Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 24-11-2004
Андрій: Як зґвалтувати Україну, або тріллер про те як, я відслідковував вибори в Луганській області.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1101332140.html

Як зґвалтувати Україну,
або тріллер про те як, я відслідковував вибори в Луганській області.

Збирався їхати спостерігачем до Луганська і тому перед виборами поновив я всі свої контакти в цьому місті і з’ясував, що там живе багато нормальних, тверезих, незомбованих людей, і я маю там купу друзів.

Отримав запрошення від свого хорошого інститутського друга переночувати у нього в Луганську і охоче погодився. Крім того, зв’язувався з іншими друзями і за кілька днів до виїзду телефонував до своєї однокласниці, яка живе там з родиною (чоловіком, моїм другом з паралельної групи, і дитиною). Вона також ненав’язливо пропонувала зупинитися у них, але я уже мав домовленість на той час. На наступний день ми знову спілкувалися по телефону, і вона була більш наполегливою. Приревнувала до моєї попередньої домовленості: „Большой друг, что ли?” і сказала, що її мама також хоче зі мною зустрітися. Обговорювати вибори по телефону вона не схотіла, і я подумав, що у мене буде поле для діяльності в Луганську. Тим паче, я збирався бути в Донбасі зайвий день – в п’ятницю 19 листопада - з агітаційною ціллю. Я вирішив, оскільки у мене буде 3 ночі в Луганську, принаймні, одну з них, я проведу у однокласниці.

В штабі Ющенка мене направили до Біловодського району Луганської області: округ 114, дільниця 65, село Крейдяне. Тому у мене була тільки одна ніч в Луганську і дві в Біловодську, де у мене, на щастя, живуть родичі. Перед дорогою я збирався купити диски Мандрів і Білик на подарунки, але встиг лише залетіти до копі-центру і роз тиражувати 100 листівок з перевагами Ющенка з одного боку і вадами Януковича з іншого. Зараз згадую про Філіеса Фога з радянського мультику: збираючи речі в дорогу, взяв з собою запасні брюки і темні окуляри.

В поїзді люди з Луганська були досить лояльно налаштовані, говорили, що бізнес і інтелектуальна еліта підтримують Ющенка. Серед моїх супутників в купе був Леонід Іванович Горбань, чоловік родом з Полтавщини, що живе в Луганську і володіє спадковим секретом довгострокового прогнозу погоди. Крім того, він розгадав тайнопис Біблії, критикував її український переклад і ведення літургії українською мовою (а також англійською), які втратили силу кодування простору. Також він вміє оцінювати людей за якоюсь специфічною системою з 12-бальною шкалою. І, стосовно претендентів, у нього вийшло 4 для Януковича (з характеристик я пам’ятаю: має господарські здібності; до нього чіпляються гроші; і пре, як танк, до цілі і не зупиняється), і 9 для Ющенко (везунчик, його завжди помітять). Його методики – суміш астрології (як пан Леонід стверджує – астрономії), а також якихось давніх східних вчень. Потім з’ясувалося, що інший чоловік в купе є сином його покійного брата.

Цікаві електоральні спостереження почалися ще в Алчевську, відкіля я їхав до Стаханова. Я зачепив був таксиста в питанні про його електоральні уподобання і десять разів потім пошкодував про це. „Я тоже сидел, так я что не человек, что ли? Да когда этот Ющенко воровал, я в шахте х…ярил. А сейчас на пенсии даже машину не могу отремонтировать, б…дь. Да с такой х…йней сейчас вообще никуда не поеду!!” Я ледь спромігся перервати цю істерику. І ми доїхали до Стаханова мовчки. Моєї колишньої сусідки, тітки Валі, у якої я збирався зупинитися, не виявилося вдома, і тому я почав шукати інші варіанти, де покласти речі. Знайшов – маму моєї іншої однокласниці, яка мала вихідний. Вона, як водиться у гостинних хазяїв, частувала мене, шкодувала, що її не було попереджено заздалегідь і вона не має нічого смачного на сніданок. Приховано підтримує Ющенко (в Стаханові про такі речі вголос особливо не кажуть), але, користуючись ситуацією, носила заяви до штабу Януковича про погані опалення і дорогу перед під’їздом.

Від неї я пішов до тітки Валі, де довго слухав про жахливі матеріальні проблеми (вони є у всіх, особливо там) та інші життєві труднощі, але спромігся щось і вставити, і отримав обіцянку проголосувати (не кажучи нікому - тсс!!) за Ющенка через повагу до мене.

Потім був у стінах рідної школи, де зібралися в кабінеті директора людей 7 вчителів, які вчили мене 12 років тому, і колишній президент школи (з числа колишніх учнів, у них там самоврядування) і слухали уважно про те, чому Ющенко. Не було ознак розкодовування лише у директора, який запровадив у школі (зараз – українськомовній гімназії) предмет „Основи християнської етики”, ходе до церкви (московського, звичайно, патріархату), і слухає там, за кого треба голосувати. Він озвучив багато стандартних аргументів: „Нет, все-таки нам Янукович ближе. Вот, если станет Ющенко президентом, я уже не посажу здесь за столом твоего батьку (він, до речі, живе і робить в Росії за Уралом), а сядет здесь Джон и будет говорить мне, что делать.” Я роздав свої листівки для всіх вчителів та їхніх сусідів, шоколадки і вітання від інших однокласників. Директор водив мене гордо по всій школі, частував пиріжками в їдальні, розказував про самоуправління, академічні здобутки та диво-ікону, яка сама написалась у стінах школи на очах у всіх і зараз знаходиться під склом у тій самій місцевій церкві, яку було перероблено з магазину. Я поспілкувався з усіма вчителями і вирушив до родичів.
Родичі мої, двоюрідні баби й діди, старі і кволі і дуже раді моєму візитові. Гостя треба погодувати. А якщо він по дорозі (або її відсутності) по дощу гепнувся у калюжу, треба його почистити і висушити. І дати на дорогу те, що на Донбасі називають „тормозок” – щось попоїсти. Родичі отримали повний комплект promos та прапорців на себе та тих, кого я вже не встигав відвідати.

Останній автобус на Луганськ вже рушив, і я взяв таксі. Дорогою у мене заболіло горло розказувати водієві з ознаками здорового глузду (напевно, мало дивиться телевізор і не читає місцеві газети) про стан речей. Я зрозумів, що відполірував свої навички бесіди на тему в нескінченних дискусіях, і мені тільки було шкода, що я витрачаю свої можливості на таку маленьку аудиторію.

В Луганську мені запропонували душ і досушили мої штани. В дорозі я призначив зустріч всім, кого згадав із своїх друзів в Луганську. Прийшли всі. Я був дуже happy. Зустріч пройшла під помаранчевим прапорцем в приємному ресторані „Сільвер” (не срібло, але пірат – судячи з декорацій).

Розкладка сил з місцевих мешканців являла собою 4 яскравих прихильника Ющенка, 3 переконаних (і один не дуже) прибічники Януковича, один переконаний проти всіх, один rational individual ready to trade his vote (щодо чого ми, начебто, досягли домовленості) і ще один, від якого я так нічого і не почув за вечір і про уподобання якого я міг лише здогадуватись. Розказував, де роблю, як живу. Про все – з політичним забарвленням. Але все ж таки я був дуже великодушним і промовив тост, що, незважаючи на те, як всі проголосують в неділю, дуже добре, що у мене є такі друзі, з якими дуже приємно зустрітися в Луганську.

На дискотеку ми потім не пішли і до 5 години ранку спілкувалися з однокласницею та її чоловіком в порушення правил передвиборчої агітації з використанням аудіовізуальних засобів – кліпів про яйце, про козлів, аудіо про „ветерана на х...й”, аудіо інструкцій для студентів (presumably, дебілів – по манері проведення роз’яснень) – відмічаємо „вторая строчка знизу” – від заступниці декана якогось сумського вузу, тощо. Однокласницю не пройняло. Але на той момент я вже знав, що її мама є довіреною особою депутата Гапочки в Луганській області (такого самого бандита, як Янукович – як сказав один мій місцевий друг) і куратором саме Біловодського району на цих виборах. Чоловік її обіцяв голосувати проти всіх.

На ранок в Луганську було купа ДАІшників, що ловили автобуси із спостерігачами з Києва. Ми поїхали відсвяткувати приємну подію для цього сімейства – батькові (колишньому офіцеру) після 12 років в черзі дали квартиру напередодні виборів (крім того, там також робили дороги, ремонтували під’їзди). Зустрілися з мамою однокласниці, вона ремствувала, що навіть „хороші діти” в Києві втрачають істинно правильну орієнтацію, в українській мові вбачала столичну зверхність, і розказала жахливу історію, як „ваши вчера такое делали тут в Луганске. Ходили по квартирам с точно такими же формами, как те, по которым разносили к пенсии повышение, и требовали прийти в пенсионный фонд для перерасчета и возврата неправомерно начисленной пенсии”. Чуючи таку адресацію, де навіть найтупіший може збагнути суть дії, відчував себе цілковитим ідіотом. Серед восьми їхніх родичів, що зібралися, знайшлася одна прихильниця Ющенка. Вичислила мене зразу за вимовою, і пікнік пройшов у правильних кольорах.

Потім був у друзів, які „не надо нас агитировать, мы и так за Ющенко” і у родичів, які також за Ющенко, і у квартирі яких, за списками виборців вперто мешкає якась Тамара, що після заяви про її відсутність лише поміняла рік народження.

На останній автобус до Біловодська (80 кілометрів) я знову запізнився і скооперувавшись із якимись студентами знов найняв машину. Студенти не були виборцями, і тому було не цікаво особливо багато розмовляти, але, я однаково заліз в якісь нетрі. Приїхав до тітки, купа радості (не думав, що взагалі колись до Біловодська знову потраплю), і знову широке поле з несамовито налаштованою аудиторією.

В районному штабі Ющенка о 10 вечора я виявився першим киянином, який приїхав до селища. Зареєструвався – ім’я, робота, місце проживання. Обізвалися ще п’ятеро людей на той момент (4 ночували в Луганську і 1 – в Алчевську), які малися приїхати ранком в неділю. Голова (і єдиний представник) штабу Юлій Михайлович Кожин зв’язку з центральним штабом не мав, скільки людей чекати – не знав. Сидів дивився телевізор. Я зателефонував до Київського штабу, запитував перелік спостерігачів на район і ніякої виразної відповіді не отримав. Моє село Крейдяне (округ 114, дільниця 65), куди я був розподілений, має 120 виборців і серед 29 дільниць в районі, вона була в третій десятці. Тому ми вирішили, що доцільніше буде піти до найбільшої дільниці (1521 виборець) в центрі Біловодська в приміщенні районного будинку культури (округ 114, дільниця 44). З приводу стратегії - фіксувати на плівку порушення (потрібна ж звітність!) чи писати якомога більше актів і скарг - ми не домовилися. Подивилися огидливо упереджене прощання Кучми, і я пішов до тітки додому.

Вдома знову купа дебатів, кліпи. Вигадав аргумент, який ще не застосовував: економіка на межі дуже серйозної кризи з такими тупими, як колода, керівниками, і те хабарницьке підвищення пенсії, що так вплинуло на їхній вибір напередодні виборів, закінчиться одразу по виборах, тому що адміністративний резерв вичерпано. Але Ющенко зможе, як розумний економіст і фінансист, реалізувати ті якісні резерви зростання, які є присутні в економіці, і далі ще підвищити пенсії. Вони пішли спати й думати. А я почитав ще Закон, але так і не закінчив.

На ранок дядько привіз мене на дільницю о 7-20, я не дуже сором’язливо вперся на засідання комісії попри прохання курсанта на вахті почекати знадвору, доки буде дозвіл від голови. Став посередині кімнати. „А це ще хто?” – „Я офіційний спостерігач”. „А від якого кандидата?” – Від Віктора Ющенко”. „У нас уже є два спостерігачі від Ющенка, прошу залишити приміщення”. До курсанта: „Я зараз постою в холі подумаю”. – „Ні, ні, виходьте, будь ласка на вулицю”.

Дзвоню до Юлія, кажу, невже він не знає, що вже є два спостерігачі, і чую, що можна більше, ніж два – може не на самій дільниці... А де ж – в коридорі? Подумавши і почекавши, я вирішив все ж таки не їхати до іншої дільниці спостерігачем і працювати журналістом (я є позаштатним кореспондентом газети „Правда України”) на цій самій дільниці.

Всередину мене запустили лише о 8-00. Надав документи, пройшов суровий відбір (перед тим двох журналістів якогось луганського видання не допустили – не було підпису на посвідченні), записав імена начальників: голова – Кравцов Олексій Артемович (як я потім з’ясував, начальник місцевої типографії, що друкує місцеву газету накладом щось до 2000 примірників), заступник голови – Негода Валентина Іванівна (дуже противна тітонька), секретар – Калашник Надія Василівна. В перші ж 15 хвилин моєї роботи на дільниці мав конфлікт. Всіх сфотографував (з обладнання я мав цифрову фотокамеру з можливостями відеозапису і диктофоном, а також телефон з такими самими функціями), походив, поміряв кімнату кроками. Одна жінка гучно обурювалася проти фотографування, і голова почав репетувати, що я заважаю працювати членам комісії. На питання в диктофон, чи я фізично завадив комусь, він стверджував, що я штовхнув жінку в плече. Тут намалювався жирний, як боров, і нахабний, як слон, спостерігач від Януковича, із вереском, що він засвідчить факт фізичного контакту. Мені запропонували сісти в кінці кімнати і нікому не заважати. На питання в диктофон, чи він дійсно хоче обмежити моє право пересування по території дільниці, голова трохи обачливіше прокричав про необхідність не заважати роботі членів комісії.

Я пішов і склав перший акт з зазначенням часу 8-25 від імені одного з офіційних спостерігачів, а інший і я засвідчили: про наклеп, психологічний тиск і перешкоди в здійсненні професійної діяльності”. Голова схопився і побіг кудись.

Я тим часом познайомився з високим міліціонером і курсантом, що незаконно сиділи на території дільниці. Їх звали Кусакін Сергій Вікторович і Сергієнко Артем Васильович – акт я не складав. Я вирішив, що з міліцією краще товаришувати, тим паче, що високий міліціонер запропонував мені роздягтися і відніс мій рюкзак з речами в якісь підсобні кімнати, а потім сходив по них ще раз, коли я з’ясував, що щось забув дістати з рюкзака.

Прибіг голова і вимагав знову моє посвідчення, назвав моє основне місце роботи і заявив, що я насправді зареєстрований як офіційний спостерігач в окрузі і ніякий я не журналіст. Я роз’яснив, що я дійсно зареєстрований як офіційний спостерігач, але на дільниці я працюю як журналіст, на що мені було запропоновано виконувати функції журналіста і не лізти до обов’язків спостерігача.

Потім я просив показати список виборців, які проголосували за відкріпними посвідченнями на той момент. Список цей стрімко зростав, і я хотів порівняти прізвища із даними з інших дільниць, з якими я навів контакт на той момент. Голова відмовив, відштовхнув мене рукою і кричав, що я заважаю його роботі такими запитами. Про ці три речі о 9-15 я склав другий акт.
Голова знову попросив моє посвідчення, спитав, чи може його винести на деякий час; я не дозволив; він схопив його і побіг. Прибіг і почав вимагати посвідчення постійного співробітника газети, а також документи про відрядження. Я запитав в диктофон, на якій підставі він протизаконно вимагає у мене надання таких документів. Він відповів, що він не юрист, тоді я сказав йому, як звучить норма закону і пішов думати, чи не скласти ще один акт.

На дільницю викликали оператора місцевої телерадіокомпанії, пані Нелю, з дуже модною камерою і місією знімати мою антижурналістську поведінку, щоб потім ніби-то Центрвиборчком зробив висновки про можливість мого перебування на дільниці. Реакції від Центрвиборчкому я не дочекався.
Я згадав про стратегічний хід, який мені підказали ще за тиждень до виборів – спілкуватися англійською мовою по телефону. І я почав телефонувати до своїх друзів і розповідати про події англійською. Напевно, це мало ефект (а, може і не це). В середині дня голова подобрішав до мене і демонстративно поводився у відповідності до закону, звертаючи на це мою увагу. Також, мені пропонували каву і їсти (останнє – близько 20 разів, з них раз – голова, і раз – жирний спостерігач від Януковича). Звичайно ж, я ввічливо відмовлявся.

В районі 12 години, приїхав ще один журналіст – спостерігач, який не мав телефону, фотоапарату, не читав закон, але телефонував до Юлія і той сказав, що дасть камеру і треба буде лише познімати. Юлій був на той момент в якомусь селі без мобільного покриття, і я проінструктував хлопця та відправив його до іншої дільниці, про яку я знав, що там немає київського спостерігача. Потім телефонував до Юлія і той обіцяв забрати і забезпечити хлопця обладнанням і завезти мені додатковий папір для актів, чого я так і не дочекався.

На той момент разом із виїзною групою поїхав з дільниці один зі спостерігачів – пан Віктор, жвавий вчитель історії, немолодий і хворий, але заповзятий; залишився один – пан Володимир, пенсіонер, вірний ющенківець, але слабий зором і недочуває.

Час від часу до мене підходила якась жіночка, та з таємничим виглядом звертала мою увагу на порушення, прикриваючи рот долонею. Раз вона повідомила, що голова селищної ради знаходиться у приміщенні дільниці, і уже не перший раз. Я підійшов до нього і спитав, на якій підставі він знаходиться на території дільниці. Оскільки я не потрапив на ранішнє засідання комісії, я не знав, що своїм рішенням комісія дозволила 6 людям перебувати на територій дільниці під час голосування, і серед них, звичайно, незаконно, був голова селищної ради, Віктор Петрович Чумак. Він казав, що норму Закону можна трактувати двояко. Я спробував сформувати його розуміння питаннями про суб’єктивне усвідомлення пріоритетності прямої норми закону над будь-якою постановою комісії і сподівався, що він більше не з’явиться. Але він не надто переймався моїми аргументами. Я склав акт, який лежав і чекав на підпис пана Віктора.

Так я підходив до багатьох людей, тому що на дільниці з двома входами (один з холу і один – прохід до якихось внутрішніх приміщень, куди високий міліціонер відніс мій рюкзак) був справжній базар – купа людей входили і виходили, стояли біля стіни і сиділи на лавах. Я познайомився ще з двома міліціонерами – дільничним Матвієнко Іллею Олександровичем та якимось підполковником з Луганська – Возіяновим Олексієм Олександровичем (з останнім – за допомогою диктофона). Моя ідея була навести контакти з міліцією про всяк випадок, але, на жаль, довелося тиснути.
Міліціонерів я не виганяв, але багатьох людей (серед них одного хлопця кавказького походження) я інформував про норму закону, записував їхні імена і реакцію на мої слова на диктофон і багато людей йшли і не поверталися.

Познайомився з якимось місцевим лисим агрономом (чи колишнім агрономом), з головним редактором місцевої газети Женьою з синім фейсом, отримав запрошення пити горілку. Разом з міжнародною спостерігачкою з Азербайджану помучили місцевого пожежника, який, бідний, виконував наказ і перелякався.
Та сама жіночка інформувала мене: зараз заступник голови комісії побігла додому з пачкою бюлетенів, і буде їх там заповнювати. Через деякий час: заступник голови уже принесла бюлетені і зараз будуть їх вкидати в урни.
Мій спостерігач, пан Володимир, сидів і ставив галочки на папірці у відповідності до кількості вкинутих в урни бюлетенів. І побачив, як дівчина-член комісії з нахабним виглядом стояла-стояла біля крайньої урни і вкинула в неї бюлетень. Я відразу підійшов до неї і спитав в диктофон, на якій підставі вона це зробила. Вона заперечувала цей факт. Через деякий час вона голосувала за себе.

Я зателефонував до друга, що працював на www.maidan.org.ua і розповів йому про всі порушення та той момент. Інформація з’явилася на сайті і скоро голова вийшов і питав, хто таке повідомив, я сказав, що дійсно бачили як дівчина вкидала бюлетень. Голова казав, що ці речі треба обговорювати, жирний спостерігач дивувався, що він не побачив такого. Але до дівчини ніякого попередження застосовано не було.

Міжнародних спостерігачів я бачив з Азербайджану і Росії. Ще, кажуть, пролітав один киргиз. Росіянка (ім’я зраз на знайду), уособлення чарівності, здавалося, ходила і збирала інформацію про чесність і прозорість виборів. Посадили її за стіл голови, приємно розмовляли, вона познімала виборчий процес. Азербайджанка, Мегрібад Маммедова, не здавалася упередженою, знала англійську мову і хвилин десять слухала мої розповіді про порушення, що вже відбулися на дільниці. Мегрібад сиділа на дільниці і в цей час я побачив, як одна жіночка, яка в диктофон назвалася Сидоренко Ольгою Віталіївною, вкидала два бюлетені в урну. На моє питання про підстави таких дії цей факт вона заперечила, але акт я склав. Я питав секретаря комісії, чи зареєстрували мої попередні акти, і вона сказала, що вони зареєстровані за номерами 1 і 2.

Прибігав голова, нервувався і питав, у кого в списках та Сидоренко, і побіг.

Потім пан Володимир пішов годувати худобу і я чергував сам. Приходив голосувати веселий чоловік, який виявився віце-мером і „свідомим українцем”, який розповідав мені про істинну українську мову в місцевому варіанті, і повідомив, що він трохи випив уже на той момент, і що він (коли я згадав про мера – голову сільради, що шлявся по території дільниці під час голосування) – на іншій дільниці.

Я отримував численні запрошення поїсти від якоїсь жалісливої тітоньки, читав Закон в частині підрахунку голосів і думав про протоколи, які висіли на урнах прикріплені збоку.

О 14-00 прийшов мій спостерігач, приніс мені їжу. Я стояв і довго розмовляв англійською мовою по телефону і тут пан Володимир сказав, що чоловік, який бере бюлетень уже голосував сьогодні. Це бав другий випадок за день, який він помітив. Я хотів порівняти його паспортні дані з даними в списку виборців, підскочила заступник голови і волала, що я тероризую членів комісії, унеможливлюю їхню роботу, і на паспорт подивитися не дала. Я написав черговий акт.

Вийшов голова. Добрий гумор йому зрадив. І він навіть не намагався скривити фізіономію в свою криву посмішку. Репетував, що я виконую не свої функції, і чому я підписуюся як виборець, а не журналіст, і що я заважаю всім працювати і знову те саме по колу. Я включив диктофон – „Не підсовуй, а то зараз вирву і викину”. Це було вже схоже на фізичні погрози. Я пішов складати акт. Голова кричав про те, що негайно зараз скликає засідання комісії, і як вони вирішать – так і буде. Підскочив до мене впритул і кричав мені це в обличчя і в диктофон. Вийшов на вулицю. Я дописав акт і думав, що мені робити. Навіть, якщо не викинуть зараз, то одразу по восьмій годині. Зателефонував до Юлія, сказав, що зараз будуть мене викидати з дільниці і треба або замінити мене, або підкріпити. Юлій почав не дуже сумовито комусь іще коментувати про те, що мене також викидають, я ще почекав на лінії і перервав дзвінок. Голова пробіг назад в дальні приміщення і по дорозі вже не особливо рішучо повторив про термінове засідання комісії.

Кажу до пана Володимира: зараз уже буду боятися ходити по вулицях. Ні, каже, тут до такого ще не дійшло.

Десь о 14-30 беру їжу і йду в хол перехопити. Подзвонила мені однокласниця з Луганська і питала, як я поїду додому: їхня родичка хотіла щось передати в Київ, і, взагалі, як у мене справи. Сказав, що поїду знову через Луганськ – якщо доживу. Сказала, зараз поговорить з родичкою і ще раз зателефонує.
Мушу зробити ліричний відступ і додати деякі деталі до опису місця наступних подій. Хол має форму квадрату з апендиксом. Вздовж довгої грані - грати, за якими комп’ютерні ігри, і бар, потім вхід в кімнату, де дільниця. В апендиксі – три столи зі стільцями. Стою, жую ковбасу і запиваю тоніком. Вхід до холу і вікна на вулицю не бачу з цього апендиксу. Летить на мене той хлопець кавказького походження, з яким я намагався поспілкуватися вдень на дільниці. Тягнеться до телефону. За ним іще якісь хлопці. І ще. Хапають мене за руки і ноги. Чиню опір, мить думаю про стратегію поведінки і на пів-Біловодська суржиком: поможіть. Дорога до виходу довга: метра 4 з двома поворотами. Чиню опір, б’ється дзеркало на стіні. На крики вибігають члени комісії, міліція. Кричу: поможіть! і міліція!

Найближче бачу міліціонера Матвієнко, який робить непевні смикання у мій бік. Смикання ні до чого не призводять. Уперся ногами в одвірок, відштовхнувся. Ще дві секунди всередині приміщення.

Потім через велику площу до дороги, по дорозі упустили руки і проїхався на спині. Запхали в машину: двоє на передньому, троє на задньому сидінні плюс я десь зверху на них. Обіцяю не смикатись, відпускають руки. Тече з носа кров, праве око не дуже бачить і виступає далеко вперед і в усі боки. Телефон забрали ще по дорозі, зараз витягли з кишень гроші. Поїхали кудись. Порахували гроші, перевірили пін-код для телефону.

„Хлопці, ви ж люди, ви ж тоже українці, що ж ви робите? Біловодськ – це ж етнічно українське село. А у мене тут родичі. А ви таких знаєте? А ви знаєте, що я є співробітник дипломатичної місії?”

Поки не б’ють. Раз – превентивно, щоб не смикав руками і не вимазав в кров. Починаю намацувати ґрунт. До того, що зліва: „У тебе таке було коли-небудь?” – „Было, еще и не такое было”. – „А у мене ніколи. А серветок у вас немає, бо кров тече? А дайте щось холодне до ока прикласти. А що ж тепер з оком буде?”

З їхньої розмови розумію, що за ними ще їде одна машина і там вони – мінімум двоє. Зупиняємося, двоє вийшли. Той, що зліва, поривається принести мені щось холодне, той, що справа: „н-на х...р он тебе нужен?” Водій приносить ганчірку з багажника, щоб я не вимазав машину. Я ззаду з двома охоронцями і водій попереду їдемо далі, витираю кров. До того, що праворуч: „А що ви будете зі мною робити?” – „А помнишь Гонгадзе?” – „Уб’єте?” – „Да”
Той, що зліва: „Сейчас ты нам все расскажешь. Чего приехал, что будешь докладывать”. – „Що там докладати – я все зафіксував актами про порушення” – „И что же там не так?” Відповів. „Ну и почему же она два бюллетеня вкинула?” – „Ну це треба у членів комісії спитати, чому вони по два бюлетеня видавали”.

„А що зі мною буде” - „Не бойся, будеш себя хорошо вести – ничего не будет, еще и назад отвезем”. Більш-менш заспокоююсь. Знову до лівого: „Напевно, десь училися?” Правий: „Ах ты, сука, выпытываешь” – маю удар кудись в живіт чи в груди, але не професіонали і в машині на розмахнешся дуже – не боляче. Хмикаю. „Что, смешно?” – „Ні, просто, думав, є вища освіта”.

Звертаємо з траси на ґрунтівку і до лісу, мені знову не по собі. Стали на межі лісу. Водій має дзвінок і питає мене про код картки. Кажу, не вводив більше ніяких кодів в телефон – тільки пін-код: чотири нулі. Ні, пластикової картки код. Розумію: друга група повернулася за моєю барсеткою з документами, квитком назад, фотокамерою з компроматом і доларовою карткою. ЇЇ я відкрив в Авалі під грант на дослідження податкової системи України. Гроші ще не отримав, код уже загубив і написав заяву на заміну. Але що сказати – не знаю. „Не пам’ятаю”. Маю одразу з двох боків. Починаю розповідати цю історію: картка нова, кілька тижнів, гроші виграв на дослідження, 1000 доларів, будуть протягом грудня, зараз порожня. Справа: „Ты что по-русски не умеешь?” – „Звичайно вмію”. Зліва: „Какая разница, на каком языке говорить”. Справа: „Давай по-русски говори”. Розповідаю російською мовою про те, що є економічне дослідження, що являє собою податкова система України. Але добре, повертаємося до коду. Мені п’ять хвилин: в багажнику лопата, будуть вживати заходів. Ще раз пояснюю і ще. Драматизую: Розумієте, я готовий зараз все віддати, тим паче, якихось 1000 доларів. Моє життя набагато дорожче коштує.

Як можна не поцікавитися кодом? Тисяча доларів – це ж такі гроші (На сімох?). Кажу щось ще і ще. Може повірили?
Потім мають дзвінок – забирають мою ганчірку, зав’язують на голові. Знову якось неприємно: Гонгадзе, Абу-Грейб, мій налагоджений психологічний контакт. Сидимо. Згадую: на картці має бути телефон цілодобовий, за яким можна дізнатися про рух коштів на рахунку. Водій: не треба вже, сиди.
Сидимо. А чи зможу проголосувати? Хотів би до восьмої на дільниці бути. – Побачимо.

А чи правда я за Ющенко – принаймні, збирався. І що я в ньому знайшов? – обачливо: Ви просто не були в Києві, там всі за Ющенка, я жодного знайомого не маю, хто за Януковича.

Вони дрімають по черзі, я думаю. Скільки коштує мій годинник? – Гривень 250. Той, що зліва, дивиться періодично на час, але він за мене. І взагалі, якось незручно так спитати і знять. Двічі розповідаю, як мені незручно з ганчіркою, чи можна зняти? Дозволяють поправити, але знімати не можна.

По восьмій мають дзвінок і ми кудись їдемо. Примерзли гальма і смердить. Хлопці лаються.

Бачу крізь ганчірку фари іншої машини. Мене виводять. Маю казати код. Беруть за руки-ноги: он каналізація, зараз будемо вкидати, кажи швидше. Понт, але маю боятися: хлопці, чесно ж не знаю, та подзвоніть же ж в Аваль. Кидають, падаю на узбіччя.

Кладіть на спину! Лежу на траві. Один сів зверху (напевно той, кавказького походження) – маю сказати код, а то забув, що буде. Код, звичайно, не згадав. Розтуляють рот, щось заливають – горілка чи щось горюче? Щось чиркає – не підпалять? Пий! – Симулюю ковтки, але все виливаю з рота. Пляшка закінчилася, кладуть в рот пів кружальця лимона – випльовую по інерції. Вставай, їдемо далі. Я ж брудний. Нічого. Хтось розстібає годинник.

Їдемо. Спереду троє, ззаду я і ще двоє. Чи не залишилося чого в кишенях, обшукали і в ногах. Код. Не знаю. Маю в морду. Кричу не бити по обличчю. Зліва: не бий, у нього там око хворе. Якась палиця, схожа на качалку – по голові. Не бийте по голові – вона дуже дорого коштує. Роблю вигляд, що боляче, маю ще і ще. Зліва: не треба було напувати горілкою. Згадую про це і заплітаю язик. Повторюю трюк з драматизацією. Як можна не повірити, що мені не шкода зараз якісь тисячу доларів. У мене зарплата більша. Хлопці, це ж вже тортури! – А ти що думав?

Висаджують – лягай на живіт. Лягаю. Підходить один, знімає ганчірку (чи футболку) з голови. І тикає в руку документи і квиток додому. – Їдь і більше тут не з’являйся.

А як же доберуся? – Знайдешся.

Поїхали, горять лише габарити і моє робоче ліве око номерів не бачить. Мороз. Маю худий светр і рвані штани. Підхоплююся, біжу по дорозі. Табличка „Біловодськ”. Біжу далі, іде жінка. Дуже перепрошую, де я і як мені на адресу родичів – на виїзді на Старобільськ, а на адресу – на інший край селища, далеченько. Подякував, машини не гальмують; ДАІ – ні не підвезуть. Стоїть машина – те саме. Але дуже прошу, хоч трохи по дорозі і багато місця не займу – „Вали, щас как уе..у”. Валю далі.

Дільничний пункт міліції. Ні, міліція з ними. Далі. Машина, респектабельний мен. Може, підкинете? – Ні, на жаль. Прошу. – Почекай. Говорить по телефону. Будинок поруч – селищна рада. Вони також з ними. Іде міліціонер. Ти такий-то? – Я. Тітка твоя заяву написала в розшук. – Відвезіть мене додому. Де речі? – На дільниці. Заберемо. – Боюсь, не піду. Не бійся, я всіх знаю і мене всі. – Давайте ще когось візьмемо про всяк випадок. Не бійся, я і дядька твого знаю, все буде гаразд. Мені треба терміново родичів повідомити і пройти обстеження на сп’яніння – можна? – Нема питань.
Їдемо на дільницю. Це 50 метрів. Дивно, недалеко. Заходимо. Мерзенна карга - заступник голови комісії. Здалеку з рентгенівським поглядом. Я обдертий, але гідності не втрачаю. Піднімаю вгору руку: „Хай Гітлер”. Високий міліціонер, шукаючи ознаки сп’яніння: куди я подівся, він і відвернутися не встиг. Пошепки він щасливий розповідав на вухо моєму супутнику результати підрахунку (результатами голосування, напевно, він і сам це назвати не наважився б). Нерішучий міліціонер за ґратами, де комп’ютерні ігри, відвертається.

Забрали речі. Їдемо до міліцейської дільниці. Слідчий Олександр, і помічниця Наталя. Міліціонер, що привіз мене збирається йти. Боюсь залишатися. Чи відвезуть додому? – Відвезуть.

Приходжу потроху в себе, телефоную до тітки. Ура, я знайшовся. Негайно попередити сестру і батьків. Повідомив останні новини на www.maidan.org.ua, заблокував телефон.

Потім давав довгі свідчення, зробив заяву на відкриття кримінальної справи про розбійний напад. Насильницькі дії, збитки в чотири з половиною тисячі гривень, права виборця, конституційні права. Пройшов медекспертизу – в остаточному висновку ознак сп’яніння не виявлено. В прокуратуру заяву на міліціонерів на виборчій дільниці і на членів комісії подавати одразу не став, подумав що перше проконсультуюся з юристами з Нашої України, але адекватної відповіді так і не отримав.

В міліції мене провідали мої дорогі спостерігачі і для моральної підтримки зауважили, що я маю підтримку майже всіх членів комісії – хлопець нормально виконував свою роботу.

Додому довезли о 4. Глянувши на мене, тітка мала істерику. Приїхав племінник в гості, називається. Їй зателефонували мої друзі з Луганська. Ввечері, коли мене схопили, моя однокласниця чула в слухавці крики. І скоро почали реагувати і не знали куди подітися: моя сестра, що їздила по Київській області в мобільній групі, мої родичі в Біловодську і батьки в Сибіру. Тітка зробила заяву, подзвонила до селищної ради і розповідала, яка я непроста людина, і що мене треба знайти.

Ліг о 5-30, вже розслабився. Душила образа. Настільки незахищеним я не відчував себе навіть в Росії.

Зранку встав о 7, позичив грошей і поїхав автобусом до Луганська. Зайшов до однокласниці. Дуже переживали, всім телефонували, чи повідомив міліцію. Годувала, зібрала тормозок, викликала таксі. Сказав фразу: „Те що зі мною -то мура. Вчора не мені це зробили, вчора зґвалтували всю країну. Так було всюди”. – „Ющенко делал то же самое на западной Украине”. На прощання висловив сподівання, може, хоч Луганську буде краще.
Подзвонив до Луганського штабу. Маю копії актів, і взагалі справа важлива, час до від’їзду обмежений, який термін пошукової давності? – Нічим допомогти не можу, юристів нема.

Їхав до Києва Автолюксом, по дорозі думав, що добре не згадав ніде навіть по телефону про свій важливий протокол результатів підрахунку з порожніми рядками на другій сторінці, в якому кількість голосів за кандидатів, з явкою 99.3% (рівно по кількості отриманих бюлетенів – 1515, кількість невикористаних бюлетенів – 0, загальна кількість виборців - 1521). Недійсних – 6. Розмірковував, як людям це просто за копійки мати абсолютний компроміс з совістю. Думав про джерела інформації і мозкові центри владної агресії.

В автобусі помилився місцем. Якась мадам кривить фейс. Я: „А де ж моє?” – „Побыстрее, я хочу сесть”.
Ще спитав провідницю, що входить в квиток. –Чай. Можна ще чаю? – Якщо не відрами.

Їхав до Києва, як на війну, сторожив протокол. В Луганську почув на вокзалі на якомусь бадьорому радіо результати паралельного підрахунку ворожого штабу – 3% різниця на користь Януковича. Думав, що тепер, напевно, нормальним людям, не пов’язаним з криміналітетом, жити в країні буде важко. Будуть тікати західні інвестиції. І приходити східні. Синдром януковичизму, думав я, - це піднесення найпотворніший рис, які є у людей, і ці риси розквітають буйним цвітом і уроди тішаться за рахунок нормальних людей. Іще думав, що я дуже поважаю почуття рідних, але жити в такій країні я не можу і не буду і я краще сто разів здохну, але буду боротися. І таких, як я – вся Україна.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1101332140.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua