Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 30-12-2004
Ярослав Сватко: Революція закінчилась, інтервенція – продовжується?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1104434338.html

28 грудня добре відомий українцям політтехнолог Глєб Павловський скликав пресконференцію в інформагентстві „Інтерфакс” про підсумки 2004 року. Хоч ніби темою зустрічі були проблеми внутрішньої російської політики, головним розробником якої для Путіна декларує себе Павловський, обійти такого „внутрішнього” російського питання, як Україна, Глєб Олегович був не в змозі. Без жодних недомовок він популярно пояснив, що те, чим він займався в Україні – майбутня політика Росії: „мы перешли к той политике, которой мы будем в дальнейшем придерживаться постоянно, то есть политике заявления своих ценностей и своих интересов в политическом пространстве постсоветских государств... ”

Щоб не було сумнівів у серйозності намірів (очевидно, Кремля, бо Павловський постійно наголошує, що він проектує державну політику Росії), „головний політтехнолог Росії” уточнив: „Я абсолютно уверен, что мы не уменьшим присутствие и участие в политике тех стран, где размещены наши интересы. Участие в Украине и Абхазии было только первой ласточкой, с моей точки зрения. Это участие частично неудачно, особенно по стилистике и инструментальному обеспечению. Инструменты будут созданы, стилистика будет выполнена”.

Отже, Росія перейшла до створення нових інструментів впливу на Україну. Найперше питання, яке виникає в цьому випадку: яку модель України планують створити цими інструментами. Відповідь отримуємо в „Русском Журнале” Глєба Павловського. 29 грудня у ньому з’явилась публікація співробітника Центра україністики і білорусистики Московського держуніверситету Олега Неменського „"Недоукраинцы" или новый народ? Альтернативы самоопределения Юго-Востока Украины.”

Автор, на відміну від багатьох імперськи налаштованих „аналітиків” дає доволі об’єктивну картину настроїв тих 44% громадян, які проголосували за Януковича: „главная особенность положения современной Экс-УССР - ее разделенность не по национально-территориальным проектам, а по линии принятия-непринятия большинством населениея единственно существующего проекта украинской будущности, являющегося и официальной идеологией государства. Да: у западенцев есть своя сильная, уже полтора века как разрабатываемая и многим в этом мире выгодная идея, а у восточных идеи в принципе нет. Есть нежелание принимать государственную идеологию и язык, есть нелюбовь к "западенцам", есть местные экономические интересы, но нет своей идеи, своего взгляда на будущее. ” І в іншому місці: „И прежние, и нынешние соцопросы свидетельствуют, что местные жители себя русскими уже не считают - они называют себя либо теми же украинцами, либо, например, казаками, "донбасскими", "харьковскими" и т.п.”

Для того, щоб спроби сепаратизму південно-східних земель не закінчувались фіаско, як у проміжку між 22 листопада і 26 грудня, „ речь идет о новом национальном проекте для этих земель.” Це необхідно тому, що „пока на Украине не появится два сильных национальных проекта вместо одного с аморфной массой непримкнувших к нему граждан, до тех пор и демонстрации на площадях, и выступления местных политиков будут носить безыдейный и потому слабый характер. ” Іде мова про ідеологічне підґрунтя для формування на територіях ПіСУАРУ нової нації – „малоросів”. Науковець з московського держуніверситету на повному серйозі вважає це можливим: „Малороссийский проект имеет огромные шансы на успех, но потребует столь же большой работы русскоязычных интеллектуалов по его оформлению. Экономических и политических предпосылок для того, чтобы его взяла на вооружение и властная элита Юго-Востока Украины, тоже не мало. ”

Може це маячня окремих вискочок, які прагнуть хоч чимось показати себе в умовах кризи російської національної ідеології? Та ні, на сайті „Правая.ru” Володимир Букарський в статті „Кто победил на украинских выборах?” того ж таки 29 грудня розвиває ідею: „Кабальный для России договор от 1997 года, неоднократно нарушавшийся Украиной в период правления Кучмы, давно нуждается в денонсации. ... Здравая геополитическая логика (в силу которой, напомню, США являются величайшей сверхдержавой мира) диктует необходимость перейти в рассчётах с официальным Киевом на мировые цены. На основе сэкономленных средств (а это будут миллиарды долларов) создать Фонд поддержки соотечественников на Украине. Держа в уме знаменитое высказывание Збигнева Бжезинского (которого если бы не было, следовало бы выдумать, и памятник которому следует установить в Кремле) о том, что "с Украиной Россия — держава, без Украины — нет" и исходя из первостепенной важности Украины для России, не грех потратить на деятельность этого Фонда определённую часть золотовалютных запасов России. Освободить этот Фонд, а также предпринимателей, инвестирующих в него средства, от налогов в России. Вкладывать в этот Фонд должно стать выгоднее, чем покупать "Челси".”

Та все ж не варто демонізувати Павловського. Монополії на проектування майбутніх конфліктів в Україні він не має. 20 грудня на сайті Агенства политических новостей (це проект „Института национальной стратегии” Станіслава Бєлковського) Аркадій Малєр запропонував свої „Семь шагов к империи”. Другим кроком є створення партії російського впливу в Україні на базі прихильників Януковича: „Россия уже сейчас должна начать основательное формирование этого единого промосковского движения, которое при случае может составить необходимую массовку для серии пророссийских «бархатных революций». Кроме местного актива имеет смысл использовать российские ресурсы (от «медвежат» до молодежного отделения «Родины» и НБП). В вопросе о возвращении русских территорий все внутренние конфликты снимаются, иначе в чем смысл всех этих патриотических структур?”

Третім кроком є „систематическое культурно-экономическое освоение территории”. Мета – „главным в этом процессе должно быть утверждение русского языка как единого языка общения на постсоветском пространстве”. Це, мабуть, до питання „двомовності”.

Раджу звернути увагу на крок п’ятий із красномовною назвою „Политика «управляемых конфликтов»”. Арбітром у внутрішніх конфліктах, зрозуміло, виступатиме Росія.

Можна знайти ще не один десяток авторів, які обґрунтовують, що і як Росія повинна робити в Україні. Вони не люди з вулиці, вони працюють для уряду, як Павловський чи займають важливі місця в Думі, партіях або громадських організаціях. Всіх їх об’єднує спільний погляд на Україну, як на державу без нації, а тому без права на існування. Такий, як у політичного оглядача „Литературной газеты” Олександра Ципка: „Украина – это новое государство, это Новороссия, это земля, на которой находятся все святыни русской истории, это наша культура, это наше культурно-историческое пространство и надо быть полным идиотом, чтобы его бросить и не защищать. Для нас это культурно-историческое российское пространство с точки зрения истории.” (http://www.kreml.org/opinions/71988417).

Вочевидь, однієї „помаранчевої революції” замало, щоб переконати росіян, що ми маємо право жити так, як хочемо. І треба, перефразовуючи Ципка, бути повним ідіотом, щоб іґнорувати агресивного ведмедя за нашим східним парканом. Пора міркувати, як нам облаштувати Росію, поки вона, користуючись нашою бездіяльністю, не облаштувала нас.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1104434338.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua