Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 28-12-2004
Галина Левицька: Герострати сучасної політики

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1104259063.html

В усі часи людство мало як позитивних, так і негативних героїв, що випливає із різного ступеню досконалості кожного індивідуума. Негативних героїв називають „геростратами”. Якщо прочитати мудрі книги, то можна дізнатися, що Герострат був історичною постаттю. У IV ст. до н.е. швець з Ефесу, прагнучи здобути безсмертну славу у 356 році до н.е. підпалив славетний храм Артеміди (Артемізіон), який вважався одним із семи чудес світу. За цей підпал ефеського шевця засудили до смерті. Однак, цей давньогрецький швець вважав смерть нічим у порівнянні з прагненням прославитися у віках навіть шляхом страшного злочину. Його честолюбство було сильнішим за здоровий глузд, за добре ім’я усього його роду.

На жаль, честолюбство — це не тільки явище, яку було притаманна людям до нашої ери. Воно присутнє і у нашому глобалізованому ХХІ столітті. І це дало підставу Леонідові Кучмі у його вже третьому зверненні до нації з нагоди виборів президента говорити про „геростратів” української політики. І хоч він не сказав, кого мав на увазі, проте усі натяки вказували, що він кидає каміння у город Віктора Ющенка, мовляв амбіції є вищими від закону.

І ця на перший погляд дрібничка показує, у кого насправді амбіції є сильнішими ніж почуття правди, законності та поваги до волі народу. Коли багато мільйонів українців каже: „ні брехні”, то це кваліфікується як хуліганські прояви, як звичайний бунт. Чи це не є достатнім доказом, хто у нас своєю поведінкою удостоївся носити ім’я „герострата” сучасної політики? Окрім того, в історичному інтерв’ю президента Польщі для журналу „Polityka” про куліси українських „круглих столів” також показана геростратна роль Леоніда Кучми. По-перше, він переконував Європу, що вибори були нормальними. А відтак мав претензії до усього світу (тільки не до себе) з приводу того, що відбувається в Україні.

Ще одним прикладом геростратизму цієї особи була його позиція у питанні розгляду справи про фальшування виборів у Верховному суді. А точніше його ставлення до питання прямого висвітлення роботи суду. Саме Л. Кучма під час розмов листопадового „круглого столу” був найпалкішим противником прямого висвітлення його роботи. У той же час пропонував зобов’язати його об’єктивно розглянути справу. Така постановка питання — прямий доказ, що в Україні часто зобов’язували „як потрібно” розглядати справу.

Звичайно, що не далеко у своєму мисленні відійшов і Віктор Янукович, який переконував європейських політиків, що вибори були чесними. Коли йому не вистачало аргументів для підтвердження цієї тези, то він у розмові з президентом Польщі кинув свою знамениту фразу, у якій закладена уся суть як Януковича, так і влади, яку він представляв: „Не забувайте, що мене визнав президент Путін”… Звичайно, що такі слова може вживати лише людина, яка мислить категоріями герострата.

У житті так заведено, що завжди навколо геростратів кружляють по своїх мініорбітах мінігеростратики. До їх числа відноситься народний депутат, який у своїй останній політичній метаморфозі був також й керівником президентської виборчої кампанії Віктора Януковича — Тарас Чорновіл. Саме так його кваліфікують і авторитетні українські громадські діячі, і десятки тисяч мешканців міста Львова. У всіх виникає одне і те ж запитання: як це могло статися, що син героя України — В’ячеслава Чорновола міг скотитися до ролі одного із геростратів української політики? А у Києві після 24 грудня до цього додається ще й інше: „Що сталося, що ця людина не вважала за потрібне взяти участь у заходах присвячених роковинам свого батька?”. Я тут не стану шукати відповіді, бо кожна людина має свою, суто індивідуальну систему моральних цінностей.

У Тараса Чорновола, ніде правди діти, вона формувалася у специфічних умовах. І як наслідок, коли прослідкувати його шлях до політики, то нічого дивного в нинішніх кроках Тараса немає. Карколомні повороти у політичній позиції — це його стихія. В 1990 році, їдучи на авторитеті свого батька, тоді ще дисидента, здобув мандат депутата Львівської обласної ради.
І буквально з перших днів до нового голови Львівської обласної ради — В’ячеслава Чорновола утворилася опозиція, до складу якої увійшли депутати комуністи й полковник авіації, який дуже підкреслював свою російськість. Не минуло багато часу як ряди опозиції до Чорновола старшого — поповнив його син Тарас.

Звичайно, що опозиція всюди потрібна, навіть у найбільш ідеальних суспільних організмах. Однак опозиція, у яку пішов в 1990 році Тарас, мала куди інший характер ніж різне бачення шляхів вирішення одних питань. Суттю цієї опозиції було несприйняття батька, і вже зароджувалося честолюбство.
Біль, викликаний тим несприйняттям, вилився у дещо різкий висновок-заповіт В’ячеслава Чорновола, який згодом оприлюднив Ярослав Кендзьор. В одному із своїх інтерв’ю він сказав: „Я вже просив вибачення у львів’ян за те, що проробив велику роботу, щоб Тарас став народним депутатом. Мене досі гризе сумління, що я не прислухався до слів його батька, світлої пам’яті В’ячеслава Чорновола. Він мені сказав у Верховній Ради ще минулого скликання, коли я запропонував витягувати із забуття і залучати до політичної роботи Тараса дослівно таке: «Ярославе, я прошу більше цього питання не піднімати, бо я буду мати всезагальний сором, а НРУ буде мати дуже багато клопотів як партійна структура». Я не послухався цієї думки В’ячеслава, мені здавалося, що після трагічної загибелі батька, ця молода людина подорослішає. Але так не сталося”.

На те є також суб’єктивні причини. Справа утому, що приспане роками Тараса Чорновола честолюбство досить активно стимулювали Тарас Стецьків та Ігор Гринів вже в час його депутатства. У гонитві за нішу на політичній сцені, прагнучи вибити з неї НРУ, стали використовувати Тараса у ролі „тарана”, який мав допомогти залишити на плаву у ніші національної демократії, одну лише ПРП. І на посаду голови НРУ проштовхували то Михайла Косіва, то Тараса Чорновола. Коли це не вийшло, Т. Чорновіл зайнявся впритул „розмазуванням НРУ”. Швидко ця затія йому надоїла і він перейшов до лав ПРП і разом вже з Т. Стецьківим випрацьовували різні „стратегічні плани”.

Не знаю, чи можна це віднести до „стратегічних” досягнень, коли Т. Чорновіл солідаризувався з тим, що писалося на сторінках „Кіевского телеграфа” на предмет нелегальної продажі зброї Марчуком. Мова йшла про те, що два провідні гебісти — старий та молодший Деркачі з’ясовували з іншим, колишнім гебістом — генералом Марчуком, — хто і скільки нелегально продав за кордон зброї. Тарас на сторінках „Кієвского телеграфа” більше був солідарний з тим, що говорили Деркачі. На одній із прес-конференцій у Верховній Раді Т. Чорновіл як голова делегації розповідав про поїздку до Австралії. Виявилося, що в складі делегації був Деркач-старший. Тоді я запитала в Тараса (який чомусь сам прийшов на прес-конференцію), чи випадково потрапив до складу делегації Деркач-старший? — Але замість відповіді були лише коментарі.

Однак відповіді з коментарями свідчать, що честолюбство Тараса Чорновола стало стрімко розвиватися, шукаючи ніші для його застосування. Він став зверху дивитися і на людей, і на проблеми. І тут треба сказати правду: коли б з Тарасом Чорноволом не працювали колишні комсомольські функціонери, використовуючи його хворобливе прагнення слави, то ніяких карколомних метаморфоз на політичній дорозі в цієї людини не було б.

Можливо, хтось скаже, що кожен має право робити свій вибір, а відтак нести за нього відповідальність. З тим можна лише частково погодитися, бо Тарас опинитися у політиці завдяки імені батька і зобов’язаний нести відповідальність за це ім’я перед історією, нацією та світом. Коли я на початку жовтня 2004 року була у Польщі, то усі, з ким мені довелося тоді розмовляти, з великим здивуванням сприймали усе, що роблять Тарас та Андрій Чорноволи. І тут же ставили не зовсім приємне запитання, чи бува, українська нація не є хворою, коли сини Чорновола пускаються берега?

На щастя, після 21 листопада 2004 року нація показала усьому світові, що вона і здорова, і свободолюбна, і горда. А що стосується окремих її індивідуумів, то це окреме питання. Як раз шукаючи відповіді про одного з них — Тараса Чорновола, — ніяк не можна забувати випадку, який мав місце 9 березня 2000 року. Того ж дня Тарас Чорновіл біля пам’ятника Українському Кобзарю спалював жовто-блактині стрічки, яким були обмотані вінки від Президента України. Незважаючи на низьким рівень суспільної підтримки Леоніда Кучми, у тому випадку ці стрічки були державно символом України, повага до якого всюди у світі охороняється законом. І тут я хотіла б навести ще раз свіжий приклад із сусідньої Польщі. У листопаді 2004 року у місті Біалисток група молодиків напередодні дня незалежності Польщі знищила прапор та вінки обгорнуті біло-червоними стрічками. І за наругу над державними символами молодикам загрожує до 5 років тюремного ув’язнення. А чому ж в Україні глумитися над символами можна безкарно? Тим паче, що тоді натхненники Тарасової революційності твердили, навіщо навколо цього інциденту стільки галасу, що він такого особливого зробив?

А декому навіть така революційність імпонувала. І тут як раз необхідно сказати, що до підтримки честолюбства Т. Чорновола додалося те, що впродовж його депутатства чимало львівських газет розміщували розлогі інтерв’ю, в яких досить чітко простежувалося чого хоче ця людина. У окремих випадках його честолюбство прямо підігрівалося натяками, що ця людина тягне на президенство.

І саме ці натяки трансформувалися в реальні претензії, які Т. Чорновіл демонстрував на засіданнях фракції блоку В. Ющенка. Але ці претензії сприймалися дуже демократично — як опозиційність в опозиційному блоці і відносили до проявів наддемократії. Проте, коли у фракції зрозуміли, що це вже не є наддемократія, а щось значно серйозніше, то вже було пізно. Тому лист, який підписали Стецьків і Філенко про зрадництво Тараса Чорновола, можна розцінювати як запізнілу форму публічного каяття.

Коли Т. Чорновіл відчув, що у фракції блоку В. Ющенка він рівний серед рівних, то вирішив наступати. А як втриматися на поверхні? Потрібний був кардинальний крок. І тільки честолюбива людина, уподібнившись до Герострата, могла піти на те, щоб тертя всередині блоку Віктора Ющенка винести на поверхню, подаючи їх як негаразди, вважаючи, що саме таким чином можна себе увіковічнити. Те, що в блоці Віктора Ющенка були і будуть тертя, знає не один депутат у фракції. Адже ж кожна людина як недосконале створіння Боже, приречена на помилки. Тому люди, а тим більше політики, без проявів хворобливого честолюбства намагаються без зайвого розголосу виправляти свої помилки.

Однак, Тарас Чорновіл обрав інший шлях: отримавши певне медійне забезпечення, після виходу з фракції блоку Віктора Ющенка і дещо заспокоївши своє честолюбство, вирішив не чекати, а шукати нових сходин до „слави” і „почестей”. Думаю, що тут не обійшлося без чергових дорадників, які запевнили його, що є вільне місце для досягнення чергових геростратних почестей. Можливо, Тарасу розповіли, що в оточенні Віктора Януковича не має стільки особистостей, які можуть з ним конкурувати, і що він має відкриту дорогу до „слави”. І тут Тарасове честолюбство запрацювало на повну пару, і він уявив себе на вершині слави.

Проте, слава буває й ілюзійною. А падіння з п’єдесталу болючим… Яскраве свідчення цього — швець з Ефесу. Якщо його і згадують, то не для позитивних прикладів…

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1104259063.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua