Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 09-10-2004
Катерина МАКСИМЕНКО: Не треба бути героями, щоб бути громадянами

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1097285978.html

В українському суспільному полі з’явилося нове для нас явище – свідома громадянська активність звичайних людей. Схоже, що українці починають прокидатися від довгої сплячки.

Ми давно звикли пояснювати геть усі негаразди нашого життя українською пасивністю. Навіть нудить від того вже остогидлого тихенького: "А що я можу зробити?"

Однак останнім часом в українському повітрі, поки що ледь помітно, але повіяло чимось новеньким. Час від часу почали з’являтися приклади публічних акцій, ініціаторами яких виступають ані професіонали від політики, ані члени якихось партій чи угруповань, для яких створення і поширення політ-агіток є прибутковою діяльністю, а звичайнісінькі простісінькі рядові українці. Іншими словами – свідомі і активні громадяни. Уся ця політична активність є добрим знаком, що ми таки прокидаємося від зимової сплячки.

Спочатку навіть важко повірити, коли якийсь Вася Пупкін розповідає, що він і ще кілька друзяк зібралися разом, кілька днів працювали, очей не злипали, і, врешті, створили першу в історії України політичну комп’ютерну гру. Або коли поважний професор, який зроду на жодних виборах не бував, таємничо ділиться, що після лекцій він розкладає у поштові ящики агітпродукцію, котру він сам розробив і надрукував вдома на принтері. Або коли купка студентів скидається грошима і замість пива купує наклеюваний папір, ксерить на ньому свої інсайти і тулить ті папірці у всіх суспільних місцях, в яких лише буває.

На разі існує стереотип, що лише молодь здатна брати участь у схожих заходах. Однак, з моїх емпіричних спостережень випливає, що віковий чинник не є тут формуючим. У вільний від роботи час листівки клеять і п’ятдесятирічні поважні люди. Єдиною спільною характеристикою активних громадян, що й справді завжди спостережуться – це високий рівень освіти.

Можливо, у будь-якій цивілізованій країні аналогічні вчинки є звичною повсякденністю, але у нас же кожен такий акт є подвигом Матросова, адже людям доводиться долати в собі століття страху, збайдужілості та інерції, долати наказ: "Сиди тихо!", всмоктаний нами, та й нашими прадідами з молоком матері.

Як показує дослідження Українського центра економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова “Рівень і чинники громадянської активності в Україні”, проведене ще у 2002 році, в Україні “переважна більшість громадян не залучена до громадської активності, не бачить у ній потреби і не бере участі в жодних її проявах, окрім виборів”. А майже чверть населення – 24,9% - ніколи б не брали участі в акціях протесту за жодних умов. Причиною, якою респонденти пояснювали свою громадянську пасивність було переконання, що жодними акціями нічого неможливо виправити. На думку учасників опитування, влада або буде ігнорувати прохання, або буде використовувати засоби тиску.

Теперішні вибори, вочевидь, трохи підігріли громадський настрій. За результатами опитування, здійсненого Центром Разумкова у липні цього року, 84 відсотки українців вважають, що мають право протестувати на вулицях, якщо вибори виявляться сфальсифікованими. Тим не менш, експерти вважають, що реально готові вийти на вулицю не більше 20% населення, і що дійсно вийде з них лише п’ять відсотків. Причина залишилась та сама – страх і зневіра.

Як відомо, публічна добровільна активність вільних громадян є ознакою здорового суспільства. Так склалося історично, що українська людина почувається дуже вільною у приватному просторі, і є абсолютно рабською істотою у просторі суспільно-політичному. Але схоже, що зараз українцю доводиться знов винаходити велосипед суспільної протидії: вчитись говорити і діяти на противагу тим, хто приймає рішення, не питаючись тих, чиї інтереси безпосередньо зачіпаються цими рішеннями.

А отже перші ластівки громадянської активності свідчать про те, що українці починають врешті решт одужувати від наслідків своєї важкої тоталітарної спадщини, а саме поборюють відчуження один від одного і відчуття власної безпорадності. Принаймні, у це дуже хочеться вірити.

Звичайно, для людини, яка вирішила себе поважати, одразу виникає купа загроз. Тут тобі “світять” і звільнення, і побиття, і тюремний строк за хуліганство, можна стати жертвою провокацій-маніпуляцій, а буває що й гірше... Так що, коли вільний вияв громадянської позиції переслідується такою зграєю драконів, бажання залишатись анонімом є зрозумілим і неосудним. Саме тому у нас відбувається шквал народного обурення в інтернеті і так все тихо-спокійно у публічних місцях.

Схожі настрої віддзеркалює і вище згадані опитування Центру Разумкова: люди дуже бояться брати участь в суспільних акціях. Водночас, цікаво, що жоден з учасників фокус-групового опитування не мав досвіду реальних переслідувань з боку влади. Тим не менш, сама істерія навколо силових прийомів влади, яку спричиняють великою мірою повідомлення ЗМІ, придушує найменшу суспільну активність у самому зародку. Виходить, що люди навіть і не намагаються подумати про те, щоб десь захистити свої права.

І дійсно, треба зізнатися, що ми – не герої. Однак, чи так вже нам потрібен титанічний героїзм? Нехай просто кожен зробить те, що він може, і що вимагає від нього власне сумління. Якщо суспільство зробить справу захисту власних інтересів своїм життєвим принципом, і діятиме кожен день і в усіх дрібницях відповідно до нього, наше життя поступово зміниться на краще. І тоді якась одна окрема акція, що зазнала невдачі, не матиме жодного значення. Неможливо закрити рота тому, хто не погоджується з нечесними діями, якщо цей хтось – усе населення країни. До того ж, глас народу, як відомо, завжди є анонімним, а отже, і неуразливим.

Багато хто зараз, спостерігаючи неоднозначні події на політичній сцені України, запитує: "Як Ви думаєте, а чим усе це закінчиться?" Однак, гадаю, у більш тривалій перспективі, не так вже і важливо, хто переможе на цих виборах. Головне, щоб українці навчилися публічно висловлювати власну точку зору і стихійно самоорганізовуватись задля відстоювання спільних інтересів. Таким чином, люди зможуть самостійно вирішувати усі свої проблеми, гуртуючись навколо своїх інтересів: потрібен дитячий садок – суспільна акція, монополіст-перевізник в районі підняв ціни – суспільна акція, немає у місті велосипедних доріжок – суспільна акція; занижені зарплати, ненормований робочий тиждень, хамський контролер, непомірний тиск податків – знов-таки, стихійна суспільна акція.

Тоді наш життєвий простір перетвориться з пасовиська на грецьку агору, і у влади просто не залишиться інших варіантів, окрім як бути гуманною та поважаною.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1097285978.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua