Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 01-09-2004
Олег Коцарев: Харків після Апокаліпсису (архітектура й мистецтво)
Форум "Культура"

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1094045843.html

Нарешті відгомоніли адміністративні вакханалії умовного 350-річчя міста Харкова. Можна розгрести будівельне сміття з недоремонтованих ремонтів, продертися крізь грона маленьких і великих януковичів та подивитися, якою стала перша столиця Радянської України по закінченню літа 2004 року.

Спершу про нові здобутки міських ландшафтів. Це, звісно, пам’ятники. Неподалік всесвітньо знаного конструктивістського шедевра - Держпрому - герой російських таблоїдів Церетелі прилаштував пам’ятник засновникам Харкова. Уже йшлося про те, чому на зображенні коня й людини написано “засновники” у множині, про те, чому до всіх, хто приїздить у центр міста, він стоїть задом. Але за своєю мистецькою суттю пам’ятник ще й не найгірший. Хоча дивує, що вершник (легендарний Харко, який подарував назву місту) 17 століття одягнений у кльоші (може, це здається?). І не зовсім ясно, що це там у коня підозріло блищить під хвостом. Я питав у людей, які краще від мене вчили у школі біологію, вони теж не розуміють. Утім, загадкова деталь настільки добре закцентована й так привертає увагу, що городяни просто вимушені будуть із часом її якось пояснити. Між іншим, коню не пощастило не тільки у цьому: як зробили його з двох частин, так і лишилася на боці страшенна смуга від зварювання.

Другий пам’ятник - давно знайомий київський гість у новому амплуа. От які характеристики вже доводилось чути: “вагітна саламандра”, “просто саламандра”, “вагітна жінка”, “крокодил”. Що б це могло бути? Правильно, Архістратиг Михаїл. А от на Бетмена якраз і не схожий. Німб нагадує шипи, статуя дуже мала й товста, зате на високому стовпі.

Губернатор Щербинін. Знов-таки історичні заслуги цього діяча вже обговорено: і скасування українського самоуправління на Слобожанщині, й катування гайдамаків, і підготування закриття Запорозької Січі. Забули головну. Судячи з роботи Шкодовського й Рідного, це був ще й перший в Україні губернатор-негр. На крайній випадок який-небудь ефіопський єврей, що теж солідно для такого наукового, культурного й індустріального центру, як Харків. Простіше кажучи, пам’ятник здається страшним і незграбним, особливо зважаючи на перуку.

А от бюст Алчевському (меценат, голова знаної в часи минулої межі століть культурної родини) - це ще й “чорна голова на палиці”. Голова у персонажа велика, чорна й кривувата, а стовп, на якому вона міститься, неприродно тонкий. Зате з “канелюрами”.

Плюс не так давно на одному з центральних дахів поставили “скрипаля”. Людям з фантазією тонка й зігнута постать нагадує таргана. Є ще деякі монументи, та не будемо про них.

Треба констатувати: порівняно зі скульптурою соцреалізму міські монументи Харкова у мистецькому сенсі щонайменш не просунулися вперед. Соцреалізму принаймні було притаманне своєрідне чуття динаміки, що подекуди рятувало від банальності образів. Таке враження, що без чітких і ясних шаблонів, які б затвердила худрада, сучасні скульптори не знають, що робити. Й виходить щось незграбне, неструнке, надеклектичне (монумент Незалежності: за спиною в пасіонарної дівчини з екстатично піднятими руками в житах копирсаються качечки з їжачками - по-своєму стьобна ідея, але, здається, що виконавцям просто не вистачило вміння зробити цей контраст не лише помітним, а й, припустімо, напруженим, значущим, веселим, а не жалюгідним), поспішне, нав’язливо дріб’язкове. І - з претензією на реалістичність. Що характерно, ніхто навіть не намагається виправдатися словом “постмодернізм”. Цікаво, чи чекає на новостворені пам’ятки містобудування доля скульптур Сталіна, чи нащадки змиряться з ними, чи ми спостерігаємо болісне народження нового напрямку в зображальному мистецтві?

Про нові церкви промовчу, щоб не повторюватись.

Реставрації й відбудови. Охопили передусім кілька центральних вулиць. Відреставровано драмтеатр чи то Шевченка, чи то Курбаса (залежить від того, котру вивіску читати), пофарбовано у білий колір, що для класицизму тільки добре. Але курсують чутки, що, крім фасаду, в театру є й нутрощі. А їхній стан такий, що театр незабаром закриють пожежники. Мало що там може статися, надто зважаючи на незрозумілі експерименти Жолдака. До речі, саме у ювійлейні миті з’явилися ще й такі чутки: Жолдак, формально лишаючись керівником театру, відбуває з “першої столиці” кудись на “першу провінцію”, а харків’яни спостерігатимуть екзерциси місцевих режисерів. Мовляв, підросли, дозріли. Якщо це правда, то спасибі й за ті кілька вистав, що він встиг зробити.

Так от, реставрації. Найлегше далася Сумська вулиця. Передусім модерн. Працювати з ним у Харкові явно навчилися. Єдине що - реставратори зловживають ядучими кольорами, не притаманними цьому стилеві. Поза Сумською, на жаль, лише перефарбовано якись відсоток фасадів. Дуже й дуже багато пам’яток архітектури ще чекають на свій порятунок. Ціла драма розігралася з Держпромом. З ідеї світло-сірого геніального монстра стали перефарбовувати у майже білий, а виразні конструктивістські вікна замніили на офісні. Й усе це - на частині фасаду. Друга частина така, як і була, третя - обдерта, готується, якщо не скінчаться гроші, прийняти на себе удар реставраторів. Сподіваймося, що колись Держпром таки набуде якогось цілісного вигляду, а євровікна, дасть Бог, хоча б облізуть. Інша конструктивістська пам’ятка - центральна АТС - переживає добудову додаткового поверху. Добудовують нібито пропорційно, але все одно очікую результатів не без тривоги. Чомусь досвід практично ідеального реставрування “будинка-корабля”, Поштамту на Привокзальній пошті (кращого поводження з конструктивізмом я не бачив), виявився не затребуваним.
Жертвою перетворень упали дерева. Всюди, за найменшого ремонту доріг, їх намагалися зрубати. Серед офіційних мотивацій була й така: дерева заважають циркуляції повітря. Треба визнати, що багато доріг таки доведено до притомного стану (особливо це помітно, порявняно зі, скажімо, Дніпропетровськом або Львовом). Інше питання - чи надовго? Скептики кажуть, до осені.

Дві нові станції метро. Все - в межах художньої думки київських метробудівців (і далі - московських, не дурно ж бо керманичі харківського метро весь час порівнюють нашу підземку саме з містами єдиного й непоідльного, наче всі ці кількадесят метрополітенів і досі - “єдиний підземний соціалістичний організм”). “Ботанічний сад” - станція зеленого кольору, з рослинними мотивами, вельми приємна, особливо поки чиста. “23 серпня” - гірша, бо різні її червоно-рожеві відтінки поганенько між собою узгоджено, та й мозаїка підозріла - сталінський ампір з родінами-матєрями, оздоблений псевдоаванґардовою “рішучістю мазку” та “людяним масштабом”.

Про ювілей міста це, за великим рахунком, усе. Можна ще згадати по-своєму, по-спілчанському стильну літературну акцію у сквері між Пушкіним і Гоголем. Про нескінченні концерти самодіяльного року і самодіяльної самодіяльності. Але все це не так ексклюзивно. Хіба що карнавал у Харкові 22 серпня, за день до власне ювілею й у день мого народження дійсно був ексклюзивним і безпрецедентним. Більшості обсерваторів він явно сподобався. Тільки ніхто чомусь не сказав і не написав про один дрібний факт. А саме: карнавал і парад - не одне й те ж. Харківський “карнавал” складався з адміністративно організованих представників районів міста та основних підприємств, що йшли тією-таки вулицею Сумською, часто вдягнутими у специфічні костюми, під доволі невиразні погляди харків’ян, що стояли на тротуарах. Так, були знахідки, наприклад, співробітники заводу перфорацій “ім. Фрунзе” несли величезну, зроблену з якихось ришіток бджолу, а на голови їхні було надіто смітники виробництва того ж заводу, що мало символізувати захисний одяг пасічників (і як їх не пов’язали за приховану рекламу деструктивних політичних сил?). Але все-таки карнавал - це коли люди самі по собі вигадують удома для себе наряди, а потім виходять усі на вулицю й веселяться (гаразд, нехай навіть під “Часікі”). Якщо ж те, що було в Харкові - карнавал, то карнавалом слід називати й перфоменси 30-40-х років на Красній площі в Москві з танками, складеними з живих людей, та гігантськими портретами Вождя, що змивали в повітря.

Такі ювілейні пиріжки. Харків вийшов із 350-річчя дещо підфарбованим, “підтриманим”, але заповненим зразками халтурної “відмивальної” (навіть не попсової) культури, здається, жодному з “суб’єктів святкування” непотрібними. Виділеними на окультурення коштами місто розпорядилося, як анекдотовий новий українець, що купив барабани Страдіварі. Що ж, по-своєму стильно. Марку тримаємо. Як писала одна харківська поетка, “харківське жлобство - ось і воно...”.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1094045843.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua