 серпня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір, котрий одержав назву “пакт Молотова-Ріббентропа” (за прізвищами керівників відомств закордонних справ двох країн, котрі скріпили його підписами, хоча насправді варто було б говорити про “пакт Сталіна-Гітлера”, оскільки все вирішували два диктатори). Пакт і, головне, таємний протокол до нього фіксували наміри двох червонопрапорних режимів поділити між собою Європу і тісно співпрацювати проти демократичних держав.

У більшості тодішніх європейців сам факт підписання угоди між, здавалося б, непримиренними конкурентами у боротьбі за домінування у Європі й у світі викликав шок. Але насправді нічого дивного у договорі не було. Обидва режими головним ворогом вважали демократію. Ту, яку їхні речники звали “буржуазною”, “антинародною”, “фальшивою” - на відміну, звичайно, від “справжньої”, яку сповідували саме вони. Отож для успішної “приватизації” Європи і подолання демократичних конкурентів Сталін та Гітлер вирішили на якийсь час відкласти розв‘язання питання стосунків між собою.

Отож, логічно через два місяці за “пактом Молотова-Ріббентропа” народився й договір про дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною (також із таємним протоколом). Економічна, політична і військово-технічна взаємодопомога двох режимів дала їм змогу установити контроль практично над усією континентальною Європою. А потім стосунки почали погіршуватися (адже практично все вже було “приватизоване”, тим часом Сталін почав вимагати від Гітлера віддати йому Болгарію й Туреччину, які останній уже вважав “своїми”). Почалася лихоманкова підготовка двох союзників до нападу один на одного. Гітлер устиг першим – буквально на кілька тижнів випередивши в агресії Сталіна.

Ціна цього пакту для Європи та світу добре відома – понад 60 мільйонів загиблих.

Уся ця історія становить неабиякий інтерес для тих, хто займається технологіями впливу через мас-медіа на найширшу публіку. Адже навіть для тоталітарного режиму складно практично за один день переорієнтувати всю ідеологічну машину, виставивши недавніх ворогів ліпшими друзями. Але і доктор Йозеф Геббельс, і його колега Андрій Жданов створили досконалі пропагандистські структури, які базувалися на найновітніших на той час засобах масової інформації: радіо та кінематографі, перетворивши їх на потужні засоби масової дезинформації. І, звичайно, свою роль зіграло багаторічне насаджування у масах ненависті до західної демократії – можливо, справді не надто досконалого політичного механізму, який, одначе, був головною перешкодою для обох претендентів на європейське та світове панування.

Одним із шедеврів (без лапок) відомства доктора Геббельса був кінофільм “Індійська гробниця” (ті, кому наразі за сорок, ще встигли побачити його поганеньку чорно-білу трофейну копію в радянських кінотеатрах; оригінал – кольоровий, знятий вправними майстрами). У цьому фільмі, події якого розгортаються в 1930-х роках, “поза кадром” лишився не хто інший, як британці. Є все: хороші білі люди, погані білі люди, хороші індуси, погані індуси, є індійська влада, індійське військо, тільки відсутні британці, чиєю колонією у той час був Індостан. Ну, не потрапили вони в кадр, і не згадують їх герої стрічки. А якщо зважити на те, що формування образу Індії (і взагалі – геополітичних уявлень) в очах мільйонів тодішніх німців відбувалося не в останню чергу завдяки подібним кінострічкам, то вправи команди доктора Геббельса не є невинними “штучками”.

Не менш вправно працювала радянська пропаганда. Один лише приклад зі спогадів дружини поета Мандельштама Надії. Квартирна господарка у Воронежі, де подружжя Мандельштамів у середині 1930-х років перебувало на засланні, щиросердо говорила: “Про нас партія турбується. То оселедців підкине, то гасу. А як животіють бідолашні трудящі в капіталістичних країнах – страшно подумати. Хто про них потурбується?”

За таких обставин творці “пакту Молотова-Ріббентропа” змогли досить вправно і швидко повернути пропагандистське колесо. Газета “Правда” почала гнівно картати “англо-французьких паліїв війни” і хвалити “миролюбну німецьку політику”, а “Фьолькішер беобахтер” зазначала, що у радянських колег “є чому повчитися” у сенсі організації планової економіки та освоєння приполярних територій. Німцям розповідали про “дружбу, скріплену кров‘ю” (йшлося про спільні бойові дії Вермахту та Червоної армії проти Польщі), а радянським людям – про те, що “війна проти гітлеризму є злочином, спробою перетягти середньовіччя у наші дні” (злочинцями, таким чином, були оголошені лідери Британії та Франції, котрі начебто “напали” на невинну Німеччину). І так далі. Якщо врахувати, що інших джерел відомостей у людей фактично не було – скажімо, і в Німеччині, і в СРСР слухання “ворожих голосів”, які могли б дати альтернативну інформацію, каралося вельми жорстко (аж до смертної кари), то загальна ситуація, гадаю, буде зрозуміла.

І що цікаво: після 22 червня 1941 року пропаганда в обох державах так само успішно знову переорієнтувалася – так успішно, що на початку 1945 року, вступивши на німецьку землю, багато які бійці Червоної армії поводилися з місцевими жителями у стилі есесівців зразку 1941 року.

Таким було минуле. Чи вмерло воно разом із ініціаторами та творцями пакту? Я, звичайно, нікого ні з ким не порівнюю, боронь Боже, але справа в тому, що у сучасній Україні існують дві певні політичні сили, котрі прагнуть тотального домінування у ній, ворогом котрих є передусім демократія і котрі ведуть політичну пропаганду у давно відпрацьованому стилі. Різниця у тому, що, по-перше, істотно меншими є масштаби новітніх “приватизаторів” – не Європа, а тільки Україна; по-друге, на місце кіно та радіо (якими першими в історії для пропагандистських цілей уміло скористалися справді більшовики та нацисти) постав своєрідний гібрид першого і другого – телебачення.

“Ющенка підтримують фашисти. Звідки мені це відомо? Телевізор показав”, - це вже не з 1930-х, а з розмови 2004 року. А ще телевізор вустами Віктора Януковича веде безальтернативну розповідь про неефективність Європейського Союзу та про те, що нам туди не треба поспішати, про першочерговість завдань інтеграції з Росією (знов-таки, без альтернативних думок) і про те, що пенсії будуть збільшені до розміру прожиткового мінімуму вже наступного року. І водночас, скажімо, відеоряд, який супроводжує розповідь про виборчу кампанію, показує нам обличчя Вітренко, Симоненка та Януковича. Чи Корчинського, Кінаха і того ж Януковича (саме в такому порядку). Обличчя Ющенка немає. Не було де-факто і розповіді про презентацію програми Віктора Ющенка, яка відбулася 18 серпня. Справжня “Індійська гробниця”!

При цьому цікаво, що в унісон (хоча і з деякими відмінностями) працюють телеканали, які належать двом кланам, котрі прагнуть домінувати в Україні. Йдеться, як здогадався читач, про “київських” та “донецьких”, іншими словами – про дві “футбольні партії”. Як видно будь-кому, хто бачить не тільки те, що в кадрі, але й залишене за кадром, непримиренні суперники у боротьбі за “приватизацію” країни об‘єдналися і разом будують “справжню демократію”.

Можливо, вже справді варто вести мову про “пакт Медведчука-Януковича”, створений задля боротьби з демократією?

Можливо, треба вже зараз бачити, які колізії виникнуть у разі, якщо “запеклі друзі” переможуть на президентських виборах-2004?

Можливо, масштаби потрясінь, які переживатиме Україна у такому випадку, реально будуть сумірні з 1941 роком?

Останнє твердження може видатися фантастичним, якщо не згадати, що за часи прем‘єрства та президентства Леоніда Кучми ВВП України впав було у масштабах, сумірних із його падінням у часи Другої світової війни, коли нашою територією перекочувалися фронти і на ній нуртувала боротьба всіх проти всіх. Жодних об‘єктивних підстав для такого значного падіння не було: його спричинила війна між новонароджуваними кланами за розподіл державного майна і фінансових ресурсів. То чому слід вважати, що певні діючі особи теперішньої української політики й економіки, хто “став на крило” у 1990-х, відтепер раптом проймуться заповідями християнської моралі чи елементарного національного прагматизму?

Аналіз взаємин між учасниками теперішнього пакту, здійснений на матеріалі телепростору Наталею Лігачовою у статті “Війна кланів?”, до речі, підтверджує висловлені вище припущення. Якщо навіть у час, коли від тісної політичної взаємодії та масованого використання всіх можливих пропагандистських ресурсів залежить виживання обох кланів, зберігається стан прихованої війни між ними, що ж буде у разі, коли між тотальною владою і лідерами цих кланів уже не стоятимуть Ющенко й демократична опозиція? Коли кожен із переможців небезпідставно підозрюватиме партнера у тому, що той готує проти нього якусь “Грозу” чи “Барбаросу”?

...І знову у свідомості виникають якісь дивовижні алюзії. Товариш Сталін, як відомо, був кращим другом фізкультурників, і на честь цієї категорії населення у Москві щороку проводилися помпезні дійства на Червоній площі, учасників котрих вождь особисто благословляв з трибуни мавзолею. Це все фільмувалося і йшло до мас, щоб переконати їх – жити стало краще, жити стало веселіше. Партайгеноссе Гітлер щиро опікувався німецькими спортсменами, він вважав, що у здоровому тілі буятиме здоровий арійський дух, а заради проведення Олімпіади 1936 року у Німеччині, яка мала підтвердити перевагу арійської раси над усіма іншими, на якийсь час призупинив навіть своє улюблене заняття – переслідування євреїв. Блискуча кольорова стрічка “Олімпія” Лені Ріфтеншталь про це дійство, тріумфально крокує кінозалами не тільки самої Німеччини (де, зрештою, вона була приречена на успіх), а й усього світу. А тепер телеекрани показують нам прем‘єра Януковича на чолі колони українських спортсменів в олімпійських Афінах, вітчизняні телекоментатори наввипередки розказують про те, як палко Віктор Федорович переймається здоровими українськими тілами, а західні журналісти чухають потилиці – ніде, крім відверто тоталітарних держав, прем‘єр, а на додачу й кандидат у президенти особисто не бере на себе місію фюрера національного спорту.

Хоча, звісно, Марат Гельман – це не Лені Ріфтеншталь, тому фільм про зумовлені турботою з боку президента НОК Віктора Януковича успіхи українських спортсменів в Афінах, який неодмінно вийде на телеекрани вже ближчим часом, дещо програватиме “Олімпії”.

...І, повертаючись до теми, ще раз нагадаю: головне в “пакті Молотова-Ріббентропа” не його благопристойний офіційний текст, а таємний протокол. Цікаво, що розкопають історики майбутнього, коли досліджуватимуть сучасні пакти “заклятих друзів”?

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, спеціально для “Телекритики”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1093278676.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua