Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 12-12-2004
О.БІЛЕЦЬКИЙ: Hова ідеологія для нової Україhи

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102883752.html

HОВА ІДЕОЛОГІЯ ДЛЯ HОВОЇ УКРАЇHИ

О. В. БІЛЕЦЬКИЙ

"А все-таки її люблю. Мою Україну широку..."
Т.Г.Шевченко

Напевно, ані для кого вже не є секретом, що в даний час наша молода незалежна держава знаходиться в стані дуже тяжкої й глибокої загальносистемної кризи, яка охопила практично всі сторони української дійсності.
Hа пам'яті існуючих нині поколінь громадян ще не було такого насправді катастрофічного падіння рівня виробництва, культури, моралі, народжуваності, самого життя народу. Дійсно, коли б ще в мирний час для переважної більшості населення (а за даними деяких дослідників ця величина нині сягає вже 90-93 % від його загальної кількості) такої потенційно розвинутої й багатої європейської держави, як Україна, найбільш важливою проблемою стала би проблема елементарного фізичного виживання?
Вельми трагічним є те, що за останні роки в Україні фактично було зліквідовано так званий "середній клас" - соціальний прошарок між дуже бідними і дуже багатими громадянами, який звичайно становить основу стабільності та опору влади в будь-якій державі і при різних політичних режимах. В результаті цього дуже значна кількість людей не тільки залишилася без жодних засобів до існування, але й втратила свій попередній соціальний статус (а саме - це люди сприймають найбільш боляче).
Таким чином, в українському суспільстві вже відбулася критична поляризація соціальних сил та інтересів на два антагоністичні табори надмірно багатої меншості і надзвичайно бідної більшості, що вже дуже скоро може призвести до непередбачуваних наслідків.
Доводиться констатувати той факт, що сьогодні в Україні склалася вибухонебезпечна соціальна ситуація, яку (у повній відповідності з теорією отців марксизму-ленінізму) можна вважати революційною.
Здається, що керівництво держави добре це розуміє. Однак і до цього часу майже нічого не робиться для того, щоб можна було докорінно змінити цю негативну соціальну ситуацію, постаратися рішуче і швидко покращити життя народу і тим значно послабити неухильно зростаючі напруженість і агресивність у суспільстві.
Утім, це не дивно. Як випливає із особистих виступів представників керівництва держави, воно само ще й досі остаточно не визначилось, яку саме Україну треба будувати, заради кого, чого і в чиїх інтересах проводяться нинішні реформи (які, до речі, за їх наслідками для громадян і суспільства доречніше було б називати "деформами").
Взагалі, відсутність позитивної і гуманної філософії реформ, системності і послідовності, рішучості в їх проведенні, певної схваленої й підтриманої суспільством ідеї-мети, ясних соціальних орієнтирів, бачення віддаленої історичної перспективи, чіткої довгострокової програми дій, вибору соціально-допустимих засобів і методів її впровадження, серйозного урахування об'єктивних законів розвитку і специфічних особливостей українського суспільства, глибокого наукового аналізу його сучасного становища і реального стану справ у державі, - якраз і є однією з характерних рис діяльності українського керівництва на протязі всіх років незалежності.
Дедалі все більше стають помітними певні спрощеність і механістичність мислення, технократичність і негуманність підходу владних структур до складних соціальних процесів і явищ, їх споживацьке ставлення до людей і суспільства. Має місце чітка орієнтація влади на першочергове вирішення будь-якою ціною власних поточних проблем та егоїстичне задовільнення своїх потреб, в жертву яким звично приносяться довгострокові інтереси як окремих громадян, так і всього суспільства.
Відсутність у сучасній українській внутрішній політиці того, що прийнято називати "людським фактором", постійне ігнорування суспільних і особистих інтересів, думок і поглядів громадян, волюнтаризм і брак відповідальності керівництва за свої дії, його не підконтрольність суспільству, фактичне усунення народу від реальної участі в управлінні державою, - ведуть, як наслідок, до зростаючого взаємного відчуження влади і народу, до їх морального протистояння, до втрати нинішніми державними структурами й політиками народної довіри та підтримки, а, значить, і до слабкості та неефективності самої державної влади. Виходить так, що сьогодні влада і народ існують нібито в різних вимірах простору й часу, окремо одна від другого, і кожен сам за себе, хто як може, вирішує свої особисті проблеми.
В цій ситуації саме державне управління (з його архаїчними образом мислення, принципами й засобами керування, формами організації, кадровою політикою та іншим) стає головною причиною загострення кризи та могутнім фактором, що постійно дестабілізує життя суспільства. Якраз тому всілякі намагання суб'єкта влади в сучасних кризових умовах виконувати свої функції призводять лише до ще більшого поглиблення кризи, хаосу, ентропії держави й суспільства.
Тут, мабуть, було б цілком доречно згадати вислів древньокитайського філософа Чжуан Цзи (IV cт. до н.е.): "Коли мудрий береться за державні справи, хіба ж він стане керувати зовнішнім? Він спочатку виправляє себе, а вже потім діє і робить лише те, що може зробити бездоганно" [Антология даоской философии. - М., 1994. - С.91].
Коли влітку 1991 р. відбувся розпад СРCР і замість нього на карті світу з'явилася низка нових незалежних національних держав, разом із панівним до цього в країні політичним режимом занепала і його офіційна ідеологія - комуністична. Тоді ж сталася і значна деідеологізація як суспільства в цілому, так і його владних структур. Тому сьогодні в Україні фактично немає ані офіційної державної, ані взагалі жодної соціальної ідеології, такої собі "філософії життя", яка цілком добровільно визнається й поділяється абсолютною більшістю громадян.
Автор розглядає деідеологізацію (тобто звільнення нашого суспільства від засилля і диктату попередньої тоталітарної ідеології) в цілому як дуже позитивне явище. Взагалі наявність в країні якоїсь єдиної офіційної ідеології, що охороняється й підтримується всіма існуючими у влади засобами, мабуть, якраз і є однією з основних ознак тоталітаризму. Але, в той же час, у будь-якому стабільному суспільстві завжди існує якась загально визнана система світогляду, що базується на спільності соціальних, політичних та інших інтересів, на цільових та цінностних настановах, на потребі в конструктивних і позитивних орієнтирах, які визначають шляхи та засоби практичної реалізації накреслених соціальних цілей і завдань.
Треба сказати, що колишня офіційна ідеологія, не дивлячись на всі її відомі недоліки, все ж таки відігравала дуже значну соціальну роль у житті радянського суспільства. По-перше, вона консолідувала громадян СРСР навколо спільної, єдиної (нехай навіть у чомусь і міфічної) мети побудови комунізму, яка, проте, морально визнавалась та схвалювалась більшістю. По-друге, вона забезпечувала суспільство і майже кожного громадянина баченням позитивної історичної перспективи, вказувала чіткі соціальні орієнтири, а також шляхи і засоби практичної реалізації ідеалу. По-третє, вона була начебто квазірелігією (із своїми особливими культом святих та обрядністю). Як і кожна релігія, вона виконувала в суспільстві компенсаторну психотерапевтичну функцію, надаючи народу оптимістичну віру в "світле майбутнє", відчуття стабільності існування й почуття впевненості в завтрашньому дні. Hарешті, по-четверте, ця ідеологія сприяла соціалізації індивідів та виступала своєрідним моральним регулятором міжособистісних і суспільних відносин.
Історично склалося так, що напередодні надбання Україною незалежності в запасі у неї не знайшлося готової конструктивної системи світогляду, яка б змогла рівнозначно замінити попередню комуністичну, дорівнювала б останній за своєю масштабністю і була б, як і та, визнана більшістю громадян країни.
Спочатку здавалося, що ідеї національного визволення й створення незалежної української держави здатні якось надихнути й об'єднати народ України навколо спільної мети; і це дійсно сталося на якийсь невеликий час (годі лише згадати підсумки грудневого референдуму 1991 р.). Але з набуттям Україною незалежності і суверенної державності, перед нею об'єктивно постали нові історичні завдання економічної, політичної, духовної й культурної розбудови суспільства у відповідності до сучасних загальносвітових стандартів. Вони, природно, потребували й цілковито нових конструктивних ідей, підходів і принципів, які б змогли ідеологічно забезпечити етап соціального й державного реформування, що почався в країні, на ділі об'єднати громадян держави навколо певної, загальної для всіх ідеї-мети, спільних цінностей та інтересів. Проте, ще й досі в Україні не знайшлося жодної соціально-політичної сили, яка б змогла своїми ідеями зацікавити й згуртувати більшість членів суспільства, натхнути їх до активної розбудовчої діяльності. А без цього, напевно, говорити про будь-яку стабілізацію обстановки, вихід із кризи і подальший прогресивний розвиток молодої держави буде просто даремно.
В цілому нинішній стан ідеологічної сфери України можна визначити як "ідеологічний вакуум". Таке становище в історії відоме. Воно звичайно буває тоді, коли певні ідеали, що раніше з'єднували й надихали суспільство, вже втратили свою принадну силу, а інших, які б змогли їх замінити, ще немає.
Сучасний стан "ідеологічного вакууму" таїть у собі дуже реальну небезпеку для суспільства. Так, насамперед, він призводить до стрімкої дегуманізації українського соціуму,що постійно поглиблюється. Це є вельми негативний процес, при якому на ділі кояться знецінення життя простої людини, зневага до її прав, честі й гідності, можливостей та інтересів, звуження умов і факторів, які забезпечують її нормальну життєдіяльність і розвиток.
Поряд із дегуманізацією йде деморалізація суспільства, що особливо виявляється в безпрецедентній соціально-політичній апатії громадян, з одного боку,а також у швидкому розпаді традиційних духовно-моральних основ народного буття - з іншого. Останнє, наприклад, проявляється у повальній "матеріалізації" усіх суспільних відносин, коли інтереси вульгарного прагматизму, власної користі і хижої наживи раптом починають ставати головним мотивом життя та поведінки людей. Небезпечних, як відомо, розмірів сягає у нас криміналізація економіки, суспільства в цілому і (що є особливо загрозливим) його управлінських структур і правоохоронних органів.
Усе це відбувається на фоні постійного погіршення соціально-психологічного стану в суспільстві. У теперішній час у багатьох людей (із-за втрати бачення будь-якої соціальної перспективи, життєвих і моральних орієнтирів, соціально-економічної нестабільності та матеріальної незабезпеченості) спостерігаються різні страхи, невпевненість в майбутньому, розгубленість, дезорієнтація, нерозуміння поточної ситуації, почуття своєї незатребуваності й непотрібності соціуму, відчай і зневіра у власні сили та здатність змінити до кращого будь-що в цьому світі.
З часу надбання Україною незалежності різні соціальні й політичні сили (які знаходяться не лише в країні, але й за її межами) постійно намагаються заповнити "ідеологічний вакуум", пропонуючи українському суспільству свої ідеї та погляди. У головному всі вони збігаються з традиційними західними соціально-політичними доктринами: комуно-соціалістичними, демократичними, ліберальними, консервативними, націоналістичними, релігійно-клерикальними, альтернативними.
Оцінка сучасного соціального та соціально-психологічного стану українського суспільства, а також відношення до всіх цих доктрин з боку масової й індивідуальної свідомості показує наступне.
Комуно-соціалістична ідеологія, яка раніше була в країні панівною (навіть незважаючи на збереження в умах багатьох людей пострадянських пережитків), в цілому є здискредитованою в очах суспільства, головним чином, завдяки повній невідповідності своєї теорії до історичної практики, тотальній неправді та чисельним злодіянням попереднього політичного режиму. Тому, мабуть, оця ідеологія вже ніколи не зможе користуватися колишніми довірою, визнанням і моральною підтримкою більшості українського народу.
З іншого боку, для суспільної та індивідуальної свідомості громадян України зберігають свою привабливість саме ті елементи комуно-соціалістичної ідеології, які були основані на експлуатації нею споконвічних загальнолюдських цінностей та інтересів: поривання людей до свободи, соціальної справедливості, рівності, нормальних людських стосунків, стабільності, миру, чесної й вільної творчої праці та ін.
Особливо треба відзначити, що сьогодні переважна більшість громадян України кровно зацікавлена в збереженні цілого ряду реальних соціальних досягнень,які відбулися в попередні радянські часи. Особливо це стосується деяких важливих для людей громадянських прав, що раніше, при соціалізмі, гарантувались попередніми Конституціями СРСР і УРСР. Це в першу чергу такі гарантії, як право на труд, соціальний захист, дешеве державне житло, безкоштовні медична допомога, освіта та ін. Можна стверджувати, що ці права теперішні мешканці України вважають своїми природними правами, і тому вони "не зрозуміють" будь-яку політичну силу, всяку владу, яка б дозволила собі мати сумнів у цьому.
Окрім того, в суспільстві явно помітна зацікавленість у деяких ліберальних і демократичних ідеях, що також мають гуманістичну спрямованість. Людям зрозумілі і близькі такі положення сучасних західних ліберальних та демократичних доктрин, як визнання природних прав і свобод людини (особливо прав на особисту і економічну свободу, на трудову приватну власність), гарантії їх захисту незалежно від соціального та майнового статусу, статі, віку, національності, принципи цивілізованої і гуманної ринкової економіки, ліквідація чи значне пом'якшення різних форм втручання держави в справи особи й суспільства, рівність можливостей, виборність і розподіл влади при її безумовній відповідальності перед народом, широке самоврядування і т.д.
Проте, це ще зовсім не значить, що буржуазно-ліберальні ідеї та моральні цінності епохи "дикого капіталізму", які в даний час настійливо нав'язуються українському суспільству під виглядом його визволення від тоталітаризму (з їх культом наживи і споживацтва, індивідуалізмом, жорстокістю, практицизмом та аморальним прагматизмом), здатні натхнути й підняти весь народ України на боротьбу за "світле капіталістичне майбутнє".
По-перше, вони погано сумісні зі специфічними особливостями сучасного пострадянського суспільства, яке відмовилось від соціалізму, але "звикло" до нього. По-друге, в менталітеті мешканців України, на відміну від західного, завжди дуже важливу роль грали не раціонально-практичні, а емоційні, глибинні, часто навіть несвідомі фактори, духовно-моральні регулятори життя та поведінки. І хоча українцям завжди були притаманні прагнення свободи і матеріального добробуту, одначе більшість із них ніколи не була байдужою до того, яким шляхом і за рахунок чого це досягається.
Hарешті, в сучасному "постіндустріальному" світі, який постійно змінюється у бік усе більшої його гуманізації, вже дуже важко знайти країну, де б існував такий "дикий капіталізм", який пропонується нам.
Тому у нас, скоріше за все, буржуазний лібералізм (який по суті і є сьогодні класовою ідеологією тих самих 7% надмірно багатої меншості населення України), як і комуно-соціалістична ідеологія, також особливих шансів на успіх не має.
Ще менш привабливими для українського суспільства в цілому являються ідеї націоналістичні. Особливо це стосується ідей радикального націонал- шовіністичного толку. У даному випадку мова йде про всіх націоналістів, - і тих, хто виступає із закликами типу "Україна - для етнічних українців!", і тих, хто пропонує повернутися у "рідне лоно" Російської імперії, не бажаючи визнати історичний факт незалежності нашої держави. Справа в тому, що й ті, й інші націоналісти не враховують однієї дуже важливої та серйозної обставини. А саме: сьогодні в Україні швидко та безповоротно іде об'єктивний процес формування української політичної нації на базі двох основних етнічних груп української й руської (саме так, а не російської!) з включенням сюди представників цілого ряду інших етносів. Їх усіх - українців - сьогодні природно об'єднує, в першу чергу, єдина Батьківщина-Україна, а також спільні історична доля, умови життя, соціально-політичні, економічні, культурні та інші інтереси.
Тому вимоги деяких сил, з одного боку, про виділення якоїсь певної етнічної групи з багатонаціонального Українського народу (при визнанні лише за нею виключних прав та положення в суспільстві), чи, з іншого боку, про об'єднання в так звану "єдину сім'ю слов'янських народів" (до якої чомусь цілком несправедливо відносять лише три з них та ще й казахів), суперечить ходу природного історичного розвитку української поліетнічної нації. Це також фактично не співпадає сьогодні з інтересами більшості громадян (в тому числі й українського походження) і, крім того, підриває загальнонаціональну єдність та інтереси України, котрі в першу чергу потребують збереження становища миру й стабільності в суспільстві.
Разом із тим, цілком справедливими й законними є деякі вимоги національно-патріотичних сил. Наприклад, про використання, як державної, древньої символіки Руси-України (котра має, між іншим, дуже глибокий езотеричний смисл), про єдину державну мову - українську, єдине громадянство, створення в самій Україні відповідних умов для вільного й всебічного розвитку, разом з іншими, корінного українського етносу.
"Ідеологічний вакуум" сьогодні намагаються заповнити і представники різних традиційних та нетрадиційних для України релігійних конфесій і клерикальних політичних течій. Деякі з них дуже наполегливо пропонують свій особистий світогляд у якості не тільки соціальної ідеології, але й такої собі "державної релігії", яка нібито повинна сприяти об'єднанню українського суспільства.
У зв'язку з цим, треба сказати, що зараз по своєму соціальному складу наше суспільство в цілому є достатньо сучасним, розвиненим, високоосвіченим і світськім. Переважну більшість його членів складають атеїсти та "стихійні віруючі" (тобто люди, які вірять в існування Бога-Творця чи якоїсь "Вищої Сили", але не відносять себе до певної релігії, не відвідують храмів, не виконують церковних обрядів). Тому багато людей, які внутрішньо позитивно сприймають високий моральний зміст релігійних учень (наприклад, того ж християнства), в той же час не можуть погодитись з фундаменталістсько-догматичним, архаїчним та часто примітивним їх тлумаченням деякими представниками церковних установ. Викликають роздратування, відштовхують людей і такі явища, як релігійні фанатизм, винятковість, екстремізм та політично-світські прагнення певних церковних кіл, які є об'єктивно несумісними з щирою вірою та служінням Богові.
В цій ситуації важко сподіватися на те, що суспільство з радістю зустріне штучне нав'язування йому, як офіційно прийнятих, поглядів та ідей якоїсь однієї з існуючих в Україні церков. Скоріше за все, такий крок зміг би викликати рішучі протести та протидію з боку більшості наших громадян та інших конфесій. А це може ще більше загострити і так напружене соціальне становище в державі.
До цього слід додати, що будь-яка офіціалізація релігії просто є несумісною з поняттями "правова демократична держава" чи "громадянське суспільство", де мають бути справжні свобода совісті, духовний та ідейний плюралізм, віротерпимість і, у відповідності до відомої заповіді Христа "Богу - Богове, кесарю - кесареве", повне відокремлення церкви від держави.
Ще меншим впливом у суспільcтві користуються різні альтернативні партії та рухи (наприклад, партія зелених, Українська Духовна Республіка, Рерихівське товариство, послідовники П.К.Іванова та ін.), ідейною основою яких виступають нова постматеріальна система цінностей та необхідність першочергової зміни духовно-морального складу суспільства. Мабуть, це відбувається із-за їх малочисельності, недостатньої розвинутості та поки що незвичної для широкого загалу ідейної орієнтації. Але, не дивлячись на це, їх спрямованість у майбутнє, віра в добро, людський розум, справедливість, в необхідність духовного та морального вдосконалення людини, її гармонійної єдності з природою та інше, - із співчуттям та зацікавленістю сприймаються іншими людьми.
Таким чином, погоджуючись у принципі з деякими положеннями тієї чи іншої соціально-політичної доктрини, що пропонується сьогодні нашому суспільству, воно в цілому не може зробити вибір на користь якоїсь однієї з них. Відбувається це, скоріше за все, тому, що кожна з цих теорій (якщо її взяти всю і саму по собі) не в повній мірі відповідає нинішньому стану і рівню розвитку самого українського суспільства, масової та індивідуальної свідомості, сучасним інтересам і потребам його членів, новим історичним завданням, що зараз об'єктивно стоять перед Україною. Мабуть, саме тому більшість українських громадян проявляє байдужість як до самих цих ідей, так і до соціально-політичних сил, які їх пропонують.
Проте, звертає на себе увагу той факт, що найбільш зрозумілими і прийнятними для громадян стають саме ті окремі елементи всіх цих доктрин, котрі мають чітку гуманістичну спрямованість, безпосередньо орієнтовані на людину, її інтереси й проблеми або якось відносяться до загальнолюдських цінностей.
Також в українському суспільстві (навіть незважаючи на всі відомі труднощі сучасного життя) помітні досить значні патріотичні настрої, які далеко не завжди залежать від якихось конкретних політичних поглядів чи соціально-демографічних факторів.
Отже, вивчення сучасного соціального стану в Україні, думок її громадян дозволяє зробити принаймні три висновки:
1. В теперішній час Україна дуже потребує рішучої гуманізації усіх сторін суспільного життя і всіх соціальних відносин.
2. Україні потрібен свій особливий, новий і оригінальний шлях розвитку, який зміг би на основі інтеграції та синтезу поєднати в собі найбільш прогресивні риси сучасних соціальних систем, забезпечити спадковість й безперервність українського історичного процесу, і, в той же час, повністю відповідати загальному напрямку розвитку всього людства.
3. Cьогодні українське суспільство відчуває потребу в цілковито новій світській "філософії життя", яка б змогла вказати йому цей новий прогресивний шлях розвитку, запропонувати нові соціально-важливі цілі і орієнтири, прийнятні для громадян і суспільства засоби й методи вирішення нових історичних завдань.
Стає очевидним, що ця нова українська "філософія життя", як і попередня комуністична ідеологія, також має бути масштабною, цілісною, науковою, орієнтованою в майбутнє України системою ідей та поглядів на світ і суспільство. Але, на відміну від останньої, - більш сучасною й прогресивною за неї, насправді гуманістичною по своїй суті і народно-патріотичною за своєю спрямованістю.
Автор вважає, що нова українська ідеологія повинна відповідати таким принциповим умовам:
- бути побудованій на знанні та урахуванні об'єктивних законів розвитку природи й суспільства;
- базуватися на неперехідних загальнолюдських цінностях і бути проникнутою духом гуманізму;
- спиратися на корінні інтереси й потреби кожної особи та суспільства в цілому (головним із котрих є прагнення всіх до щастя, свободи, безпеки, стабільного існування та всебічного прогресивного розвитку);
- враховувати загальносвітовий, а також власний історичний досвід, менталітет, багаті духовно-моральні, культурні, інші прогресивні традиції багатонаціонального українського народу;
- наголошувати на спільності та неподільності українського народу (нації, українців), який складають всі громадяни України, незалежно від їх етнічного походження чи інших соціально - демографічних чинників;
- виходити із факту існування України як незалежної і суверенної держави, яка є невід'ємною складовою частиною та рівноправним членом світового співтовариства, але має свої особисті національні інтересі і стратегічні цілі;
- підкреслювати необхідність першочергової опори на власні сили, творчій потенціал та здібності самого Українського народу;
- виховувати громадян України в дусі патріотизму, гуманізму, соборності, солідарності, співпраці та взаємодопомоги;
- знімати діалектичне протиріччя між новим і старим не шляхом боротьби і взаємного виключення, а їхнього синтезу та примирення;
- бути миролюбною, конструктивною, орієнтованою не на конфронтацію, а на цивілізовану, гармонійну згоду всіх особистих і суспільних інтересів, ненасильницьке вирішення всіх конфліктів на основі взаємних компромісів, поступок і консенсусу;
- стверджувати, що чесна, добросовісна і творча праця є основою розквіту України й добробуту кожного конкретного її громадянина, а також однією з головних соціальних цінностей;
- мати позитивний соціально-психологічний настрій;
- виступати моральним регулятором життя суспільства, створюючи в ньому атмосферу рішучого неприйняття і морального осуду всіляких негуманних і антисоціальних проявів.
Думається, найбільш підходящою ідейно-теоретичною основою для нової української "філософії життя" могла б стати вже існуюча доктрина наукового гуманізму. Вона була розроблена видатним індійським мислителем і державним діячем, лідером партії Індійський національний конгрес Дж.Hеру на рубежі 40-50 років нашого століття. Відомо, що якраз тоді Індія, щойно звільнившись від англійського колоніального панування, знаходилась майже в таких умовах і вирішувала такі ж проблеми, як і Україна сьогодні.
Основним змістом цієї доктрини є її принципова орієнтація на людину як вище творіння природи і творчо-створюючу силу, яка здатна за допомогою розуму та при посередництві цілеспрямованої практичної діяльності перетворювати до кращого навколишню дійсність. Тому стверджується, що сама людина повинна складати не лише центральний пункт світогляду, але й мету всякої практичної діяльності; а "людський фактор" розглядається як корінний і важливіший фактор усякої належної до виконання справи. Наголошується, що найвищого ступеня свого розвитку суспільство зможе досягти лише при гармонійному поєднанні двох сторін людського прогресу - духовної і матеріальної, які є нерозривними та взаємно доповнюють одна одну. [Див.: Литман А.Д. Современная индийская философия. - М., 1985. - С.326-329].
Безперечною вартістю теорії наукового гуманізму є те, що вона вперше переводить гуманізм із сфери чисто ідеально-абстрактної в область конкретно - практичну, зв'язуючи воєдино проблему всебічного (внутрішнього і зовнішнього) розвитку і вдосконалення природи людини з проблемами розбудови незалежної національної держави, а також соціального і економічного розкріпачення народних мас. А це, мабуть, і є зараз дуже актуальним для України.
В ролі деяких додаткових аргументів на користь вибору саме цієї доктрини, як основи для нової української "філософії життя", можна було б подати такі.
По-перше, саме гуманістичні елементи різних сучасних соціально-політичних доктрин одержують сьогодні найбільший відгук і користуються найбільшою популярністю у населення України. Це відбувається, певно, не тільки тому, що вони співзвучні корінним інтересам і потребам громадян, але й значною мірою відповідають власним українським народним традиціям і менталітету.
По-друге, ідеї гуманізму, орієнтованого передусім на людину та її базові інтереси, так або інакше, є в складі майже всіх із перелічуваних вище соціально-політичних доктрин. Багато з них прямо походять від гуманістичних ідей древніх філософів-стоїків, ранніх християн і західноєвропейських гуманістів епохи Відродження. Отже, гуманізм саме і є тією загальною, центристською ідейною платформою, яка єдино здатна на основі найбільш значних для всіх людей, загальнолюдських інтересів та цінностей примирити й консолідувати заради спільної мети - побудови в Україні нового гуманного суспільства - різні соціально-політичні сили, партії, рухи, верстви населення, громадян.
По-третє, багато сучасних філософів і суспільствознавців вважають, що людство впевнено й безповоротно крокує в бік формування коли-небудь у майбутньому на Землі єдиної гуманістичної цивілізації. Тому свідомий вибір наукового гуманізму як нової соціальної теорії та повсякденної практики, певне, зміг би не тільки об'єднати все українське суспільство, забезпечити його важливою, позитивною, перспективною метою. Він об'єктивно відразу поставив би Україну в передові лави людства, яке поступово просувається по шляху соціального прогресу до гуманного світоустрою.
Звичайно, взята за основу доктрина наукового гуманізму Дж.Неру потребувала би певного її творчого доопрацювання у відповідності до сучасних українських умов і особливостей, із залученням при цьому кращих досягнень світової та вітчизняної гуманістичної думки.
Безпосередньо з питанням про нову українську ідеологію пов'язане й питання про ту соціально-політичну силу, яка змогла би розробити й запропонувати її суспільству. Вище вже відмічалося, що й до цього часу в Україні такої сили ще не знайшлося. Як свідчать дані соціологічних опитань, жодна з діючих в державі політичних партій (до речі, як і органи державної влади) сьогодні не користується ані підтримкою, ані довірою, ані авторитетом у переважної більшості громадян.
Очевидно, що це відбувається з ряду різних причин. Скажемо тут лише про одну з них, але, мабуть, найбільш головну. Жодна з цих політичних інституцій у дійсності не відбиває, не виражає і не захищає реальних інтересів усього Українського народу.
Українські партії сьогодні є, як правило, досить слабкими, відносно малочисельними, організаційно нерозвинутими й нестабільними політичними утвореннями. Вони лише декларативно проголошують великі цілі, формально спираються на якісь окремі соціальні верстви, нібито виражаючи іхню волю та захищаючи їх інтереси. Насправді ж дуже часто вони лише обслуговують різноманітні спеціфічні потреби своїх лідерів та їхнього найближчого оточення, яке входить до складу партійного керівництва і апарату.
Позбавлені справжньої широкої та тривкої опори в народі, відірвані від його реальних проблем, багато політичних лідерів (незалежно від їх "кольору") сьогодні більше за все заклопотані боротьбою за особисту владу чи вплив на українському політичному "олімпі". Таким чином вони намагаються забезпечити собі більш широкі можливості для реалізації власних або групових цілей та необмежений доступ до фінансових і матеріальних ресурсів суспільства.
Прекрасно бачачи і розуміючи це, даючи перевагу судити "за плодами", Український народ (який за останні роки не раз був пограбований, принижений, скривджений та обманутий у своїх найкращих сподіваннях на незалежність України) сьогодні вже не вважає своїми справжніми представниками й виразниками своєї волі ані державні структури, ані діючі партіі.
Це є одним із свідчень того, що нині в Україні фактично відбувається і фатально поглиблюється відрив вітчизняного політичного процесу від маси народу. Небезпека цього явища полягає в тому, що доведений до відчаю народ, який сьогодні ще й об'єктивно не має змоги своєчасно і ефективно вирішувати свої гостріші проблеми через легальні політичні інститути, дуже скоро може вдатися до їх, розв'язання іншим, неконституційним шляхом...
Стає все більш очевидним, що рішуче переломити сучасну "застійну" ситуацію в Україні, допомогти подолати загальносистемну кризу, консолідувати суспільство і мобілізувати його на виконання нових історичних завдань змогла би поява в Україні цілком нової, могутньої соціально-політичної сили в особі всеукраїнського, широкого й масового народно-патріотичного руху гуманістичної орієнтації. Його ядром і авангардом могла би стати загальнонародна партія нового типу, яка у своїй теоретичній та практичній діяльності неухильно буде керуватися ідеями наукового гуманізму (умовно назвемо її "Український народний конгрес - УHК").
Cвоєю соціальною базою цій новій партії треба було б розглядати не якісь окремі суспільні верстви чи групи, а весь Український народ у цілому. Справжнє та послідовне служіння власному народу, співгромадянам мало би бути сенсом існування і всієї діяльності УНК.
Одну з важливіших сучасних українських проблем автор бачить у нагальній потребі об'єднати зусилля всіх внутрішньо чесних і порядних людей, які щиро поділяють принципи гуманізму, люблять свою землю, свій народ, здатні усвідомити актуальні суспільні потреби і поставити їх вище особистих, готові активно діяти разом у відповідності з своїми силами, здібностями й можливостями заради великого майбутнього України та її громадян. Вирішення цієї проблеми якраз і могла б узяти на себе УНК.
Можна було б визначити й основну мету партії. Вона, на думку автора, мала б виглядати приблизно так:
"Створення в Україні такого гуманного та ефективного соціального устрою, при якому б існували реальні умови й можливості для вільного, економічно забезпеченого, стабільного, безпечного, наповненого глибоким духовно-моральним змістом буття, всебічного розвитку та самореалізації кожного члена українського суспільства".
При цьому оновлення та перетворення України, що вже й так об'єктивно існує як незалежна національна держава, в державу насправді правову, народну, демократично розвинену (тобто в інструмент політики не 7% населення, а всього українського народу) розглядається в якості однієї з важливих умов і засобів досягнення основної мети УНК.
Головними та першочерговими завданнями партії можна було б вважати такі:
По-перше, конституційним шляхом домагатися впровадження в Україні справжнього і розвинутого народовладдя, рішучої зміни принципів і засобів керування державою, а також перебудови всієї системи державного управління, її структур і функцій у відповідності до законів загальної теорії систем та об'єктивних потреб українського суспільства.
По-друге, забезпечити прискорене й ефективне вирішення проблеми значного підвищення рівня добробуту та якості життя всіх українських громадян, їх соціального захисту шляхом проведення гуманної внутрішньої політики. Ця політика в першу чергу має бути спрямованою на: а) соціально-економічне визволення Українського народу, б) перетворення всіх наших співвітчизників у справжніх вільних власників результатів своєї праці, що мають реальну можливість вільно і за власним розсудом розпоряджатися та обмінюватися ними, в) всілякі захист та підтримку вітчизняного підприємництва та товаровиробництва; г) створення в Україні широкого й потужного "середнього класу" та перетворення якомога скоріше всього українського народу в "економічно пануючий клас".
По-третє, всіляко сприяти докорінній регуманізації суспільства, державної влади, усіх суспільних зв'язків і відносин.
Не має сумніву, що особливим та постійним внутрішнім завданням УНК треба було б вважати подолання дії у ній самій деяких негативних соціальних законів (наприклад, того ж "залізного" закону олігархізації Міхельса), що об'єктивно призводять сьогодні до переродження та розкладу майже всі українські партії та владні структури. Тому в УНК повинні існувати такі організаційні принципи і механізми, які б на ділі змогли забезпечити панування в ній відносин гуманізму та широкої демократії, дозволяли своєчасно розпізнавати та звільнятися від чужих елементів, не допускали переважання інтересів керівництва над інтересами рядових членів, робили її гнучкою та динамічною, чуткою до змін у суспільстві, здатною до внутрішніх перетворень та саморозвитку, до пошуку та виховання нових ярких політичних лідерів та державних діячів.
Скоріше за все, тільки така загальнонародна партія, якщо вона зможе на основі гуманістичних ідей швидко розробити і запропонувати суспільству нову і цілісну "філософію життя", вказати йому важливу, благородну і прогресивну мету, знайти і донести до кожного мешканця України соціально-прийнятні засоби і методи її досягнення, яка візьме на себе обов'язок по практичному втіленню нових ідей у життя і стане нести справжню політичну відповідальність за стан справ у державі та свою діяльність, доведе не на словах, а на ділі чесність, принциповість і порядність своїх намірів, - якраз і зможе у майбутньому розраховувати на широкі народні визнання, повагу та підтримку.
Автор вважає, що до створення і формування партії УHК, cтрого орієнтованої на служіння інтересам громадянина й суспільства, до прискореної розробки її гуманістичної ідеології та програми дій потрібно приступати вже тепер, негайно і не витрачаючи марно дорогого часу.
Напевно, історія не простить усім нам, хто нині існує в нашій рідній, широкій і благодатній Україні, якщо ми дозволимо собі злочинно знехтувати унікальною можливістю мирним та ненасильницьким шляхом реально втілити у життя багатовікову мрію українського народу, який завжди жадав бачити свою улюблену землю насправді вільним, оновленим, справедливим, щасливим, заможним і квітучим краєм.


12 грудня 1995 р.
м. Харків

Майдан-ІНФОРМ звертає увагу на дату написання статті, якій сьогодні виповнилося 9 років!

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1102883752.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua