Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 02-12-2004
Ярослав Сватко: Революція чи інтервенція?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102012199.html

Я не впевнений, що майбутні історики назвуть те, що зараз відбувається в Україні революцією. У мене самого давно визріло відчуття війни – війни інформаційної, війни світоглядів, і що найважливіше для мене: інтервенції. Відсутність кулеметів у шанцях для мене не означає відсутності війни: мій противник завжди вважав, що один Троцький вартує кількох дивізій, бо дивізії можуть лише знищувати ворогів, а Троцький здатен вербувати на свій бік армії. І найгірше є те, що цей противник демагогічно прикривається якщо не гаслами про братерство, то принаймні правом на вільне поширення інформації, захисту культури тощо. Аж поки візія поразки не примусила істерично проговоритись, якою є справжня мета цих „культуртреггерів” в Україні.

Добре відомий в Україні Глєб Павловський є не лише політтехнологом. У себе на батьківщині він є до всього іншого ще й головним редактором „Русского Журнала” – видання, в якому близька до нього частина російської інтелектуальної еліти обговорює, як їм облаштувати Росію та прилеглий світ. 25 листопада у ньому з’явилась стаття Василія Посошкова з красномовною назвою „Измена!?
Украина - битва за Россию ”. І я нарешті зрозумів, що для Павловського і його однодумців їх участь в українських виборах зовсім не була втручанням у внутрішні політичні справи іншої держави – бо у світі, в якому живуть вони немає місця для суверенного волевиявлення українського народу: „К черту пошлые разговоры о столкновении геополитических, экономических и прочих интересов. Вопрос стоит о русском пространстве как таковом. На карту поставлена легальность Москвы как суверенного центра власти.” А далі Посошков пояснює, про що йдеться йому та його однодумцям: „Запад бьется не за Ющенко и уж никак не за торжество демократии. Он пытается вбить последний гвоздь в гроб недобитой России.”

Я залишаю можливість коментувати зв’язок української демократії та труни для російської державності іншим. Для мене набагато важливішою є логіка цього інтелектуального центру, який у своїх статтях постійно випереджає дії своїх підопічних на території України. Складається враження, що там пишуть інструкції, а команда Януковича виконує їх в Україні. Наприклад, 24 листопада з’являється стаття Леонтія Бизова „Родильная горячка” з вказівкою „Что касается пока номинального победителя на выборах В.Януковича, очевидно, что стать президентом всей Украины он не сможет. И задачи такой ставить не надо. Ему важно добиться фактического раскола государства с максимальной пользой для себя, с позиции силы. Ему важно максимально провоцировать противостоящий лагерь на активные и нелегитимные действия, подрывающие их поддержку в Европе. Им надо - пусть они и суетятся. В конце концов, в подходящий момент пойти на конфедерализацию Украины по аналогии с содружеством Сербии и Черногории, лишь номинально сохраняющих статус единого субъекта международного права.” То що я маю думати про автономізацію реґіонів України, яка почалась через день після цієї публікації: це спонтанна самодіяльність чи зкоординована акція? А якщо зкоординована, то звідки? Це не абстрактна цікавість: автор закінчує абзац ще цікавішою вказівкою: „Отложить лет на десять прояснение окончательного государственного статуса Украины, попытавшись сформировать два параллельных правительства Востока и Запада.”

Признаюсь чесно, що я не звертав би уваги на писання цих бажаючих спроектувати майбутнє мого народу, якби не одна деталь: головний редактор і видавець видання в одній особі одночасно проектував майбутнє українського народу в команді Віктора Януковича. Це дозволяє мені твердити, що він, головний редактор „Русского Журнала”, є одним з небагатьох, які намагаються реалізувати на практиці суспільно-технологічні ідеї, свої та своїх однодумців. А ми, як люди, яким доведеться жити в Українській Державі, маємо право знати, що нам готують ці практики-політтехнологи.

Повернемось до Посошкова. Його цілком влаштували б Кучма і Янукович, але „сокровенная суть бархатной технологии захвата власти ровно на том и построена, что у власти в Белградах и Киевах - от президентов до офицеров и сержантов - обычно стоят рефлектирующие гуманисты, которые скорее отдадут власть, нежели отдадут приказ стрелять.” Виявляється. в Україні „обнаружилась катастрофическая слабость законного режима, который, несмотря на всю свою разрекламированную "бандитскую" сущность, оказался не в состоянии арестовать и судить самозванца (це він про присягу Ющенка на Святому Письмі); вместо этого он мямлит что-то о переговорах и тянет время. И это при том, что у него не так уж мало сторонников внутри страны; но режим не в состоянии мобилизовать их на основе идеи; никто не хочет идти на баррикады ради одной только абстракции закона. И потому единственной системой, гарантирующей существование власти, остается связь с руководством России. Фактически, это оно берет на себя ответственность уже не только за Януковича, но и за Кучму, и за украинскую конституцию, и за всю тринадцатилетнюю постсоветскую историю независимой Украины.” Я не бачив російського спецназу в Адміністрації Президента, але після таких політтехнологічних висновків бачу привид війни, не менш жорстокої, ніж чеченська. І раз-по-раз у пам’яті з’являється плакат з попередженням про громадянську війну з української виборчої кампанії. Може хтось нагадає, яка сторона застосувала цей плакат? Бо у мене з’являється відчуття, що цей плакат був призначений для підготовки до післявиборного періоду...

За день до появи статті Посошкова в цьому ж журналі з’явилась праця постійного автора Нікіти Гараджі „Кто суверен Майдана Незалежности?” Автор елегантно обґрунтовує право головного редактора проектувати наше майбутнє: „Распад СССР состоялся, но легальную государственность имеет только Россия, в качестве его правопреемника. Поэтому нам ли играть в демократию, когда ее универсальная мера - как, собственно, и все прочие меры и эталоны - лежит в парижах?”, а на завершення делікатно пояснює найкращий вихід з безглуздої ситуації: „до окончательного самоопределения украинского социума еще очень далеко. А посему единственно возможным положительным как для русского, так и для украинского народов решением вопроса является аншлюс.”

Я не вірю, що в сьогоднішній Україні можна реалізувати технології генерала Муравйова – забагато студентів на Майдані Незалежності. Але ці люди з журналу Глєба Павловського живуть в якомусь власному віртуальному світі, а реалізують свої проекти за допомогою державних механізмів шостої частини суші. На з’їзд сепаратистів у Сіверськодонецьк приїхав не Вася з Тамбова, а перша особа російської столиці. Синхронно з його виступом в „Русском Журнале” 26 листопада з’являється стаття Валерія Федорова „Украинская федерация”. Ну то де, в якому куточку світу планують федералізацію України?

Врешті, дещо про майбутнє українських виборів, зпроектоване в „Русском Журнале”. У згаданій вище статті Василій Посошков бачить нову революцію російськими руками: „И если в результате всевозможных кулуарных переговоров, этих извечных спутников публичной и прозрачной демократии, будет поставлен вопрос о проведении третьего тура выборов, то, по-видимому, речь будет идти о сдаче Украины. В этом случае российская власть потеряет всяческие остатки легитимности, и все громкие разговоры о восстановлении государственности окажутся не более чем блефом для простодушного электората. Тогда народ получит право на революционное восстановление русской власти. Может быть, в каком то смысле это и к лучшему: по крайней мере, руки будут развязаны.”

Не знаю, хто і як зав’язував авторам руки, можливо що й разом з рукавами. Принаймні один мій приятель, переглянувши статтю про недобиті цвяхи у російську домовину сказав: в дурдомі амністія. Я б теж хотів посміятись над безглуздими ідеями віртуальних політтехнологів. Але щойно прийде на язик Шевченкове „бридня”, як перед очима постають невіртуальні плакати про громадянську війну і три сорти України, реальний візит в Україну мера Москви, ухвали обласних рад про автономію та з’їзд депутатів місцевих рад за участю премьєра. І люди, побиті молотками. І в мене знову виникає питання: що ж ми маємо – революцію чи інтервенцію?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102012199.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua