Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 26-11-2004
Марія Коротаєва: Народження нації

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1101423493.html

<i>Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була.</i>
<b>Максим Рильський</b>

Мої предки з маминого боку зпокон віку були з козаків - Душки та Кучеренки. Я не часто відчувала себе їхнім нащадком, хоча до росіян себе також не відносила, хоча б тому, що батько мій був, щонайменше, напівудмурт. Оскільки я народилася й зросла у Харкові, для мене ніколи не була важливою власна національна самоідентифікація. Серед друзів і приятелів моїх були і є росіяни, українці, євреї, татари, французи, алжирці, американці, громадяни Анголи й Сьєра-Ліоне, поляки, грузини, вірмени, абхази, кабардинці, навіть лакці й тобасаранці. Коли живеш у Харкові, певно, відчуваєш себе громадянином світу більше, ніж мешканці інших українських (та й не лише українських міст). Дике поле, притулок і порятунок багатьох втікачів звідусіль і завжди, перше велике місце за межею осілості за часів Російської імперії, ворота Півдня для мешканців Москви та Пітера - це місто не має національности.

Я голосувала за незалежність в 1991-му та стійко віддавала свій голос народному кандидатові "проти всіх" в усіх минулих виборах. Я була анархісткою наприкінці 80-х і відтоді ніколи не вступала до жодної партії, з часів юності засвоївши стійку відразу до будь-якої державної влади. Я стала журналістом, мабуть, передусім тому, що в усіх демократичних суспільствах світу невід'ємним правом і навіть обов'язком журналіста є опозиційна позиція щодо влади. Та за останній місяць я двічі проголосувала "за" одного з кандидатів на пост Президента моєї країни.

Ніколи я не приховувала й наперед не намагатимусь приховати, що завжди ставилася до Віктора Ющенка досить критично, не відкидаючи при цьому кількох його безсумнівних заслуг перед Україною, зокрема, перед українською економікою. Але, мабуть, із притаманними моєму фаху скептицизмом і тверезістю, я також бачила і вади Віктора Андрійовича, і його хибні кроки, і просто несимпатичні мені рішення й позиції. І коли я голосувала за нього цієї осені, щиро кажучи, то був скоріше голос "проти" Януковича, ніж голос "за" Ющенка. Але за останні три доби надто багато змінилося і в навколишньому світі, і в мені.

Кілька разів за життя я почувала ні з чим незрівняне відчуття: ось тут, зараз, при мені, за моєї безпосередньої участі відбувається Історія. Це було на харківських мітингах 1990 року, це було на московських барикадах у серпні 91-го. І це є зараз, сьогодні. Коли влада почала виганяти тисячі людей на численні збіговиська - так званні "мітинги на підтримку" (байдуже чого - Кучми, Януковича або того, що вони вважають "конституційним ладом"), мене охопило відчуття смертельної гіркоти - невже це мій Харків, той, що виповнював собою найбільший в Європі майдан Свободи по вінця - тоді, у 90-му, "за нашу и вашу свободу"?! Я казала собі й друзям, що, мовляв, "народ гідний свої правителів", і якщо це стадо хоче бути стадом, то нічого тут не зарадиш. І не треба. І коли з високих державних трибун політичні діячі різноманітної орієнтації та якості заклинали натовп словами про "український народ", мені було гірко, боляче і смішно водночас. Бо вважати народом цей понурий натовп - під парасольками чи без - я відмовлялася, та й зараз відмовляюсь.

Підходячи до майдану Свободи 23-го листопада, я відчувала, що все в мені стискається від непідконтрольного страхання: а що, як нема людей? що, як там "півтори каліки"? А коли піднялася сходами від саду Шевченка...

Господи! Це було неймовірне відчуття свята і трішечки - дежа-вю. Знову холодний вітер і знову гарячий натовп. За останні три доби я пережила почуття невимовного захоплення своїм містом і своєю країною. І лише за це єдине я, мабуть, довіку буду вдячна Віктору Андрійовичу Ющенко. І ще я вдячна йому за те, що мій голос "проти когось" тепер я відчуваю, як голос "за" нього - і це приємне відчуття. У ці історичні для України дні вже багато говорилося про те, що ми нарешті стали нацією. І, мабуть, це справді так. І судячи з радісних облич на всіх українських майданах, бути нацією нам подобається. Адже нарешті це нація - у європейському сенсі цього слова: спільнота не носіїв тих чи інших генів, а громадян країни, що відчувають свою відповідальність за долю своєї країни і свого народу - від кримських татар до гуцулів.

Сьогодні і в Україні, і за її межами багато кажуть про те, що "нація розділилася", передбачають жахливі наслідки цього "розподілу", знову лякають нас громадянською війною. Але ж крики ці долинають виключно зі стану тієї всюдисущої "кучми", яка, як сказав Юрій Луценко, раніше була маленька й руда, а тепер - велика і донецька. Це вони намагаються з усіх сил розділити щойно народжений український народ - на "схід" і "захід", на "російськомовних" та "американських запроданців", бозна ще на кого й кого. Але ж це - одвічний принцип антинародної влади: "разделяй и властвуй". А от володарювати над народом, що прокинувся і осознав себе Народом, більше не вийде. І нехай поки що частина цього народу дозволяє по-старому виганяти себе на "мітинги на підтримку", але ті ж самі люди без найменшого примусу виходять після цього на майдан під помаранчевими, жовто-гарячими прапорами. І спробуйте вгадати, як саме голосувала люди, позбавлені владою будь-якого права на саму людську гідність, що думали вони там, у кабінках, наодинці з собою?

Ні, звичайно, все не просто. Україну багато разів намагалися ділити - і зсередини, і ззовні. Вона дуже різна, моя країна, не тільки тому що багатонаціональна та багатоконфесійна. Вона різна в усьому - від географічних умов, абрисів довколишньої природи, тих чи інших вигинів рельєфу - до економічних умов, господарського укладу й ментальності мешканців різних її регіонів. Мабуть, для України найслушнішим був би федеративний устрій. Я навіть вірю, що колись, у майбутньому, так і буде. І тоді, нарешті, назавжди піде в минуле зовсім не уявне мовчазне протистояння Київ-Харків, перша столиця й друга. Мабуть, уперше в житті, йдучи з іншими харків'янами під жовто-гарячими прапорами, я щиро скандувала: "Киев, мы с тобой!", вперше я визнала Київ не "другою", а просто столицею моєї країни. І маю надію, що кияни, виборовши майбутнє для нас усіх, не надто довго ставитимуть це собі в заслугу. Просто так склалося, що революції здійснюються у столицях. А проводити кордон по Дніпру чи будь-якій іншій межі, реальній, чи уявній, - це, щонайменше, нерозумно і невірно. Я, харків'янка за походженням і ментальністю, маю дуже коханих і близьких друзів у Львові і зовсім не розумію тих "бритоголових" донецьких хлопців, яких бачу сьогодні по телевізору. Я, "сходянка зї східняків", з дитинства розмовляю обома мовами - російською та українською - тому що бабуся моя розмовляла тільки українською, а тато її взагалі не знав. І це ніколи не становило для мене найменшої проблеми. Взагалі-то Ющенко був правий, коли казав, що мовне питання в нашій державі з'являється завжди напередодні будь-яких виборів, а потім безслідно зникає. Бо насправді немає в нашій країні ніякого "мовного питання", химера це - і нічого більше. А коли про розділення України на схід і захід говорять за кордоном, мені дуже хочеться сказати: шановні, невже ви важаєте, що "с Капри, с горки" вам насправді видніше, що тут відбувається. Немає ніякого "сходу" і ніякого "заходу". Є преступна влада і народ, що не бажає бути бидлом. І що далі, то більше українців усвідомлює те, що ніякого іншого розділу насправді немає. Хоча й брехні було забагато, і помилок також.

Ні, я в жодному разі не хочу, щоб при перегляді результату цих виборів було вилучено хоча б один чесний голос, насправді відданий за Віктора Януковича. Можливо, демократія - не найліпший винахід людства, але нічого кращого ми не вигадали. І я твердо знаю, що мій голос за Ющенка важить анітрохи не більше голосу моєї сусідки, відданого за Януковича. І я також розумію, що подібних, чесних голосів на свою підтримку так званий провладний кандидат отримав досить багато. Я тільки ставлю під сумнів моральне право цього кандидата посісти президентське крісло після того, як він кілька місяців без жодних вагань ґвалтував країну, де вже був прем'єр-міністром і збирався стати президентом. І мені здається, що коли б моя сусідка змогла дійсно чесно замислитись над цим, мабуть, вона б зрозуміла і мою позицію, і позицію всіх цих тисяч людей, що сьогодні виповнюють українські майдани. Як ми бачимо, серед тих, хто приїхав до Києва "захищати" кандидата Януковича, немає ані літніх людей, ані жінок, ані підлітків. А без них, погодьтеся, "народ не полный". І ті дивовижні й навіть трохи жахливі тітки, які сьогодні плювалися в бік помаранчевого натовпу, які сичали пошепки, крізь зуби: "Ідіоти! Сволота! Ще наплачетесь!", - вони також чомусь на майдан не виходять. Може, щоб вийти, їм потрібен примус, ба навіть батіг?

Природно, я розумію, що якби не цинічна й брутальна передвиборча кампанія, яку проводили прихильники кандидата Януковича, а потім - якби не цинічне й брутальне фальшування першого туру виборів, багато моїх знайомих і навіть добрих знайомих, а то й друзів віддали б свої голоси за нешановного Віктора Федоровича. Але він програв - саме тому, що під час передвиборчої кампанії остаточно показав своє справжнє досить відразливе обличчя. А разом із ним остаточно проявилися обличчя дуже багатьох осіб, про яких до того навіть я була не найгіршої думки. Часом мені навіть сумно дивитись, приміром, в обличчя нашого губернатора, який зараз переживає все ж таки свою передчасну політичну смерть. Бо ніколи вже ніхто не повірить у його здатність бути самостійним, чесним, розумним і сильним політичним діячем після того, як він стільки часу виступав "шестьоркою", посіпакою, хлопчиськом на побегеньках у "пахана", навіть розуміючи, що й при Януковичі йому мало що світить. Колись Євген Кушнарьов блискучо переміг на виборах харківського мера. Всю ніч після тих виборів я була поруч із ним, в мерії, у його передвиборчому штабі. Я навіть бігала додому, на прохання його тодішнього прес-секретаря, і смажила йому улюблену яєчню з ковбасою. Правий був Михайло Булгаков, "вигадливо тасується колода". І Євген Петрович тоді був молодий, завзятий і, здавалося, чесний. Може, лише здавалося? І потім, після його повернення з Києва, в мене була надія, що його енергійність, розум і глибоке знання проблем регіону дадуть Харкову надію на краще майбутнє. Тепер Кушнарьов може скільки завгодно крокувати харківською землею - Харкову він вже нецікавий. І не тому, що майже колишній (при будь-якому розкладі) губернатор, а тому, що колишній харків'янин, який зрадив своє місто. Бо у пам'яті харків'ян не залишиться "демократична платформа в КПРС" і Комітет захисту демократії, а залишиться "мітинг парасольок" і "Харківщина - за"...

І останнє. Я дуже вірю, що нас не подолати. Не тільки тому, що нас багато, а, насамперед, тому, що нас на майдани ніхто не жене. Я вірю, що ми переможемо тому, що в України, на щастя, є молодь, готова мерзнути ночами по наметових містечках і кричати "банду - геть!" весело й відважно.

Я дуже хочу сама жити в тій Україні, яку сьогодні, нарешті, побачив весь світ, і хочу, щоб саме в цій Україні жила моя восьмирічна донька. А коли ми переможемо - що ж, пробачте, Вікторе Андрійовичу, я знову буду в опозиції до вас, тому що я журналіст, а обов'язок журналіста - саме опонувати владі. Тільки візьміть цю владу, будь ласка. А потім - не забудьте, хто вам її вручив.

Марія Коротаєва, журналіст, Харків

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1101423493.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua