Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 24-01-2005
Юрій БОХАН: Люстрація: якою вона має бути?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1106562005.html

ЛЮСТРАЦІЯ: ЯКОЮ ВОНА МАЄ БУТИ?

(міркування і пропозиції)

1. Необхідність люстрації

Українська груднева революція 2004 року, як і кожне подібне явище у суспільному розвитку планетарного чи регіонального значення, є і унікальною, і водночас має схожі з іншими революціями риси. На жаль, дуже швидко у нас починає спрацьовувати один із негативних і типових принципів майже кожної із революцій: її планують романтики, здійснюють ідеалісти, а результатами користуються негідники і мерзотники.

З подивом бачиш, коли саме ці негідники наразі з надзвичайною швидкістю полишають свої бойові позиції і підлаштовуються під знамена переможців. Зрозуміло, заради чого: заради того, щоб не тільки уникнути відповідальності за скоєні злочини, але й знову, в нових умовах зайняти вигідні владні чи прибуткові місця (в умовах олігархічно-кучмівського режиму ці поняття були рівнозначними).

З подивом чуєш і читаєш, як мерзотники різних ґатунків (приховані, чи у своїй сутності виклично безсоромні) по телебаченню, радіо, зі шпальт періодичних видань, чи з трибуни парламенту просторікують про те, що, мовляв, революція вже закінчилась і потрібно забути про її революційні гасла і методи, а нагально переходити до формування органів влади і “починати працювати”.

Своє місце у тих органах вони вже бачать, готуються зайняти бажані пости і “почати працювати”, - як і дотепер. Як вони працювали, народ знає.

Та вони гадають, що у людей коротка пам’ять. Неначе люди вже забули, чи не можуть зробити навіть побіжного аналізу, що ж змінилося в кабінетах колишнього будинку ЦК Компартії України після серпня 1999 року, які можновладці зайняли там крісла після здобуття Україною своєї незалежності.

А особливих змін там не відбулося. Змінилася лише назва вулиці та вивіска на будівлі.

Леонід Макарович Кравчук у тому будинку займав кабінет секретаря ЦК Компартії України з ідеології, а в незалежній державі перейшов до кабінету, який належав члену Політбюро ЦК КПСС, першому секретареві ЦК КПУ Володимиру Васильовичу Щербицькому.

Після Кравчука той же кабінет Щербицького зайняв парторг заводу “Південмаш” Леонід Данилович Кучма.

Дмитро Табачник, який за радянських часів був завідувачем відділу Київського міськкому ЛКСМУ, став Главою Адміністрації Президента України (це як 2-й секретар ЦК КПУ).

Колишній інспектор ЦК КПУ Микола Білоблоцький теж певний час посідав другу за значенням сходинку в ієрархії незалежної України (що він для України зробив в ранзі посла в Російській Федерації, крім надзвичайно активної за міжнародними стандартами участі у виборчій кампанії Януковича, невідомо).

Колишній лектор, консультант, затим помічник секретаря ЦК КПУ Володимир Литвин, обіймав на Банковій ту ж посаду, що і колишній комсомольський ватажок Табачник та компартійний функціонер Білоблоцький, а потім пересів у крісло свого колишнього шефа Кравчука в українському парламенті. У 1984 році Литвин захистив кандидатську дисертацію “Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних наук (1966-1975 рр.)”, яка стала в умовах незалежної України його підмурівком для отримання найвищого наукового звання – дійсного члена Національної Академії наук України.

Секретар Броварського міськкому КПУ Київської області Олексій Іщенко став заступником Глави Адміністрації Президента України і до останнього часу займався підбором кадрів: від глави районної держадміністрації аж до міністра.

Колишній 2-й секретар Ленінського райкому КПУ міста Києва Юрій Богуцький став міністром культури України.

Завідувач сектору ЦК КПУ Василь Кремень тепер міністр освіти і науки України, член СДПУ (о).

Колишній завідувач аграрним відділом Донецького обкому КПУ України Віктор Слаута – міністр агропромислового комплексу України.

1-й секретар Дніпропетровського обкому ЛКСМУ Сергій Тигіпко очолив Національний банк України.

Колишній інструктор відділу пропаганди і агітації Харцизького міськкому КПУ Донецької області Анатолій Толстоухов здобув портфель міністра в уряді Януковича.
1-й секретар Жовтневого райкому КПУ міста Дніпропетровська Борис Холод спільно з колишнім завідувачем відділу Хмельницького обкому КПУ Іваном Чижем керував усім інформаційним простором в незалежній Україні.

Колишній завідувач сектору ЦК КПУ Іван Курас, який у 1967 році захистив кандидатську дисертацію “Більшовики на чолі національно-визвольного руху трудівників України в період підготовки і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції” (як він здобув ступінь доктора наук, мало кому відомо), став віце-президентом Національної академії наук України, народним депутатом і успішно застосовує свої дисертаційні відкриття для ідеологічного забезпечення діяльності сучасних “більшовиків”.

І таких, якщо взяти владну вертикаль від районних держадміністрацій до будинків на Банковій і Грушевського, “немає ліку”.

Тому перед суспільством і новою владою закономірно постало питання про необхідність здійснення люстрації з метою недопущення реваншу та реставрації колишнього режиму.

Якщо у 1991-1992 роках навколо цієї проблеми точилися різні дискусії, і рішення так і не було прийнято, то наразі, з урахуванням майже 14-річного досвіду існування незалежної держави, у якій люстраційні заходи не були своєчасно здійснені, двох думок бути не може – потрібно. Аби ми знову не опинилися в листопаді 2004 року.

Отже, люстрація потрібна і якнайшвидше. Підлягають обговоренню лише шляхи її здійснення, форми, методи, етапи, критерії.

2. Суть люстрації

Люстрація в перекладі з латини (lustrum) означає очищення. Очищенням від осіб, які за часів колишнього режиму вчинили злочини, осіб, які будуть перешкоджати революційному поступу, які можуть ті чи інші владні посади використовувати не в інтересах народу, очищенням від духовної скверни, яка була домінуючою в житті нашого суспільства, як до грудня 1999 року, так і від грудня 1999 року до грудня 2004.

Це проблема комплексна, системна. Вона має бути забезпечена підтримкою народу (гадаю, що в цьому плані сумнівів немає, – заперечення ініціативі народного депутата Верховної Ради України Левка Лук’яненка може бути лише з боку тих негідників, які намагаються скористатися результатами революції у власних інтересах – політичних чи економічних), а також бути невід’ємною частиною усіх заходів, спрямованих на побудову якісно нового суспільства, нової держави, формування світоглядних позицій кожної особи у цьому суспільстві і державі.
Гадаю, що було б неправильним планувати люстраційні заходи у формі моделі, за якою б у новій державі існували заборони на ті чи інші посади за певними формальними ознаками.

Далеко не всі, хто займав за Кучми владні пости, були негідниками. Певна їх частина була і залишилась високо кваліфікованими фахівцями і управлінцями, які самі потерпали від злочинного режиму, але вимушені були працювати в тій системі – не на Кучму, а на народ, державу, людей. У цьому плані цілком слушно зауважує Юлія Мостова у своїй статті “Вибір президента”: “...Серед людей, котрі нерозривно асоціюються зі старою владою, є чимало професіоналів, досвід і знання яких можуть бути по-різному використані владою новою” (“Дзеркало тижня” // № 1, 15-21.01.2004).

3. Люстрація і ідеологія

І ще одна, вважаю, дуже важлива особливість здійснення люстрації.
Люстрація, повторюю, це – очищення, і, виходячи з онтологічного значення цього поняття, очищення від духовної скверни.

Українська трагедія 1991-2004 років, той стан, у якому опинилася наша держава і суспільство напередодні президентських виборів 2004 року, стали наслідком не тільки процесів, за якими стара номенклатура залишилась при владі і здійснювала свою політику виключно в своїх, антинародних інтересах.

Політику Комуністичної партії, радянських інститутів до здобуття Україною своєї незалежності забезпечував величезний загін ідеологів, науковців, викладачів вищих навчальних закладів, якими видано сотні тисяч ідеологічно облудливих книг, не менше захищено кандидатських і докторських дисертацій. Чи відмовились вони від тих своїх псевдонаукових здобутків і від тієї спадщини? На жаль, ні. Жодного із них не було позбавлено їх псевдонаукових звань і псевдовчених ступенів. Дуже швидко викладачі чи розробники проблем політекономії соціалізму на тих же кафедрах чи в наукових установах стали апологетами капіталістичного способу виробництва, вчені фахівці в галузі атеїзму та антирелігійної пропаганди стали “релігієзнавцями”, адепти наукового комунізму - політологами, критики “українського буржуазного націоналізму” – державниками тощо.

Чи щирими вони стали у своїй новій іпостасі? Гадаю, що ні, бо без покаяння не може бути прощення. Вони ж каятися і не думали, і сумління їх ніколи не мучило: ні тоді, коли вони відреклися від своїх колишніх переконань і спішно перефарбовувалися у нові державні кольори, ні тоді, коли отримували чи продовжують отримувати гроші за свої дуже сумнівні вчені ступені і звання, ні тоді, коли успішно долали щаблі наукової кар’єри, опираючись на свій перший “науковий” здобуток, наприклад, у вигляді дисертації на звання кандидата історичних наук за темою “Роль партійних організацій в забезпеченні соціалістичного змагання серед тваринників Київської області (1970-1975 рр.)”.
Я не жартую, - підніміть фонди ВПШ при ЦК КПУ, і ви там побачите ще не такі чудеса.

Нова держава, яку український народ почав створювати від 21 грудня 2004 року, потребує нових і свіжих сил в галузі гуманітарних наук. На жаль, за майже 14 років існування незалежної Української держави нашими науковцями не було підготовлено якихось ґрунтовних розробок, які б визначали сутність ідеологічної та духовної сфери нової держави, її національної ідеї.

Президент Кучма, вступивши на пост глави держави, в одному із своїх перших виступів заявив, що національна ідея “не спрацювала”. Зрозуміло, які новітні ідеологи вклали в уста колишнього партноменклатурника та колишнього “червоного директора” цю вбивчу для розвою Української держави фразу. Докторську дисертацію на тему “Сучасна українська національна ідея і актуальні питання державотворення” захистив у 1997 році Віктор Медведчук і захистив її (sic!) в Національній академії внутрішніх справ України. Отже проблему української національної ідеї за кучмівських часів було вирішено остаточно і безповоротно, і місце для її зберігання знайшлось - в архіві Національної академії внутрішніх справ України.
Часи Кучми-Медведчука, слава Богові і нашому мужньому народові, закінчилися.
Але є великий сумнів у тому, що при тій забрудненості нашої науки, про яку я сказав вище, наші науковці-гуманітарії здатні внести свій вклад у побудову нової Української держави, нашої духовності та національної ідеології.

Упевнений, що для виконання цього вкрай важливого і нагального державного завдання треба очистити гуманітарну секцію НАНУ, відповідні кафедри інших наукових чи навчальних закладів від гною, який в них накопичився, подібно Авгієвим стайням, позбутися попів-розстриг від науки і дати можливість справжнім і чесним вченим займатися науковою і викладацькою діяльністю, насамперед – молодій порослі, мізки якої не провапновані марксистсько-ленінською ідеологією.
Тому, вважаю, в проекті закону про люстрацію, до розробки якого приступив народний депутат Левко Лук’яненко, в обов’язковому порядку потрібно внести окремий розділ, що стосувався б проблем очищення гуманітарної науки. У цьому розділі, на мою думку, треба передбачити таке положення: скасувати усі наукові ступені і вчені звання, отримані до 1991 року в сфері наукового комунізму, історії КПРС, атеїзму, боротьби із націоналізмом і сіонізмом, політекономії соціалізму і капіталізму та інших бісівських напрямів.

Якщо хтось із тих, кого буде позбавлено вчених та наукових реґалій, доведе, що за нових часів незалежності він створив щось путнє, то проблем тут немає – хай оформлює свої праці у вигляді магістерських чи кандидатських дисертацій, захищається і далі продовжує прошкувати науковими теренами.

Але – “ab ovo”, як говорили древні, тобто, з самого початку, “з яйця”, з чистою совістю і незаплямованою науковою репутацією. Необхідність реформування вітчизняної системи наукових звань і вчених ступенів, яка має усі ознаки реліктової, та приведення її у відповідність до стандартів розвинутих, демократичних країн – тема окремої розмови, і вона теж давно назріла.

4. Трохи конкретики

У списку колишніх партноменклатурників, які успішно продовжили політичну кар’єру в кабінетах на Банковій (колишній вулиці Орджонікідзе), я назвав Голову Верховної Ради України, академіка НАНУ Володимира Литвина.

Немає сумніву у тому, що Верховна Рада України у часи помаранчевої революції була тим фактором, який зумів забезпечити мирний і безпечний розвиток подій, необхідний для перемоги демократії. Безсумнівна у цьому і роль її спікера.

Поряд з цим варто зазначити, що поза люстрацією не може залишатися жодний політик, який претендує на подальшу свою активну участь в управлінні державою. Бо в протилежному випадку нівелюється сама суть люстрації і її мета.
Юлія Мостова у статті, яку я вже цитував, про нашого спікера написала: “...Литвин серед тих, хто залишився на політичному олімпі після відходу Кучми та Медведчука, безперечно, є головним гравцем у бісер. Його вчителями гри на паркеті були Губенко, Курас і сам Кучма”.

Володимир Михайлович, гадаю, не тільки вправний гравець в бісер на паркеті, але й мудра людина. Він має розуміти, що наука – серйозна сфера, у якій працювати (і отримувати відповідні звання і ступені) повинні професіонали і на постійній основі.

Як науковець, Володимир Литвин почав з дисертації, тему якої я назвав вище. Потім перейшов до укладення хронологічних довідників епохи Кравчука-Кучми, плідно змальовував в яскравих публіцистичних фарбах шлях Кучми до президентського крісла і ще опублікував декілька аматорських праць з історії України ХYІІ століття.

Найяскравішою подією в науковій біографії Володимира Литвина була стаття “Гражданские мифы и реальность», опублікована ним 19 січня 2002 року в газеті “Факты и комментарии» із зазначенням своєї посади і наукових звань. Як виявилось, та публікація була майже дослівним (в деяких місцях – спотвореним) перекладом (точніше – “перекрадом”) наукової праці 3-річної давності президента Фонду Карнегі Томаса Каротерса.

Реакція відомого американського вченого на крадіжку його інтелектуальної власності колегою з України була однозначною: “Якщо вченого чи політика ловлять на плагіаті, довіра громадськості до нього падає. Як правило, особи, викриті у плагіаті, визнають, що зробили помилку. Якщо на плагіаті спіймали вченого – це дуже руйнівно для його професійної репутації, у випадку ж з політиками – це свідчення їх професійних стандартів” (“Українська правда” // 28.01.2002).
Оце і весь здобуток дійсного члена НАНУ.
Сумно...

Томас Каротерс судового позову на Володимира Литвина не подавав. Та який в тому є сенс? Міжнародною спільнотою країн з ринковою економікою, членом якої нам так хочеться стати, офіційно зафіксовано: Україна є тією територією, де систематично здійснюється наруга над міжнародним правом, яке регулює відносини в сфері захисту авторських, суміжних прав та інтелектуальної власності. Ця злочинна система починається від дрібного злодія, який торгує контрафактними дисками на Петровському базарі, і кінчається академіком, який “перекрадає” чужі статті. Гіркота у тому, що за скоєні злочини відповідає держава, терплячи значні міжнародні санкції, а не конкретний правопорушник: чи то продавець на Петрівці, чи академік Литвин.

Люстрація ніколи не досягне потрібного результату, якщо вона буде здійснюватися виключно адміністративними методами.

Кожен, хто був причетний до колишніх режимів і хто сьогодні має намір залишитися в активній політиці чи науці, повинен сам, з позицій власної совісті і сумління, дати оцінку своїм вчинкам, скоєним (“вільно чи невільно”) гріхам і прийняти відповідне рішення. Тобто очиститися потрібно перед своєю совістю, Богом, людьми, без тиску згори чи збоку.

Гра в бісер, як і в преферанс, має закінчитися.

Олена Хантер-Безталанна у статті “Люстрація – покаяння чи Аз воздам” справедливо зазначає: “Не можна в жодному випадку до покаяння спонукати людей силоміць. Це категорія моральна” (“Хрещатик” // № 9, 21.01.2004).

Гадаю, що Володимир Михайлович повинен за власною ініціативою дати оцінку своєму науковому здобутку та його відповідності отриманим званням і ступеням.
І відмовитися від них. Це буде і чесно, і совісно.

Для прикладу іншим.

А якщо є потяг до наукової діяльності, то хто ж його буде забороняти? Як кажуть, на здоров’я, але з урахуванням тих вимог, на які я вказав вище (і без плагіату).

Наостанку знову хотілося б повернутися до необхідності очищення гуманітарної секції НАНУ.

Мене вельми насторожила заява екс-віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань Дмитра Табачника, яку він зробив після останнього засідання Кабінету міністрів 20 січня.

Широкому загалу відомо, що науковий ступінь доктора наук Дмитро Табачник здобув у той же спосіб, як і військове звання полковник, що своїми “дімократичними методами” він вніс значний і незаперечний вклад у розбудову і зміцнення антинародного кучмівського режиму.

Так от, 20 січня доктор політичних наук Табачник заявив, що він повертається на роботу в один із академічних інститутів і своє перебування в НАНУ вбачає у тому, щоб відшукувати помилки в діяльності нової влади і викривати їх.

Питається, для чого ж тоді існує НАНУ (зазначимо – на бюджетні, тобто, народні кошти): для розвитку вітчизняної науки чи для використання її установ у політичній боротьбі і задоволення окремими персоналіями уражених амбіцій (за державний кошт)? І чи місце таким одіозним особам, як Табачник (чи той же Курас), в тій же системі НАНУ?

Питання, здається, не риторичне.

Юрій БОХАН, - для “Майдану”.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1106562005.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua