Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 03-12-2004
Олександр Маслак: Крок вперед, два кроки назад

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102068806.html

Останній тиждень дав змогу пересвідчитись в тому, що в “паралельному світі” живе не лише Кучма і його політтехнологи. В такій самій “віртуальній реальності” перебувають і лідери опозиції. Їх поведінка часто не відповідає не лише актуальній політичній ситуації, але прямо нагадує дії самогубці. Для означення логіки дій лідерів опозиції пригадується назва однієї ленінської праці – “Крок вперед, два кроки назад”. При продовженні таких дій вже буде актуальною інше означення - “вгору по сходах, що ведуть донизу”. І справа тут навіть не у тих чи інших конкретних діях. Справа у загальній логіці дій. Стратегії і тактиці політичної дії.

Коли на Майдані почали встановлювати намети в мене з’явилося легке відчуття “дежав’ю”. Пригадувався грудень 2000 року. Щоправда людей при встановленнні нинішнього наметового містечка було в тисячі разів більше. Можлво в нинішній “наметовій тактиці” і є якась логіка лідерів опозиції. Однак навіщо вдруге наступати на ті самі граблі? Чи можливо лідери не зрозуміли, що не достатньо лише змінити назу “За правду!” на “Пора”, а Форум національного порятунку на Комітет національного порятунку? Потрібно було винести певні уроки з протистояння зими 2000-2001 років. Зробити певні висновки про характер і логіку дії кучмістської команди у подібних кризових ситуаціях. Логіка ця доволі проста – 1) не звертатись до грубої сили на першому етапі потистояння; 2) затягнувши конфлікт, дочекатись морального виснаження учасників акцій протесту; 3)за допомогою різних провокацій добитися дискредитації учасників акцій протесту в очах суспільства 4)на останньому етапі протистояння, коли в акціях протесту намічається спад – жорстко застосувати репресивний апарат проти учасників акцій (9 березня). Звичайно, що на вулиці 2004 рік і характер акцій опозиції вже не той. Вперше за останні кілька десятиліть на вулицю вийшов майже весь Київ. В акціях протесту на лише у Києві, але й по всій Україні беруть участь міліони людей. Однак саме лідери опозиції почали з перших кроків діяти у “форматі 2001 року”. Не враховуючи того, що тоді в Україні ситуація була кризовою. Нині – ситуація революційна. Відповідно до цієї ситуації потрібно було скоригувати дії опозиційних сил.

Потрібно було більше апелювати до громадянського суспільства, а не до тих чи інших органів юстиції. Адже ні для кого не є секретом, що на кожне позитивне для опозиції рішення суду (будь-якого рівня) у влади може знайтись прямо протилежне рішення іншого суду. І події навколо “мукачівської кризи” це наочно підтвердили. Судова тяганина стала дієвим інструментом у кучмістській стратегії затягування конфліктної ситуації. При тому чомусь опозиційні лідери забули, що легальність і легітимність, це два різні юридичні поняття. Пеше означає відповідність до тих чи інших юридичних норм. Друге – моральне визнання в очах народу, громадянського суспільства. Тож для своєї легітимації в якості президента, Ющенку дійсно було достатньо виступити перед народом на Майдані. Юридично (легально) це можна було оформити “постфактум”. Однак, своїми апеляціями до “нині діючого гаранта” Віктор Андрійович фактично делегітимізував свої перші кроки.

Іншим, крім судово-юридичного, дієвим інструментом затягування конфлікту з боку влади став сумнозвіний “переговорний процесс”. Візити західних політиків, як не дивно, стали потужною зброєю у руках Кучмии і Ко. Оскільки головним результатом тих візитів стала поступова втрата опозицією ініціативи і наступального темпу. Більше того, саме переговори і “рукостискання опонентів” внесли певну деморалізацію в середовище протестних мас. Не важко передбачити й те, як подібний розвиток ситуації вплине на становище тих предстаників силових структур і дерслужбовців які в перші дні “помаранчевої ревлоюції” публічно заявили про підтримку опозиції. Адже цілком зрозуміло, що “кучмісти” нині будуть активно займатися “зачисткою тилів” в силових структурах і держорганах.

Важко сказати, чи буде Кучма і далі протискувати Януковіча в президенти, чи стане готувати на роль правителя Тигипка, Кирпу чи будь-яку іншу маріонетку. Важко також передбачити і те, коли кучмісти хочуть спровокувати нове “9 березня”. Однак те, що Кучма просто так здаватись не збирається цілком очевидно. Можливо для опозиції буде запропонований варіант 1991 року – “змінити все, нічого не змінюючи”. Буде проведено сумнозвісну конституційну реформу. Зміниться фасад режиму. І при президентові Тигипку, приміром, Жулинський отримає пост гуманітарного віце-прем’єра, а соціалісти пару постів віце-губернаторів. Те, що у більшості лідерів націонал-демокртів у 1990-х роках виробився непоганий досвід пристосуванства загальновідомо (ще у 1960-х роках відомий правозахисник Валентин Мороз означив стиль поведнки цих діячів як “синдром Павличка” – унікальна здатність адаптуватись до будь-якої зміни політичних обставин). Інша справа - чи погодяться на роль “весільних генералів” інші лідери опозиційних сил? Ті - чия політична перспектива прямо залежить від можливості демонтажу кучмістського режиму.

Довіра народу до лідерів опозиції беззастережна. Поки що. Оскільки самі лідери не усвідомлюють того, що чим більша довіра, тим більшим може бути розчарування. Тримаючи півмільйонну “армію” в місті, треба усвідомлювати те, що рано чи пізно вона почне розкладатися. Саме на це розраховує влада. Очевидно, що вона це стимулює. На минулому тижні невідомі провокатори спробували розповсюдити на Майдані банки з самогоном. З черговими закликами до штурмів адміністративних установ знову виступає відомий “революціонер за викликом” Корчинський. Починають з’являтися сигнали про те, що помаранчевою символікою починають користуватися різні кримінальні правопорушники. З цього видно, що плани дискредитації опозиційних сил поступово “запускаються у дію”. Це буде посилюватись по мірі спаду протестної активності, який зараз цілком очевидно спостерігається. В київських ВНЗ поступово іде на спад старйк. На Майдані поступово починають переважати люди з інших міст. Та й масовість протестних акцій також поступово зменшуються. Звичайно, що більшість мешканців наметового містечка та тих, що беруть участь в облозі Адміністрації президента і Кабміну стоятимуть до кінця. Однак то лише один сегмент протестних мас. Більшість же киян і жителів провінції хочуть чимшвидше “повернутись до нормального ритму житя”. Лідери опозиції, схоже не усвідомлюють цього факту. Сподівання на те, що масовість акцій буде зберігатись до безкінечності – є очевидним нерозумінням масової психології.

Від того, чи зможуть лідери опозиційних сил осмислити свої помилки і знову взяти ініціативу в свої руки, від того, чи посилиться динамка протестних акцій – залежатиме доля України у найближчі десятиліття. Зрештою, залишається ще сподівання на чудо. Чудо подібне до того, що сталося вранці 22 листопада, коли міліони раніше політично інертних людей вийшли на вулиці і майдани з метою захистити свій вибір і свою країну…

Олександр Маслак
Аналітична група “Рубікон”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102068806.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua