Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 04-12-2004
Микола Хавронюк: Деякі положення проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України"

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102174849.html

Микола Хавронюк, канд. юрид. наук

Деякі положення проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України" (№ 4180) є юридично неприйнятними

Аналіз проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України" (№ 4180) дозволяє зробити висновки про юридичну неприйнятність таких його положень.

1. Положень статей 78 і 120 про те, що народні депутати України можуть обіймати оплачувані посади міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади.
По-перше, відповідно до Указу Президента України від 15 грудня 1999 року № 1573/99 "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади", на сьогодні існує 17 міністерств і, відповідно, 18 посад міністрів (включаючи міністра Кабінету Міністрів України) і 46 посад керівників інших центральних органів виконавчої влади, тобто усього 64 таких посади. Згідно з новою редакцією Конституції України, окремі з цих посад або й усі ці посади можуть обійматися народними депутатами України. Отже, теоретично кожен сьомий народний депутат України може посідати водночас і посаду в органах державної виконавчої влади. Крім того, ніщо не заважає посідати такі посади народним депутатам України, які одночасно будуть обіймати певні посади у Верховній Раді України, зокрема посади Голови Верховної Ради України, першого заступника Голови Верховної Ради України, заступників Голови Верховної Ради України, голів комітетів тощо.
На наш погляд, це суперечитиме принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, закріпленого у ст. 6 Конституції України. Якщо, наприклад, народні депутати України - керівники органів виконавчої влади (особливо "силових" та деяких інших ключових) водночас будуть обіймати певні посади у Верховній Раді України, або будуть керувати фракціями та групами у Верховній Раді України, цілком можливим може стати їх намагання узурпувати владу у державі.
По-друге, за таким підходом народним депутатам України слід було б дозволити водночас посідати посади у системі судової влади, зокрема посади суддів Верховного Суду України і суддів Конституційного Суду України. Очевидно, що це так само безглуздо з точки зору принципу поділу державної влади, як і посідання посад водночас у системі законодавчої та виконавчої гілок влади.
По-третє, можуть виникати правові конфлікти (колізії) між повноваженнями особи як народного депутата України і як керівника органу виконавчої влади. Між тим, ч. 2 ст. 6 і ст. 19 Конституції України вимагає від державних органів здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах та відповідно до законів України, а від посадових осіб органів державної влади діяти лише у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України.
По-четверте, ті народні депутати України, які будуть обіймати посади в органах виконавчої влади, будуть мати дещо інший правовий статус порівняно як з рештою народних депутатів України, так і з рештою керівників органів виконавчої влади.
По-п'яте, керівники центральних органів виконавчої влади, які будуть також і народними депутатами України, можуть особливо не перейматися питаннями власної юридичної відповідальності за посадову бездіяльність або за зловживання службовим становищем чи перевищення службових повноважень. Адже на них так само буде поширюватися депутатська недоторканність, як і на інших народних депутатів України. Це може суттєво вплинути як на їхнє особисте ставлення до виконання службових обов'язків, так і на діяльність керованих ними міністерств і відомств.

2. Положень статей 85 (п. 12), 103 (пункти 10 і 12) і 114 про те, що до повноважень Верховної Ради України належить "призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України та Голови служби безпеки України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, припинення повноважень зазначених осіб на цих посадах, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України".
По-перше. З цієї норми не зовсім ясно, чи входить до повноважень Верховної Ради України вирішення питання про відставку тільки тих членів Кабінету Міністрів України, які призначаються за поданням Прем'єр-міністра України, чи усіх членів Кабінету Міністрів України.
По-друге. Відповідно до ст. 8 Закону "Про Збройні Сили України", головнокомандувачем Збройних Сил України є за посадою Міністр оборони України, якщо він військовослужбовець, а в разі, коли Міністром оборони України призначається цивільна особа, - начальник Генерального штабу Збройних Сил України. З огляду на це неясно, чому Президент України, як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, має призначати саме міністра оборони, а не головнокомандувача Збройних Сил України.
По-третє. Згідно з п. 17, 18 і 19 проекту, Президент України, крім того, що він є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, також: призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.
Отже, за логікою цих положень, Президент України мав би вносити подання про призначення не тільки Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України та Голови служби безпеки України, а й деяких інших керівників центральних органів виконавчої влади - або тих, які за посадою входять до Ради національної безпеки і оборони України (крім Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України та Голови служби безпеки України, це також Міністр внутрішніх справ України), або тих, які очолюють інші, крім Збройних Сил України, військові формування (Державну прикордонну службу, Внутрішні війська МВС України, Війська Цивільної оборони України, Управління державної охорони). Але, згідно зі ст. 118 проекту, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, за поданням Прем'єр-міністра України призначає Уряд України. Він же і припиняє повноваження цих осіб на посадах. Отже, між зазначеними нормами Конституції України у разі їх прийняття існуватиме беззаперечна колізія.

3. Положення п. 5 ст. 121, згідно з яким до функцій прокуратури України додається нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
По-перше, ця функція частково охоплюється іншими функціями, покладеними на прокуратуру України згідно з чинною ст. 121 Конституції України, зокрема функціями: підтримання державного обвинувачення в суді; представництва інтересів громадянина в суді; нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
По-друге, відповідно до Конституції України (статті 55, 101, 124, 150, 152), парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, а судовий контроль - суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Згідно з чинним законодавством України, контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина з боку державної виконавчої влади здійснює Міністерство юстиції України, а також інші органи державної виконавчої влади.
Отже, усі гілки влади беруть участь у цьому процесі, і додавати до них ще й прокуратуру (зі спеціальною функцією) було б зайвим. Натомість, треба було б створити систему регіональних представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, і надати більш широкі повноваження як Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, так і його представникам.
По-третє. Юридично некоректним видається саме формулювання: "нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами". Адже із нього неясно, про додержання законів з яких питань йдеться - з питань нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, з питань додержання прав і свобод людини і громадянина чи з питань прав і свобод людини і громадянина.
Скоріше за все, йдеться про останнє - "нагляд за додержанням законів з питань прав і свобод людини і громадянина", але необхідної нормативної чіткості у Конституції України все ж таки не буде.
По-четверте, нагляд за додержанням законів з питань прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами включає нагляд за додержанням цих законів усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Тобто - і Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, і судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України. Проте, згідно з Конституцією України (ст. 85), лише Верховна Рада України може здійснювати контроль за додержанням законів з питань прав і свобод людини і громадянина з боку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а діяльність Конституційного Суду України з цих питань взагалі перебуває поза контролем з боку будь-якого іншого державного органу (ст. 150). Що стосується судів загальної юрисдикції, то нагляд за додержанням законів з питань прав і свобод людини і громадянина в їхній діяльності з боку прокуратури здійснюється у межах виконання функцій підтримання державного обвинувачення в суді і представництва інтересів громадянина або держави в суді.
Таким чином, слід було б говорити не про "нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами", а принаймні про "нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами".

4. Виникають також певні сумніви з приводу того, що Законом "Про внесення змін до Конституції України" може бути змінена форма правління, тобто спосіб організації державної влади - без затвердження цих змін всеукраїнським референдумом.
Зазначеним проектом фактично пропонується змінити форму правління в Україні, яка є складовою конституційного ладу, з президентської на парламентську. Але, відповідно до ст. 5 Конституції України, "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами".
Отже, той факт, що у чинній статті 6 Конституції України, де йдеться про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, нічого не зазначається про реальну владу Президента України і президентська влада не віднесена до жодної з цих гілок, аж ніяк не виключає необхідність застосування процедури, відповідно до якої законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні положення" за умови його прийняття затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України (ст. 156 Конституції України).

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102174849.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua