Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 10-12-2004
The Economist: Той, хто кидає виклик
The Economist

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102676402.html

Драма, що розгорталася на вулицях України в останні тижні, сама по собі була захоплюючою. Але для Заходу навіть більшу значимість має її відголос в Росії. В той час, як діло йде до перемоги Віктора Ющенка, спроби російського президента Владіміра Путіна перешкодити цьому виглядають ще більш незграбними. Але вони також і пригнічують тих, хто ще сподівається, що Росія Путіна може рухатися шляхом, що веде до політичного лібералізму - і що Путін приятель, а не ворог Заходу.

Так якби втручання до України було замало - залунали антизахідні промови. Перебравши фальші (навіть за радянськими мірками), Путін та міністр закордонних справ Росії Сергей Лавров, звинуватили Захід у втручанні в Україну з метою порушити стабільність в регіоні. Цього тижня Лавров розкритикував Організацію з безпеки та співробітництва в Європі, спостерігачі від якої засвідчили порушення на українських виборах три тижні тому. Путін закинув на рахунок іракського тимчасового уряду і його планів провести вибори наступного місяця.

В той час як зростає політичне протистояння з Путіним, справа ЮКОСу, що розгорталася з часу арешту його президента та найбільшого акціонера Михаїла Ходорковського, добігає розв'язки. Під тиском колосальних податкових претензій ЮКОС близький банкрутства. Його основні нафтові активи потраплять до рук Газпрому, компанії, яку контролює держава. Це також підтверджує, що Росія з Путіним вже не є - якщо була взагалі - на шляху до економічного лібералізму. Коротше кажучи, Україна, войовничі голоси Кремля та пригода з ЮКОСом, спонукають Захід переглянути напрямок, в якому Путін веде Росію, і переоцінити свою політику стосовно нього.

Босс

Те, що Путін в більшій мірі автократ, ніж демократ, було зрозуміло відколи він став президентом Росії у 2000 році. Але після хаосу єльцинської ери, багато хто сподівався, що він щонайменше наведе порядок, заставить поважати право власності та закони - і це, з часом, дозволить вкорінитися інститутам ліберальної демократії. Ці надії схиляли багатьох європейских лідерів на бік Путіна, змушували утримуватися від критики війни в Чечні, піднімати питання громадянських прав чи свободи преси. У 2001 році американський президент Джордж Буш хоробро заглянув в очі Путіну і відчув його душу - чесну та достойну довіри. Ще недавно, в цьому році Буш заявляв, що в Росії правлять свобода та закон.

Насправді, надії на виникнення в Росії політичного плюралізму, розлетілися на друзки ще до того, як партія Путіна отримала більшість у дві-третини в російському парламенті, Думі, в грудні минулого року, і до того, як сам Путін дістав приголомшуючу перемогу на перевиборах в березні. Придушення незалежного телебачення та більшості незалежних газет, переслідування інакомислячих багатих бізнесменів (олігархів), фальсифікація виборів, все свідчить про контрольні інстинкти, які можна очікувати від колишнього офіцера КДБ.

Мовчазне схвалення спроби вкрасти українські президентські вибори, втручання в Абхазію і Молдову, підтримка Путіним диктаторського режиму в Білорусі, показують, що ці інстинкти він застосовує не лише щодо Росії, але й усіх країн колишнього Радянського Союзу, про розпад якого, як публічно зізнався, він шкодує. Що гірше, його інстинктивні відповіді на критику російської політики в ближньому зарубіжжі, стали ворожими щодо Заходу. У відповідь ставлення Заходу теж стає прохолоднішим.

Економічна несвобода

Таким чином економіка залишилася єдиною сферою, де залишалася надія на зміни. За Путіна вона дуже зросла, в основному завдяки стабільним цінам на нафту, але також і правильній макроекономічній політиці. Іноземні інвестори, забувши, як попеклися на російському дефолті в 1998 році, повернулися. Та неминуча загибель ЮКОСу і очевидність того, що Путін більш зацікавлений у відновленні контролю над економікою, ніж у її лібералізації, знову викликають збентеження.

Це не означає, що Ходорковський чи інші олігархи святі. Судова справа була спрямована на те, щоб миттєво виправити помилки приватизації 1990 року, що народила олігархів, накладаючи на них на них та їх компанії несподівані податки. Але атака на ЮКОС, найуспішнішу та найбільш прозахідну з російських компаній, була найгіршим засобом для розвязання минулих помилок, засобом вибірковим, непослідовним, керованим не законом, а політикою. Страх, що це може бути передвісником нападок на інші компанії, здається, підтвердили новини цього тижня про несподівані претензії щодо несплати податків до телекомунікаційної компанії ВимпелКом.

Що гірше, все яснішим стає той факт, що нападки на ЮКОС частково мотивовані бажанням кремлівських союзників Путіна збагатитися самим. Однією з найбільш непривабливих рис Росії за Путіна є зростання корупції. Бізнесмени стверджують, що незважаючи на новий наказ Путіна про викорінення корупції, тепер вона більш розповсюджена, ніж у найгірші роки правління Єльцина. Саме корупція є причиною багатьох найбільш складних російських проблем - від плачевного стану армії і війни в Чечні до підтримання порядку та боротьби з тероризмом. Путін признає, що багато росіян бояться міліцію навіть більше, ніж бандитів. Та його спроби боротися з корупцією в кращому випадку були нерішучими - підтримкою контролю держави та знвагою до закону Путін створює самі ті умови, які необхідні для процвітання корупції. Поміж тим, реформи на підтримку бізнесу, обіцяні перед президентськими виборами на другий термін, залишаються у стані невизначеності.

Висновок напрошується сам. Будучи далеко не реформатором в політиці і економіці, який, хоч і не без помилок, але веде країну демократичним шляхом, Путін став перешкодою для змін, відповідальним за погано керовану автократію. Постає питання: що може зробити Захід?

Коротка відповідь: не так багато. Незважаючи на неефективну політику щодо України, влада Путіна не викликає протесту в Росії. Більш того, порівнюючи з роками правління Єльцина, коли Росія залежала від МВФ, Захід має не так багато економічних важелів впливу. Навпаки, з огляду на його зростаючу залежність від російських енергоносіїв деякі з них можуть потрапити до рук Кремля.

Навіть, якщо і так, тверде визнання того, що Путін іде в неправильному керунку, значно краще від покірної згоди. Західні лідери висловлюють Україні схвальну підтримку, опираючись наріканням Путіна про втручання. Вони можуть зробити більше для підтримки про-демократичних сил Росії, особливо неурядових організацій, на які посилюється тиск. Заходу не треба протегувати Росію в її намаганнях вступити до Світової Організації Торгівлі, не потрібно потакати Путіну, який готується головувати на самміті Великої Вісімки у 2006 році в Москві. Можливо, не час говорити про холодну війну - Росія не є тією загрозою, якою був Радянський Союз. Але час подивитися на Путіна не як на друга, а як на того, хто кидає виклик.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102676402.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua