першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Михайло Свистович: Як мене обшукувала та допитувала СБУ

додано: 26-10-2004 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1098793976.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Коли співробітники СБУ приїхали до мене проводити обшук, я був нервовим і злим. Щоденно відбувалися арешти активістів громадянської кампанії “ПОРА!”, я мотався, як навіжений, по Києву, і два дні майже не бував в інтернеті, не спав та не ночував вдома. Не збирався ночувати і в ніч на 22 жовтня, але мені зателефонував один з майданівців та повідомив, що в електронній пошті купа різноманітних звернень у різноманітних варіантах від правозахисників, і ніхто не може розібратися, що саме ставити.

На моє, як виявилось, щастя, моя електронна майданівська пошта не відкрилася в інтернет-експлорері там, де я мав залишатися на ніч (таке буває через якісь настройки комп’ютера, з якими ми ще не навчились боротися). Не відкрилася вона і в двох інтернет-кафе, а Заяву Чернігівського громадського комітету захисту прав людини з приводу масових порушень конституційних прав громадян України - членів громадянської кампанії “ПОРА!” у місті Чернігові та переслідувань їх за політичними ознаками, яка була нам надіслана, слід було поставити обов’язково – 22 жовтня о 14.30 в Чернігові мав розпочатися студентський страйк на підтримку активістів “ПОРИ!” Олександра Коваленка та Олександра Ломако, які і досі знаходяться за гратами, оскільки першому з них наші, з дозволу сказати, “правоохоронці” підкинули фальшиві гроші, а другому ще й вибухівку.

Тому, придушивши “жабу”, довелось брати таксі та їхати за 70 гривень до Ірпеня, куди я добрався о третій годині ночі. Посидівши в інтернеті до шостої, вже збирався лягати спати, аж тут зателефонували і повідомили про затримання в Ужгороді активіста кампанії “ПОРА!” Віктора Щадея. Далі почали надходити повідомлення про обшуки у Києві. Поставив інформацію до інтернету, почав телефонувати до міськвідділу, дівчини, в якої ночував Віктор, народним депутатам, допоки сили не полишили мене, і біля восьмої ранку я просто “відключився” під час чергового дзвінка вже не пам’ятаю навіть кому.

Поспати вдалося біля 45 хвилин, коли до мене “завітали”. Саме тоді я заснув так міцно, що і гарматами не розбудиш, і почав продивлятися чудовий сон, як народ блокує злітну смугу в аеропорті “Бориспіль”, звідки за кордон намагаються втекти наші нинішні можновладці. Та мозок рефлективно зреагував на слово “обшук”.

Виявляється, що тільки-но моя дружина відчинила двері, щоб вести чотирирічну дочку у садочок, як на порозі виросло як мінімум шестеро людей у цивільному, які пред’явили Постанову Шевченківського районного суду м. Києва про проведення у мене обшуку. Поки вона голосно (щоб я почув і зреагував) сперечалася з ними, що мене немає вдома, і просила їх зачекати 15 хвилин, поки вона відведе дочку і повернеться, я набрав номер мобільного телефону народного депутата України від нашого округу Євгена Жовтяка. Коли набирав – почув, як наші “гості”, які не бачили, що я роблю, казали дружині, що справа серйозна, пов’язана з тероризмом і зберіганням вибухівки, тому всі телефонні дзвінки нам робити заборонено.

Це розлютило мене досить сильно, хоча й менше, ніж перерваний сон, і я, кинувши Жовтяку фразу “В мене СБУ проводить обшук і забороняє телефонувати” вилетів в коридор з криком “Хто тут такий розумний, що забороняє мені телефонувати?” Далі, як з рогу достатку, посипалися мої питання про правові підстави ранкового візиту і незаконної вимоги, запевнення про неминучість покарання за порушення Закону, звинувачення візитерів у порушенні Конституції і законодавства, всіх мислимих моральних та аморальних норм, мої рішучі запевнення, що я таки буду телефонувати, скільки мені захочеться і захищатиму це своє право всіма доступними мені способами (я не мав на увазі залізну ломаку у коридорі біля входу до кімнати та бейсбольну біту біля вікна, вже пізніше зауваживши “гостям”, що ці предмети не є “забороненими для обігу на території України). Мене підтримала дружина, заявивши, що вона – помічник-консультант народного депутата України і закони все ж таки знає.

Мені вручили Постанову Шевченківського районного суду від 21 жовтня 2004 року, якою, цитую, “суддя Шевченківського районного суду м. Києва Малинников О.Ф. за участі прокурора Буряка Віталя Анатолійовича, “розглянувши подання заступника начальника 3-го відділу Слідчого управління СБ України майора юстиції Примака Дмитра Олеговича щодо надання дозволу на проведення обшуку житла та іншого володіння”, давав дозвіл провести у мене вдома обшук на предмет пошуку “вибухових речовин та предметів, заборонених для обігу на території України”, а також документів, пов’язаних з цим усім барахлом.

Мабуть тому, що в мене трусилися руки і ноги (від хронічного недосипу, а не від гніву чи страху), “гості” спробували перехопити ініціативу, але наразились на чергову порцію правового та політичного лікнепу, а також пророцтв, що з ними буде після виборів, якщо вони спробують підкинути мені вибухівку або якісь “предмети” на кшталт наркотиків чи фальшивих грошей. На мої слова, що зараз тут буде купа журналістів, міжнародних спостерігачів, адвокатів та народних депутатів, вони впевнено заявили, що нікого сюди не пустять, після чого були змушені прослухати витяг із Закону “Про статус народного депутата України” та побачити усмішку на моєму обличчі: “Я хочу на це подивитися”. Вони спочатку спробували заперечити, що керуються іншими законами, та я заявив, що “їхні” закони не суперечать “моїм”, і почав вимагати назвати мені статті, які забороняють народним депутатам і адвокатам заходити під час обшуку, а також вимагав показати мені документ, в якому йдеться про заборону на телефонні дзвінки під час обшуку, зазначивши, що, якщо це якісь підзаконні акти, то я доб’юся їх скасування у судовому порядку та вимагатиму покарання для працівників, які використовують інструкції, що суперечать Конституції і законодавству. Також розповів їм, що таке злочинний наказ, яке покарання за його виконання і про те, що ніхто не зобов’язаний його виконувати. Свої майже безперервні тиради я переривав короткими репліками, даючи вказівки дружині зателефонувати у штаб, щоб скликали всіх наших, та слідкувати за присутніми, щоб вони нічого не вийняли із широких штанин та не “подарували” нам. За саму квартиру я був спокійний, оскільки в нас постійно товчеться купа наших людей, тому щось підкинути проблематично (а зараз в мене взагалі цілодобове чергування наших активістів, озброєних “незасвіченими” мобільними та списком телефонів депутатів, адвокатів й інших необхідних для швидкого реагування осіб).

Не дивлячись на обіцянки пред’явити мені законні підстави для свої незаконних вимог, нічого мені так і не показали, і я перейшов до присутніх у моїй квартирі. Точніше не перейшов, а продовжив, бо ще під час моєї “лекції” про права людини у світлі української футурології з прив’язкою до можливого повороту після виборів долі тут присутніх, я зібрав їх усіх в кімнаті, щоби були в полі зору, і поставив вимогу пред’явити мені посвідчення. Документи пред’явили підполковник і два старших лейтенанти, на різке моє питання “Хто такі?” та вимогу до всіх зайвих покинути моє житло, двоє молодих хлопців з явним відбитком короткого терміну перебування у правоохоронних структурах (як потім нам сказав юрист зі штабу Ющенка, це були курсанти СБУ) хором промовили “Поняті” і синхронно полізли до кишені за документами. Інші двоє на мою вимогу, з якою підполковник погодився, покинули квартиру.

Я перейшов до понятих, спитавши у підполковника “Хто це такі і як їх звати?” Він сказав, що ще не встановив їхніх осіб, на що я поставив вимогу, щоб вони йшли геть невстановленими (вони пішли до мікроавтобусу, в якому й приїхала вся ця команда), а понятих треба взяти з місцевих, наприклад, сусідів, бо я не хочу заробити косоокість, слідкуючи ще й за понятими, щоб чогось не підкинули.

Апеляція до об’єктивності та знов таки футурологічні прогнози зробили свою справу. Одним з понятих був наш сусіда, іншим – чоловік, якого ви всі знаєте з новин Майдану. Це – Іполит Матіюк, який виявив у Броварах підлог з боку голову територіальної виборчої комісії. Він саме підійшов до нас зі штабу, коли обшук ще не розпочався.

На той час я вже остаточно прокинувся, тому тіло стало слухняним, однак “територію” іще “не зайняв”. Вхопившись за мої звинувачення, вони спробували образитися на “наклеп” з мого боку щодо їхніх намірів підкинути мені якусь гидоту, але це тільки викликало нову тираду з мого боку. Я пояснив, що, якби вони дійсно підозрювали наявність у мене вибухівки, то провели б обшук негайно після того, як підкинули її до громадської приймальні кампанії “ПОРА!” у Києві (я свідомо не вживаю ніколи щодо обшуків в активістів “ПОРИ!” слова “знайшли”, лише – підкинули, бо чудово знаю, що всі наші люди є прихильниками ненасильницького спротиву), адже за стільки часу, якби у когось і зберігалося вдома щось подібне, то він би вже давно позбувся такого компромату. І відразу задав питання: “Навіщо ви калічите долі молодих людей, фабрикуючи їм кримінальні справи?” При цьому зробив наголос саме на них, бо я вже життя бачив, і мені не так страшно, на що один зі старших лейтенантів заперечив: “У Вас же діти!” Я вхопився за цю фразу: “Так ви все таки приїхали, щоб мені щось підкинути, якщо шкодуєте моїх дітей?” Закінчилося це все вивертанням їхніх кишень та обшуком “гостей” з нашого боку. Нічого особливого, навіть табельної зброї, в них не виявилось. Пізніше, коли підполковник виходив на вулицю, щоб переговорити чи то по телефону, чи то з підлеглими, я супроводжував його до дверей і зачиняв їх за ним. А коли відчиняв, щоб його впустити, то він ставав до стінки і клав на неї руки, повертаючись до мене спиною для обшуку: “Ось дивись, я нічого з собою не приніс”. Це був такий своєрідний жарт з його боку.

Тут варто зазначити, що, оскільки повідомлення на Майдані та широка розсилка про обшук в моїй квартирі з’явилися майже відразу, вже під час нашої суперечки безперервно лунали дзвінки від журналістів, депутатів, українських та міжнародних правозахисників, я виходив у прямий ефір “5 каналу”, радіо “НАРТ” і ще кількох радіостанцій .(всіх уже не пам’ятаю), голосно називаючи при “гостях” з ким саме розмовляю (іноді навіть їм жартома пропонував пояснити в прямому ефірі свої дії), а тому ми довго не могли розпочати обшук, поки вони ледь не почали благати, щоб я хоча б хвилину не брав телефон, адже про початок обшуку треба оголосити.

Єдине, що нам не вдалось, це – відправити у садочок дитину. Вони категорично заборонили дружині виходити і не пристали на жоден з запропонованих нами варіантів (супроводжувати її з дитиною і назад, вийти всім разом за двері і почекати 15 хвилин, поки вона повернеться тощо).

Під час обшуку я розставив людей так, щоб ніхто з “гостей” не залишався поза увагою. Сам я слідкував одночасно за усіма, більше уваги приділяючи тому старшому лейтенанту, який був під наглядом сусідського недосвідченого й аполітичного хлопця.

Підполковник сів читати мій комп’ютер, дискети і компакт-диски, що викликало в мене неймовірно захоплення, оскільки там є багато файлів, які містять у собі яскраві свідчення злочинності правлячого режиму і нашої боротьби з несправедливістю в судах та інших інстанціях. Я включив йому інтернет і Майдан, де він зміг прочитати про події он-лайн і привітав з можливістю стати знаменитим. Старші лейтенанти переривали квартиру, і з цього я зловтішався, бо для мене завжди є найбільшою мукою щось шукати в однокімнатній квартирі, вщерть забитій книжками, сотнями паперових товстих тек з документами, іграшками, одягом та всіляким господарським мотлохом. Будь-які перестановки в моїй халупі нагадують гру “у п’ятнадцять”. Коли для того, щоб щось кудись поставити, потрібно переставляти всі речі послідовно. Саме тому після обшуку в кімнаті залишився більший порядок, ніж був до нього (сьогодні наша знайома аж здивувалася, як у нас стало гарно), бо під час виборів, коли немає часу ні на що, ми розвели величезний бардак. І жоден обшук не зрівняється з моєю дружиною, яка з криком “Мені немає що вдягти” вигрібає з шафи все на підлогу, знаходить потрібну річ і мчить з хати, вигукуючи “Я поспішаю”. Вона образиться на ці слова, якщо прочитає, і розкаже всім, що гіршого за мене немає, оскільки я постійно бігаю від комп’ютера до телефону та туалету (там я палю), хапаючи потрібні мені в цю хвилину книжки і папери, але ніколи не кладу їх на місце, зранку сідаю за комп’ютер, не прибираючи свого матрасу з підлоги й не складаючи канапи, де вона спить з дітьми, оскільки “не маю часу” (ця фраза стала моєю своєрідною візитівкою). Ну і з одягом поводжуся відповідно. А діти, вертаючись зі школи й садочка, довершують цю апокаліптичну картину своїми іграми.

Обшукувачі не могли дозволити собі такої розкоші. Вони були змушені обслідувати квадрат за квадратом, тому в їхніх інтересах, щоб швидше закінчити обшук, було допомагати нам акуратно складати всі речі на місце. А коли старший лейтенант, що рився у книжках, які давно ніхто не читає за браком часу, жахнувся від шару пилюки, йому була запропонована волога ганчірка. Комічним було також обшукування канапи, бо, щоб її, напівполаману, підняти та відсунути, потрібні зусилля мінімум трьох людей, що ми і робили спільно та зі сміхом.

Я не можу звинувачувати цих людей, які виконували наказ обшукувати мою квартиру, і, окрім кількох моментів на початку, поводили себе досить ввічливо і коректно, в тому, що вони мали завдання мені щось підкинути. Але не відкидаю такої можливості з огляду на спробу заборонити мені телефонувати та заяви, що ні адвокат, ні народні депутати не мають права заходити під час обшуку. Водночас припускаю, що їх дійсно накрутили, що існує справжня терористична організація, тому вони деякий час відчували себе народними захисниками. Та коли вони зрозуміли чи то те, що нічого підкинути не вдасться (це у випадку, якщо в них було таке завдання), чи то те, що нічого не знайдуть, і ми – не терористи (у випадку, якщо вони дійсно припускали, що в мене може бути вибухівка та інші “предмети”), пристрасті вляглися, і ми майже подружились. Обшук проходив з жартами і постійною агітацією з нашого боку, зауваженнями, що їм має бути соромно виконувати накази тих, кого вони замість нас повинні “досліджувати”, і закликами добре подумати, бо скоро їм, можливо, доведеться робити вибір між режимом, який переступить межу, і народом. Взагалі я дуже шкодую, що не записав своє ранкове красномовство на диктофон, оскільки так гарно і складно я вже не зможу у спокійній ситуації ні промовити, ні написати.

Був один цікавий момент, коли я пояснював як негарно, коли силові структури перетворюються на озброєний загін влади і виконують непритаманні їм функції не охорони громадського порядку та безпеки, а політичного тиску. Вони спробували заперечувати, що у США (дались їм всім ці США) також ФБР тисне на людей, але тут мене понесло: “ФБР не ходить по гуртожитках і не відмовляє студентів йти на мітинг у підтримку будь-якого кандидата, не залякує їх за це в’язницею, не погрожує виключенням...” Більше вони не сперечались, лише зауважили, що вони – не міліція. А коли з наших розмов зрозуміли, що саме міліція підкидала нашим хлопцям вибухівку і фальшиві гроші, то, здається, навіть зраділи, що не СБУ.

Роздаючи наліво і направо телефонні інтерв’ю, я розповідав, що працівники СБУ читають наші судові справи проти влади на захист знедолених людей і переповнюються гнівом до правлячого злочинного режиму купки бандитів та олігархів. Працівники лише гірко зітхали на такі мої жарти. Дочка, яка давно вже звикла до скопища людей у квартирі, не звертала на обшук жодної уваги і спокійно гралася та малювала.

Час від часу ідилія переривалась моїми вказівками не розслаблятися і продовжувати уважно слідкувати за обшукувачами. Їх це ображало, але я пояснював, що нашим хлопцям уже підкидали вибухівку і фальшиві гроші, тому в мене така ситуація, що я перестану їх підозрювати тільки тоді, коли отримаю на руки протокол обшуку, в якому буде зазначено, що нічого непристойного в мене не знайдено. Іще ідилія переривалась регулярними криками в рації, що сюди наближається то одна, то інша група людей з числа наших прихильників, і підполковник віддавав наказ “не пускати”. Виконати цей наказ силами того маленького загону, що приїхав, було неможливо, тому я сам з посмішкою звернувся до народу через двері та вікна, щоб він не “штурмував” мою квартиру, а спокійно почекав на вулиці. Посмішці повірили, оскільки щирою під примусом вона бути не могла б.

Побачивши, що все закінчиться нормально, я вже встиг дати відбій народним депутатам, щоб не їхали до мене, а відвідали краще місця проведення інших обшуків, як ідилію зіпсувала адвокат Тетяна Монтян. Уявляючи страшні картини “есбеушних репресій”, вона пройшла через очеплення, як ніж крізь масло, влетівши вихором до квартири з дикими криками на кшталт “Стоять! Хто? Що? Кого?” (перепрошую за недослівні цитати). За нею забіг переляканий підполковник, який виходив на вулиці переговорити з нашоукраїнським юристом (він не мав адвокатського посвідчення), та почав вимагати, щоб вона покинула квартиру, на що Монтян почала голосно сміятися і питатися “А хто Ви такий? А чого це я маю Вам представлятися? А представтеся спочатку Ви? Може Ви особливо небезпечний злочинець Вася Пупкін, який перебуває у міжнародному розшуку?” Коли підполковник зовсім не агресивно, а примирливо промовив “Ну мені що, битися з Вами?”, очі Монтян радісно спалахнули, і вона з вигуком “Битися! Давайте! Хто перший?” почала скидати куртку. “Монтян перестань, - сказав я їй, - “я вже майже загітував хлопців голосувати проти Януковича, а ти тут все псуєш”, а хлопцям пояснив, що це – адвокат Монтян, дружина судді Василенка, що вона хороша і безкоштовно захищає нещасних людей, але дуже не любить правоохоронців, бо має на це підстави. Переконати їх у позитивності Монтян мені не вдалося, як і переконати її у тому, що серед есбеушників можуть бути нормальні люди. Але всі заспокоїлись, і обшук продовжився спокійно.

Окрім наведення порядку, була від обшуку й інша користь. Старший лейтенант знайшов в одній із книжок 100 гривень і простягнув мені, жартуючи: “Перерахуйте, чи я щось не вкрав”. Я поклав їх до кишені, а потім, коли вже після обшуку віддавав дружині, виявилось, що вона нічого про них не знає. Очевидно, поклала колись і забула. Про всяк випадок ми їх відразу ж витратили на продукти, попросивши продавця перевірити їх на детекторі, чим викликали неабияке здивування, адже нас тут добре знають і довіряють. Довелось пояснити причину.

Знайшлися також нові шкарпетки, але загублених вже понад місяць тому у власній квартирі трьох блокнотів, двох манікюрних ножиць та подарованої у Вашингтоні українським політв’язнем джинсової сорочки навіть обшук, на жаль, не виявив.

Коли нарешті склали протокол, що я чистий, як сльоза дитини, мені вручили повістку на виклик до СБУ на 15.00 на Володимирську, 33 як свідка по Кримінальній справі №231, що порушена 16 жовтня 2004 року за ознаками злочинів, передбачених ч.4 ст.258 (Створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації – караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років) і ч.1 ст.260 (Створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності – карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років) Кримінального кодексу України. Я дуже хотів встигнути залізти у душ, якого не бачив три дні, але це мені не вдалось. Завадили журналісти та міжнародні спостерігачі, які приїхали на місце подій. А ще міліція, яка раптом почала питати, чи все у нас нормально, і чи не ображали нас есбеушники. Насправді, звичайно, їх цікавило не це. Просто вони перелякалися, що нічого не знають про обшуки на ввіреній їм території, адже про візит до моєї квартири не були попереджені ні міліція, ні ірпінське й обласне СБУ.

Спостерігачі від ОБСЄ виявились старими знайомими ще з виборів-2002 і дуже зраділи, побачивши знайомі обличчя.

Після обшуку я подарував кожному з офіцерів настільну книгу громадянської кампанії “ПОРА!”, яка є для неї своєрідним дороговказом. Це книга “Від диктатури до демократії” відомого ідеолога ненасильницького спротиву Джіна Шарпа, в якій чітко пояснюється, що насильницький спротив є не таки ефективним, як ненасилля, а тому у насиллі в наш час не має сенсу. “ПОРА!” сама переклала цю книжку на українську мову та звернулася до Джіна Шарпа за дозволом на друк. Дізнавшись, що коштів на видання ще немає, Шарп розчулився і сам дав 5 тисяч доларів (переклад, верстку і т.д. зробили самі активісти “ПОРИ!” безкоштовно).

Зважаючи на зразкову поведінку працівників СБУ під час другої частини обшуку та сподіваючись прихилити їх на бік народу, я написав у протоколі, що зауважень не маю, пробачивши їм неправомірні вимоги, які вони висували на початку.

На допит мене везла Монтян на своїй машині. По дорозі ми заїхали до судді Василенка, який вирішив мене провести, “щоб не вкрали по дорозі”. Коли я взяв перепустку і вийшов на двір, щоб зайти в інші двері, біля СБУ з’явилися спостерігачі від ОБСЄ та “Новий канал”, якому працівники СБУ вперто забороняли знімати. Скінчилося тим, що журналістку та оператора запросили розібратися до середини, а я вирішив не заходити, поки їх не відпустять. Прибігла прес-секретар СБУ Марина Остапенко і владнала конфлікт. Журналістів відпустили, і я пішов на допит під прицілом камер “Нового” і “5-го”, який прибув трохи пізніше. В цей час у сусідній з СБУ кав’ярні збиралися відвідувачі Майдану та журналісти, що вирішили чекати на мене.

Я страшенно люблю допити, але мене на них, на жаль, рідко викликають (останній раз у цій сірій будівлі я бував іще в часи КГБ). Бо допит – це є унікальна можливість говорити скільки завгодно та мати уважного слухача. Ті, хто знає мене, і мали нещастя слухати мої розповіді про щось фундаментальне, підтвердять, що витримати це дуже нелегко. Це набагато гірше, ніж мої величезні статті. Коли мене починає нести, я перескакую з теми на тему і можу говорити ледь не цілодобово. Рідкий птах дослуховує навіть до половини моєї розповіді. Тут же мій співрозмовник змушений був не просто терпіти мене, але й уважно слухати. В нього просто не було іншого виходу.

Щоб зекономити час, я повівся так, як нікому поводити себе на допитах не раджу. Бо можна серйозно проколотися. У своїй ситуації я міг собі це дозволити, але іншим, окрім тих, хто має досвід і знання у цій “галузі”, не раджу. На початку допиту Вам повинні прочитати Ваші права, роздрукувати чи написати їх та дати підписати. Тільки після цього допит можна розпочинати. Раджу покласти ці права поряд з собою і постійно до них заглядати під час допиту.

Оскільки мені це було не потрібно, і я не збирався використовувати свої права (наприклад, не свідчити проти себе), бо не маю, що приховувати, я попросив їх не читати й не роздруковувати, однак пан підполковник не погодився. Мабуть, боявся, що це – провокація з мого боку. Тоді я попросив читати мені права швидким речитативом.

По закінченні читання прав, я першим задав питання, скориставшись своїми правами: “На яких підставах у мене проводився обшук?”, зазначивши, що мене цікавить не відповідь “На підставі Постанови суду”, а підстави, за якими суддя прийняв таке рішення. Я маю право знати, які докази йому надали, щоб він видав аж таку постанову. Бо пошук вибухівки – це серйозно. Чи хтось бачив, як я носив валізами тротил додому, гублячи по дорозі крихти вибухівки? Чи хтось може засвідчити, що мої діти граються на вулиці бойовими набоями? На кого мені подати до суду за сфальсифіковані оперативні дані, якщо підставою стали вони? А може хтось написав на мене письмову заяву, і я зможу купити нову канапу, відсудивши моральну шкоду?

Та все виявилося значно простіше. Слідчий спокійно й обґрунтовано пояснив мені, що, оскільки вибухівку знайшли в офісі кампанії “ПОРА!”, то тепер на її наявність перевіряють всіх її активістів. Оскільки я не приховую своєї приналежності до “ПОРИ!”, тому в мене і провели обшук.

Своєї приналежності я дійсно ніколи не приховував, хоча й не афішував з однієї простої причини: для того, щоб ніхто не міг здобути собі політичні чи якісь інші дивіденди від участі в кампанії, ми прийняли принцип не вживати прізвищ активістів, окрім випадків репресій, коли людині загрожує небезпека. Цей принцип начисто відбивав охоту купатися в променях слави та змагатися за кількість розданих інтерв’ю журналістам, бо яку славу може здобути активіст Петро чи активістка Людмила? Оскільки так вже давно склалося, що на Майдані мене знають під власним прізвищам, то я ніколи не писав про свою участь в “ПОРІ!”, уникав виступів перед камерами, а газетярів просив не вживати мого прізвища. Так само чинять й інші наші активісти. Завдяки “доблесним” правоохоронцям, тепер цей секрет полішинеля перестав бути секретом взагалі. Та СБУ – не журналісти. І тут, навпаки, діє принцип повної відкритості – ми не приховуємо своїх намірів та планів, які є чесними і чистими, та готові брати на себе відповідальність за всі наші погляди, дії, кроки.

Ще одна процесуальна деталь. Ви можете вимагати, щоб саме Ви вели протокол допиту. Мій підполковник був не проти. Але, знаючи себе, я розумів, що у такому разі допит затягнеться до ранку, тому вирішив, що хай пише сам, уважно слухає і скорочує, як йому заманеться. Бо, почувши питання “Що таке кампанія “ПОРА!”, як вона діє, які її принципи, структура, організація, спосіб прийняття рішень тощо?”, я звалив на голову бідолашного слідчого всю світову теорію і практику ненасильницького спротиву та побудови мережевих структур, розповідав йому про “Солідарність”, “Отпор” і “Кмару”, принципи Майдану, афініті-груп та способи самоорганізації людей прямо на нашому форумі (написання листівок, їх друк та розповсюдження). Окрім того на мого співбесідника було обвалене повне зібрання передвиборчої аргументації.

Я запропонував витягти з інтернету цілі шматки і вставити до протоколу, але там не виявилось інтернету (я добровільно взяв на себе зобов’язання роздрукувати та принести слідчому підбірку найкращих матеріалів).

Він спочатку уважно слухав, але йому було важко. Йдеться не про розумові здібності. Просто людині з ієрархічної структури важко зрозуміти з першого разу побудову неієрархічних структур, які неможливо знищити, скількох би людей вони не заарештували. Він пробував мене коректно перебивати і скорочувати. Та я казав, що він не зрозуміє наступного, якщо не розповім оцього (і я не знущався, а казав чисту правду), і продовжував.

Фактично все, що я йому розповідав, є в інтернеті. А чого немає, так тільки тому, що руки не доходять написати. Щоб скоротити допит і відразу розставити крапки над “і”, я пояснив йому відомий всім факт, що існує дві структури кампанії “ПОРА!” під назвами “чорна” і “жовта” (за кольором перших листівок – в одних чорно-білі, в других – жовті), і що 22 серпня вони вирішили діяти під одним логотипом та дозволили одна одній вільно обмінюватися інформацією на сайтах, що часто люди є і там, і там, але все одно ці дві структури не злились в єдину, тому краще мені не задавати питань про “жовту” “ПОРУ!”, бо я не маю часу дізнаватися, що там робиться, а тому не хочу давати неправдивих свідчень на підставі чуток, пліток тощо. Єдине зазначив, що ідеологія обох “Пір” фактично не відрізняється, і обидві структури дотримуються принципу ненасильницького спротиву та діють в рамках Закону.

Мій потік свідомості перервав співробітник СБУ, який зайшов до кабінету і ледь не благав мене увімкнути мобільний телефон, який я поставив на беззвучний сигнал та поклав до кишені, щоби дзвінки співчуваючих не заважали моїй просвітницькій місії. Офіцер сказав, що центральний телефон буквально заблокований дзвінками, і дуже просив, щоб я казав всім передзвонити пізніше. Глянувши на мобільний, я побачив, по-перше, що молов язиком безперестанку півтори години, а, по-друге, що за цей час мені надійшло 27 дзвінків, які залишилися без відповіді. Уявив, скільки ж дзвінків в такому разі надійшло на центральний телефон СБУ, і мені стало їх шкода.

Ми призупинили допит, щоби вирішити дилему, як бути з телефоном. Зійшлися на тому, що я відповідатиму по телефону і проситиму передзвонити ще години через півтори, а в перервах між дзвінками говоритиму скоромовкою блоками і, поки відповідатиму на наступний дзвінок, слідчий увіковічуватиме моє красномовство на лаптопі у скороченому вигляді, а я потім дивитимусь, чи точно він закарбував.

Через мою велеречивість і недостатнє знання особливостей мого характеру адвокатом Монтян та помилку у комунікації між нею та майданівцями, вийшло так, що я не дотримав свого слова – не оприлюднювати прізвища працівників СБУ. Вони про це дуже просили (не вимагали і не погрожували), і, оскільки поводили себе, як я вже зазначав, цілком коректно, я їм це пообіцяв. Але Монтян виходила з досвіду своїх клієнтів, що допит триває десь півтори години, і що під час нього просять вимкнути мобільний телефон, тому про все це розповіла нашим новинарям, сказавши їм про всяк випадок прізвище слідчого, яке вона побачила у повістці. Правда, вона сказала, щоби не починали телефонувати раніше, ніж через півтори голини і оприлюднювали прізвище в разі, якщо виникне підозра, що мене не випустять (її навіть прес-секретар СБУ Марина Остапенко особисто запевняла, що зі мною нічого не станеться), та й то після сигналу, але якийсь новинар зрозумів все по-своєму і поставив новину із прізвищем, коли півтори години минули, а мій телефон не відповідав.

Поновивши допит, ми глянули один на одного і зрозуміли, що обидва уже ніякі. Сил у нас не залишилось, тому далі усе йшло, як мокре горить. Підполковнику, на мій погляд, вже давно все стало ясно, що “ПОРА!” – це ніяка не терористична організація, і що нічого такого від мене сенсаційного він не дізнається, бо ми і так відкриті далі нікуди. Тому він задав мені лише формально потрібні для протоколу питання “Чи проводить “ПОРА!” військові вишколи, стройову підготовку, навчання володіння різними видами зброї, чи планує організовувати та брати участь у масових безпорядках, застосовувати зброю та вибухівку і т.ін.”, попросивши відповідати “так” або “ні”. Я запропонував сконструювати відповідь з питання, тільки всюди поставити частку “не” і додав, що переважна більшість активістів “ПОРИ!” навіть на очі зброї чи вибухівки не бачили, бо в армії не служили.

Далі він розпитав мене, що я знаю про вибухівку в громадській приймальні, де “знайшли” вибухівку, але застеріг, що, якщо це буде те, що у пресі, то багато відповідати не треба. Оскільки я приїхав туди з депутатом Жовтяком вже тоді, коли вибухівку підкинули, і приймальня була оточена міліцією, то додати до того, що написано в пресі я дійсно нічого не міг. Я наскільки можливо лаконічно виклав свої знання щодо ситуації, і він сконструював ще більш лаконічну відповідь.

Потім я відповів на питання про своє знайомство з Ярославом Годунком, якого добре знаю, з яким бував у багатьох ситуаціях, але спілкувався тільки на політичні теми, тому навіть не знаю, чи він одружений, і нічого не знаю про його фінансові справи. Знаю лише, що він не є грошовим мішком, їздить на старих “Жигулях”, але й з голоду не вмирає, а про його фінансові стосунки з “жовтою” “ПОРОЮ!” мені невідомо нічого. Сам Ярослав – людина партійна, і до “ПОРИ!” жодного стосунку не мав, окрім подій у Мукачеві, де просто носив цю символіку. Тому скоріш за все він просто пішов назустріч комусь із знайомих та орендував для них офіс, адже жодна “ПОРА!” не є юридичною особою.

Після цього ми пішли в інший кабінет, оскільки в мого слідчого не було принтера, роздрукували там протокол допиту, і я його підписав. Треба зазначити, що всі шість сторінок були написані без жодної помилки. Навіть коми були правильно розставлені.

Поки друкувався протокол, я встиг іще своєму слідчому та двом присутнім там офіцерам трохи роз’яснити причини їхньої бідності, бо такі старі і страшні столи і стільці я бачив хіба що в науково-дослідних установах та районних бібліотеках.

Наостанок я сказав підполковнику, що, якщо у нього ще виникнуть питання, хай не викликає мене повісткою, а просто зателефонує на мобільний, і я сам добровільно прийду на бесіду та все розповім. Хоч всьому особовому складу. Бо мені немає що приховувати, особливо своєї ненависті до правлячого режиму.

Епілог.

Це, звичайно, весело та цікаво, однак зовсім не факт, що все закінчилось би так само добре, якби про обшук у моїй квартирі не дізналися відразу народні депутати України, правозахисники і міжнародні спостерігачі, якби відразу про це не повідомили в ефірі та з трибуни Верховної Ради (окрема подяка Миколі Томенку), якби не було отієї зливи дзвінків, якби мене не супроводжували на допит і не чекали до кінця, поки я вийду.

Не можу сказати, що я поніс сильні моральні страждання, чи моє життя сильно змінилося. Але мене бісить, чому я, законослухняний і чесний громадянин, який не робить нічого протизаконного, мушу взагалі щось міняти у своєму житті, бо інакше бандитська влада зробить із мене злочинця?

Чому тепер я маю зачиняти двері своєї квартири навіть коли я вдома, хоча раніше, знаходячись у квартирі, не знав, що таке замок, якщо ми всі не спимо?

Тому що, якщо натовп “стражів порядку” з ордером на обшук зайде до квартири без дзвінка, то в них, поки я зреагую, буде більше шансів підкинути гранати чи наркотики, які вони ж через годину нібито випадково “знайдуть”.

Чому тепер наші діти не можуть постійно бігати з квартири на вулицю і навпаки, не турбуючи нас своїми дзвінками?

Тому що... дивіться вище

Чому тепер в моїй квартирі хтось обов’язково повинен знаходитися з дорослих, якщо нас немає вдома?

Тому що... дивіться вище

В принципі для мене майже нічого не змінилося. Більшість людей і так живе вдень за зачиненими дверима, і мені не важко (хоча і ліньки) зачиняти і відчиняти двері численним соратникам, які ходять до нас постійно. І до обшуку в мене вдома майже постійно хтось знаходився, бо тут фактично був бек-офіс нашого штабу, де, на відміну від офісу, можна було, не відволікаючись на дзвінки і тих, хто прийшов з індивідуальними скаргами чи просто поговорити і висловити підтримку, більш менш спокійно попрацювати над паперами чи здійснювати звідси обдзвін активістів, щоб розвантажити штабний телефон для інших потреб. Але до обшуку такий стан речей існував завдяки моїй власній волі, а тепер так повинно бути, бо мене змушують до цього своїми протиправними діями органи, які звуться правоохоронними. І ось саме це мене і обурює, що ті самі дії, які були і раніше, я роблю не тому, що хочу, а тому, що мушу.

Звичайно, багато хто оцінить таку мою позицію просто як примху (фактично ж нічого у житті не змінилось), але ж вільна людина тим і відрізняється від невільної, що робить те, що хоче (якщо це не заважає свободі інших людей), а не те, що мусить. А мої незачинені двері нічиїй свободі не заважали.

Я розумію, що, коли цинічні бандити при владі щось задумали, вберегтися все одно не вдасться, якщо не піти в підпілля, після чого тобі вже під час твоєї відсутності, як це було з активістом “ПОРИ!” Віктором Щадеєм в Ужгороді, підкинуть зброю чи ще якісь “предмети”, які у тебе без тебе все одно “знайдуть”, а тебе оголосять у розшук. Я навіть знаю, що на 29-31 жовтня намічені масові арешти активістів “ПОРИ!” та найбільш активних лідерів окружного рівня “Сили народу”. У ці дні вони (в т.ч. і жінки) всі “почнуть” раптом “нецензурно лаятись, приставати до перехожих, не реагувати на зауваження та не підкорятися законним вимогам міліції”. Затримувати планується на три дні, а потім, “якщо все буде нормально”, відпустять. А “якщо не буде”, то, вийшовши на волю, ми знову всі “почнемо” прямо біля воріт місць своїх нещодавніх ув’язнень “нецензурно лаятись, приставати до перехожих, не реагувати на зауваження та не підкорятися законним вимогам міліції”. А може і “почнемо” не просто “лаятись”, а “грабувати, красти, навіть ґвалтувати”. Просто біля воріт. І тоді нас закриють уже на більшу кількість днів.

Все це нам відомо, але в підпілля ніхто з нас не піде. Бо і самі не відчуваємо себе винними, і за Законом не є такими, на відміну від влади та її “озброєного загону”, який чомусь зветься правоохоронцями, хоча дії цих “охоронців” підпадають саме під ч.1 ст.260 ККУ.

Маю одне АЛЕ

Я безмежно вдячний всім, хто занепокоївся моєю долею і цікавився нею, супроводжував мене, очікував, телефонував. Повторюю, без цих дій невідомо, якби все закінчилось. І такі дії потрібні навіть тоді, коли вони є зайвими. Тут забагато не буває і “краще перебдіть, ніж недобдіти”. АЛЕ...

Але я б дуже попросив усіх проявляти таку саму (і навіть більшу) турботу до всіх затриманих активістів й так само реагувати на повідомлення про затримання, які з’являються у мережі. Ми не повинні дати їм можливість ламати молоді життя лише за те, що ці люди кинули відвертий виклик бандитам при владі й відверто відстоюють свої ідеали.

І насамкінець для розрядки

Сміх сміхом, але знову доводиться згадувати відомі з радянських часів деякі правила поведінки опозиціонера:

1. Виходячи з приміщення (навіть виносячи сміття), зайди до туалету, якщо маєш в цьому хоча б найменшу потребу. Якщо тебе зненацька заарештують, то невідомо коли випаде така нагода.

2. Іди до ванни відразу, як тільки відчув у цьому потребу. Не відкладай це на кілька годин, бо, якщо тебе зненацька заарештують, то невідомо коли випаде така нагода.

3. Навіть виносячи сміття чи виходячи у найближчий кіоск за цигарками, вдягайся і взувайся тепло, зручно та у все чисте. Ні в якому разі не в капцях чи черевиках на босу ногу. Якщо тебе зненацька заарештують, то не виключено, що саме в цьому одязі та взутті тобі доведеться пробути кілька днів.

Це навіть не параноя. Це просто звичайні правила гігієни та появи на людях, виконувати які дуже легко і навіть корисно – вони дисциплінують й підтримують у формі. Тому є актуальними і для демократичного суспільства, правда, з інших мотивів.

Посміхніться, друзі! Ми все одно переможемо! Карфагени руйнуються, динозаври – вимирають. Закони історії та природи. І проти них не попреш, навіть маючи під орудою озброєні загони.

додано: 26-10-2004 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1098793976.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua