Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 04-10-2004
NeZar: Моя громадянська позиція
Вільний Форум Майдану

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1096891173.html

Метр американської наукової фантастики, Роберт Хайнлайн, в своєму романі “Зоряний десант” вивів оригінальну суспільну модель. Попри очевидну “блокбастерність” цього роману, описаний суспільний лад заслуговує уваги. Назвати його можна фразою “військова демократія”.

Там не існує загального виборчого права. Однак і немає жодних обмежень для набуття останнього. Достатньо тільки відслужити два роки в армії – і матимеш право брати участь у виборах. Причому військові не можуть нікому відмовити в проходженні служби – навіть якщо в нього немає ніг чи на лобі світиться третє око. В цьому разі волонтера використовують, скажімо, в канцелярській роботі.

Не бажаєш служити – не потрібно. Ти вже не є громадянином, і переходиш в розряд простих платників податків. Все, що ти втратив – право голосувати і відповідно, можливість займатися політикою.

В Хайнлайна служба в армії є виразом готовності захищати свою планету від клятих жуків, виразом готовності захищати свій дім від ворога. А суспільне навантаження полягає в тому, що людина яка хоче набути статусу громадянина наскільки, що готова витратити на це два роки, пройти армійську муштру, звикнути до спартанських умов існування й до величезних фізичних навантажень, не стане, наприклад, продавати свій голос. Так відбувається фільтрація, де люди, котрі не можуть нести відповідальність за свій вибір, відсіюються. І не потрібно заявляти, що це схоже не військову диктатуру. Кожен може відмовитися, навіть під час проходження служби. Кожен може заробити багатство, не маючи при цьому права голосу. Але суспільне керівництво – тільки для свідомих людей.

У всі часи знаходилися ділки, котрі розуміли, що влада дає величезні можливості для збагачення. Не обов’язково при цьому порушувати закон – можна просто лобіювати свої інтереси. Чи застосовувати той же закон вибірково. При описаній же системі існує подвійний „бар’єр”: індивід, котрий прагне швидкого й легкого збагачення через вживання влади, повинен спочатку сам стати громадянином, що саме по собі потребує певних фізично-моральних зусиль. А навіть в випадку, коли владолюбець (чи то пак грошелюбець) таки отримує статус громадянина і стає політиком, він потрапляє в несприятливе середовище. Все, що здобуте тяжкою працею, ціниться в світі дорожче, аніж отримане „на халяву”, в тому числі й право голосувати. Таких виборців за мішок гречки не купиш.

Звичайно, можна критикувати такий спосіб набуття виборчого права. Наприклад, хто зможе гарантувати, що кожному буде надане право відслужити в армії? Чи те, що неугодним в тій же армії не створюватиметься наскільки “легке життя”, що вони змушені будуть відмовитися від служби?


На сьогодні я не можу навести прикладів країн, в котрих право голосувати потрібно якимось чином заробити. Наскільки мені відомо, існують тільки вікові виборчі обмеження. І то – лише з однієї сторони. Тобі вісімнадцять – маєш право голосувати.

Пригадується, п’ять років тому я вперше здійснив свій громадянський обов’язок. Наскільки я був тоді громадянином – ось в чому питання. Я нітрохи не цікавився тим, кого ж я вибираю - навколо існувала тільки “червона загроза”, і я проголосував за Кучму в мішку. Все, що мені було відомо про нього на той час, це те, що він “не комуніст”. Питання про те, чи достатньо цього, щоби керувати державою, я собі не ставив. Мій батько не проводив жодної агітації на цей рахунок, єдине що він сказав – що проголосує проти всіх. Якби достало тоді розуму взяти з нього приклад, мені багато разів не прийшлося б неприємно дискутувати з власною совістю.


Декілька азбучних істин. Що мені відомо про суспільство, в котрому я живу. Це – демократія. Тобто – влада народу. Не смійтесь, громадяни. Вибори 2002 року до парламенту були проведені без значних підтасовок. Тобто, парламент в цілому на даний час відображає суспільство. Суспільство з усіма його негативами, з широко розповсюдженим пофігізмом і чітким розумінням того, де знаходиться моя хата. І зараз у владі існує (чи не існує) більшість, котра, власне сформувала уряд, підтримує кучмізм і дерибанить потихеньку те, що ще не встигли подерибанити.

Все це мені не подобається, але я не вправі звинувачувати когось, тому що прийдеться звинувачувати виборців. Чим я і займусь. З превеликим задоволенням.

Тих виборців, котрі так і не стали громадянами. Тих виборців, що не мають поняття про те, що таке людське достоїнство. Тих, хто міняє голос на ковбасу, крупу чи горілку. Тих, чия хата скраю – вони не користають своїм голосом взагалі, чим збільшують можливість маніпуляцій.
Хоча стоп, чого там. Піна з рота в таких випадках не допоможе.


Спробуємо подумати-погадати: а навіщо, все-таки, бути громадянином? Який з цього толк? Чи не простіше зайнятися побудовою добробуту в окремо взятій квартирі, новини дивитися як більш масований замінник мильних опер, і зекономити купу нервових клітин, не переймаючись питанням, в якій країні житимуть твої діти.


Ну, до прикладу, в тебе може й не бути дітей.

Це твердження базується на особистому досвіді. Якось ввечері, годині об одинадцятій, ми з братом вийшли прогулятися. За двадцять метрів від нашого дому знаходиться магазин. Брат зупинився біля магазину – зав’язати шнурівки на взутті. Поки він займався цією справою, з припар кованого неподалік „воронка” вивалилося пару ментів. Тоді я ще називав їх „міліціонерами”. Вони нам сказали: стояти. Ми стоїмо, чекаємо. Картина звична – до того в мене було декілька зустрічей з правоохоронцями. Мене запитували документи, коли я відповідав, що з собою не маю – питали хто, звідки, що робиш і куди йдеш. Все як належить – доблесні міліціонери охороняють спокій нічного міста.

Цього разу спілкування в нас не вийшло. Перший міліціонер, не цікавлячись, як мене звати, хто я, звідки і куди, пригостив мене гумовим кийком по яйцях. Я впав в шоковий стан, натомість мій брат наобіцяв ментам купу неприємностей.

Звичайно, нас затягнули в воронок. Нам оголосили, що ми пограбували магазин. По рації викликали третього мента. Звичайно, він одразу впізнав грабіжників. Ми пообіцяли ментам заяву, менти пообіцяли нам ніченьку в „обєзьянніке”. Зрештою, після того, як ми пояснили, що живемо поруч, що директор цього магазину – наш дядько, нас відпустили.

Як виявилося пізніше, в магазині просто зачинили одну з продавщиць. Силкуючись вибратися на волю, вона тричі вмикала сигналізацію магазину. На щастя, удар виявився „не смертельним”. Але могло бути й інакше. І ніхто не гарантує, що подібна історія не повториться. Або будь-яка інша історія взаємовідносин з правоохоронними органами, котрі в Україні все більше і більше перетворюються в органи карні.


Коли в моєму містечку проїзний „гастролер” з Тули зґвалтував і вбив дівчину, його не ловив хіба що тільки лінивий. Відморозку несказанно пощастило, що в кінці кінців його зловила таки міліція. Їм прийшлося охороняти відділок від оскаженілих мужчин. Класичний приклад того, як громада захищає сама себе.

Однак всім відомо, що розподіл праці куди більш ефективний в економічному плані. Громада - це група людей, що збираються отримати вигоду від свого об’єднання. Щоби всім не прийшлося гасати за злочинцями, громада наймає охоронця. Міліціонера, наприклад. Платить йому зарплату, надає пільги і опікується його добробутом. Відповідно, якщо охоронець не справляється зі своїми обов’язками – його звільняють. Якщо ж він починає виступати проти свого працедавця, йому просто показують на двері.

Наскільки мені відомо, в США існує модель, коли кожне місто - чи район – наймає собі охоронця. Шериф – посада виборна, і саме він керує правоохоронними силами. Зрозуміло, що вищенаведений інцидент за таких умов навряд чи повторився б. Оскільки кожен шериф прагне й надалі залишитися шерифом, отримувати зарплату й користуватися службовим житлом, він не дозволяє собі (і своїм підлеглим) бити виборців кийком по яйцях.

Хороша модель, і незле було б мати її в Україні. Звичайно, можуть постати питання. Наприклад: шефом міліції може бути лише людина з спеціальною освітою, чи й кожен цивільний? Але всі ці питання не принципові: сам факт виборної посади вже міняє статус громадянина в відносинах з правоохоронними органами з „підопічного” на „роботодавця”.

Громада росте, об’єднується з іншими громадами, і в кінці кінців утворюється те, що називається державою. Але цілі – не міняються. Знову ж таки, держава – це все та ж група людей, котрі все ще сподіваються отримати вигоду від свого об’єднання. Тільки значно більше число учасників, і більше коло проблем, котрі це об’єднання вирішує. Тому громада знову ж таки наймає: депутатів, вчителів, міністрів, суддів, лікарів, президента і людей, що вивозять сміття.

І якщо наймані працівники не відробляють зарплату, їх міняють на більш здібних.

Якщо вони хамлять роботодавцю, їх звільняють без вихідної допомоги. До побачення.

Все це називається демократія. За словами того ж Хайнлайна – „доволі бідна система, і єдине, що можна сказати в її оправдання – що вона в вісім разів краща інших”.


Демократичну державу можна уявити як таке собі велике акціонерне товариство з усією необхідною атрибутикою. Кожен громадянин має одну акцію. Раз в п’ять років вибирається рада директорів. Вибирається генеральний директор. Виплачуються (чи не виплачуються) дивіденди.

Кожна організація потребує працівників – вони наймаються радою директорів або генеральним директором. І кожен працівник має свої недоліки і свої переваги. І кожен працівник тою чи іншою мірою може красти. Все, що завгодно. Як кінцеву продукцію, так і кошти. Може брати „відкати”, може обманювати вкладників.

А якщо генеральний директор теж краде? Він теж особа наймана, і жити на одну зарплату йому не хочеться.

А якщо генеральний дозволяє красти своїм підлеглим?

А якщо вони разом купили собі раду директорів? Чи хоча б її більшість?

А що якщо вони разом продадуть за зниженими цінами основні засоби товариства третім особам? Чому ж не продати – майно загальне, значить – нічиє.

А потім вони перестають виплачувати дивіденди.

А потім найняті ними охоронці викидають акціонерів за двері офісу.

А потім ти приходиш і дізнаєшся з таблички на зачинених дверях, що твого акціонерного товариства вже не існує.

Що воно збанкрутувало.


Саме тут звичайно виникає питання: хто винен?


Генеральний директор? Ти його вибрав.

Рада директорів? Ти їх вибрав.

Чи може, ти взагалі забув відвідати останні вибори?

Може, вони саме перед виборами видали тобі твої ж гроші, ти подумав, що тепер платитимуть регулярно?

Винен – ти сам.


Можеш сказати: чорт, я не знав, що генеральний – такий мудак!

І відповісти собі: сам винен, що не розбираєшся в людях. Зрештою, треба було прочитати його резюме, а не слухати, що інші кажуть.


Можеш кричати: я за цього козла не голосував! Більшість була не зі мною!

Вже краще. Але це ще не кінець. Тому що контролювати його діяльність – ти можеш. Ти, як акціонер, маєш доступ до документації. В тебе є достатньо засобів, як зробити йому неприємність. Зрештою, ти можеш розповісти іншим. В кінці кінців, ти з однодумцями можеш створити блокуючий пакет акцій. Ти принаймі міг ночами гукати в нього під вікнами пугачем, щоби йому, скотині, спалося не так солодко.

Ти полишив свій бізнес на когось, перестав ним опікуватися – хто тобі винен?


Ось тут і починаєш розуміти – бути громадянином і мати громадянство – зовсім різні речі. Ти відповідаєш за свою державу, саме ти відповідаєш за свою Україну, за те, чи хотітимуть люди жити тут, чи не дізнаєшся ти завтра, що твій кращий друг поїхав на схід - рубати ліс в Росію, а сестра поїхала на захід – виносити за хворими в Італії.

Ти можеш почути, що твоєму другові відбили нирки – він хотів навчатися саме в цьому вузі, а не в іншому.

Можеш почути, що журналіст, статті котрого ти з цікавістю читав більше не буде писати. Його знайдено в лісі з відрізаною головою.


В нас побутує визначення: політика – діло брудне, яма з багном, від неї так смердить, що я й близько підходити не хочу. Що ж, твоє право. Не можеш прийняти рішення – проголосуй проти всіх. Хоча практика вказує, що якщо яму не засипати, то вона смердіти не перестане.


Однак вернемося до нашого акціонерного товариства. В той момент, коли воно ще не повністю збанкрутувало. Багато основних засобів вже продано. Більшість акціонерів вже знає, що генеральний директор – крадій. З усієї логіки, треба б винести його з високого кабінету під білі рученьки – і на вулицю. Дехто навіть пробував – не вийшло. Охорона озброєна, зарплату платить він, і охороняють вони відповідно – його.

Скоро вибори, і тут генеральний починає дивувати акціонерів. Раптом виплачує їм дивіденди, більше того - грошей виплачується більше! Виявляється, товариство отримало в цьому році прибуток! Але треба пам’ятати – це гроші мої. Мої, а не його. І якщо злодій один раз віддав накрадене, це ще не значить, що він в подальшому перестане красти.


На цю посаду намітилась інша кандидатура. Звичайно, влаштовує претендент далеко не всіх. Тому – будемо голосувати. Правда, ходять чутки, що генеральний програвати не збирається. Він готує всім багато сюрпризів різного рівня хитрості, аж до прямого «я здесь на шестнадцати аршинах сидел и буду сидеть». Але то чутки. Готуватись треба до найгіршого, а надіятись - на краще.


І ще одне: виборами генерального директора все не закінчиться. В нього не існує жодних шансів виявитись ангелом, тому що ангелів не існує, а якщо існують, то не розмножуються. Принаймі я – жодного не бачив. Тому знову треба буде контролювати хід подій, і за кожну несправедливість – карати.


Робота бізнесмена не закінчується ніколи. Робота громадянина – також. Інакше не дивуйтесь, коли побачите надпис на зачинених дверях: „тут була Україна”.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1096891173.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua