Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 24-12-2004
Юрій Яновський: Вершники. Чубенко, командир полку
Ініціатива Майдану "Наш рідний Донбас"

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1103840935.html

На конi їхав Чубенко, кiнь пiд ним був морений, кiнь спотикався, чубенкiвський загiн брiв напомацки, полiськi сосни обступали з усiх бокiв, i шумiли, i сипали рiвним сном шепiт, i рипiли, мов снасть, i воркотiли, мов паруси. Лiсовий вiтрильний флот плив у широкий свiт, на небi плескалися синi озера мiж снiгових пустель, крижина на крижину, гора на гору - пiд вiтром хаос i битва.

Чубенко хилив голову й пускав з руки повiд, кiнь спотикався на корчах лiсової дороги, урочиста лiсова осiнь нахилилась над загоном, багато було поранених, якi несли перед собою обмотанi руки, мов бiлi келехи. А дехто тримався за груди чи за живiт, i трудних несли на ношах, двоколки з патронами виглядали, як грона, до них тулилися пораненi й потомленi. Попереду йшли похмурi й неголенi велетнi, мiцно ставили ногу обвiшанi патронами й гранатами бiйцi.

Загiн Чубенка помалу посувався крiзь лiс. Донбас, далекий i жаданий, стояв їм у очах, доменщики й слюсарi, мартенщики й склодуви, шахтарi й вальцювальники, рудокопи й чорнороби - усi йшли за їхнiм Чубенком, за мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим, невiдступним i непосидючим.

...Чубенко дивився на карту i вiв далi.

Наче дном моря посувався загiн донбасiвських партизанiв, i здавалося, що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, i човники гойдаються пiд сонцем. А загоновi вийти треба на берег i оглянутися назад на перейдене море. На березi курiтиме Донбас, i заводи на ньому, домни, шахти й гути, i вся краса рiвного шматка, зеленої поверхнi. Легко там дихати, мов на передгiр'ї стоїть Донбас, i двигтить цiле пасмо гiр вiд його трудового трепету.

Чубенко дивився на карту, швидко має бути лiсникова хата, без неї не можна орiєнтуватися. I таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й пiдiгнав коня.

Крiзь жовтi стовбури бiлiла стiна, блищало вiкно на стiнi, дим коливався й закручувався i плив, угору, хата зникала й знову виринала, i незабаром видко стало, що то не хата, а купка бiлих берiз. За березами озерце лiсове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу рокiв, i вода стала чорна мов у казцi чи на хiмiчному заводi.

Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен похитувалось, "Рушай, - гукнув Чубенко, - рушай, донбасiвська республiко!", i погойднувся в сiдлi, мов жартома. Вiн вiдчув, що тиф ламає його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки, "за мною, пролетарi!"-гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт.

"Мiтинг, мiтинг, - закричали партизани, - куди ти нас завiв, Чубенко?"

Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики, кидали об землю зброю. "Годi нам блукати, польському пановi продався, отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви знали, його треба зв'язати, фершала за командира". Обвiшаний патронами авангард стояв мовчки.

На небi вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, над чорним озером лiс порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на конi, серце його закипало кров'ю, перед очима стояла бiла пелена, вiн розсунув її долонею, i за цим настала тиша, бо всi зрозумiли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром рота не розтулить, клятий i горлатий, вiн зараз кричатиме про Донбас, про мету, про революцiю, вiн загляне кожному в вiчi, i нiби кожний тодi загляне сам собi в вiчi. Чубенко тобi сталь i зварить, та Чубенко за свого й голови не пошкодує, але ж i допече, бо в'їдливий i завзятий, такого мати в окропi купала, а батько кропивою пестив.

Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вiчi, i раптом покинув повiд, зiскочив на землю, - "нада вперед", - сказав дiловито i пiшов пiшки дорогою. За ним пiшов його кiнь, сосни рипiли, i мовчки рушив за Чубенком загiн, хто на конi, хто двоколкою, хто пiшки.

I коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити, коли пораненi обмотали калiцтво й почвалали слiдом за авангардом, тодi з валки пролунав пострiл. Чубенко поточився у всiх на очах i повернувся обличчям до загону. Вiн стояв спокiйний i рiшучий, хоч здавалося, що вiн прощається очима з загоном та з бiлим свiтом, що вiн зараз упаде перед своїми донбасiвцями, упаде, як прапор, беззвучно i не можна буде його пiдняти, i нiчим не полагодити отакого сталевара.

Та Чубенко стояв i стояв, не кажучи й слова, не роблячи й руху, сосни в його очах поверталися догори окоренками, крiзь туманнi кола вiн бачив мартенiвський свiй цех, i обрубники з усiєї сили оббивали деталi пневматичними зубилами. Чубенко стояв i стояв, а загоновi здалося, що вiн весь залiзний i яку завгодно негоду вистоїть, i тодi того, що стрiляв, схопило кiлька рук. Одразу ж йому було вибито око й покалiчено рота, його штовхали крiзь весь. загiн до Чубенка, всi пiзнавали рудого фельдшера, пiдступного приблудька, кожне не жалувало рук.

Фельдшер викотився з лав перед Чубенковi очi, впав, потiм став рачки, мов хотiв завити на сонце, i нарештi пiдвiвся на рiвнi, тримаючись за вибите, око, закривавлений, ревучи вiд болю. Чубенко помалу розстебнув кобуру, витяг зброю i, не цiлячись, поклав фельдшера наповал, вилiз на коня й продовжував путь, ведучи загiн, конаючи вiд тифу, б'ючи себе по головi, щоб прогнати бiль.

На заходi сонце зрiвнялося з лiсом i котилося нижче, по всьому лiсi переплуталося косе промiння, воно злегка вiбрувало й гойдалося разом з вiтами, воно обплутало дерева й потяглося через дорогу, мов казкова заслона, мов рiка з чарiвною водою. До неї потрапив Чубенко й поїхав у нiмбi, сяйво вiд Чубенка заслiпило загiн. За командиром пройшли тим мiсцем донбасiвцi, не пiзнаючи один одного, обгортаючись красою й мiццю, молодшаючи й забуваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась пiд сонцем, i хворi почали марити: один - мартеном, а другий - гутою.

Чубенко зник у темрявi лiсу й прихилився на секунду до шиї коня, вiдсахнувся назад, став з одчаєм виборюватись з-пiд тiєї зливи марення, що нахлинула на його мозок. Вiн кричав на канавникiв i лаяв формiвникiв, вiн кликав до печi майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з iнженером. Iнженер ставав слiдчим з французької контррозвiдки, теплий одеський вiтер завiвав у вухо, голова гула вiд реву морських хвиль, на березi стояла лiсникова хата. Чубенко йшов до неї i не мiг дiйти, дерево по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка вiдчаєм. Без лiсникової хати не можна випустити з мартена топлення, i на секунду Чубенко прокинувся й зрозумiв, що тиф бере не жартома, треба вiдiгнати його й вести на Донбас загiн.

Чубенко бив себе по головi, намагався не стогнати, до нього пiд'їхав ад'ютант i запропонував стати на ночiвлю. Сонце тим часом зайшло, малиновi й рожевi тремтiли на заходi хмари, захiд сонця вiщував негоду. Високо над лiсом законився щерблений мiсяць, вiн був кволий i ледве виблискував, а потроху вижовтiв, набрався жару й став свiтити скiльки мiг, бо вже зайшла нiч, i Чубенкiв загiн став на ночiвлю.

Серед високого лiсу отаборились рештки Донбасiвського полку. Полк робив свої немудрi й нескладнi справи пiд щербленим мiсяцем: на потрiбнiй вiдстанi було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети, а стрiльцi - гвинтiвки, лiкар помастив йодом рани, померлого тифозного поклали на землю осторонь, вiн чекав на двох поранених, що саме доходили. З ними прощалися товаришi, обiцяли донести їхнi слова до Донбасу, сказати на їхньому заводi i їхнiм родинам...

Юрій Яновський, 1932

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1103840935.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua