Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 30-09-2004
Олександр Дергачов: Епоха Кучми завершується
Тижневик "Слово Просвіти" ч. 40 (260), 30 вересня - 6 жовтня 2004 р.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1096549731.html

Леонід Кучма був Прем’єр-міністром із 13 жовтня 1992 по 21 вересня 1993 року. Понад десять років тому, 27 липня 1994 року, він обійняв посаду Президента України. Два з половиною роки президентства його попередника — Леоніда Кравчука, який своєю владою користувався досить обережно, не визначили напрямку розвитку країни і, фактично, стали підготовчим періодом для приходу до керівництва молодою неусталеною державою ділових прагматичних людей, які добре знали, навіщо їм потрібна влада і як нею скористатися.

ЩО БУДУВАЛИ?

На правління Кучми припадає більша частина незалежної історії країни. Обсяг його конституційних повноважень, масштаби неформального впливу безпрецедентні для сучасної Європи. Його владарювання, фактично, стало експериментом із розбудови держави й реформування, що здійснюються згори при відмові від широкого консенсусу та без публічних дискусій і визначеного проекту.

Загальна спрямованість і стиль дій усього державного механізму виявилися глибоко персоніфікованими. Про команду однодумців Президента говорити можна тільки умовно. Його оточення мало впізнавані риси, але не було стабільним. Прем’єр-міністр Віктор Янукович — восьмий голова уряду за два президентства Кучми, Віктор Медведчук — п’ятий керівник Адміністрації Президента. Масштаби перестановок кадрів на рівні віце-прем’єрів, міністрів, керівників державних комітетів і служб, голів адміністрацій в областях обраховуються багатьма десятками. Більшість державних мужів із цієї обойми, однозначно зацікавлені в збереженні системи, яка дозволяла їм експлуатувати національні ресурси, відверто конкурували чи навіть ворогували між собою.

Президент здійснював великий вплив на формування політичної та управлінської еліти. Але ще більше значення має той факт, що при ньому і за його участі в Україні сформувалися кланові політико-економічні угруповання. Лідери найбільш потужних із них набули всіх ознак олігархів і стали в цій якості його основною опорою: і в політичному, і в фінансовому, і в державному, і в особистому вимірі. Водночас вони широко використовували його самого у своїх інтересах. Бізнесмени, що зрослися з владою, і вища бюрократія, що робить бізнес на владі, стали основними архітекторами політичного режиму на чолі з Леонідом Кучмою.

Характерна риса його правління — постійна боротьба за розширення повноважень і позбавлення контролю й відповідальності. Ще зовсім не досвідчений політик Леонід Кучма, йдучи у відставку з посади прем’єра, визнав, що його уряд провалився. Але, зайнявши президентське крісло, майже ніколи не визнавав своїх помилок, перекладаючи вину за неефективні дії влади на уряд, парламент, опозицію, міжнародних партнерів чи посилаючись на об’єктивні труднощі й успадковані проблеми. Президент воював із Верховною Радою й особливо страждав від того, що був обмежений у можливості її розпускати. Це було єдиною суттєвою вадою в арсеналі його повноважень, яку він наполегливо намагався ліквідувати. Де-факто, він не дав утвердитися розподілу гілок влади, підпорядкувавши собі парламентську більшість та судову систему.

Кучма поступово набував значного досвіду керівництва. Проте, по-перше, це був, передовсім, досвід посилення влади та її використання в інтересах вузького кола осіб, по-друге, це був досвід консервації посткомуністичних соціально-економічних реалій і фактичного ухилення від реформ. Він правив країною, не маючи стратегії і навіть чіткого бачення національних пріоритетів. На певному етапі це стало суттю його політики. Половинчатість, невизначеність, непослідовність, постійне “корегування курсу реформ” дозволяли збити шкалу оцінок, утруднювали порівняння зробленого та обіцяного.

Вірогідно, що Президент щиро прагнув зробити свою країну успішною. Але це входило в протиріччя з іншими — вочевидь, більш потужними й краще артикульованими “людськими” бажаннями. Його задовольняла велика особиста влада, те, що він перший і головний. Тоді як ті, хто його оточує, навряд чи дуже тішилися просто від того, що вони “поруч із Кучмою”. Інтереси цього оточення концентрувалися в меркантильній площині й не надто співпадали з загальнонаціональними.

Він не опирався оточенню і, врешті, здійснював те, що було легше. Групові стратегії та механізми забезпечення їхнього процвітання відпрацьовувалися наполегливо, і в них Президент також був ключовою фігурою. Віктор Ющенко, його головний опонент останніх років, вважає, що правління Леоніда Кучми в Україні стало особистою драмою Президента. Йому не тільки не вдалося здійснити системних реформ, про які він постійно говорив. Його позиція стала причиною того, що демократичні й ринкові перетворення не отримали необхідного імпульсу та були згорнуті. Причому, згорнуті саме тому, що становили загрозу для правлячої верхівки. Саме з ним закономірно пов’язують інші серйозні хвороби держави й суспільства: пригнічення народної підприємливості, ініціативи, згортання процесів соціального оновлення, дискредитацію незалежності, марнування безцінного історичного часу та потенціалу нації.

ВІН ВОЛІВ ПРАВИТИ

Водночас питання про особисту відповідальність не таке просте, як може здаватися. Кучма, беручи до уваги українські реалії, не був випадковим переможцем у боротьбі за вищу владу. Для змагання за неї в тих конкретних умовах він був добре підготовлений: у 1994 році українське суспільство ще не висунуло нових загальнонаціональних лідерів. Передовсім, це пов’язано з тим, що в країні не відбулася зміна політичної еліти; її часткове оновлення не забезпечило потрібних нації перетворень і не сприяло формуванню нових, більш високих вимог до лідерів. До того ж, уявлення про те, яким має бути Президент, іще не склалися. Лише згодом, коли відбулася концентрація влади й закріплення за її виконавчою гілкою надзвичайно широких прямих функцій, невідповідність ролі та потенціалу першої особи держави стала очевидною.

Другий Президент від початку не мав і не зміг набути знань, широти поглядів і розуміння завдань, які стоять перед країною. При цьому він виявив рятівну для себе відсутність самокритичності. Не могли прислужитися йому й ретельно відібрані радники та експерти. Протиріччя вирішувалося в інший спосіб: Президент, по-перше, почав — наполегливо та не без успіху — пристосовувати об’єкт управління, тобто Україну, під себе, по-друге, — знехтував багатьма актуальними проблемами, замовчуючи їх та займаючись більше справами “двору”, аніж держави.

Неналаштований і нездатний бути справжнім лідером і системним керівником, він волів саме правити. Однак і тут у Леоніда Кучми виходило не все. Він сповна утвердив свій авторитет серед бюрократії, в масштабах політичного істеблішменту, але не серед населення. Більшість громадян переважно сприймала його не як найбільш гідного, а як менше із зол, рейтинг довіри-недовіри до нього завжди був від’ємним. Політика Кучми ніколи не знаходила широкої свідомої підтримки населення. Ті, хто звик поважати начальство, віддавали шану, передовсім, його посаді. Донедавна він не надто цим переймався — адже в країні була відсутня дієздатна опозиція. Він ніколи не мав сумніву щодо власного права, у тому числі й морального, керувати державою і відчував дискомфорт лише від того, що з’являлися недостатньо контрольовані й відносно популярні претенденти на лідерство.

Він явно не дотягував до опанованої більшістю його колег у пострадянському просторі ролі “батька нації”, яку, за своєю ментальністю, готові були сприйняти мільйони українців. Цим він частково стримував прояви патерналізму, прискорював розсіювання ілюзій стосовно соціальних гарантій, підштовхував до підвищення особистої активності та відповідальності громадян, водночас знижуючи рівень патріотизму та посилюючи розчарування результатами незалежного розвитку.

Українська мова, так само, як і національна історія та культура, залишилися для нього чужими. Це дуже утруднювало досягнення психологічного контакту. Очевидно, що він не завжди повною мірою розумів те, що йому писали, а як тільки відривався від текстових заготовок, перетворювався на обмеженого “червоного директора” з дрібними думками, бідним словниковим запасом і примітивною аргументацією. Його російська чи суржик теж не рятували ситуацію. Той “спражній Кучма”, який постав на плівках Мельниченка, врешті став органічним додатком до свого публічного іміджу. Він не виявив ні тієї природної мудрості, яка могла б замінити освіченість і компетентність, ані того колориту й органічності “людини з народу”, які зробили б його зрозумілим і близьким для простих українців.

Леонід Кучма був і залишається радянським космополітом, людиною, нездатною розуміти, відчувати й уособлювати Україну. Його обережність у питаннях міжнаціональних відносин, історії, мови, дозволяли уникати загострень, але гальмували національну та громадянську самоідентифікацію та консолідацію, формування політичної нації. Він сам виявився нездатним і не давав іншим творити самобутню сучасну державу.

Саме ці якості не дозволяли йому бути справжнім європейцем. Декларації щодо європейського вибору та відданості демократичним цінностям у його виконанні завжди й одразу викликали недовіру. Цікаво, що потім це справді підтверджувалося його практичними діями. Систематичні порушення демократичних норм, у тому числі — під час виборів, породжували сумніви у леґітимності його влади. Скандали, що супроводжували його правління, давали привід до його міжнародної ізоляції. Леонід Кучма регулярно потрапляв до списку ворогів демократії та вільної преси, корупціонерів, що їх регулярно створюють авторитетні в міжнародній спільноті недержавні міжнародні організації.

Однак він і поза тим був “іншим” або не відповідав жодним ментальним, культурним і моральним характеристикам, які є нормою для керівників країн демократичної спільноти. Він не лише неодмінно програвав у порівнянні з тими, з ким вів переговори, а й унаслідок низьких особистих можливостей завдавав шкоди партнерському потенціалу держави, занижував її імідж. Зрозуміло, що ці обставини не створювали незручностей, проте так само призводили до втрат у спілкуванні з лідерами пострадянських держав. Зокрема його особиста нездатність відчувати себе рівним Єльцину чи Путіну є одним із основних чинників, які закріпили за Україною статус молодшої сестри Росії.

КЛАСИКА АВТОРИТАРНОГО РЕЖИМУ

Чи є підстави оцінювати президентство Леоніда Кучми як випадковість чи нещасливий жереб країни? Його особисті якості, безумовно, були б на заваді в боротьбі за владу в будь-якій демократичній державі з розвиненим громадянським суспільством і політичною культурою. У нашому ж конкретному випадку Україна 1994-го і, певною мірою, 1999 року була загалом гідна свого керівництва. Численні слабкості Президента відображають характеристики країни в тому її стані, в якому вона отримала незалежність. Створена під орудою Леоніда Даниловича модель організації та функціонування влади набула очевидної антинародної спрямованості, але це довгий час сприймалося, говорячи словами Салтикова-Щедріна, як “попущення Господнє”. Розрізненість протестів, глухе невдоволення, брак організованого спротиву й контролю з боку суспільства, так само, як і традицій та нового досвіду, уможливили довільність, якщо не свавілля в державному будівництві та використанні державних механізмів.

Владу було сконцентровано не просто в її виконавчій гілці, а безпосередньо в президентській вертикалі, що фактично перебуває поза сферою політичної відповідальності. Створення своєрідного варіанта центрального комітету комуністичної партії, так само, як і системи приватних зв’язків, було цілком закономірним. Перетворення Адміністрації Президента в другий, причому, головніший, уряд, стало першоелементом української президентської республіки. Другим таким елементом є розгалужена й досить ефективна тіньова система влади. Вона також цілком президентська, тільки до республіки вже не має жодного відношення. Влада стала об’єктом приватизації, роздвоїлася, частково втратила власне державний, публічний характер. Зокрема це породило такий феномен як адміністративний ресурс, власне, форму переорієнтації діяльності державних органів на обслуговування індивідуальних і вузькогрупових інтересів на шкоду суспільним.

Паралельно і досить природним шляхом відбулося зрощування бізнесу та влади, а олігархи поставили під контроль бюрократичну систему в центрі й на місцях. На завершальному етапі президентства Кучми вони практично створили дублюючу систему підпорядкування силових і контролюючих органів і цілком убезпечили себе від ризиків, пов’язаних із політичною кон’юнктурою, як це спостерігається в Росії. Водночас, під управлінням окремих кланово-олігархічних угруповань через специфічну розстановку кадрів та шляхом регульованих виборів опинилися райони, міста, області, а також відомства, галузі виробництва. Цей процес за впливом на соціально-економічну й політичну ситуацію можна цілком порівняти з непрозорою приватизацією окремих підприємств і компаній. Він створив розгалужену мережу напівфеодальних наділів, особливих прав на збирання данини, надав системі непублічного панування над країною і її експлуатацїї практично тотального характеру.

Така влада може почувати себе в безпеці тільки за умов незмінності. Вона закономірно прагне обмежити будь-який публічний вплив, забезпечити фактичний пріоритет тіньових механізмів ухвалення принципових рішень і таким чином зведення демократичних процедур до формальності. Бюрократизація, корупція, тобто своєрідна класика авторитарних режимів, хоча й набули всеохоплюючого масштабу, стали лише доповненням до способу владарювання, що утвердився. Суттю політичного режиму стало зняття “для своїх” обмежень, які накладаються законами, захист власного беззаконня за допомогою державних механізмів. Він починався і в політичному, і в економічному вимірі тоді, коли законодавча база не була розвинутою, мала чисельні лакуни. Надалі ускладнення законодавства супроводжувалося вдосконаленням системи його вибіркового використання і всіляких виключень, що змінювало саму уяву про роль права і законність. Набуло розповсюдження особливе “мистецтво застосування” законів, прислужництво з боку кишенькових судів.

Разом із тим посилювалося лицемірство і цинізм носіїв влади, формувалася небачена система подвійних стандартів і демагогії. Фактично, було розбудовано систему приховування реальних дій влади і нав’язування штучних інтерпретацій суспільно значущих подій. Проблеми свободи слова і засобів масової інформації, які стали ще однією з характерних рис української держави, мають глибоке коріння. Найчастіше обговорюються випадки переслідування незалежних ЗМІ, переслідування журналістів, інформаційна блокада опозиційних сил. Проте це є лише другим за значенням, радше оперативним завданням провладних медіа. На цьому рівні даються взнаки різні підходи й орієнтири окремих власників ЗМІ.

Їхнім спільним стратегічним завданням є системне форматування інформаційного простору, розповсюдження відібраної та відредагованої інформації, маніпулювання масовою свідомістю, пропаганда конформізму. Як наслідок, суспільство протягом багатьох років не має повної правдивої картини ситуації в країні та її міжнародного становища. Система медіа не виконує важливих для суспільства й небезпечних для чинної влади комунікативної та посередницької функцій. Візитівкою режиму стала патологічна несамокритичність, страх правди, ставка на обдурювання партнерів, дезорієнтацію та зомбування власних громадян.

Чинний політичний режим вирізняється тотальним розходженням між деклараціями й реальними діями. Це не дозволяє віднести його до числа так званих керованих демократій. Для цього його провідникам бракує впевненості і, як наслідок, — відвертої визначеності. Режиму бракує офіційної ідеї, заради якої він начебто діє так, як він діє. Скажімо, в Росії авторитаризм виправдовується як засіб забезпечення державної величі, історичної місії нації; Олександр Лукашенко жорсткими засобами гарантує соціальну справедливість і навіть збереження народних традицій. В Україні свавілля владної верхівки обґрунтовується щоразу в окремий спосіб. Відносно універсальна ідея стабільності та злагоди є непереконливою.

КУЧМІЗМ ЯК СПЕЦІАЛЬНИЙ ТЕРМІН

Демократичні процедури в кучмівській Україні постійно порушуються не тільки по суті, а й за формою. При цьому порушення відбуваються не за чіткою системою, як це спостерігається в Білорусі чи Росії, а в різний спосіб. Інколи, як у мукачівському випадку, це набуває ознак фарсу. Очевидно, що реальні можливості Президента не дозволяють йому ефективно контролювати власне оточення, й у владного механізму є декілька користувачів, а сам процес здійснення влади є не надто керованим. Це надає політичному розвитку країни протягом президентства Кучми певної специфіки.

Кучмізм, як спеціальний термін, навряд чи може претендувати на те, щоб перетворитися на розповсюджений і вживаний у суспільствознавстві. Але на етапі підбиття підсумків останніх десяти років розвитку країни застосуємо його як певне узагальнення. Очевидно, що він є явищем посткомуністичним, виник і формувався внаслідок неготовності суспільства розвиватися за більш досконалою моделлю. Певний час кучмізм не мав альтернативи, але й не виявляв усіх своїх вад. Необхідність зміцнення незалежності й розбудови держави частково примирювали з ним багатьох представників демократичних сил. У країні, як і серед міжнародних партнерів, існували сподівання на демократичну еволюцію режиму, що істотно пом’якшувало критику української політичної практики.

Кучмізм — безумовно, продукт колективної творчості. Президент був одним із співавторів, але при цьому не був ані ініціатором, ані ідейним натхненником. Його вплив на розвиток країни був значним, проте Кучма скоріше був функцією, а не особистістю. Він надовго затримався при владі, передовсім, завдяки тому, що виявився зручним, підходящим для найбільш активних і прагматичних груп бюрократії та бізнесменів. Так, він неодноразово доводив, що ним не можна керувати, на нього безглуздо тиснути, але його самостійність мала очевидні обмеження. Оточення формувало самого Кучму і за його допомогою створювало особливу модель владарювання. Кожний зокрема з його оточення залежав від нього, але сам він також був абсолютно залежним від цього оточення як цілого.

Він відігравав особливу роль унаслідок своєї рівновіддаленості, здатності пом’якшувати суперечності й стабілізувати ситуації, що виникали у владній верхівці. При цьому залишався фактично ізольованим, загнаним у вузькі рамки, золоту клітку, створену олігархами. Він не зміг би, якщо б і захотів, не тільки спертися безпосередньо на громадян, а й навіть розширити власний маневр за рахунок збереження нормальних контактів за межами “партії влади”. Його штучно ізолювали, користуючись його недовірливістю й нетолерантністю. Розповсюдженою є думка, що Президент, як правило, залишався над поточними політичними та бізнесовими сутичками, зберігаючи за собою переваги арбітра, однак це не стосувалося країни як такої. Насправді, він виявився нездатним виконувати обов’язки Президента всіх українців і захищав інтереси лише певних політичних сил, що мають досить обмежену підтримку громадян. Справжня виваженість, об’єктивність, справедливість — це не його риси.
Прояви братства, досить кумедних поблажливості та самовпевненості віддаляли його від інтелігенції, взагалі людей освічених, до яких він завжди відчував особливу недовіру. Але важко знайти й інші верстви чи категорії населення (молодь, ветерани, селяни, дрібні підприємці, навіть завжди залежні люди в погонах), серед яких він би був справді популярним. Його публічні акції, як би вони не готувалися, скоріше, працювали проти нього. Такий невдалий стиль публічної поведінки підтверджував, що для Президента звичніша кулуарна атмосфера, в якій він тільки й міг якнайкраще проявити свої сильні сторони. Це стало однією з причин того, чому він не створив культу особи, не примірював на себе роль “вождя”, готового захищати народ від сваволі чиновництва. Він також не використовував такого ефективного засобу підвищення власної популярності, як показова боротьба з гнобителями народу — товстосумами та корумпованими високими посадовцями.
Кучма поступово, можливо, спочатку й непомітно для себе, перетворився в багатія з непрозорими, сумнівними джерелами статків. Ця еволюція відбувалася без його безпосередньої участі, працювала система. Він не створив власного бізнесу, засуджував (однак — не більше) явища, що їх уособлював Павло Лазаренко, але став ґарантом зрощування влади та бізнесу, головним отримувачем тіньових прибутків, лобістом сімейного бізнесу й засновником цинічного благодійництва за рахунок здирництва. Він був розбещений, взятий “у пайку” олігархами й задовольнявся тим, що формально залишався осторонь.

КУЧМА ПЕРШИЙ, КУЧМА ДРУГИЙ…

Владна система, створена Леонідом Кучмою, за своєю природою не могла бути ефективною в забезпеченні інтересів громадян і національних інтересів у цілому, але при цьому виявилася життєздатною. Президенту неодноразово доводилося захищати й відновлювати свої позиції. Його непопулярність, скандали навколо нього створювали його оточенню чимало труднощів. Його переобрання у 1999 році ще за декілька місяців до голосування було сумнівним, а головне — мало кому потрібним. Воно відбулося лише внаслідок відсутності сильних конкурентів і серйозного напруження об’єднаних сил державної машини та олігархів. При цьому леґітимність його перемоги завжди вважалася небеззаперечною.

Другий термін президентства не тільки приніс іще більші розчарування громадянам, а й позначився кризою системи владарювання. І це — попри відчутне пожвавлення економіки. Перспектива зміни влади стала цілком актуальною вже через рік після виборів, коли виникло питання про імпічмент або дострокову добровільну відставку Президента. Акції під гаслом “Україна без Кучми”, хоча й не набули справді загальнонаціонального масштабу, підтримувалися більшістю населення. Суспільство ще не було готове реально впливати на владу, але й більше не видавало їй індульгенції. Ухилившись “на законних підставах” від розгляду звинувачень на свою адресу, що випливали із записів майора Мельниченка, Президент тим самим утратив можливість повноцінної реабілітації та відновлення свого авторитету. Підозри як такі і негатив від повної нездатності до відвертості й прозорості стали постійним тягарем останнього етапу його правління.

Водночас за окремими “дрібними” гріхами дедалі чіткіше проглядалися фундаментальні проблеми. В суспільстві остаточно склалося розуміння того, що саме Президент несе основну відповідальність за кризовий стан соціально-економічної сфери, за всевладдя кланів та чиновництва, корупцію, порушення прав і свобод громадян. За 10-бальною шкалою діяльність Кучми на посаді Президента третина українців оцінює на “одиницю”, ще третина — на “двійку” або “трійку”; оцінок у позитивному діапазоні (від “6” до “10”) тільки 10 %. Закономірно, що президентські вибори 2004 року стали найбільш очікуваними з усіх попередніх. Очевидне бажання Леоніда Даниловича балотуватися втретє вважають неприйнятним 70 %, знову голосувати за нього готові тільки близько 7 % громадян — власне, та кількість, яка майже в кожному суспільстві завжди підтримує будь-яку владу з міркувань обережності.
Однією з фірмових ознак режиму Кучми стали проблеми зі спадкоємцем. Режим виявився не настільки міцним, щоб зовсім не зважати на Конституцію та громадську думку й діяти за білоруським або казахстанським зразками. Сам Президент не виявив далекоглядності, аби підготуватися до передачі влади за російською схемою. В оточенні не виросло жодного авторитетного керівника, який хоча б відносно позитивно сприймався громадянами. Ще складніше виявилося знайти спадкоємця тіньової системи владарювання, з огляду на необхідність узгодження та забезпечення інтересів оточення і панівних кланів.
На фініші президентства стає очевидним, що практично для всіх, хто виграв від встановлення кучмівської моделі влади, тобто, для чиновництва та інтегрованого з адміністрацією бізнесу, сам Леонід Данилович виявився своєрідною деталлю, яка наразі потребує заміни заради збереження владного механізму, точніше — принципів його функціонування.

Кучмізм виховав численних апологетів та захисників, але не залишив їм вагомих аргументів. Найчастіше стверджують, що заслугою Кучми є збереження в країні політичної стабільності й громадянського спокою. Як розуміє Президент такий спокій, видно з постійних звинувачень ним демократичних сил у деструктивних діях і підбурюванні громадян до протестів. Він завжди боявся неконтрольованих владою суспільних процесів, вільного суспільного життя. Його дії у внутрішніх справах частково інстинктивно, а в останній час цілеспрямовано гальмували становлення громадянського суспільства. Пригнічення суспільного розвитку стало основним інструментом забезпечення спокою для влади.
Завершення президентського терміну Кучми спричинило загострення політичної боротьби. Але будь-яка форма продовження його повноважень, безумовно, викличе бурхливу негативну реакцію широких верств населення й призведе до перманентної нестабільності. Готовність оточення Президента боротися за збереження влади будь-якими засобами вже стало причиною посилення авторитарних тенденцій. Стиль ведення представниками влади виборчої кампанії свідчить про її готовність знехтувати громадським спокоєм і політичною стабільністю.
Але стиль правління Леоніда Кучми має бути оцінений і в ширшому аспекті. Досвід посткомуністичних перетворень у Центрально-Східній Європі свідчить, що прояви авторитаризму на ранніх етапах не випадкові. Але конкретна роль авторитаризму буває різною; у певних історичних умовах він може виконувати важливі для подальшого розвитку країни завдання. Так, диктатор Франьо Туджман, перший керівник незалежної Хорватії, сприяв забезпеченню територіальної цілісності й непорушності кордонів, національної консолідації. Правління Мечіара у Словаччині було позначене серйозним гальмуванням демократичного розвитку, але водночас — проведенням системних економічних реформ, результативність яких згодом дозволила країні успішно наздогнати інших учасників Вишеградської четвірки в їх інтеграції до європейської спільноти.

Авторитаризм кучмівського ґатунку, на відміну від цих прикладів, — беззмістовний і нефункціональний. Україна не потребувала його жодним чином. Ані національно-етнічні, ані міжреґіональні, ані суспільно-політичні процеси не вимагали регулювання авторитарними методами. Водночас український авторитаризм не зміг упоратися з широкомасштабним розкраданням державної та колективної власності, корупцією та злочинністю, скоріше, він забезпечував та обслуговував ці явища. Тобто, він не забезпечив порядку навіть у тому спрощеному варіанті, в якому він інколи пов’язується з авторитарним правлінням, диктатурою. Нарешті, Кучма постійно проголошував прихильність до демократичних цінностей, але ніколи не застосовував влади і свого впливу для їх реального впровадження в політичну практику. Тобто, його недемократичне правління аж ніяк не можна вважати підготовкою до демократії.

КОЛИ СТАНУТЬ ВІДОМІ ТАЄМНИЦІ РЕЖИМУ

Чи врятував Леонід Кучма країну від комуністичного реваншу? У 1999 році про це говорили чимало, особливо на Заході. Насправді збереження комуністів як основних опозиціонерів довгий час було для нього засобом убезпечення від більш серйозної конкуренції. Саме ортодоксальні ліві мали й мають набагато комфортніші умови для діяльності й за багатьма важливими позиціями є ідейними союзниками влади.
Сьогодні чуємо дискусії про те, чия мудра політика забезпечила значне економічне пожвавлення останніх років. Президент неодноразово декларував готовність протидіяти крайнощам у реформуванні. Зокрема ним засуджувалися “шокова терапія”, пропозиції використати досвід Польщі, країн Балтії. Але він не здійснив і власної, “зваженої” програми перетворень. Плани виходу з кризи, які він постійно корегував, здійснювалися дуже приблизно та із запізненням у 4—5 років. Розвиток соціально-економічної сфери запізнюється й досі.

Вплив кучмізму на суспільство, й особливо на політичну еліту виявився досить глибоким. Політична практика, яку він упроваджував сам і дозволяв упроваджувати своєму оточенню, призвела до катастрофічного падіння моралі в більшості представників владних структур, широкого розповсюдження брехні, цинізму. Ці явища набули такого масштабу, що під питанням опинилася сама можливість апелювання до влади й діалогу з нею. Спроби “підправити”, модифікувати чинний режим, що їх намагаються нині здійснити, серйозно загрожує втратою шансу на перехід країни до демократичної парадигми розвитку. Соціально-політична спадщина режиму, можливості реінкарнації не будуть автоматично зняті навіть у разі перемоги демократичних сил на президентських і парламентських виборах.

Демократичні та ринкові перетворення, які протягом десятиліття гальмував чинний Президент, на сучасному етапі потребуватимуть більших зусиль, оскільки зустрічатимуть організований спротив. Якщо в перші роки незалежності потрібно було долати інерцію мислення та звичок окремих верств населення, то зараз на перешкоді трансформаціям постали потужні кланові угруповання. Протидія з їх боку, так само як і латентний саботаж частини чиновництва, — це ті додаткові випробування, до яких має бути готова демократична влада. Штучні проблеми будуть використовуватися для доведення міфу, що “за Леоніда Даниловича було краще”. Насправді ж краще майбутнє для країни може настати лише всупереч зусиллям продовжувачів його справи. І таке майбутнє неодмінно буде запереченням його епохи.
Леонід Кучма — уособлення держави. Всі, хто працював із ним, обіймав при ньому керівні посади, так чи інакше причетні до звершень режиму. Їм теж знадобиться певна суспільна реабілітація. Мало хто з них погодиться розділити навіть моральну відповідальність за негативні наслідки Кучминого панування. Виправдання на кшталт “треба було за будь-яких умов будувати державу, робити конкретну справу” загалом можуть бути сприйняті. Але треба мати на увазі, що за цією словесною конструкцією сховаються тисячі примітивних (а інколи зовсім не примітивних) кар’єристів та хабарників.

Апологетика кучмізму буде продовжуватися, адже спадкоємці й продовжувачі “його справи” потребуватимуть доведення власної позитивної суспільної ролі або навіть заслуг перед Вітчизною. Нас очікують наполегливі спроби штучно форматувати сприйняття епохи Кучми. Але головне — це сприйняття залежатиме від того, яким буде для України час, що гряде.

Для відновлення репутації країни потрібне дещо більше. Не наважуся стверджувати, що очищення від кучмізму вимагає каяття. Тут, скоріше, необхідне щось на кшталт курсу детоксикації та дезинфекції. Для одужання та подальшого нормального розвитку України слід розкрити економічні й політичні секрети кучмівського десятиліття. Важливо не припустити створення та існування офіційного міфу, зручного для ідейних і моральних спадкоємців другого Президента.

Сприйняття Кучми як екс-президента буде суперечливим. Пов’язаний із ним негатив дуже великий. Скоріше за все, він буде зростати внаслідок того, що окремі “таємниці” режиму стануть відомі широкому загалу. Але якщо Президент зможе залишити свій пост гідно, кількість тих, хто вважатиме головним те, що “все позаду” й не варто копирсатися в минулому, істотно зросте. Однак за своєю природою епоха Кучми має завершитися більш драматично й не залишити за собою ніякої недомовленості.

Олександр ДЕРГАЧОВ,
політолог, головний редактор
інтернет-видання "Прозора політика"

Джерело: тижневик "Слово Просвіти"
ч. 40 (260), 30 вересня - 6 жовтня 2004 р.
slovo.prosvita.com.ua

Від М.-І.: Електронну версію цього матеріалу одержано з сайту Домівка (http://www.domivka.net/)

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1096549731.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua