Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 15-01-2005
О.В.Бiлецький: The revolution: Reloaded

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1105740795.html

28 грудня 2004 року на інтернет-сайті “Майдан” була опублікована стаття під назвою “План для демократії” (http://maidan.org.ua/static/mai/1104247539.html).

У ній зауважується, що останні президентські вибори – “це лише початок”, а також пропонується (помічу, що вельми своєчасно) розпочати дискусію щодо подальших дій, які необхідні для закріплення перемоги “помаранчевої” революції. Далі у цьому плані викладаються п’ять умов, котрі, за думкою автора цієї статті, потрібно виконати для економічного процвітання та більш справедливого соціального устрою країни.

Приймаючи запрошення до дискусії, одразу скажу, що в цілому погоджуюсь як з духом, так із суттю головних положень цього документу. Проте, надалі мені б хотілося поділитися деякими власними думками з цього приводу, зробити окремі зауваження й уточнення ідеологічного характеру.

Умова 1. Усвідомити, що влада – це Ми, Український народ
Згідно ст. 5 нашої Конституції, влада в Україні належить виключно народові, який є її єдиним джерелом і носієм суверенітету. Саме народ у нас здійснює владу і ніхто не має права її узурпувати. Отож, думається, що для нас самих було би вельми корисним і доцільним, з усіх боків, якби ми всі спочатку перестали вважати владою тих, хто насправді є всього лише нашою адміністрацією – тобто надає нам управлінські послуги.

Умова 2. Чітко визначити характер, мету і завдання революції
Згодний з тим, що “помаранчеві” події, котрі пов’язані з останніми президентськими виборами в Україні, слідує розглядати як початок. Але початок чого? Думаю, для нас це є початком другого етапу тієї мирної, демократичної, системно-визвольної революції, яка розпочалася в СРСР ще у 80-х роках ХХ століття.

До речі, здається, що це одразу ж зрозумів і батько радянської “Перебудови” М.С.Горбачов, який нещодавно з приводу цих подій многозначно зауважив: “Ось, впала друга стіна!” (Нагадаю, що перша – це Берлінська стіна, яка була символом cхідно-європейського тоталітарного режиму).

Основною причиною революції була комплексна неефективність радянського суспільства, яка поєднувалась з його неспроможністю оптимально функціонувати, позитивно самовдосконалюватись, прогресивно розвиватись та своєчасно адаптуватись у сучасному динамічному світі. Це, головним чином, було викликано його загальною понадмірною централізацією та одержавленням.

Головним питанням революції, як завжди, було питання про владу. Не менш гостро стояли й пов’язані з ним питання про власність і додаткову вартість (про її несправедливе вилучення державою).

Отож, історична логіка і об’єктивні інтереси розвитку країни вимагали радикального й позитивного вирішення двох найважливіших проблем: відчуження народу від публічної влади, а виробника – від результатів його власної праці.

Об’єктивними завданнями революції були:
– впровадження політичних інститутів прямого народовладдя і справжнього громадського самоуправління;
– розосередження державної влади та оптимізація структури держуправління;
– упровадження справжньої соціальної справедливості й дійсної рівності прав та можливостей для всіх громадян;
– розосередження державної власності, справедливе розподілення її серед усіх громадян (при обов’язковому залишенні у загальнонародній власності тих базових галузей і господарських об’єктів, що забезпечують життєдіяльність і безпеку країни);
– припинення несправедливого й понадмірного вилучення додаткової вартості у тих, хто її створює;
– ліквідація несправедливої системи номенклатурних пільг і привілеїв, та інше.

Перший етап революції, головним результатом якого був розпад СРСР та отримання Україною державної незалежності, завершився у середині 90-х років минулого століття перемогою української контрреволюції. Її базовою опорою тарушійною силою фактично став новоутворений інститут президентства. Практично те ж саме, як відомо, сталося і в інших країнах СНД.

Однак, невпинна дія “залізних” законів історії, нереалізованість об’єктивних цілей і завдань суспільного розвитку, внутрішня потреба суспільства у якісних змінах і подальших позитивних перетвореннях, – одразу надали цій перемозі реакції тимчасового характеру, зробили початок другого етапу системно-визвольної революції просто таки неминучим і вельми передбачуваним [1].

Отже, і на сучасному другому етапі даної революції, котрий є немовби її програмним перезавантаженням, стоїть та ж сама мета – досягнення нашим суспільством необхідної йому ефективності та іншого. Стоять нині й ті ж самі важливі завдання прогресивної й насправді демократичної трансформації всього вітчизняного комплексу суспільних відносин. А головними питаннями, які об’єктивно вимагають свого позитивного вирішення, так само залишаються питання про владу, власність і додаткову вартість. І, як на мене, було би вельми бажаним і корисним для всіх, щоб ці важливі й перезрілі питання вирішувались мирними і ненасильницькими способами, за участю усіх зацікавлених сторін (особливо народу), а також шляхом досягнення загального взаємопорозуміння і консенсуса в суспільстві.

Умова 3. Усвідомити революцію як складову частину загального історичного процесу
При доробці цього плану неодмінно слідувало би враховувати глобальний процес постійного прогресивного розвитку і самовдосконалення людського суспільства, що існує у світі як певна загальна тенденція.

Сьогодні очевидно, що у сфері організації суспільної взаємодії людей оця тенденція уже відносно скоро може привести до повного зникнення соціально-політичних структур вельми поширеного нині централістичного (автократичного, військового, ієрархічного, “вертикального”) типу і появи замість них більш ефективних структур типу децентралізованого (народовладного, общинного, розосередженого, “горизонтального”).

Тобто, тут якраз маються на увазі саме ті соціальні структури, які вже встигли отримали назву “мережевих структур”. Найбільш характерним для них є: а) відсутність локалізованого керівного центру, роль якого виконує певна загальна ідея; б) відсутність багаторівневої ієрархічної піраміди (управлінського апарату); в) наявність розосередженого управління, яке відбувається через процеси безперервної особистої взаємодії членів спільноти; г) співучасть в управлінні структурою одночасно всіх її компонентів, що утворюють цілісну колективну єдність.

Слід також враховувати, що останнім часом на нашій планеті відбувається так звана “інформаційна революція”, яка має просто таки вибуховий характер. За висновками ряду відомих у світі аналітичних центрів (того ж RAND) і соціологів (зокрема, М.Кастельса), завдяки їй у соціальній і економічній структурі людства сьогодні йдуть дуже масштабні революційні зміни. Очевидно, що вони призведуть і до якісних структурно-функціональних змін у галузі державного управління. Адже сьогодні, у нових історичних умовах, суспільству об’єктивно стає непотрібною та величезна, громіздка і неефективна “державна машина”, котра існує, наприклад, у нас в Україні…

До речі, свою неефективність і нездатність виконувати важливі завдання, що ставляться перед ним, український державний апарат, котрий організований за старими централістичними принципами, довів під час останніх президентських виборів. Будучи повністю мобілізованим на перемогу власного кандидата і маючи у своєму розпорядженні фактично необмежені системні ресурси, він, тим не менше, ці вибори з тріском програв. І програв, підкреслю, якраз тим опозиційним силам, які здебільшого були організовані саме як прогресивні мережеві структури.

Вважаю, що справжньою потребою українського суспільства сьогодні є не симулятивна і поверхова “конституційна реформа”, а радикальні та якісні зміни у всьому вітчизняному соціальному комплексі. Вони мають плануватися й здійснюватися саме з урахуванням вищевказаної загальної тенденції розвитку людства. І суттю цих змін має бути прискорене й послідовне перетворення нашої країни на вільне, відкрите, дійсно народовладне, потужне та ефективне інформаційно-мережеве суспільство нової епохи. Це є той головний наш організаційний резерв, застосування якого зможе доволі швидко вивести Україну на передові позиції у світі.

Умова 4. Не тупцювати на місці, а рішуче йти вперед
Зацікавила теза автора плану про "політичне суспільство". З його власних уточнень можна зрозуміти, що мова тут іде про типову “представницьку форму правління” минулої індустріальної епохи, якій відомий американський соціолог Е.Тоффлер дав ось таку вельми красномовну оцінку:

“…Розповсюдження представницької форми правління було в цілому гуманним нововведенням в історії людства. Тим не менше із самого початку тут існувало значне розходження у порівнянні з обіцяним. Лише з великою натяжкою можна було говорити про прихід народу до управління державою. В жодній з промислових країн фактично не відбулося змін глибинної структури влади – структури субеліт, еліт і супереліт. Власне кажучи, це не призвело до послаблення влади менеджерських елит, офіційний механізм представництва став одним з основних способів інтеграції, який вони використовували для збереження за собою права й можливості розпоряджатися… Більше того, незважаючи на зусилля демократичних реформаторів і радикалів, інтеграційні еліти в сутності зберігали постійний контроль над системою представницької форми правління. Існувала безліч теорій, що пояснюють причину цього. Однак більшість із них не враховували механістичну природу системи… Представницька форма правління, яку нас навчили називати демократією, була індустріальною технологією для підтримки нерівності. Представницька форма правління по суті своїй – псевдопредставницька… Подібно до більшості машин, вона була керована тими, хто стояв у її важелів. І як більшість машин, вона тепер у значній мірі застаріла і повинна бути змита Третьою хвилею, що насувається” [2].

Вважаю, що сказане Е.Тоффлером про всю існуючу “представницьку форму правління” є цілком справедливим і щодо окремих її складових частин.

Нині у цивілізованому світі, особливо у виробничій і бізнесовій сфері, відбувається процес корінної реорганізації та оптимізації управління, що пов’язаний з подальшою його демократизацією. Тому певне здивування викликає відсутність у даному плані згадувань про безпосередню демократію, про можливі шляхи і форми її подальшого розвитку у нас. Тим паче, що у Конституції України безпосередній демократії присвячено ряд статей…

Дещо окремо хотів би сказати про наші політичні партії. Майже всі вони улаштовані за централістичними принципами старої індустріальної епохи, представляють і захищають інтереси власного керівництва, а також служать останньому як тривіальний “плавзасіб” для підтримання себе на поверхні української політики. Саме тому більшість з них фактично не є і в принципі не може бути справжнім виразником загальнонародних інтересів та ефективним захисником прав і свобод наших громадян.

Об’єктивність такої оцінки підтверджується, по-перше, хронічно дуже низькими соціологічними рейтингами наших партій, і, по-друге, відомою всім “багаточисельністю” їхніх членів, – усього десь близько 3% від загальної кількості населення країни. Це є не лише справедливою народною оцінкою їх діяльності, але й свідченням того, що такого роду партії нашому народу не потрібні.

Що може з’явитися у нас замість цих політичних утворень старого типу?

Очевидно, що з’являться принципово нові політичні структури, так би мовити, “партії нового типу”. Думається, що вони будуть побудовані за принципами згадуваних вище “горизонтальних” мережевих структур: із керівним компонентом у вигляді спільної ідеї, відсутністю партійної ієрархії, розосередженим управлінням і демократичною участю в управлінні одночасно всіх членів колективного цілого. Матеріально-технічну базу таких “мережевих партій”, як і ефективний засіб для їхньої інтеграції та консолідації, будуть становити найсучасніші комп’ютерна техніка і технології, Інтернет, спеціальні канали електронного зв’язку, розвинута телефонія та інші досягнення науково-технічної революції, навіть поки що нам невідомі. Усе це дозволить їм, при необхідності, дуже оперативно збирати своїх розосереджених в звичайних умовах членів, а також концентрувати такі ж здебільшого розосереджені кошти та матеріальні ресурси в потрібний час та у належному місці .

На мій погляд, в Україні процес утворення нових політичних структур такого прогресивного типу вже почався. Адже вельми помітним явищем у вітчизняній політичній історії стала поява напередодні й під час “помаранчевої” революції “перших ластівок” нової епохи так званої “Третьої хвилі”. Тут, насамперед, мається на увазі молодіжна Громадянська кампанія “Пора”. Також є певні підстави стверджувати, що, фактично, й сам найголовніший учасник новітніх революційних подій – Майдан – виявився ні чим іншим, як своєрідною масовою інформаційно-мережевою партією. При чому, ця партія не була обмежена лише тим приблизно мільйоном осіб, що безпосередньо зібралися у Києві на реальному Майдані Незалежності. Одночасно цим Майданом були й Майдани у інших українських містах. Ним також стала і кожна конкретна людина в Україні та за її межами, яка хоча й не була особисто присутньою на “фізичному” майдані, але внутрішньо підтримала його рушійні ідеї: Свободи, Правди, Справедливості, Добра, Солідарності, Загального Блага, Народовладдя.

Думається, що не якісь конкретні особи, а саме Велика Ідея зібрала цей Майдан, зробивши його єдиним і цілісним народним СУПЕРОРГАНІЗМОМ. Саме вона незбагненно спонукала мільйони людей вийти на вулиці й надсистемно, розосереджено керувала їх діями. Саме звідси, від актуалізованої присутності цієї Великої Ідеї, якраз і узялися оті чудесне “повітря Свободи” та стан емоційно-енергетичного піднесення, про які згадує чи не кожний, хто побував на Майдані під час “помаранчевої” революції…

Здається, що В. А. Ющенко це зрозумів (або ж, принаймні, відчув). Бо він уклінно звернувся до Його Величності Майдану з привітанням: ”Слава Вам! Слава Україні! І слава Господу Богу!”.

А ось ті, хто цього не зрозумів і не відчув, побачивши у Майдані лише банальні бунтівні “вулицю” і “натовп”, – вони програли.

Умова 5. Сподіватися лише на себе, робити все самим
Вельми імпонує активна і відповідальна громадянська позиція автора плану, що проявлена у його заклику до співгромадян завжди бути готовими до самостійного захисту власних конституційних прав і свобод, до постійного нагляду й контролю за діями держави та її посадових осіб. Причому, незважаючи навіть на те, хто б конкретно не був “при владі”. “Тому що будь-яка влада та держава, – пише він, – буде намагатися перетягнути на себе всю ковдру, сісти громадянам на голову та звісити ноги”.

Згодний: так, неодмінно буде! Тому, що це визначається самою природою будь-якої держави, яка є не тільки політичною організацією, але й політичним засобом (інструментом) економічно пануючого класу, метою якого є: а) економічне забезпечення існування цього класу; б) охорону встановленого ним порядку; в) придушення опору тих, кого цей клас експлуатує.

Отож, чи не найбільшою політичною помилкою сьогодні було би не бачити цієї природи держави, а сприймати її лише як інститут або апарат управління країною, діяльність якого переважно спрямована на реалізацію загальносуспільних інтересів і цілей. Якби це останнє було правдою!

Ще у 1997 році, під час проведення аналізу системних процесів в Україні, мною був виявлений один аномальний феномен. Суть його полягає в тому, що, при загальній регресивній тенденції розвитку українського суспільства, у ньому існував тільки один важливий компонент, який за всіма основними системними показниками розвивався прогресивно. Це – українська система управління. Наявність даного феномену призвела до висновку, що вона лише формально є компонентом нашого суспільства, а насправді являється самостійною, самодостатньою і відокремленою від суспільства цілісною системою. І що функціонує вона у відповідності до власних специфічних інтересов і цілей, які значно відрізняються від загальносистемних. Було також помічено, що способи взаємодії між нею і суспільством мають явно виражений антагоністичний характер та побудовані за типом системних взаємин “хижак – жертва”. Це – коли одна із взаємодіючих сторін розглядає та використовує іншу виключно як своє джерело існування (або як банальне поживне середовище) і таким чином істотно обмежує власну можливість останньої нормально існувати, функціонувати та розвиватися [3].

З того часу нічого не змінилося. Отож, було би ще однією помилкою сподіватися на те, що достатньо лише обрати нового президента, призначити нового премьєр-міністра або переобрати парламент, щоб всі одразу ж почали жити “не по понятіях, а по закону”. Адже доки буде залишатися якісно незмінною оця стара “державна машина”, доти все у нас буде залишатися по-старому. Більше того, буде існувати і велика загроза переродження “під неї” будь-кого з тих достойників, хто її очолить. Й цілком очевидно, що проблема тут полягає не стільки в особистих якостях тих чи інших конкретних людей, скільки в об’єктивному існуванні певних природних закономірностей...

Отже, щоб надалі убезпечити себе від будь-яких протиправних посягань з боку держави, а також забезпечити прогресивний і сталий розвиток нашої країни, суверенному Українському народу потрібно було б вже сьогодні самому розпочати проведення власної політичної реформи. Думаю, проводитись вона мала би у відповідності до тих об’єктивних цілей і завдань, мова про які йшла вище. Основним же напрямком цієї реформи зараз бачиться прискорене створення в Україні другої (дуальної) автономної підсистеми управління, – у вигляді безпосереднього громадського самоврядування, – властивості якої повинні бути протилежними властивостям першої (державної) управлінської підсистеми.

Фактично, у сучасних демократичних країнах Заходу роль такої управлінської підсистеми виконує розвинуте громадянське суспільство, яке функціонує незалежно від держави, але у конструктивній взаємодії з нею.

У нарисі “Принципи демократії”, який був нещодавно опублікований на “Майдані” (http://maidan.org.ua/static/mai/1103712692.html), мені вже доводилось вказувати на те, що саме таким чином, при наявності двох антагоністичних одна до одної управлінських осей (підсистем), природно улаштована система управління у будь-якому живому організмі, в тому числі й людському. Тому відсутність у нас в даний час такої дуальної підсистеми має розглядатися як явище неприродне, дестабілізуюче.

Думається, попередно цілі і завдання цієї другої управлінської підсистеми можна було б визначити таким чином:
– бути носієм нової Української Ідеї (нового суспільно-політичного ідеалу, який має бути визначений шляхом досягнення загального консенсусу в суспільстві);
– виражати і відстоювати загальнонародні інтереси;
– захищати від протиправних посягань конституційні права і свободи громадян;
– служити постійним і ефективним стримуючим та коригувальним фактором для держави, її структур, органів і посадових осіб;
– всіляко сприяти інтеграції та консолідації українського суспільства.

Вважаю, що друга підсистема безпосереднього громадського самоуправління неодмінно має бути “горизонтальною” соціальною структурою, яка побудована на вищезгаданих принципах інформаційно-мережевих структур. Її важливим компонентом мав би стати “віртуальний народний парламент” – автономний, демократичний і постійно діючий інформаційно-координуючий орган з прямим і необмеженим членством. До речі, слідує звернути увагу на те, що деякі функції такого органу сьогодні у нас фактично вже виконує інтернет-сайт “Майдан-ІНФОРМ”.

Й, нарешті, погоджуюсь з тим, що сьогодні у нас дійсно існує реальний шанс змінити нашу країну до кращого. Саме тому на цьому історичному етапі надзвичайно важливим є збереження революційного ідейно-морального потенціалу, самостійної активності та ініціативності народу в проведенні потрібних йому соціальних, політичних і економічних перетворень. Лише це, разом із пильним наглядом за діяльністю держави і своєчасним корегувальним впливом на неї з боку суспільства, зможе надалі уберегти від поразки “помаранчеву” революцію і попередити черговий контрнаступ реакційних сил.

07.01.05
Харків

Примітки
1. Білецький О.В. Про останню революцію в СРСР. - Матеріали 3-ї Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління”, 4 - 9 листопада 2002 р., м.Харків. - С.303-304.
2. Тоффлер Э. Третья волна. - М.: ООО "Фирма "Издательство ACT", 1999. - С. 56.
3. Білецький О.В. Україна на переломі: Третій шлях. // У збірці: Шлях до Нової України. - Х.: Видання автора, 2000. – С. 27.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1105740795.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua