Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 01-12-2004
Тетяна Метельова, Григорій Волинцев: Влада затягує час
Телекритикa

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1101893134.html

Інтереси опозиції потребують якнайшвидшого розвитку подій і досягнення якнайбільшої масовості, котра може переломити ситуацію наверненням на бік народу силових структур в цілому.

Увага всього світу прикута до України. Це щоденно повторюване й горде відкриття вже майже перетворилося на радісне гасло на кшталт натхненного “Нас – багато, і нас не подолати”. Воно лунає на відтепер знаному в усьому світі Майдані, його чуємо з екранів телевізорів і читаємо на шпальтах газет. Так, увага прикута. Та щодалі більше – не лише через позитивний імпульс свободи, який генерується тим живим організмом, котрим зараз є Майдан Незалежності (як дивно, французи й японці, азербайджанці й німці сьогодні знають і промовляють це українське слово – Незалежність). На жаль, у смаку свободи, наново відкритим Україною для світу, з дня на день зростає тривожний присмак. Що далі?

І в заявах Євроструктур вже зсуваються наголоси: артикулювання вимоги чесних і прозорих виборів у будь-який спосіб – повторні вибори чи переголосування, у цілому по країні чи в окремих округах вже змінюється обережнішою обіцянкою визнати будь-який результат. Видається, породжена небаченого рівня толерантністю і дисциплінованістю учасників революційних подій підсвідома впевненість світу в розсудливості української влади, яка – влада такого народу! – ну, не може припуститися конфронтаційних дій, нині поволі зникає. Причина очевидна: фактичний провал переговорів між опозиційним і провладним кандидатами на посаду президента на тлі тривожного загострення ситуації на Сході країни.

Факт та його “тло”, що важить значно більше за самий факт, поєднані постаттю кандидата від влади Віктора Януковича. Принаймні, за багаторазово оприлюдненими під час “Епіцентру” Піховшека (до речі, вперше за багато років незвично ввічливого й уважного до обох учасників передачі) висловами Петра Порошенка – довіреної особи й учасника переговорів від Ющенка, які не знайшли свого спростування з боку Степана Гавриша – теж довіреної особи і учасника від протилежної сторони, саме провладний кандидат, він же – Прем’єр, уникає продовження пошуку шляхів розв’язання кризи. Шляхів, механізм знаходження яких було оговорено на зустрічі за участю і посередництвом президентів і представників чотирьох країн та двох європейських структур. Версія помаранчевих: влада тягне час. Навіщо? Чи справді час працює на владу?

Спробуємо переформулювати питання. Що ми маємо на сьогодні? Маємо масові порушення на виборах, щодо яких Верховна Рада 27 листопада ухвалила політичне рішення про неможливість встановлення волевиявлення громадян. Самі вибори визнані такими, що відбулися. Тобто – маємо нову, здатну на ухвалення рішень за вимогою опозиції і у її формулюванні, конфігурацію більшості у законодавчому органі країни, що кількісно подеколи, всупереч спротиву стійких гравців команди Януковича, зашкалює за конституційну. Намагання відмовитись від цих рішень ВР, що продемонстрували вже 30 листопада про урядові фракції, знов перетягнувши на свій бік комуністів, поки що не пройшло. Рішення більшості, якщо воно все ж таки не буде змінене, здатне започаткувати легітимізацію змін, яких уже зазнало українське суспільство. Його може продовжити рішення Верховного Суду, який ще після першого туру виборів з органу зі штампування беззмістовних негативних відповідей судових трійок несподівано перетворився на законослухняний і уважний до суті розглядуваних справ.

Отож маємо початок, або натяк на початок легітимізації тих рішень місцевих влад Західної і Центральної України, які не вкладалися в законодавче поле країни, однак цілком відображали волю громадянські й політично виниклої нації. Не вкладалися, а проте, не йшли в розріз з Конституцією й не зазіхали на порушення її засадничих принципів – територіальної цілісності, наприклад. Останнє відбулося згодом – на Сході. І це “східне тло” подій, де також фігурує постать Януковича і не лише тому, що це рідний його край.

Схід, представлений чотирма найбільш сепаратистські налаштованими областями – Донецькою, Дніпропетровською, Луганською та Харківською, апелював до відомого дитячого: “вони почали першими”. Однак невизнання результатів виборів, оголошених ЦВК, місцевими – міськими й обласними радами Києва, Черкас, Рівного, Львова, Ужгороду, Луцька тощо та багатьма містами й містечками цих регіонів і одночасне визнання більшою частиною з них Віктора Ющенка президентом зовсім не тотожне й навіть не подібне до проголошення окремої держави у Харківській області (щоправда, без самого Харкова). І за ставленням до Конституції не схоже воно й на чітко задекларований намір їх решти на руйнацію територіальної цілісності України й утворення Південно-Східної української автономної республіки (яка з легкої руки журналістів одразу отримала абревіатуру ПіСУАР). Не схоже так само, як відрізняється братерська атмосфера на повсталому Майдані й у проющенківських містах, де вільно функціонує войовничо-ворожий канал Ахметова “Україна”, від нагнітання масового агресивного психозу в східних областях, які вже встигли остаточно вирубити канали вільного слова – 5-й та “Еру”.

Своєю присутністю на з’їзді “представників місцевих влад України” Янукович політично позиціонував себе і маніфестував свої справжні інтереси й справжніх друзів. І справа не лише в тому, що ці “друзі” підтримали саме його і визнають його перемогу. А в тому, хто вони. Якщо Ющенка підтримали місцеві Ради, то Януковича – переважно представники державної вертикалі, адміністрацій на місцях – той самий адмінресурс, який його “перемогу” забезпечував. А Ради якраз навіть на проблемних і важких територіях позиції Адміністрації часто-густо не поділяють. Приклади тому – та сама Харківська міська, або ж Сумська, яка взагалі оголосила про підтримку Ющенка.

З того можна зробити висновок про характер не лише “групи підтримки” біло-блакитного кандидата, а й самої “лінії разлому” українського суспільства. Він – не територіальний. Він – територіальна проекція задавненого протистояння гілок влади – управлінської, яка репрезентує держвладу, перетворену на владу окремих груп з президентом Кучмою на чолі, і законодавчої, аналогом якої на місцях є органи місцевого самоврядування. І коли Кінах характеризує нинішню ситуацію як боротьбу влади з народом, це – не образне порівняння, а цілком коректний політаналітичний висновок.

Не випадковими тут є й аргументи, що лунали на з’їзді сепаратистів: “Ми без України обійдемося, а чи обійдеться вона без нас?”. Їх популістська орієнтація очевидна, як очевидна й економічна та політична безглуздість. Керівники Адміністрації не є вже такими не обізнаними з законами України та її Конституцією, щоб не розуміти того, що чинне законодавче поле не передбачає можливості реалізації не лише сепаратистських намірів, а й проведення референдуму про автономізацію областей. Адже ст. 2, 65, 72 та 73 Конституції чітко регламентують недоторканність територіальної цілісності України і шлях, яким це питання може бути розв’язане – всеукраїнський референдум. Щоб провести референдум за народною ініціативою, потрібні підписи “не менш як трьох мільйонів громадян України”, зібраних “не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області”. То заклик до референдуму, а особливо в поєднанні з твердженнями про позицію не визнавати рішень Верховного Суду, Верховної Ради й припинити відрахування у державний бюджет, схожий більше не на реальну спробу бунту територій чи державного перевороту (хоч з юридичного погляду таким має бути визнаний), а на масштабну провокацію з наміром вкрай загострити ситуацію.

Не можуть бути територіальні чиновники й цілком необізнаними з елементарними законами економіки й політики і не розуміти того, що промисловий Схід не є економічно самодостатнім. А застосування сепаратистами силових методів задля утримання своєї влади в регіоні тягнутиме за собою серед іншого і введення санкцій проти України в цілому, і не визнання відокремленої території суб’єктом дій. А отже, про якусь “зовнішню торгівлю” їм годі й думати. Отож ці заклики – також з популістськи-провокативного арсеналу, щонайменше спробою шантажу Майдану та тих, хто його репрезентує.

У ситуації, що склалася на Сході країни й загрожує її цілісності, усе ще чинний президент Кучма за всією логікою, здоровим глуздом і наданими йому повноваженнями мав би негайно зняти знахабнілих чиновників – керівників областей з подальшим відкриттям проти них Генпрокуратурою кримінальних справ за державний злочин. Міг же він без усіляких пояснень своїм Указом усунути з посад майже півтора десятки місцевих керівників, більшість з яких очолювала адміністрації в тих місцевостях, де перемогу здобув Віктор Ющенко. До речі, такий спосіб його реагування на “неправильне” голосування громадян не новий. Аналогічними були його дії і після виборів 1998, 1999 та 2002 року. То що заважає йому зараз? Він – деморалізований? Чи, все ж, тягне час?

З урахуванням мовленого, ці питання в кінцевому підсумку виглядатимуть як одне альтернативне: чи маємо ми вже некеровану ситуацію, а чи вона, навпаки, надзвичайно керована, як не сказати – витворена за добре розробленим сценарієм, який і надалі втілюється в життя? У разі, якщо має місце затягування часу, а не параліч агонізуючої влади, відповідь стає загрозливою. У цьому разі жодні переговори владі не потрібні.

Зрештою, що може бути і є предметом переговорів? Лише спосіб, у який буде визнано переможця: чи це буде, як уже зазначалося, повторне голосування в окремих регіонах, а чи по країні в цілому тощо. А для цього потрібна добра воля погодитися з уже ухваленим було ВР політичним рішенням – визнати, що мала місце фальсифікація. Такої волі ані команда Януковича, ані президент Кучма не виявляють, попри всі очевидні факти. І в цьому і Янукович, і Кучма (читай – і Медведчук) на диво послідовні. Тож варіант “затягування часу” задля реалізації певного сценарію подальших подій є цілком імовірним.

Для того, щоб напружену ситуацію революційної кризи перетворити на ситуацію революційної війни, достатньо не випадкової іскри в центрі – той рівень толерантності та оптимістичного піднесення, який продемонстрував повсталий український народ, виключає випадковість “іскр” (хоча, ймовірно, й на це розраховує влада, тягнучи час). Достатньо викреслити її в потрібний момент на Сході, підготовленому масованою брехнею (чого варті лише “американські валянки” та “наколоті апельсини” пані Янукович!), навалою дезинформації й розпалюванням агресивних настроїв до того, що “жахливий ворог з Заходу” на них уже іде з війною. Будь-яка масована бандитська витівка найманих головорізів під помаранчевими прапорами дуже швидко може призвести до оголошення президентом Кучмою не надзвичайного стану (який згідно п. 21 ст. 106 Конституції України потребує затвердження Верховною Радою), а воєнного, який оголошується ним одноосібно в разі небезпеки державній незалежності України (п. 20, ст. 106 Конституції України).

Час, потрібний для відповідної обробки населення східних областей України до стану засліпленої зомбованності, є для силового сценарію надто цінним – що його більше, то краще. Натомість протилежна сторона задля того, щоб унеможливити саме такий варіант, потребує протилежного – якнайшвидшого розвитку подій і досягнення якнайбільшої масовості, котра може переломити ситуацію наверненням на бік народу силових структур в цілому. Отож перспектива переговорів між двома командами, реальна тривалість яких до сьогодні складає одну годину, виглядає надто сумнівною.

Тетяна Метельова, Григорій Волинцев, для „Телекритики”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1101893134.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua