Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 06-12-2004
Володимир Діброва: Агонія Хохляндії, народження України

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102327428.html

Болісні пологи ще не скінчилися, і тому важко не тільки осмислити, а й просто розсортувати думки. Ще зарано переводити дихання і відсапуватися. Хвилі теплоти, натхнення, здивування, щему і страху захльостують, навіть, тих, хто стежить за революцією на відстані. Сподіваюся, що цей погляд людини, яка бачить ситуацію іззовні, зацікавить і стане в пригоді безпосереднім творцям історії.

Приголомшують не лише сила вибуху та інтенсивність спалаху народної волі. Нечуваним є те, що праведний гнів не потьмарює розуму, що демонстранти випромінюють не злобу, а приязнь, що юрба прагне не повбивати, а пригорнути своїх опонентів.

Що відбувається? Звідки така повінь теплоти? Хіба це не ті самі люди, які ще вчора скаржилися на все, ледве давали собі раду і були переконані, що чесним способом нічого не доможешся? Ті самі люди, які прагли світ за очі емігрувати подалі від злочинної влади. Де поділися їхня огида до громадської роботи і степовий анархізм? Хіба не з нашого краю походять вирази “гуртове – то чортове” та “моя хата скраю”? Де поділося бажання “щоб у сусіда корова здохла”? Як могло статися, що опозиція змогла відкласти всі свої розбіжності і об’єднатися проти спільної хвороби? Заради чого незнайомі люди підтримують одне одного? Й чого вони домагаються? Хліба? Миру? Справедливості? Демократії? Єдино вірної ідеології? Чистоти релігійних обрядів? Чи, може, вони хочуть щось комусь довести? Щоб і у нас було не гірше, ніж у людей?

Ні. Жодне з цих гасел і жодна із цих потреб не надихнула б народ. Очевидно йдеться про щось набагато глибше. Про звільнення. Про свободу.

Більшість людей уявляє собі свободу, як щось абстрактне чи, в кращому разі, зовнішнє. Те, за що треба боротися. Певні права, гарантовані законом. Свободи не мають ті, що сидять по в’язницях, чи перебувають у рабстві. А решта – люди вільні. І це, безумовно, так. Але свобода, виявляється, - поняття внутрішнє. Свобода – це подарунок кожному з нас. Ще до всяких щеплень кожен, хто народився, одержує свободу. Бери, не ховай її, користуйся! І, як то не дивно, але цей факт залишається найбільшою світовою таємницею. Але так сталося, що 21 листопада 2004 року українці відкрили для себе цю таємницю і досі не можуть отямитися від щастя. Тому крик “Ю-щен-ко!” – це вигук первісної, безмежної радості людини, яка раптом прозріла. Тепер вона бачить, що їй не треба ні в кого питати дозволу, що ніхто не зможе забрати в неї зір, і що свобода – це відповідальність, і дисципліна, і радісне само-обмеження.

Не дивно, що ті, хто не зазнав такого перетворення, щиро думають, що вся причина – в "наколотих наркотиками помаранчах". Або у доларах, запханих в американські валянки. Або у масовому гіпнозі якоїсь косоокої секти. Якого пояснення можна чекати від сліпців? Їм дуже важко без проводиря і його палиці.

Але, мабуть, до цього відкриття в нас ніколи б не дійшло, якби тема свободи не була стрижнем української нації. Втекти у степ, за пороги, за Дністер, стати вільним козаком, оселитися на слободі, на хуторі, відгородитися тином, вирити ставок і насадити садок – хіба не про це весь наш фольклор?

Назва молодіжної організації “Пора” – це пряме свідчення того, що плід визрів. Звичайно, хотілося б, щоб не було цих тринадцяти років корупції, брехні та криміналізації національного життя. Але чи готове було покоління радянської інтелігенції до прозріння? Навіть, шістдесятники з їх культурницьким пафосом були продуктом марксистської освіти, для якої свобода це – усвідомлена необхідність. Тобто, приреченість, язичницький фатум, невблаганна доля. І ні наступне покоління циніків, ні прагматисти, які прийшли до влади, щоб “вирішувати свої питання” не могли вирватися із полону “маємо те, що маємо”. Але, що цікаво, їхній досвід виявився дуже повчальним. На щастя, вже підросло покоління, над яким не тяжіє колись всесильна “необхідність”.

Інший доказ змін. Джерелом найнадійнішої інформації про українську революцію є не CNN, і, навіть, не BBC, а українська інтернетська преса, зокрема “Українська правда”. Де й поділася наша традиційна велемовність і хвороблива схильність до іронії. Новини, що з’являються на ком’ютерному екрані, є об’єктивними, свіжими і достатньо аналітичними. Для порівняння, в американських новинах останніх десяти днів домінують такі проблеми, як узаконювати чи не узаконювати маріхуану, та як загнати населення до крамниць, щоб воно більше витрачало. А ведучі провідних телестудій, незважаючи на силу аналітиків, які намагаються подати українську тему в усій її простоті й багатомірності, продовжують трактувати ситуацію як боротьбу католицького, україномовного заходу України проти православного, російськомовного сходу. Так їм простіше.

Те, що опозиції так довго не вдається сковирнути махінаторів, означає, що хвороба вразила весь організм. Конотопські сотники Забрьохи та іхні писарі Пістряки (читайте класику, там вже про все написано!) не здатні керувати вільними людьми, але ясно, що вони махлюватимуть і чіплятимуться за владу до кінця.

Ще один висновок – про центральність Києва. І не лише для слов’янства чи для всієї східної гілки християнства. Якби ви чули, як в понеділок (29.11.04) на загально-американському радіо (NPR) билися за Україну народжені в Києві Джін (колишній Євген) Фішель, старший радник Держдепартаменту США, та Йоханан (колишній Іван) Петровський, доцент Північно-Західного Університету! Повірте мені, це не є типовою поведінкою урядового службовця та університетського професора.

Крім політичного й метафізичного вимірів події останніх десяти днів мають ще і казковий вимір. Злі чаклуни хочуть вбити красеня-героя. Це їм не вдається. Тоді вони спотворюють його, він на очах старіє і вкривається лускою й струпом. Щоб закляття втратило силу цього принца-князенка мусить покохати красуня. Тільки в такий спосіб вона врятує й себе, і його. Український народ із честю виконує місію казкової красуні. Справа тепер за врятованим нею принцем.

За минулі десять днів ми дізналися про світ і про себе щось надзвичайно важливе. Як би далі не повернулися події, ми не маємо права забувати про це. “Раз добром зігріте серце вік не прохолоне” (Т.Шевченко)

Початок помаранчевої революції припадає на 21 листопада. Це за старим стилем – свято архистратига Михаїла, ватажка всього небесного воїнства. Християни вірять, що ангели охороняють і, навіть, воюють за них кожну хвилину людського життя. І це добре. Але, як відомо, ангели – істоти безтілесні. Тому їм для успішної роботи конче потрібні наші руки, голови і серця.


Володимир Діброва,
редактор відділу публікацій Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102327428.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua