Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 29-11-2004
Володимир БОЙКО: Опозиціонерам багаторазового використання присвячується

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1101712961.html

Нарешті в минулої п’ятниці, після кількох днів політичного безладдя, український народ отримав справжнього президента – Леоніда Даниловича Кучму. Особливо приємним було те, що про це сповістив не хто інший, як голова комітету національного порятунку Віктор Ющенко, виступаючи на Майдані Незалежності перед людьми, чомусь невдоволеними фальсифікацією президентських виборів. Інформуючи народ про підсумки „круглого столу”, проведеного за участю західних політиків, Віктор Андрійович зразу ж вніс ясність у делікатне питання й заявив, що про щось там домовлявся з „президентом Кучмою” та „прем’єр-міністром Януковичем”. Шкода тільки, що Віктор Ющенко не уточнив, у якості кого він брав участь у тих переговорах, оскільки перед тим поклявся на Біблії, що президентом України є саме він і ніхто інший.

Шкода також, що Віктор Андрійович, який перед тим закликав правоохоронні органи переходити „на бік народу”, не пояснив, чиї тепер накази правоохоронці мають виконувати й що буде з тими, хто повірив у його клятву. Також незрозуміло, що мають робити ті органи представницької влади, які підняли помаранчевий прапор та оголосили, що будуть виконувати тільки укази народного президента.

В історії було безліч випадків, коли внаслідок революцій мінялися владні еліти чи навіть виникали нові держави. Але ще не було жодного випадку, коли б, вивівши народ на площі й практично отримавши владу, лідери революції віддавали б цю владу колишньому режимові й прохали провести „чесні вибори”. Такого не було й не буде. Як не буде в Україні ніяких „чесних виборів” під проводом „президента Кучми”.

Аналогії з Грузією, де був повалений режим Шеварднадзе й до влади прийшов Саакашвілі після того, як під тиском народу було проведено переголосування, тут недоречні. Оскільки проведення повторного голосування контролював не Шеварнадзе, а сам Саакашвілі. Аналогії з Польщею, до яких апелює Ющенко, де кандидат Кваснєвський, перемігши на виборах, погодився на переголосування, аби уникнути обвинувачень у фальсифікаціях, доречні ще менше. Бо попередником Кваснєвського був не Кучма, а Валенса (відчуйте різницю).

Це, звісно, не означає, що революційний шлях перетворення суспільства є єдино можливим, а переговори між владою та лідерами опозиції неприпустимі. Припустимі. Як і проведення мітингів чи навіть пікетування державних установ на посилення аргументів під час таких переговорів. Але при цьому опозиція повинна мати, окрім народної підтримки, що й таку річ, як план дій. Щоби не було такого, коли спочатку оголошується „бандитів – у тюрми”, а потім з’ясовується, що насправді бандитам треба потискувати руки й сідати з ними за стіл переговорів. Щоби не було такого, що спочатку робиться заява про те, що предметом переговорів з керманичами збанкрутілого режиму може бути тільки процес передачі влади, а потім з’ясовується, що насправді переговори ведуться про те, щоби залишити за цими керманичами владні повноваження до тих пір, доки вони не погодяться жити чесно й не проведуть демократичні вибори. Щоби не було такого, що спочатку оголошується революція, а потім людей просять почекати пару тижнів на вулиці, доки влада сама не принесе ключі від Адміністрації Президента. Оскільки перейти від переговорного процесу до революційного можна завжди. Навпаки – ніколи. Принаймні, для людей, які називають себе відповідальними політиками. Бо відповідальні політики думають передусім не про себе, а про тих, кого вони закликають ночувати в наметах на зимовому Майдані. Причому, закликають народ стояти цілодобово на вулиці лише в тому випадку, коли й самі відпочивають не в Кончі-Заспі, а поруч зі своїми виборцями.

Можна довго розмірковувати, що було б, якби конкурентом Ющенка на президентських виборах влада виставила б менш одіозну фігуру, аніж рецидивіст Янукович. Принаймні, сподіватися на те, що тоді народ у випадку програшу Ющенка сотнями тисяч вийшов б на Майдан Незалежності, не доводиться. Але спробувати шляхом фальсифікації виборів оголосити президентом європейської країни людину, „зсучену” ще під час першої ходи на зону, людину, якій все однаково, що красти - чи то шапки, чи то голоси виборців – означає спровокувати народне повстання. Бо кращої ідеї, аніж перспектива жити з президентом-уркою, для об’єднання нації й формування громадянського суспільства годі й вигадати.

Українська опозиція довго йшла до того, щоби бути гідною свого народу. Ляклива й непослідовна, вона з захопленням будувала своїми руками, точніше – картками для голосування, запропоновану режимом фашистську державу. Саме опозиція домоглася призначення до ЦВК громадянина Ківалова, який перед тим, на посаді голови Вищої ради юстиції, поставив у цікаву позу задом до Медведчука всю судову систему в державі. Саме опозиція приймала закони, які знищували залишки здорового глузду в системі державної влади та управління - варто нагадати хоча б Закон України „Про судоустрій” чи численні поправки до Кримінально-процесуального кодексу України. Саме опозиція лобіювала чинний Закон „Про вибори Президента України”, який тепер унеможливлює легітимний вихід з ситуації, що склалася. Урешті-решт, саме опозиція, переживши ганьбу Мукачевого та ґвалтування в першому турі президентських виборів, запевняла, що такого більше не повториться, а коли повторилося, то сіла за стіл переговорів з двічі судимим любителем чужих шапок.

Саме опозиція, усіляко демонізуючи Медведчука, насправді поводила себе як герой відомого анекдоту про мисливця, який вирішив уполювати ведмедя, але був тим ведмедем нахабно зґвалтований. Сповнений обуренням мисливець побіг додому, схопив автомата й повернувся на місце любовної пригоди з тим, щоби помститися кривдникові. Але був зґвалтований ведмедем удруге. Коли третього разу мисливець прибіг не те ж місце з гранатою, ведмідь, скрутивши йому руки та зігнувши зручніше, не міг приховати здивування: „Я не розумію, ти мисливець, чи педераст?”

Після усього цього лідерам опозиції треба щоденно, щогодинно, щохвилинно доводити своєму народові право називатися саме лідерами, а не іншими співзвучними словами. Доводити, що вони мають право дивитися в очі тим людям, які стоять на Майдані в калюжах мокрого снігу. А не збирати серед народних депутатів підписи за відставку уряду Януковича, якого насправді відправити у відставку з ініціативи парламенту неможливо доти, доки не сплине рік з дня схвалення Верховною Радою урядової програми.

Переговори з владою та пошуки легітимного виходу з політичної кризи, безсумнівно, прикрашають політиків європейського рівня, до числа яких себе, напевно, відносить себе Віктор Ющенко. Але в Україні такого виходу не буде. Бо людям, які фальшують вибори, легітимні виходи не потрібні. І це опозиції требо було усвідомити ще до розіп’яття першого намету на Майдані.

Тобто, варіанти юридично бездоганної легітимізації перемоги Ющенка на президентських виборах, звісно, є. Наприклад, перегляд підсумків голосування по тих дільницях, де до роботи у виборчих комісіях у день голосування не були допущені представники „помаранчевого” кандидата. Підкреслюю – мова йде зовсім не про виключення з підсумків голосування результатів тих дільниць, де були, як кажуть опозиціонери „брутальні порушення виборчого закону”. Ті чи інші порушення були крізь і невідомо, які з них вважати брутальними. Мова йде про те, що відповідно до статті 24 Закону України „Про вибори президента України” до складу дільничних виборчих комісій мають входити представники всіх кандидатів у президенти України. Та обставина, що на Сході України представників Ющенка 21 листопада масово викидали з приміщень виборчих дільниць, а їхні підписи під протоколами голосувань просто підробляли, автоматично позбавляє такі комісії не тільки права підраховувати голоси, але й права видавати бюлетені. На підставі цього всі виборчі бюлетені, видані на таких дільницях, треба визнати недійсними. Але подібне можливе лише за двох умов: по-перше, якщо по кожній дільниці були до суду у встановлені строки подані скарги уповноважених Ющенком осіб, а це викликає дуже й дуже великий сумнів. І, по-друге, якщо чинна влада згодна в такий спосіб передати владу Ющенкові. А якраз цього не буде ніколи.

Ще наївнішою виглядає ідея провести переголосування другого туру. Не кажучи вже про те, що таке переголосування не передбачено законодавчо, воно, у випадку навіть термінового внесення поправок до Закону України „Про вибори Президента Украни”, буде сфальсифіковано точно так, якщо не більшою мірою, як і підсумки останнього туру виборів. Якраз у цьому можна не сумніватися. І що Ющенко буде робити тоді? Знову клястися на Біблії, оголошувати себе президентом і виводити людей на Майдан, домагаючися четвертого туру виборів?

Також не можна покладати жодних надій і на рішення Верховного Суду України у справі за скаргами уповноваженої особи Ющенка на постанову ЦВК від 24 листопада 2004 року №1265. По-перше, одна зі скарг – та, в якій було прохання скасувати постанову через процедурні порушення, викликані тим, що підсумки голосування були оголошені без розгляду скарг на порушення виборчого законодавства – вже точно має бути залишена без розгляду. Оскільки, вже після звернення до суду, ЦВК таки розглянула скарги й тому зникли підстави оскарження.

Окрім того, Верховний Суд України за будь-яких обставин може прийняти лише одне з двох рішень:
1.Відхилити скаргу й залишити постанову ЦВК в силі;
2.Скаргу задовольнити повністю чи частково й постанову ЦВК скасувати. У разі скасування судом постанови ЦВК, у тому числі з питань встановлення підсумків і результатів голосування, рішення з цього питання приймає знову ж таки ЦВК.

Є ще один варіант вердикту Верховного Суду – визнання виборів такими, що не відбулися. Попри те, що такий варіант прямо прописаний у законі для інших випадків, аніж той, що ми маємо зараз, виключати його аж ніяк не можна через фактичну відсутність у державі судової гілки влади, а відтак – через продажність судів всіх рівнів, від районних до Верховного. Цей варіант відповідає духові постанови Верховної Ради від 27 листопада 2004 року, якою минулі президентські вибори названі такими, що не відповідають волевиявленню громадян, і є найоптимальнішим для режиму, оскільки тягне за собою збереження влади Кучми на невизначений термін з призначенням коли-небудь ще одних президентських виборів, участь у яких ані Ющенко, ані Янукович брати не зможуть.

Будь яке майбутнє рішення Верховного Суду України чи навряд щось дасть для надання юридичного лоску справжньому волевиявленню народу. А тому легітимного виходу з ситуації насправді не буде. Кучма, Медведчук і Янукович такого виходу не допустять ніколи. І дуже шкода, що Ющенко не зміг донести цю просту тезу до представників міжнародної спільноти, які приїхали до Києва минулої п’ятниці гасити пожежу „помаранчевої революції”.

Переговорний процес, який Ющенко затіяв з Кучмою – це не просто втрата часу. Це – втрата народу. Бо людина, яка погоджується грати з шулером, робить тільки одну помилку – у той момент, коли сідає за стіл.

Ще безглуздішими виглядають перемовини опозиції з Януковичем, який ніколи в житті ніяких домовленостей не дотримувався й не визнавав не те що законів, але й кримінальних „понять”. Домовлятися можна з середнім чи верхнім прошарком кримінального світу, з тими, хто цінує неписані правила злодійського кодексу й мусить дотримуватися своїх слів. Але ніяк не з нинішнім прем’єр-міністром України, який з 17-ти років належить до так званих „зсучених” – тюремного маргінесу, що співпрацює з міліцією, і для якого „кинути лоха” вважається нормою поведінки.

Ці рядки пишуться в ніч з 28 на 29 листопада, коли ще не відомо ані те, якою буде ухвала судової палати в цивільних справах Верховного Суду України за скаргою на постанову ЦВК, ані те, в який спосіб влада спробує розблокувати приміщення Адміністрації Президента та Кабміну, ані те, чи погодяться рядові міліціонери застосовувати силу до свого народу. Відоме лише, що опозиція нарешті прокинулася від сплячки. Нарешті на Майдані пролунали чіткі й ясні команди генерала Юлі, яка була єдиним мужиком в уряді Ющенка. Нарешті з’явилася хоча б якась надія на те, що наша опозиція бодай на щось здатна.

Жодна з революцій у світі ніколи не була легітимною. Такими їх робила історія. Не буде легітимною й українська революція – вона може тільки не бути, якщо захлинеться в нескінченних переговорах з людьми, сідати з якими не припустимо не те що за один стіл, але навіть на одне поле. А щоби такого не трапилося, лідерам опозиції просто треба бути чесними перед Майданом. І пам’ятати, що таким народом як наш, можна пишатися. Вже можна.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1101712961.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua