Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 03-12-2004
Стопудів: Одна ніч любові
мала бути колонка, а вийшов репортаж :)

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102090863.html

Мене попросили написати колонку для газети. “Слухай, - сказав редактор. – Ми вже другий тиждень пишемо про революцію. Я знаю, зара на часі громадянська лірика, але боюся, що читачу потрібна і лірика любовна. Чув, ти закохався – так давай, розкажи нам про ці переживання”.

І от сижу я і думаю, що ж я переживаю. В машині тепло, і я відгріваюся – під час зборів, простоявши годину на морозі, трохи змерз.

“А ты не думай. Твоя проблема в том, что ты сидишь у телевизора и слишком переживаешь». Це мій напарник – звати його Денис, він має невеличку фірму з виробництва мила та іншої парфумерії. Саме на його «Ауді» ми зараз мчимо нічним Києвом. В цю хвилину він розмовляє зі своїм партнером із Харкова:

- Да хоть чем-нибудь займись, чем думать без дела. Хочешь, дрова на даче руби. А ещё лучше залезь на сайт, скачай листовок и расклей по микрорайону… Да, поможет. Попробуй. Вот и молодец. Всё, пока. Победа будет!

Ми їдемо далі. На станції “Київ-Московський” стоять два поїзди без локомотивів. Всередині горять свічки, якісь постаті справляють малу нужду прямо біля вагонів. Наші патрулі засікли ці поїзди ще два дні тому – там живуть хлопці з Донбасу. Вони самі не знають, навіщо їх привезли, тому мрачно бухають по своїх топлених вугіллям вагонах. Ми виходимо з авто і проходимо повз потяги. Іван говорить з якимось дончанином. «Долго ещё тут, бл*дь, нам париться?» - «Говорят, ещё два дня…»

Ясно. Повертаємося до обмерзлої і покритої льодом “Ауді”. Нічна варта продовжує патрулювання рідного міста - всем выйти из сумрака!

У напарника дзвонить телефон. Мелодія дзвінка – фанфари з рекламних роліків Ющенка, не знаю навіть, де він пробив цю поліфонію. “Да, масик, да, - ніжно говорить напарник у трубку. – Конечно, я одел вторые штаны, я же обещал. А ты как?»

Його дружина сидить на «гарячій лінії” “Майдану”. Вона вже шосту годину спілкується з найрізноманітнішими людьми. Багатьом із них просто треба перед кимось виговоритися, іншим – поскаржитися, а дехто повідомляє конструктивну інформацію. Зараз вона каже, що дзвонив якийсь дядько, який годину тому бачив бронетехніку на Одеській трасі.

Голосіївський район – наша зона відповідальності. Ми летимо на Чабани, проїздимо Віту-Поштову, але ніяких танків не бачимо. Зате в’їзд у місто перекритий постом ДАІ. Нас пропускають без проблем, незважаючи на помаранчеві стрічечки, що ними рясно обвішана “Ауді”. Щоправда, в Києві зараз дивина побачити авто без такої символіки.

Іван – колишній солдат Внутрішніх військ, а тепер журналіст у діловому виданні – говорить із ДАІшником. “Нє, не бачив”, - каже той про танки. “Побачиш – подзвони дєжурному”, - жартує Іван. Обидва сміються. Ми стаємо біля цілодобового придорожнього кафе, п’ємо галіму розчинну каву, попутно фліртуємо з продавщицями. Поруч стоїть таксі, вусатий дядько замість “Шансону” слухає бесіду якихось політологів на радіо “Ера”. Через 5 хвилин розмови з ним і з дівчатами стає зрозуміло – танками тут і не пахло, а от два автобуси з ментами поїхали дві години тому в напрямку Василькова. Напевно, змінилися і спати поїхали.

Беремо ще по каві. “Ми угощаєм, - каже продавщиця з бейджем “Лариса”. – Коли вони вже успокояться, ця банда, а, хлопці?”

“Победа будет!” – заспокоює дівчат Денис, і в цю хвилину дзвонять уже мені. Це інший екіпаж, який чергує біля мосту Патона. Десять автобусів – три “Ікаруси” з донецькими номерами і сім “богданів” з номерами київськими, але донецькою рекламою на борту – перетнули міст і їдуть в напрямку Либідської. Всередині – цивільні. Ми кидаємо недопалки і пластикові скляночки в урну, обтрушуємо з взуття сніг, прощаємося і залазимо в легковик.

Зараз по всьому місту і його околицях – близько десятка наших машин. Ми обмінюємося інформацією через координатора або один з одним. Важко навіть сказати точний механізм, у всіх є мобілки або рації, зв’язок нормальний – ми в курсі переміщень різних авто Києвом, і це знання і нічна траса переповнює тебе адреналіном і радістю. Це цікавіше навіть, ніж із банджо стрибати. : ))

В салоні балаканина – всі розмовляють по телефонах про те, що де відбувається, хто що бачить, яку інформацію ставити на сайт і що сказала Юля Тимошенко. Поза контекстом тільки два чоловіки – Іван, який вивчає роздруковані літеросполуки автомобільних номерів – які літери якому регіону відповідають – і той, хто в нас сьогодні за кермом, найманий працівник рекламної агенції Тарас. Він також на зв’язку зі своєю дівчиною.

«Да, - каже Тарас. – Ліки в один пакет, вони там самі розберуться, а «Мівіну» в інший. Вобщєм, спакуй так, щоб не розсипалося. Зараз за цим всім заїде Лисий, він відвезе хавку на Майдан. Скажи йому, що ліки – в Будинок Профспілок. Той, шо з годинником нагорі».

Тарас диктує ім’я і по-батькові лікаря з наметового містечка, якому треба передати ліки. “Все, Лисому привіт. Так, малесенька, я теж. І я тебе. Цілую і це, - він стишує голос. – Дочекайся мене, харашо? Пока».

Вже друга година ночі, машин небагато, і їхати швидко і приємно. Іноді назустріч пролітає авто зі стрічками чи навіть прапором, ми обмінюємося трьома гудками – “Ю-щен-ко!” Нас багато по всьому місту. Десь їздять такі ж команди, як наша, десь хтось так само пакує їжу і ліки для Майдану, патрулює вулиці, вивчає закони, чергує на телефонах, робить сайти, малює плакати, друкує листівки, виходить на демонстрації... Ми знаємо тільки невеличку частину народної потуги, а всю її не знає ніхто.

Ми чинимо опір не для Ющенка. Ми боремося не за політиків, а за себе, за своїх коханих і близьких. Дочекайся мене, харашо? Ми любимо, і захищаємо свою любов.

“Ось вони!” – видихає Тарас. Так і є. Три “ікаруси” і сім “богданів” із рекламою “Донгорбанку”, вулиця Артема. В “ікарусах” – статечні люди похилого віку, які з втомленою цікавістю розглядаються довкола. А от в “богданах” публіка більш стрьомна – якісь пацани в чорних куртках, дехто голений налисо, багато хто спить, в руках – пляшки з пивом. Ми вітаємо їх гудками, розвертаємося на Московській, наздоганяємо і їдемо у хвості.

“Хай понапрягаються, - каже Іван. – Щоб знали, що ми за ними стежимо”.

“А чё, в армии донецкие себя отлично показывали - міркує Денис. – Я корешился с одним из Горловки – Юра Стогнюк, как счас помню…».

Але Івану не до того: «Вони явно у якийсь санаторій спати їдуть. Проведем їх до Чабанів, і ще на каву заїдем. Ця Лариса мені так підморгувала…»


“Це все прекрасно, - скаже завтра редактор. – Але це більше, ніж влазить у нашу колонку. Це взагалі репортаж. І де тут серед громадянської лірики любовна?”

“Вам що, мало?” - щиро дивуюся я. “Мало, - зітхає він. – Видно, що ти любиш, але не видно, що кохаєш”.

Харашо.


“Ауді” повільно сунеться за “мерином” із номером 058 ВР, який замикає колону автобусів. Я розгортаю листочок із записаними номерами і дістаю з під светра телефон. Мені відповідає найкращий у світі голос. Його власниця зараз знаходиться в одному з інтернет-кафе у центрі. Це наш резервний зв’язок і точка скидання інформації на сайт.

“Я люблю тебе, сонце, - каже вона мені. – Тут накурено, чай несмачний, і купа арабів щось джерготить не по-нашому. Так що ставити на сайт?”

“Я теж тебе люблю, - кажу я. – Став таку інформацію – “Проспектом 40-річчя Жовтня в напрямку Одеси їдуть десять автобусів з цивільними...” Диктую номери.

“Все, зараз вішаю, - вуркоче вона мені у вухо. - Ще дві години, і мене змінить Таня. Я буду вдома, ти скоро?”

“Так, через пару годин і ми змінюємся, - відповідаю я і стишую голос. – Дочекайся мене, харашо?”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102090863.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua