Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 24-01-2005
В. Бойко: "Підорасти" судових засідань
Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1106575908.html

Нарешті здійснилася мрія тих членів організації УНА-УНСО, які 9 березня 2001 року прийшли попід Адміністрацію президента з гаслом „Кучму – геть!”. Адже із газетного заклику «Україна без Кучми» перетворюється на повсякденну реальність, а УНСовці, відсидівши в СІЗО й таборах, намагаються пристосуватися до цивільного життя, маючи непогашені судимості. Одначе, остаточна крапка у „справі 9-го березня” ще не поставлена й на лаві підсудних і досі перебуває, мабуть, найнебезпечніший з обвинувачених. Це - захисник УНСОвців адвокат Тетяна Монтян, яку ось вже 2,5 роки судять за зазіхання на сексуальну орієнтацію доблесних українських правоохоронців.



Чесний і справедливий український суд у особі заступника голови Дарницького райсуду м.Києва Парамонова нарешті опитав свідків злочину й ось-ось мав засудити матір чотирьох дітей за всією суворістю закону. Але 21 січня 2005 року трапилася подія, внаслідок якої справу доведеться закривати. Але причиною тому стала зовсім не „помаранчева”, революція, і не квіти „ чесним суддям”, які депутати від „Нашої України” носили до стін Верховного Суду с подякою за скасування результату другого туру президентських виборів. Просто в цей день скінчився трирічний строк давності притягнення Монтян до відповідальності і тепер суд не має права виносити обвинувальний вирок – лише постанову про закриття справи.



Інкриміноване Тетяні Монтян «злодіяння» сталося 21 січня 2002 року в залі судових засідань (якщо такою можна вважати приміщення кінотеатру “Загреб”) під час перерви в слуханні “справи 9 березня”. На той момент судове дійство, в якому членів УНА-УНСО обвинувачували в заподіянні тілесних ушкоджень охоронцям громадського порядку під час акцій протесту “Україна без Кучми”, і так набуло характеру відвертого фарсу. А завдяки гострій на язик Монтян, яка захищала підсудних, засідання час від часу переривалося гомеричним реготом у залі. От і довелося організаторам процесу шукати привід для відсторонення веселого і грамотного адвоката.



Один раз – не «Підораст»?



Як стверджує постанова про притягнення Т.Монтян як обвинуваченої, свою злочинну діяльність вона розпочала в той день з того, що “без дозволу судді та начальника конвою намагалася отримати записку від підсудного Литвиненка П.М.” Ну то й що з того, - може знизати плечима людина, не дуже обізнана з особливостями українського правосуддя, - стаття 48 КПК України та Закон України “Про адвокатуру” надають захисникові права на побачення з підзахисним віч-на-віч у будь-який момент, без будь-якого на те дозволу й без жодних обмежень у кількості та тривалості побачень. Що ж стосується документів, пов’язаних з виконанням адвокатом своїх обов’язків, зокрема листування з підзахисним, то вони не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню. Але то в теорії, а на практиці в країні, де і влада, і опозиція постійно розпатякує про європейський вибір, адвокатів залякують, обшукують, б’ють і тримають за ґратами. Тому зовсім не дивно читати про подальший перебіг подій у залі “Загребу” отаке: “конвоїр Поліщук В.Д. намагався перехопити записку і схопив адвоката Монтян Т.М. за праву руку, відводячи її від клітки”, - пише старший слідчий Голосіївської прокуратури А.Сайчук, якому не завдає жодних незручностей та обставина, що адвокат в кримінальному процесі є недоторканною особою і конвоїра, який посмів застосувати до нього фізичну силу, в будь-якій іншій країні негайно самого взяли б під варту. “В цей час адвокат Монтян Т.М. зіжмакала цю записку в своїй лівій руці і конвоїр Борсук Г.Р. схватив за кінчик цієї записки, внаслідок чого вона розірвалася”. Що відбулося далі, слізно живописує сам старшина міліції Борсук Геннадій Рафаїлович, 1968 року народження. На запитання слідчого щодо безчинств адвоката Монтян, Геннадій Рафаїлович, як на духу доповів, що “особисто мене вона обізвала “Підорастом”. Так слідчий з великої букви в протоколі допиту й записав.



Щоправда, сама Тетяна Монтян на допитах стверджувала, що вона якщо й висловлювалася подібним чином, то це було, по-перше, іншого дня, і, по-друге, на адресу зовсім не конвоїрів, а державного обвинувача Кузовкіна. При цьому вона абсолютно не мала на меті його образити, а тільки констатувала факт, загальновідомий у широких колах юридичної громадськості. Причому, йменувала вона його так з маленької літери, оскільки жодних підстав для вживання великої не вбачала. І тому вважає застосування заголовної букви при безграмотному написанні цього слова в протоколі допиту Борсука явною ознакою манії величі.



Але оскільки для відсторонення норовливого адвоката від резонансної справи одних тільки сумнівів у статевих нахилах чи то конвоїрів, чи то пана прокурора недостатньо, то в постанові слідчий про всяк випадок написав, що адвокат ще й ударила конвоїра Поліщука В.Д. “рукою в обличчя, заподіявши йому фізичний біль”. Щоправда, ніяких слідів на міліцейському писку той удар не залишив і судово-медична експертиза зробила висновок, що жодних ознак тілесних ушкоджень не має, але тодішній прокурор м.Києва Юрій Гайсинський виявився також з великої літери й санкціонував порушення кримінальної справи проти адвоката.



Щоби оцінити всю делікатність прокурорської роботи, треба зазначити, що чоловіком Тетяни Монтян є суддя Апеляційного суду м. Києва Юрій Василенко – той самий, що порушив дві кримінальних справи проти громадянина Кучми. І саме Василенко, навіть про те не відаючи, якось врятував Гайсинського від перспективи бути уторованим у асфальт славного міста Бориспіль. А було це так.



Як «Гайс» бориспільського «Фармацевта» від тюрми врятував.



Після того, як Гайсинського (відомого в кримінальних колах під погоняловом “Гайс”) свого часу попрохали з прокуратури за гучну квартирну аферу, яку провернув цей поборник законності, йому довелося заробляти на життя адвокатською практикою. “Гайс” навіть думки не мав, що коли-небудь знову натягне прокурорський мундир та ще й всядеться в крісло заступника Генерального прокурора, а тому не гребував ніякою роботою. От і звела його лиха доля та любов до достатку з друзями бориспільського підприємця Климова (прізвисько “Фармацевт”), який мав занадто багато грошей для того, щоби не потрапити в поле зору міліцейсько-прокурорсько-суддівської корпорації. Хоча сама по собі наявність значної кількості грошових знаків складу злочину не становить і ніякого більш суттєвого гріха знайти під час слідства в порушеній проти Климова кримінальній справі так і не вдалося, це не завадило тодішньому судді Дарницького суду м. Києва (а нині - судді Верховного Суду України) Валентину Барбарі засудити Климова до 12 років позбавлення волі.



Абсурдність вироку була настільки очевидною, що відомі в кримінальному світі дружки Климова, які найняли Гайсинського для захисту “Фармацевта”, не мудрствуючи лукаво, попередили адвоката, що відіб’ють йому кучеряву голівоньку у випадку, якщо той не доб’ється звільнення підприємця. Знаючи достеменно приховані важелі, що рухають корпорацію під назвою “Правосуддя”, Гайсинський швидко збагнув, що витягти з-за ґрат невинувату людину (а Климов, попри сумнівні зв’язки, був дійсно невинуватий, принаймні, в скоєнні інкримінованого йому злочину) можна буде тільки в тому випадку, якщо касаційна скарга опиниться на столі в одного з небагатьох порядних суддів Київського міського суду Юрія Василенка. Але справи розподіляє голова суду, на той момент – знаменитий Зубець, який і вирішує, якому судді чию скаргу розбирати. Як подейкують злі язики, Гайсинському начебто довелося викласти з власної кишені суму, що в кілька разів перевищила отриманий за захист Климова гонорар, тільки заради того, щоби по другій інстанції Зубець розписав справу для розгляду саме Василенку. А судова колегія, де доповідачем у справі був Юрій Олександрович, навіть і не підозрюючи, які гроші обертаються навколо його прізвища, зробила те, що й мала зробити за законом – звільнила підсудного з під варти в залі суду.



Очевидці, які перебували в той день в залі міського суду та спостерігали промову адвоката Гайсинського, кажуть, що нічого подібного в житті до того вони не бачили. Бо на таку промову людина може спромогтися виключно під загрозою неминучої смерті. “Гайс” був блідий, як спірохета, з нього градом лився піт, голос дрижав, руки смикалися, щелепа тремтіла. У залі сиділи дружки Климова та дивилися на Гайсинського мертвим поглядом, бо ніхто не вірив, що суддя просто так, не одержавши за це ані шеляга, виправдає людину, перед тим засуджену, нехай і незаконно, до 12 років. Коли ж Василенко вийшов з дорадчої кімнати та своїм спокійним голосом оголосив ухвалу, з “Гайсом” сталася істерика. Він просто впав на лаву, потім підвівся і, плачучи, став дякувати судді. Василенко, ясна річ, здивувався: а що він такого зробив? - Лише виконав свій суддівський обов’язок. Але з того часу “Гайс” кожного разу, зустрічаючи Юрія Олександровича, запопадливо кланявся, розсипався в подяках, вихваляв його професійну гідність та високі моральні засади. А ставши прокурором м.Києва, навіть подарував Василенкові свою книжечку з дарчим написом. Що зовсім не завадило йому згодом порушити проти дружини Юрія Василенка кримінальну справу. Ну і хто він після цього?



Як суддя Волик відігрався за пляшку текіли



На початку судового слухання справи проти членів УНА-УНСО ніхто й припустити не міг, що проти адвоката, якого добре знає весь Київ, можуть порушити кримінальну справу. А сама Тетяна була навіть якось помічена в ресторані (де перебувала з дозволу свого чоловіка, ясна річ) на пару з керівником слідчої групи СБУ, яка розслідувала “справу 9-го березня”, Миколою Герасименком. Це сталося після того, як до Кримінально-процесуального кодексу було внесено зміни, які дозволили адвокатам застосовувати технічні засоби при ознайомленні з матеріалами справи. Слідство в справі проти УНСОвців на той момент було вже завершено, відбувалося ознайомлення з матеріалами, і Тетяна Монтян заявила клопотання керівникові слідчої групи СБУ Герасименку дати дозвіл зняти копію з багатотомної справи. Який сенс було Герасименкові пручатися та відмовляти адвокатові в задоволенні клопотання, сказати важко. Може хотів продемонструвати всевладність свого відомства, але копіювати справу він адвокатові заборонив. Тетяна здивувалася:



- Що ти переймаєшся, шановний, все однаково після передачі справи до суду мені суддя дозволить копіювати.

- Не дозволить, я сам про це суддю попрохаю.

- Споримо, що дозволить.

- Та кажу тобі, що не дозволить.



Врешті-решт, захисник та начальник слідчої групи, у присутності обвинуваченого Андрія Шкіля, якого закликали бути свідком, уклали парі на дві пляшки текіли та похід до ресторану. А за кілька днів обвинувальний висновок був затверджений і справа пішла до суду, точніше, до судді Івана Волика, відомого своїм небайдужим ставленням до спиртних напоїв.



Перед розпорядчим засіданням підходить Монтян до судді та питає



- Ваню, хочеш “на шару” пляшку текіли?

- Звичайно, Тетяно, а що треба зробити?

- Напиши от тільки на моєму клопотанні “дозволяю”.

- Усього на всього? Без проблем. А де текіла?

- Та Герасименко має виставити дві пляшки, якщо ти дозволиш справу скопіювати, ми парі уклали в присутності Шкіля. Одна пляшка – твоя.



Волик з радістю поставив закарлючку, і Тетяна три тижні, як політкаторжанка, копіювала в коридорі суду всі вісімдесят томів справи на портативному копірі. А як впоралася, зателефонувала Герасименку : “Миколо, жени текілу”.



Довелося слідчому запрошувати Монтян у ресторан. Випили, закусили, Тетяна й питає: “А де текіла, ти що, не приніс?” – “Приніс”,- каже гебульник, - і дістає з кишені дві маленькі пляшечки по 50 грамів. Стала Тетяна соромити свого кавалера прямо в ресторані, мовляв, плінтус відпочиває в порівнянні з рівнем падіння “контори” в безодню жлобства. “А ми, - каже Герасименка, - об’єм пляшок не обумовлювали”.



Наступного дня до Монтян, яка стояла в коридорі суду, оточена журналістами та родичами підсудних, підійшов суддя Волик: “Таню, а де моя текіла?”. Монтян радісно достає маціпусіньку пляшечку. “Що ти принесла, ми ж домовлялися на пляшку?” – “А це що, по-твоєму? Не подобається – телефонуй Герасименку. Я обіцяла віддати тобі одну з тих двох пляшок, що він мені програв. Вчора цей жлоб розрахувався. Які претензії до мене?” Образа судді Волика, кажуть, була безмежною. Він тільки-но зібрався випустити під підписку про невиїзд підсудних УНСОвців, причому за якихось там жалюгідних 50 тисяч доларів, які йому вже зібрала опозиція, а тут отаке. Плюнув Волик: “Нічого, - каже, - я під час проголошення вироку відіграюся”. І відігрався …



А за кілька тижнів по тому телефонує Монтян Віталій Федорович Петруня, начальник СІЗО СБУ, який в Аскольдовому провулку, де перебували ув’язнені УНСОвці, та розповідає, що готується проти неї якась провокація. Приходили, мовляв, до нього менти та прохали, щоби той підписав фальшивий акт про те, що начебто підзахисні Тетяни повернулися після побачення з адвокатом п’яними і що буцімто це Монтян передала їм горілку. Петруня, як людина порядна, на таку пропозицію обурився, пояснивши, що по-перше, підсудні завжди приходили тверезими, по-друге, адвокат Монтян ніколи ніяких недозволених речей їм не передавала, а по-третє, якщо комусь з них захотілося б випити, він би і сам налив – хлопці ще не засуджені, і права випити їх ніхто не позбавляв. Тому начальник СІЗО порадив бути обережнішою але, певно, і він припустити не міг, що, не знайшовши якогось вагомого компромату, проти адвоката, на той момент – матері трьох синів, яка чекала на четверту дитину, в прокуратурі порушать кримінальну справу за побиття конвоїра.



Після порушення справи Тетяну ображений на нею Волик негайно відсторонив від захисту УНСОвців, їй хутенько пред’явили обвинувачення, а через два місяці справа попрямувала до суду – попри неодноразові вимоги обвинуваченої провести відтворення обставин “побиття” або хоча б оглянути місця події та долучити до справи схему того місця, де начебто трапилося насильство над міліцейською пикою, оскільки показання конвоїрів відрізнялися винятковою плутаниною. Ясна річ, що піти на таке – то значило б розвалити обвинувачення, оскільки вдарити мента було неможливо біля клітки підсудних суто технічно. До того ж, Тетяна мала ось-ось народити, і тому з судом треба було поспішати. Це коли депутату Волинцю в суді потрощили ребра, то його, виявляється, побив стілець і винуватих немає. А тут мав бути показовий процес – щоби призамислилися інші адвокати.



Вагітних не судять?



Судова комедія розпочалася за три тижні до пологів підсудної, 28 серпня 2002 року, коли заступник голови Дарницького суду Парамонов, викликав Монтян в сподіванні швиденько винести вирок. Швиденько не вийшло, оскільки вагітність протікала з великими ускладненнями й Тетяна просто не трималася на ногах. Тим не менш, юна помічниця Дарницького райпрокурора, яка підтримувала обвинувачення, від імені України вимагала продовжити слухання, оскільки пологи - то не є поважна причина для неявки в суд. Мовляв, майбутнє немовля можна годувати й на лаві підсудних. А пелюшки міняти в кімнаті конвою. Причому, сама підсудна з юною прокурорською істотою цілком погодилася, запропонувавши провести наступне засідання в операційному блоці 7-го пологового будинку м.Києва.



Треба віддати належне жерцям Феміди з Дарницького суду – проводити виїзні засідання в пологовому будинку суддя так і не наважився, натомість призупинив розгляд справи на період вагітності та післяпологового періоду підсудної. У січні 2003 року лікарняний був закритий і Монтян знову предстала перед очима українського правосуддя разом зі своїми чотирма дітьми у віці від одного до шести років, яких не було на кого залишити вдома і які разом з батьками стали ходити до суду. Урешті-решт, все це Монтян набридло настільки, що вона заявила клопотання про заміну їй запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою, пояснивши це тим, що хоче в СІЗО відпочити від двох своїх старших близнюків, Богдана й Ярослава, відомих добрій половині Києва під прізвиськом „монстри”.



Попри таку поважну причину (ті, хто знають цих янголочків, погодяться, що Монтян мала всі підстави проситися до слідчого ізолятору), високий суд залишив підсудну на свободі й продовжив слухати справу. Єдине, що заважало протягом тривалого часу винести вирок – неявка в засідання “потерпілого” Поліщука. Кажуть, двометровому бугаю просто було соромно прилюдно розповідати про те, як його по-звірячому (аж шапка злетіла!) побила вагітна жінка. Та ще й назвала „Підорастом”, причому - з великої літери.



Та коли вже все було готове до того, щоби завершити судове слідство й перейти до дебатів, трапилася несподіванка – 9 лютого 2003 р. у туалеті суду спрацював вибуховий пристрій, внаслідок чого храм Феміди позбувся значного шматка фасаду. Про вибух в Дарницькому районному суді автор цих рядків узнав десь за годину після події. І перше, що він зробив – набрав телефон Тетяни Монтян і запитав: “Таню, це, часом, не ти заклала вибухівку? – Ні? А шкода...”. Згодом Монтян розповіла, що того дня вона вислухала це запитання 26 разів. Залишається тільки дивуватися тому, що прокуратура не висунула їй обвинувачення в тероризмі, натомість затримавши зовсім інших осіб. Але через ущербний вигляд судового приміщення розгляд справи довелося знову відкласти.



Та нарешті в правосуддя дійшли руки й до Монтян. Судові слухання поновлені, „потерпілі” допитані, залишилися лише формальності, необхідні для завершення справи. Але є в українському кримінальному праві таке поняття, як строк давності притягнення до відповідальності. Зокрема, кримінальна справа, порушена за ознаками злочину невеликого ступеню суспільної небезпеки, підлягає закриттю, якщо з моменту вчиненню злочину сплинуло три роки. Через це Монтян, на превеликій жаль парамонових, воликів та інших носіїв великої літери, тепер залишиться без довідки про судимість і навіть зможе повернутися до адвокатської практики, яка їй заборонена доти, доки тягнеться справа. І хоча постанову про припинення кримінального переслідування Тетяни Монтян суддя Парамонов ще не виніс, такий фінал трирічної епопеї тепер, після 21 січня 2005р., є єдино можливим. До того ж, історичної ваги завершенню „справі Монтян” додає та обставина, це буде, мабуть, перший випадок безплатного закриття справи в Дарницькому суді, а у депутатів від „Нашої України” з'явиться ще одна нагода понести квіти „чесним суддям”.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1106575908.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua